Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 55 страница

Підземна Україна

Аристократична верхівка Лівоберіжжя, що по остаточному скасуванню української автономії, опинилася в доволі неозначеному суспільно-клясовому відношенні до загалу московського дворянства, дуке різко маркувала своє невдоволення новими порядками. Підсичувало його почуття культурної висшости над Москвою й тяжкої кривди, заподіяної Гетьманщині історичною долею. «Порушення прав України», про яких заприсяження Москвою в Переяславі ніколи не забувала ні стара козацька старшина ні її переодягнені у французькі фраки нащадки, наповняла їх серця ненавистю до Росії, глухою й безсилою» але упертою й послідовною. Сепаратистичні ідеї, що так наглядно виявилися в берлінській місії Капніста (1791) не покидали українського дворянства й не переставали тривожити московської влади й далі.

Війни, що їх провадила Росія з Наполєоном, накидали Україні нові тягарі, але й розбуджували в ній надії на визволення. Коли в 1812 р. Наполєон почав свій трагічний марш на Москву, цар Олександер І доручив українському генерал-губернаторові Лабанову-Ростовському зорганізувати кілька козацьких полків. Надія на відновлення козаччини розпалила серед українського дворянства нечуваний ентузіязм. Пятнацять кінних полків, по 1.200 людей в кожному, виросло тоді мов зпід землі. Злякалися того ентузіязму москалі й не допустили козацьких добровольців на поле бою. Продержали їх у етапі до 1816 р. а відтак здемобілізували. Розвіяні надії на відновлення козаччини долили ще нової оливи до вогню ненависти козаків до Росії. Щоб сяк-так заспокоїти безупинне кипіння, московський уряд набрав у 20-их рр. 25.000 козаків і переселив їх на Кубань, щоб у той спосіб ослабити загрозливу для нього примару козакофільства. Ще раз у 1831 р. підчас польського, листопадового повстання, вдарився московський цар до козаків за допомогою. На зазив царя повстало знову 8 кінних полків, для яких коні й виряд закупило само українське дворянство, але й тепер не довелося їм станути на полі бою так само як недодержано царської обіцянки про залишення козаків на постійній, військовій службі. Не помогли протести козаків ні обурення дворянства. Найсміливіших закатовано на смерть, сотні козаків висічено різками, а решту запроторено на Кавказ. Ще раз переконалася Україна, що «козакофільські маневри» москалів були тільки їх нікчемною провокацією для масового приглушення зусиль дворянства до відновлення козаччини.

Щож дивного, що в таких умовах, вістки про перемоги Наполєона над москалями приймалися з захопленням, а чутки про його відворот зпід Москви наповнили смутком серця всіх українців, що від наполєонських вірлів ждали визволення з кіхтів північного медведя?

Колиж по наполєонських війнах, з далеких походів по Німеччині. Австрії й Франції вернулися до дому московські й українські салдати та старшини, то те, що вони бачили й що пережили поза межами російської імперії, не залишилося без впливу й без наслідків. Серед старшин і шляхти починаються тепер поширювати масонські «льожі» та політично-конспіративні товариства, що ставлять собі завданням боротьбу з досьогочасними порядками в Росії, хочби навіть шляхом збройної революції.

І масонські льожі і тайні політичні товариства обняли тоді своєю мережею й Україну. Крім суспільно-політичного характеру набірали вони тут ще й національно політичної закраски. До масонської льожі в Полтаві належав і батько відродженої української літератури — Котляревський, до льожі «Зєдинених Словян» у Києві належали українці, москалі й поляки, що мріяли про вільний союз трьох словянських народів. Пізніше політичне товариство, в яке перемінилася масонська льожа «Зєдинених Словян», мало, по словам одного з членів, на меті «увільнення всіх словян від абсолютистичної влади, знищення національного антагонізму поміж деякими словянськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити границі кожної окремої словянської держави, запровадити в усіх народів демократично-парляментарну форму влади, скласти конгрес для управи справами цілого союзу й для заміни, в разі потреби загальних основних законів. Кожній окремій державі могла бути дана повна свобода й незалежність її внутрішніх справ...» Рівночасно й всуміж з масонськими льожами існували на Україні тайні політичні товариства. Одно з них, під головуванням повітового маршала дворянства — Василя Лукашевича, просто таки вставило в свою програму — політичну незалежність України. Воно теж підтримувало звязки з конспіраторами гвардійського старшинства при царі Олександрі І, якого смерть мала бути гаслом до загального військового повстання в Росії.

«Сонце в Чигирині»

З полтавської масонської льожі, заснованої в 1818 р. що до неї належали і українські поміщики — Кочубей, Тарновський, Лукашевич та батько відродженої української літератури Котляревський, вилонилося в 20-их рр. XIX ст. тайне політичне товариство з виразно автономістично-сепаратистичними тенденціями. Головував у ньому переяславський, повітовий маршал дворянства Лукашевич, а в «катехізмі» цього кружка, на питання «Де сходить сонце?» було сказано: «В Чигирині». Натяк на гетьманську столицю Хмельницького й Дорошенка оформлював національно-політичні ідеали гуртка. Своїм завданням ставив він відірвання України від Москви й федерацію її з Польщею.

Про настрої й політичну орієнтацію українського громадянства на передодні повстання «декабристів», говорить м. і. лист українського історика Марковича до російського поета, автора поем «Войнаровський» та «Наливайко».

«Чи можу я холоднокровно читати «Войнаровського» і «Наливайка»? Прийміть від мене й від усіх земляків моїх щиру подяку. Ми ще не загубили з очей подвигів великих мужів-українців; в багатьох серцях не погасла ще давня сила почувань і любови до Батьківщини. Ви ще найдете в нас живим дух Полуботка. Ви підносите цілий народ, а горе тому, хто бажає понизити цілі народи, хто старається покрити погордою цілі країни. Вони відплатять йому своєю погордою»...

Німецький подорожник Коль (1808-1878) обїхав літом 1836 р. цілу Україну, від північного кордону через Харків, Полтаву до Одеси. Захоплений природою української землі, самобутністю української культури й чарами побуту, Коль добре приглянувся українському дворянству, козачому та селянському населенню, скрізь завважуючи читку різницю поміж місцевим українським, та напливовим московським елєментом.

Між іншими завважив Коль, що найрізкіше виявляв себе український культурно-політичний сепаратизм якраз у найблизшій батьківщині Котляревського — Полтавщині. «Відраза українців до москалів, їхніх гнобителів, така велика, що її можна назвати майже ненавистю. Ця ненависть, від XVII ст. починаючи, коли Україна попала під московську руку, радше прибирала, аніж тратила на силі; скріплювало її безустанне обмежування прислугуючих Україні привилеїв. Зате українці ніколи не симпатизували з поляками більше, як з часу визволення зпід їхньої влади».

«Українці є дуже кепськими російськими патріотами. Вроджена москалям любов і боготворення царя є для них цілком чужа. Вони слухають царя, бо інакше годі, але на петербурських імператорів дивляться, як на чужих, накинутих собі володарів. Щоби не образити українця, не можна говорити з ним про підчинення його батьківщини Московщині. «Зєдинення», поправляє він зараз розмовця. — «Ми, — каже, — обєдналися з Москвою». Український патріотизм є ще такий живий на Україні, як польський у Польщі».

Про «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського, якої перше видання появилося в 1822 р., каже Коль, що її написав український шляхтич з старого козачого роду й начальник канцелярії українського генерал-губернатора князя Рєпніна. Видання цеї історії «було в звязку з приготованим у цілій Росії заговором (декабристів), що його вибух у 1825 р. закінчився невдачею. Завданням «Історії» було підняти Україну проти царату».

Про «Історію Русів», говорить Коль, що написана вона «найвірніше, а при тому так вільнодумно, що їй ледви чи доведеться коли-небудь попасти в друк. Але зате її найбільше шанують і люблять та поширюють у відписах по цілому краю. Є округи на Україні, в яких майже на кожному поміщицькому дворі зберігається по примірнику «Історії Русів».

Коль пояснює теж, чим живився той, загальний ще в 30-их роках патріотизм українського громадянства:

«Прості люди з народу виступають деколи підчас особливих свят, беруть бандуру й, співаючи, оповідають історію цілого народу, від величі Києва, Чернигова й інших славних міст їх батьківщини, про колишніх великих князів, про гетьманів, про їх братання з поляками і спільні з ними бої з москалями, татарами і і. Потім про віру батьків, про її поневолення поляками, про повстання проти гнобителів і про зєдинення з москалями, для рятування предківської віри. Нарешті приходять ті співаки до змалювання того, як страшно обманула Україну Москва. Коли вони кінчають, самі зітхають і плачуть, сумно стоять довкола них слухачі. Ті сльози, що майже ніколи не висихають, це найкращий доказ сили й живучости національного почуття й патріотизму серед українців». Та марні були надії українських дворян-конспіраторів на перемогу заговірників.

Дня 14 грудня 1825 р. знявся військовий бунт у Петербурзі, в слід за яким дня 25 грудня збунтувався під Васильковом на Україні т. зв. Чернигівський піхотний полк. Оба зриви, невміло підготовані, придушено зразу, як теж розгромлено всю організацію московських та українських «декабристів». Наступник Олександра — Микола І, стерроризував усе громадянство Росії низкою розстрілів, лісом шибениць і сотнями заслань. Принишкло революційне зусилля в Московщині, притихла сепаратистична стихія на Україні. Вона шукає собі за те ходу в літературі, історичній науці та етнографії, щоби в 40-их рр. найти нове втілення в київському Кирило Методіївському Брацтві.

Харківський гурток

Коштом слобідського дворянства й купецтва, а заходами вельможі Миколи Каразіна, що був повірником царя Миколи І, закладено в Харкові університет (1808). Перший і одинокий тоді на Подніпрівю, найвищий науковий інститут, зразу зробився центром літературно-наукового руху всеї України. Зроджений на грунті, що його зрушив й запліднив своїми фільософічними ідеями Сковорода, харківський університет, не тільки що згуртував довкола своїх катедр цвіт української інтелігенції й жадібної знання молоді, але дав життя та створив умови розвитку для цілої низки культурних ділянок, як журналістика, театр і мистецтво. Правда, і мова навчання на університеті й мова харківських журналів та газет була російська, але й тут і там панував український дух, далекий ще від повної національної свідомости, та близький до неї місцевими традиціями дворянства та любовю й уважливістю для простолюддя.

В одному тільки 1816 р. повстають в Харкові аж три журнали, з яких «Українскій Вєстнік» (1816-1819) присвячував питанням української культури дуже багато місця, а навіть друкував деякі твори (Артемовського-Гулака) українською мовою. Українській старовині, етнографії та літературі були присвячені й збірники-альманахи» як «Українскій альманах» Серезневського та Росковшенка (1831), «Утренняя звєзда» Петрова (1833), «Запорожская Старіна» Серезневського (1833-1838), а в 40-их рр. «Сніп» Корсуна та «Молодик» Бецького.

З круга харківських професорів вийшов і найкращий по Котляревському сатирик Петро Артемовський-Гулак (1790— 1865) автор знаменитої казки-сатири «Пан та собака» й цілої низки «перелицьованих» од Горація та романтичних баляд. Цей дворянин з походження й бюрократ з покликання, хоч і дивився на закріпощення селян, як на щось природне й зрозуміле, всеж таки спочував недолі простолюддя й протестував проти панських зловживань на шкоду кріпаків. Старший від Гулака Григорий Квітка-Основяненко (1778-1843), вихований в атмосфері навчань Сковороди, почав свою літературну діяльність доволі пізно (1816), та й то російською мовою, але бесмертну славу здобув собі щойно як автор української «Марусі», першої, не тільки в нас, але й у европейському письменстві повісти з народнього життя. Його комедія про «Сватання на Гончарівці», написана чистою українською мовою та дві українсько-російські пєси — «Шельменко-деньщик» і «Шельменко-писар» до нині не втратили ще інтересу, а надрукована комедія про «Суматоху в малому містечку» була правзором для «Ревізора» М. Гоголя. Його, писана по російськи, повість «Пан Халявський» була знаменитим епосом життя сучасного Квітці лівобережного поміщицтва, подібно як «Конотопська відьма» була сатирою на козацьку бувальщину з половини XVII ст. Поза «Марусею» такі повісти Квітки, як «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана», сягли до основ життя тогочасного селянства й промостили туди шлях грядучим поколінням українських письменників-народолюбців.

Учнем харківського університету був пізніший письменник, історик та громадський діяч Микола Костомарів, що звязав собою перші спроби харківської громади з київською 40-их років, а ідеали старого масонства й політичних конспірацій Лівоберіжжя розбудував і оформив у програмі Кирило-Методіївського Брацтва. Безпосередні звязки харківських діячів з Варшавою й Прагою, зробили Харків першим осередком українського словянофільства, що з усіми хибами й прикметами своїх концепцій так дуже заважило на дальшому розвиткові українського культурно-політичного відродження.

Культурне життя Правоберіжжя

Перехід Київщини, Поділля й Волині зпід польської під московську владу, мало що змінив суспільно-економічне положення тих земель. Панщину, що під кінець XVIII ст. дійшла в Польщі до вершка свого насилення, Росія ще більше закріпила й зануздала в шори адміністративно-бюрократичних приписів. Правда, з настанням московської влади припинилася тут нагінка на православну церкву, але її замінила нагінка на унію, що подекуди вспіла вже оформити на західньо-европейський зразок культурне життя українського громадянства. Позатим Росія не бачила й не хотіла визнавати ніякої культурно-національної окремішности українського населення земель, що так довго підлягали польській владі. Тому, приборкавши польську шляхту в її політичних аспіраціях, Росія залишила їй вільну руку в економічно-суспільній і культурно-освітній ділянці життя. Використали це поляки й за ініціятивою куратора виленської шкільної округи, князя Адама Чарторийського, при усильній праці Тадея Чацького, зорганізували на Правобережній Україні густу мережу середніх шкіл з кременецьким ліцеєм, як висшою школою, на чолі. Протягом короткого часу віджила в тому шкільництві польська державницька традиція, що з культурно-освітної праці дуже скоро перемінися в суто-політичну конспірацію.

Вислідом тої, назверх культурно-освітньої, а по правді суто-політичної акції польської й ополяченої шляхти на Правоберіжжю, було збройне повстання поляків проти Росії в 1831 р. Мережа повстанчих організацій обняла собою особливо Волинь. Повстання здавлено, а Москва поспішилася тепер «направити» похибку, яка виплила з визнання цілого Правоберіжжя «польською» землею. Очевидно, українців вона й тепер тут не найшла, та зате всіх православних і уніятів признала корінними москалями й по тій лінії повела свою політику. Закривши університет у Вильні та ліцей у Кремянці, московський уряд заложив російський університет у Києві (1832), а майже все польське середнє шкільництво Правоберіжжя переформував у російські гімназії. Багато латинських манастирів закрито й поконфісковано їхні добра, вслід за чим зліквідовано й унію (1839). Для позискання народніх мас і відчуження їх від поміщицької верхівки, московський уряд попробував перевести деякі полегчі в панщизняних повинностях, але про освіту й економічне подвигнення селян не подбав. Тимто й репресії супроти польської шляхти, духовенства й шкільництва не принесли москалям сподіваних користей. Шляхетська верхівка Правоберіжжя, подібно як дворянство Гетьманщини й Слобідщини, захоплена ідеями літературного романтизму, дуже скоро найшла собі дорогу «в народ». Промостила її група польських письменників, що як уроженці Правоберіжжя, мали в собі чимало української крови, а з нею й місцевого патріотизму. Поставивши перед собою ідею великої Польщі «від моря до моря», вони пробували воскресити козацькі традиції й взагалі минуле України, для чого навіть користувалися формами української, народньої поезії. В польській літературі повстала т. зв. «українська школа», що її кращі представники, як Антін Мальчевські, Богдан Залєскі, Северин Гощиньскі, а подекуди й Юліюш Словацкі та повістяр Михайло Чайковський, створили цілу галєрію українських поетичних та історичних і побутових картин. Вони писали свої твори «на українську нуту», але польською мовою, та були між ними й такі (Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський та інші), що писали й українською мовою. І одні й другі, як теж усильна повстанча пропаганда серед українських мас Правоберіжжя, не залишилася без впливу на українське громадянство. В першу чергу позначився цей вплив на молоді київського університету. «Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті так багатому українськими історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї словянської взаїмности. Вплив польської революційної ідеї надавав їй радикальний відтінок» (Д. Дорошенко).

Рівночасно з невдачею польського збройного повстання, стають перед польською й ополяченою шляхтою Правоберіжжя дві дороги: або вернутися до української народности, з якої вона виросла й жила, та щиро й без польських державно-творчих застережень працювати для культури й визволення України, або визбутися свого романтичного «українофільства» й почати боротьбу з пробудженим українством. Більшість вибрала другу дорогу, але найшлася нечисленна горстка, що пішла першою дорогою, їй то завдячує культурно-національний рух Правоберіжжя в 50-60-х рр. своє угрунтування й оформлення.

Кирило-Методіївське Брацтво

Кузнею, в якій виковано першу політичну програму відродженого українства, було славне Кирило-Методіївське Брацтво в Києві, назване так від словянських первоучителів. Його інспіратором був вихованець харківського університету, письменник та вчений Микола Костомарів, а в списках його членів найшлися найкращі імена тогочасної української інтелігенції — Миколи Гулака, Опанаса Марковича, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша й нарешті найбільшого з них Тараса Шевченка.

Микола Костомарів, що по скінчені харківського університету вчителював якийсь час у Рівному на Волині, а в 1846 р. перейшов як університетський професор до Києва, пройнятий ідеалами українського масонства й конспіративних гуртків зперед бунту «декабристів», зразу зорганізував тут тайне товариство, яке поставило собі метою боротьбу за визволення словянських народів та обєднання їх у федеративному союзі незалежних держав. За короткий час свого існування, вспіло це товариство обєднати до сотні найдіяльніших людей того часу, але вік його був недовгий. Вже на початку 1847 р., на донос студента Петрова, товариство розкрито, а його членів поарештовано й розпорошено по довгоречинцевих засланнях. З записок одного з членів товариства — Василя Білозерського, з щасливо збережених відозв та програм, можемо уявити собі бодай в приближенні ціли й засоби кирило-методіївців.

По словам Білозерського, — «Христос відкрив людськости рівність і братерство всіх народів, але ті, що добилися влади, знасилували христіянський закон і почали гнобити слабших. Особливо болючий гніт припав на долю словянських народів, яким відібрано найсвятіше знаряддя духа — мову».

«В такому самому жахливому положенню найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд, її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в життю народу. Коли довше потриває теперішній порядок, у якому все що українське, зневажається, в якому накинуто на нас чуже ярмо, в якому живемо мов чужинці на власній землі, в своїй старій батьківщині, тоді Україна загубить свій відвічний скарб. Невжеж ми своїм життям заслужили на таку ганебну долю? Ні! — але ми заслужимо на неї, коли не будемо нічого робити й спокійно будемо дивитися, як на наших очах убивають найбільший дар божий — народнє життя з його духом, ідеєю й метою, до якої вона повинна змагати».

Так писав Білозерський у своїх «записках», так думали його товариші, що разом з ним, бажаючи бачити Україну вільною й щасливою, розуміли рівночасно, що важко буде їй здобути й втримати свою незалежність власними силами. Всю надію поклали вони на підтримку решти словянського світу, в якому повинен би панувати закон... взаїмної любови, пошани й солідарности.

«Ніодин з словянських народів — пише далі Білозерський, — не повинен так дуже бажати незалежности й підтримувати в тій думці інші словянські народи, як ми, українці. В своїй минувшині ми бачимо приклади наслідків рабства й витривалість у боротьбі за власні права. І коли ми, свідомі значіння боротьби своїх предків, залишимося спокійними свідками неправди, коли нічого не навчить нас приклад пропавших народів, коли ми не подбаємо про власне майбутнє, тоді зівсім заслужено стріне нас доля тих народів-мерців. Але ми до цього не сміємо допустити!»...

У відозві Кирило-Методіївського Брацтва «До українців» зясована його програма:

«Всі словяне повинні обєднатися, але так, щоби кожен словянський народ творив окрему республику й правив собою не вкупі з другими, а тільки, щоби кожний з них мав свою мову, свою літературу й свій окремий, громадсько-політичний лад. За такі народи вважаємо: українців, білорусів, москалів, поляків, чехів, словаків, словінців, сербо-хорватів та болгарів. У кожній республіці повинна бути загальна рівність і воля, щоб не було ніякої різниці станів».

У відозві «До братів поляків і москалів», писали кирило-методіївці: «Братя москалі й поляки! Оце говорить до вас Україна, нещасна сестра ваша, яку ви розпяли й замучили, але вона не памятаючи кривди, готова простити вам усе й проливати свою кров за вашу волю. Прочитайте оце братерське послання, роздумайте й обміркуйте справу нашого спільного визволення, прокиньтеся зі сну й дрімоти, викореніть з ваших серць безглузду ворожнечу до себе, засоромтеся ярма й кормиги, що давить вас і нас, посоромтеся вашого власного зіпсуття, прокляньте на віки святотатські імена земного царя й пана, виженіть з вашої душі дух зневіри, занесений народами романськими й германськими, та дух заскорузилости, надхнений татарами!»

Та найвимовніше зясовані національно-політичні стремління кирило-методіївців у «Книгах битія українського народу», написаних Миколою Костомаровим, під впливом месіяністичних ідей, проголошених трійцею велитнів польської літератури — Міцкевичем, Словацким та Красіньским.

В синівському відданю батьківщині, бачить Костомарів в українському народі найчистіший зпоміж усіх словянських, чужий всякій неволі й рабству, далекий від польсько-шляхетеького аристократизму й московського рабства й деспотизму. Україна весь вік боролася за волю, а хоч впала жертвою нікчемного, московського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Сяовянщину. «Тоді скажуть усі народи, показуючи те місце, де на мапі буде намальована українська республика: от камінь, відкинений будівничим, а він став основою всього»...

Проголошуючи й поширюючи свою так би сказати «максимальну» програму, кирило-методіївці не закривали очей на вимоги біжучого життя й тому змагали до скасування кріпацтва, свободи друку, віри й науки, загальної освіти, заміни рекрутської армії на народню міліцію, тощо.

Та хоч даремне слали кирило-методіївці свої жагучі послання до «братів поляків і москалів», хоч надто щиросердечно вірили в можливість словянської іділлі, даремне хотіли проливати кров за чужу волю й зробити Україну — Месією Словянщини, хоч їхня праця була коротка й практично безуспішна, але в історії розвитку української політичної думки, належиться їм одно з чолових місць.

По зусиллях своїх попередників, що змагали до культурного відродження українства, вони перші начеркнули програму політичного визволення й незалежности. А хоч тої незалежности думали вони добитися в спілці та федерації з рештою, поневоленого тоді словянського світу, то це нівчому не вменчує ваги їх самостійницької ідеї. Слофянофільство перейняли вони від декабристів, думкою про післанництво України як «Месії словян» надхнула їх творчість Міцкевича, але оформлення тих ідей було в них найбільш вільнодумне в основі й суто-українське по формі.

Очевидно, засоби, що ними бажали дійти кирило-методіївці до наміченої мети, відповідали духові часу, але якраз тому були безуспішні. Проповідування москалям і полякам релігії словянського братання й визбуттяся імперіалістичних «забобонів», було ще далеке від гасла «борітеся — поборете», що його небаром кинув наймолодший і найбільший з кирило-методіївців — Тарас Шевченко. Зрештою не виключене й те, що колиб кирило-методпвська конспірація протривала довше, то можеб і перейшла була від романтичної проповіди любови й мира до більш переконливих гасел боротьби так, як це й сталося в дальшому розвиткові нашого культурно-політичного відродження.

«Плянам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за визволення закріпощеного селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був завданий смертельний удар у літературі». (Д. Дорошенко.) Це щодо «мінімальної» програми кирило-методіївців. «Максимальну» перейняли від них грядучі покоління, що й виконали її разом з поправками, що їх внесла практика й дальший розвиток нашого життя.

Миколаївська реакція

Часи царювання наслідника Олександра — Миколи І (1825-1856) так і залишилися під знаком безоглядного здавлення змови «декабристів». «Православя, самодержавя й народність», оце три слова, що окреслювали тогочасний стан російської імперії. Церкву й духовенство підчинено тоді остаточно царатові та його інтересам, владу зосереджено в руках всесильної, царської бюрократії, а одно й друге заковано в кайдани безоглядної й загальної русифікації. З особливою жорстокістю дала себе відчути ця «триєдина» система Миколаївської реакції на Україні. Примара українського сепаратизму тримала царат у безупинному настороженні, вітрючи «зраду» навіть там, де «хитрі малороси» прикидалися чи й на справді пробували стати ряними, московськими патріотами. Популярність лівобережнього генерал-губернатора Рєпніна, що зважився виступити з проєктом облегчення долі селянських мас, спричинила йому негайну димісію, а розконспірування Кирило-Методіївського Брацтва поставило на ноги всю царську поліцію й бюрократію. Зпоза одного й другого побачила залякана Москва примару відновлення українського гетьманства й взагалі сепаратизму. Тому то в 1831 р. скасовано на Лівоберіжжю останні залишки міської самоуправи, а 1841 р. зліквідовано в лівобережньому судівництві вдомашнений тут Литовський Статут. Рівночасно підрізано силу українського міщанства в Києві, виселюючи українських купців на передмістя, а центр міста заселюючи московськими купцями-зайдами. Для приборкання повстанчих затій серед правоберіжньої шляхти, київський генерал-губернатор Бібіков подбав про те, щоби протягом 1840-45 рр. скреслити з дворянських списків біля 64.000 правобережних шляхтичів. Рівночасно, для приєднання собі селян, царський уряд запровадив у 1847 р. т. зв. «інвентарні правила», якими ніби унормовано кріпацькі повинности й забезпечено особисту свободу селян. Та, користи з цих «правил» було небагато, бо їх силу ослаблено, але царська бюрократія так уже походила коло справи, щоб селянам здавалося, ніби уряд дбає про селян, а тільки «пани не дають». Насправді, ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в той час.

«Київська козаччина»

Єхидна політика царського уряду, що з одного боку примилювався до селян паперовими «правилами», а з другого боку гнобив їх непосильними повинностями, поширювала серед народніх мас хвилювання. Селяне, спираючися на царські «укази», а не розуміючи їх як слід, бунтувалися проти панів, що в свою чергу кликали на бунтівників військо, а воно розправлялося з ними по свойому. Таких селянських бунтів, викликаних незрозумінням «інвентарних правил», було на Правоберіжжі більш пядесяти, та найголосніший з них це так зв. «Київська козаччина» з 1855 р. З приводу війни з Францією й Туреччиною видав царський уряд, весною 1855 р. маніфест з зазивом добровільного зголошування в військові ряди. Селяни зрозуміли це як поклик до відновлення козаччини. Вони кидали роботу на панщині, творили козацькі сотні й примушували своїх священиків проводити їм присягу. Пани підняли гвалт і, як звичайно, викликали військо проти захоплених царським маніфестом селян. «Козаччину» придушено кулями, нагайками та засланнями, але до чаші горя, що її пив український народ під царським ярмом, впала ще одна капля зловісної отрути.

Відродження на Західній Україні

Те, що південно-західня частина української території, опинилася під австрійською владою, було великим щастям, не тільки цього скравка але й усеї України. Дальший розвиток історичних подій уклався в той спосіб, що якраз Галичина, яка від 1340 р. ні разу не дихнула повітрям державної незалежности, що цілих пятьсот літ оставала під польською владою, сталася заборолом, політичним «Піємонтом» для решти України. Але 500-літня неволя не обійшлася Галичині без наслідків.

Дата добавления: 2015-05-23