Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 68 страница




 

Голіруч на противника

 

Початок червня 1919 р. застав Українську Галицьку Армію, скупчену на невеличкому клаптику землі, обмеженому від сходу р. Збручем, від півдня Дністром а від північного заходу лінією Гусятин — Пробіжна — Угринь — Ягольниця— Устєчко. На щастя ні більшовики ні поляки не виявляли тоді особливої активности. Зате придніпрянські частини, рушили тоді з лінії Збруча на схід, відбиваючи від більшовиків Камянець Подільський, Дунаївці та Ярмолинці. Воодночас Київські Січові Стрільці, Запоріжці та інші частини Армії УНР, що стояли на Волині, зайняли Староконстантинів і Проскурів. Уряд УНР перенісся до Камянця Подільського. Успіх придніпрянських частин в боротьбі з більшовиками надхнув Українську Галицьку Армію очайдушною думкою протипольської офензиви. Місце дотеперішнього її вожда ген. Омеляновича-Павленка зайняв тепер бувший військовий міністр Директорії УНР — генерал Греків; місце многоголового західньо-українського уряду зайняв Евген Петрушевич з необмеженою владою диктатора.

 

Плян і переведення початої дня 7 червня офензиви, званої теж «чортківським проломом», приписують загально генералові Грекову, хоча нічого не виключає можливости, що вона була передбачена ще його попередником. Почала офензиву 7 бригада, що дня 7 червня здобула м. Ягольницю, вслід за чим на другий день зєдинені сили 7, З і 1 бригади УСС здобули Чортків, де в руки переможців попала більша частина польської артилєрії, кількасот полонених та обози. Тогож дня 5 сокальська бригада зайняла Копичинці, з яких І корпус рушив у напрямі Теребовлі й Тернополя, II корпус на Бучач, а III корпус почав наступ по лівому березі Дністра. Вже 10 червня були частини II корпусу в Трибухівцях, а 11 здобули Бучач. Розбивши противника під Язлівцем, III корпус дуже скоро посунувся на лінію Монастириська — Нижнів, відкіля 8 бригада пішла лівим берегом Дністра, а 2 й 11 рушила в напрямі Підгаєць. Відсіля 2 бригада пішла під Галич, на допомогу 8 бригаді, а 11 пішла в західньому напрямі, на Рогатин.

 

«Чудо», про яке могло снитися тільки мрійникам або очайдухам, ставало оце живою дійсностю. Українська Галицька Армія, найшовшися в безвихідному трикутнику ворогів, здеморалізована невдачею, здесяткована дезерцією слабодухів, голодна й неодягнена, майже голіруч, бо при мінімальних засобах стрілива, що вичерпувалося з дня на день, кинулася оце на противника й ломила його застави, де лиш на них наткнулася. «По селах, куди переходило українське військо, населення плакало з радощів і допомагало йому чим могло. В найслаб-ших вступив новий дух. Дезерція з армії була й тепер, але не з фронту в запілля, а навпаки — з запілля на фронт. З лікарень виривалися невигоєні ще з ран вояки та старшини на фронт, до своїх відділів. Всіх огорнуло одно, жагуче бажання — вперід!» (А. Крезуб).

 

Та зрив безпремірного геройства й самопожертви українського жовніра не міг тривати довше, як позваляв на це... запас набоїв. Та й противник, ситий і озброєний, доволі скоро отямився з першого переляку й почав ставити чимраз тверділий опір, а так і переходити до протинаступу. Бо воєнне мистецтво, це не само тільки геройство, але й вислідна реальних сил і сприяючих чи некорисних умов. Вже в Сухоставі й Яблонові наткнувся І корпус, що вийшов з Копичинець, на опір противника. З трудом відкинуто його на лінії Теребовля — Іванівка. Бій за Тернопіль, дня 14 червня, був тяжкий і кривавий так само, як змагання, в днях 17-19 червня, за Бережани. Лінія фронту Нараїв — Дунаїв — Зборів — Оліїв, яку осягнула Українська Галицька Армія в дні 20 червня, була здобута не тільки самим ентузіязмом, але тяжким зусиллям, втратами в матеріалі й жертвами в людях...

 

Українська Галицька Армія, поширивши терен свого посідання далеко поза злощасний трикутник поміж Дністром і Збручем, не спинилася на лінії, що позволила її обновитися свіжими силами й набрати віддиху. Вона перла силою живлового розгону далі. Коли І корпус, по боях під Несторівцями, Олієвом, Лопушанами і Золочевом, наближався до Красного, II корпус, розбивши противника на лінії Рогатин — Дунаїв, добився до Гнилої Липи, III корпус з трудом посувався лівим берегом Дністра в напрямі Бурштина й Ходорова. По рукопашному бою частин 2 бригади, дня 22 червня, впали сильно укріплені позиції противника в Скоморохах, Болшівцях, Бурштині й Чагрові. Дня 24 червня осягла 2 бригада річку Свірж, а рівночасно 11 заняла Рогатин, осягаючи лінію Дорогової — Підкаміня — Ягольниці. Та вже зусилля 3 бригади сфорсувати в дні 24 червня Гнилу Липу під Янчином, не вдалися. Також на фронті III корпусу вдалося противникові відтиснути 2 бригаду від р. Свіржа а І корпус відтиснути від залізничого шляху Красне — Броди в напрямі Золочева. Познаки вичерпання УГА ставали чимраз наявніші, чимраз більше загрозливі.

 

Ранком 28 червня мав початися наступ українських частин на перемишляни, та тут польські війська випередили українців і... перебрали ініціятиву в свої руки. З бригада, що займала лінію Фірлеїв — Янчин, вистрілявши останні набої, мусіла відступити до Нараїва, вслід за чим захитався цілий український фронт. Почався відворот, з передпілля Львова, назад у... трикутник окреслений межиріччям Дністра й Збруча. Піхота не мала чим відстрілюватися, охоронювати відворот доводилося виключно артилєрії.

 

«Набоїв! Набоїві — благав захитаний фронт Начальну Команду. Та ці розпучливі благання залишилися без відгомону, бо звідкиж було взяти набоїв? З наказу Начальної Команди перешукано всі склади, всі запільні установи й обози, навіть старі австрійські й російські окопи перерито, шукаючи за стріливом. Та того, що найдено в запіллі й зпід землі вигребано не могло вистарчити, щоби спинити противника, який міг вистріляти на фронті в одному дні більше набоїв, як їх мала ціла Українська Галицька Армія» (А. Крезуб).

 

 

Територія заията українськими військами почала корчитися. До половини липня виперли поляки Ц і III корпус УГА за Стрипу, І корпус протримався в Тернополі до 15 липня, в якому поляки осягнули лінію Теребовля — Янів — Товсте. Тимчасом більшовики виперли придніпрянські частини з південної Волині й північного Поділля а заняли лінію Збруча, від його джерел до Гусятина. І корпус знову опинився поміж двома ворожими лініями, яких рівночасний натиск загрожував неминучою катастрофою.

 

Диктатор Петрушевич не бачив тепер уже іншого виходу як випровадити рештки УГА за Збруч. Порозумівшися з головним отаманом УНР С. Петлюрою, й назначивши на місце ген. Грекова Начальним Вождом УГА ген. Мирона Тарнавського, зарядив диктатор відворот УГА за Збруч, що почався 16 липня 1919 р. в полуднє. Доля й недоля УГА на галицькому терені закінчилася; почалася друга доба її історії на широких степах Придніпрянщини.

 

Протигетьманське повстання й Директорія УНР

 

У відповідь на проголошення гетьманом Скоропадським федерації України з Московщиною (14 листопада 1918 р.) піднялося під проводом Симона Петлюри всеукраїнське національне повстання. Запевнившись невтральністю німецьких військ, що під впливом вісток про революцію в Німеччині (9 листопада) попали в стан моральної демобілізації, повстанчі війська рушили з Білої Церкви й проломивши опір гетьманських військ під Мотовилівкою, дня 14 грудня 1918 р. заняли столицю України. Гетьман виїхав за кордон, а більшовики, користаючи з замішання, рішили піти новим походом на Україну. На вістку про створення в Москві «совєту українського фронту» й «радянського уряду для України», український уряд почав нотну інтервенцію, але коли йому заявили більшовики, що це не вони зазіхають на Україну, але «українська» радянська влада бореться з військами «буржуазної» Директорії, Україна позбувшися гетьмана й німецької опіки, опинилася тепер у виїмково тяжкому положенні. На південному сході зявилися ватаги московських білогвардійців, від північного сходу надвигала більшовицька хмара, від заходу й півдня загрожували українській території поляки й румуни.

 

Від повалення гетьмана, евакуації німців і ліквідації московських «білогвардійських» частин, були ще далеко до забезпечення суверенности Української Народньої Республики від зовнішних загроз і внутрішніх потрясень. Повстанчі війська Директорії, рекрутовані з селян, слабо освідомлених під національним оглядом, зате розагітованих під оглядом суспільно-земельних реформ, в своїй більщости виявили більшовицькі симпатії. Не розбираючи якслід ваги державної незалежности, вони перш за все домагалися безвикупного розподілу поміщицьких лятіфундій, а коли Директорія не находила фізичної спромоги зразу заспокоїти їхніх домагань, вони станули в різку опозицію до неї. Під прапорами «радянофільства» станули повстанчі загони Григоріїва, Махна й Зеленого, вслід за чим лівіше настроєні члени уряду, з Винниченком у проводі, видвигнули проєкт проголошення України — радянською республикою. Тимчасом західньо-українська Національна Рада, що резидувала в Станиславові, на свому засіданні дня 3 січня 1919 р. вирішила закон про зєдинення Західньої України з материком і вислала своїх відпоручників на скликаний до Києва Трудовий Конгрес, що мав бути передпарляментом України.

 

Акт зєдинення

 

Дня 22 січня 1919 р., при великому здвизі народу й війська на Софійській площі в Києві, в приявности представників чужих держав, галицькі делегати обмінялися з верховною радою Української Народньої Республики грамотами, кодифікуючими зєдинення. Директорія оповістила про це громадян України універсалом такого змісту:

 

«В імені Української Народньої Республики проголошує Директорія всьому українському народові велику подію в історії нашої Української Землі:

 

Дня 3 січня 19Ї9 р. в місті Станиславові, Українська Національна Рада Західньо-української Народньої Республики, як представниця волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий їх законодатний орган, святочно проголосила зєдинення Західньо-української Народньої Республики з Українською Придніпрянською Народньою Республикою в одну, суверенну Народню Республику.

 

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів. Директорія Української Народньої Республики рішила приняти до відома це зєдинення і ввести його в життя, згідно з умовами, які означено в рішенню Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. Від нині зливаються в одно віками відділені одна від другої частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмірали найліпші сини України. Від нині є тільки одна независима Українська Народня Республика. Від нині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу обєднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, независимої Української Держави, на добро й щастя Українського Народу».

 

Підписано: Голова Директорії — В. Винниченко; Члени Директорії — Андрієвський, С. Петлюра, Швець, Макаренко.

 

У Трудовому Конгресі, що радив у Києві в днях 22—28 січня, прийняло участь 65 делегатів Галичини, Буковини й Закарпаття, що зразу виявилися як елємент нормуючий реформаторську загонистість соціялістичних фракцій Придніпрянщини. Та хоч як соняшним був момент у якому, на Софійській площі проголошено акт зєдинення, хоч як поважно заповідалися наради Трудового Конгресу, довести його до кінця таки не довелося. Під вражінням вісток про новий наступ більшовиків на Україну, ухвалено нашвидко закон про тимчасову форму української влади, яку доручено Директорії, запротестовано проти диктатури пролєтаріяту й зредаговано «Універсал Трудового Конгресу України до Українського Народу й усіх народів світа».

 

Закликаючи «всіх синів трудового селянства й робітників на боротьбу за землю й волю», універсал оповіщував усьому світові, що український народ «не допустить, щоби хтось посягав на його добро, на його независимість та самостійність».

 

В звязку з більшовицьким наступом уступив з Директорії Винниченко, а разом з ним і кабінет, зложений з соціял-демократів і соціял-революціонерів. Провід уряду і начальна команда армії опинилися в руках Симона Петлюри, як Головного Отамана Армії й Голови Директорії, що покликав переходовий, діловий кабінет.

 

Симон Петлюра

 

На тлі української революції й боротьби за Державність зарисовується постать Петлюри (1879-1926) найвиразніше й найбільш окреслено зпоміж усіх діячів того бурхливого часу. Ще як студент московського університету належав Петлюра до Революційної Української Партії, по якої ліквідації став одним з основників української соціял-демократичної робітничої партії, що їй припала чимала роля в перших днях революції на Україні. Позатим працював як публіцист, зразу в київській «Раді», згодом як редактор місячника «Украинская Жизнь», що виходив у Москві. Вступивши, з вибухом війни до армії, дослужився в ній старшинського ступня, а коли революція покликала до життя Українську Центральну Раду, Петлюра займає становище генерального секретаря військових справ. В першій стадії боротьби з більшовиками, обіймає Петлюра провід Слобідського Гайдамацького Коша, який зайняв одно з перших місць серед частин української революційної армії. По гетьманському перевороті Петлюра перекидається на ділянку суспільно-громадської праці, зразу як голова київського земства, а відтак голова Союзу Земств. Запідозрений в підготовці повстання проти гетьмана Скоропадського, попадає Петлюра в тюрму, а звільнений з неї переноситься до Білої Церкви, де стає в проводі протигетьманського повстання. З того часу зоря його небуденньої індивідуальности розпалюється чимраз більше, а його постать стається гаслом і символом боротьби України з Московщиною.

 

Дня 4 лютня 1919 р. українська Директорія була примушена залишити Київ і почала свою мандрівку по Правоберіжжю. Винниця, Проскурів, Камянець і нарешті Рівне на Волині служили чергою за осідок українського уряду й начального командування армії.

 

Евакуація столиці й безупинна мандрівка уряду УНР й Начальної Команди Армії не дали їм зосередитися ні для державно-творчої праці ні для ширше закроєної воєнної акції. Армія знеможена в безнастанних, деколи виїмково кривавих і геройських, але в цілому безплянових боях і операціях, примушена відступати перед перевагою більшовицьких ватаг, деморалізувалася не тільки під впливом неуспіхів, але й інтензивної, більшовицької агітації. В квітні 1919 р. наблизилася Армія УНР до Збруча й увійшла в безпосередній контакт з Галицькою Армією. Остаточна невдача Галицької Армії в боротьбі за Львів і її перехід за Збруч в липні 1919 р., скріпив не тільки чисельні сили, але й духа Армії УНР. Камянець Подільський, що на якийсь час зробився осідком двох українських урядів — голови Директорії й головного отамана Армії УНР С. Петлюри та диктатора ЗУНР Е. Петрушевича, послужив випадною базою для широко закроєної протибільшовицької акції. Тут у Камянці, повторилося ще раз те, чого доконала вже раз Галицька Армія своєю «чортківською офензивою». В момент, коли Галичина найшлася в неподільному посіданню поляків, центральну Україну залили червоні ватаги, на південному її сході господарили московські «білогвардійці» під проводом царського генерала Денікіна, в Бесарабії й Буковині паношилися румуни, а два українські уряди й дві українські армії найшлися на скравочку рідної подільської землі, мов у пастці, сталося щось несподіване.

 

На Київ!

 

Зєдинена спільним горем і спільними ідеалами армія, гола й боса, забута цілим світом, без амуніції, надлюдським зусиллям кинулася до наступу проти більшовиків. Правда, поміж двома урядами й начальними командами українських армій не зразу прийшло до устійнення поглядів на ситуацію й плянів офензивної акції. Диктатор Петрушевич і штаб Галицької Армії підтримували плян здобуття Одеси, щоби тою дорогою пробити собі «вікно в Европу» і наладнати звязок з проти більшовицько настроєною Антантою. Головному отаманові УНР Петлюрі промовляла за те до переконання мрія про Золотоверхий Київ. Перемогла остання й обі армії почали офензиву. Дня 9 серпня впала під натиском І корпусу УГА — Жмеринка, 12 — Винниця, 14 — Хмельник, Янів, Калинівка. Рівночасно ІІ корпус через Староконстантинів — Летичів наблизився до лінії Шепетівка — Полонне. Дня 19 серпня впав Уланів, Райгородок, Махнівка й Бердичів. III корпус заняв Козятин і пішов у напрямі Хвастова. Надніпрянські частини, при допомозі 11 галицької бригади й буковинських стрільців захопили лінію — Ямпіль — Вапнярка — Тульчин — Брацлав — Липовець і Погребище, посуваючись у напрямі Херсонщини й Дніпра. Колиж ліве крило армії заняло 25 серпня Новгород Волинський, Житомир, Коростишів і Коростень, а центр заняв Васильків, прийшло до кривавого бою під Бояркою. Дня 29 серпня станули українські війська на лінії Петриковець — Святошин — Жуляни — Совки, відкіля вперве побачили золоті бані матері українських городів — Києва. Вечером тогож дня, частини УГА заволоділи залізничним перстенем Києва-Дня 31 серпня 1919 р. вмаширували українські війська до столиці. Повінь квітів, сльози щастя, що блищали в очах вимученого більшовиками населення, були добре заслуженою заплатою за їх геройство й самопожертву. Та тут зачалося лихо. Білогвардійці зпід знаків Денікіна, що як «союзники», під охороною білих прапорів, ввійшли до Києва, підняли чорносотенний елємент столиці проти українських військ. Почалася вулична боротьба. Українська армія, неприготована до неї, мусіла залишити Київ. Білогвардійці, якнебудь підтримувані Антантою як протибільшовицька авангарда, порозумілися з більшовиками й пропустили їх південні частини на північ.

 

Відворот і розвал

 

Почався відворот, деморалізація й розвал української армії. Окружена з усіх боків ворогами, десяткована голодом і тифом, опинилася вона в жахливому положенню. Боролася останками сил, але знемагала з дня на день, з години на годину. В особливо тяжкому положенню найшлися галицькі частини. Головний отаман Петлюра, якому усміхався одинокий вихід в порозумінню з Польщею, побачив у галицькій армії одиноку перепону в реалізації свого пляну. Про можливість порозуміння з поляками не хотіли галичане й слухати так само, як придніпрянці виключали можливість порозуміння з москалями, без огляду на те — білими чи червоними. На тому теж тлі й почався роздор поміж двома українськими арміями й двома українськими урядами.

 

По звідомленню начального інтенданта УГА сот. І Цьокана, дня 25 жовтня 1919 р. таке було положення галицьких частин: стрільці з голоду кидаються на залізничі шини, хорі тікають зі шпиталів у гарячці. В Жмеринці й околиці згинуло з голоду, холоду й від тифу 10.000 галичан, покинутих без опіки по пустих бараках, на гною. Проти галичан іде агітація серед придніпрянських частин. Придніпрянцям постачають харчі й одежу, галичанам ні...

 

Такі умови запанували в лоні армії, що ще так недавно, збірним зусиллям волі й саможертви, промостила собі шлях до Києва.

 

В чотирокутнику смерти

 

Безвиглядність положення й підшепти парижського представника західньо-українського уряду — В. Панейка, зробили нарешті своє. Дня 25 жовтня 1919 р. Начальна Команда УГА видала наказ підлеглим собі командантам військових частин вислати парляментарів до денікінського штабу в справі виміни полонених і завішення зброї. Дня б листопада підписано протокол про перемиря УГА з армією Денікіна. Крик обурення на галичан піднявся нараз в урядових колах УНР. Серед придніпрянську армію кинуто клич погрому галичан. Під натиском зовні, диктатор Петрушевич зарядив арештування Начального Вожда УГА — ген. Мирона Тарнавського. Його функції перейняв ген. Микитка. А дня 12 листопада в помешкані диктатора Петрушевича в Камянці відбулася остання нарада. Приняли в ній участь — член Директорії Макаренко та представники армії. Військовий міністр УНР Сальський промовив: «Війна для нас покінчена. Покопала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Надніпрянська армія не має заспокоєння навіть елєментарних вимог, вона опору дати не може. Галицька армія в такомуж стані. Вона в більшости вже окружена ворогами». З черги промовив галицький старшина Стефанович: «На фронті, від 9 днів, нема ніяких харчів. Навіть старшини міняють останні чоботи за харчі. Шпиталі в жахливому стані, ранені рвуть шмати з трупів, щоби овинути власні рани...» Перепало на тій нараді й урядові УНР, що по словам чергового промовця Д-ра Макуха удержував 11 тисяч безробітних старшин, з чого 6 тисяч у постачанню а 5 тисяч у самому Камянці. На раді міністрів промовляє 18 діловодів, бо міністри повтікали за кордон. Українську Державу нищить її власний державний апарат, призначений хіба для 200-мільйонової імперії, а не для півтори губернії... «Всі присутні на нараді й поза нею відчували, що наближається кінець. Ходило тільки про те, чи вмирати разом чи окремо» (Д. Долинський).

 

Диктатор Петрушевич був за тим, щоби «для історії — вмирати разом». Для цього поставив придніпрянському урядови чотири домагання: в Директорію приняти одного галичанина; С. Петлюрі залишити титул головного отамана, але усунути його від оперативних завдань; змінити кабінет і віддати галичанинові портфель міністра фінансів. Та уряд УНР знехтував домагання галичан і їх охоту «вмерти разом»... Оце була атмосфера й умови, серед яких виникла конечність перемиря УГА з Денікіном.

 

Тогож дня, як відбувалася остання нарада галицького уряду з представниками Директорії, в камінецькому суді проходив черговий акт трагедії народу — розправа проти Начального Вожда УГА ген. М. Тарнавського. Генерала звільнено від вини, кари й моральної відповідальности за переговори з Денікіном, а 17 листопада делегація УГА підписала другий протокол перемиря з армією Денікіна саме тоді, як доведена до крайности Директорія УНР добивала згоду з польською державою. Рішення Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. й урочистий акт зєдинення, проголошений на Софійській Площі в Києві дня 22 тогож місяця, відірвався тепер від реального грунту й повернув у сферу ідеї й непосильного змагання, з якого зродився...

 

Кінець УГА

 

Передишка, узискана перемирям з Денікіном, не врятувала Галицької Армії. Наприкінці 1919 р. більшовики розгромили білогвардійців, що почали відворот у напрямі Одеси, відслонюючи занятий Галицькою Армією район Винниці, Жмеринки, Браїлова й Немирова. Приказу Начальної Команди евакувати цей район і перейти на південь, в напрямі Одеси, не можна було виконати. Більшість армії, що опанована тифом, лежала по лічницях, приватних домах і принагідних бараках, була неспосібна до ніякої акції. Один з отаманів, для рятування армії, попробував створити в ній «революційний комітет» з осідком у Винниці й почати переговори з Червоною Армією. В противагу «ревкому» повстав тоді (25 січня 1920) «політичний відділ» при Начальній Команді, що силувався опанувати ситуацію й не допустити до остаточної катастрофи. Частина армії, що не хотіла переговорювати з більшовиками, з трудом рушила на південь і з початком лютня доволіклася до району Бершадь-Чечельник-Балта. Далі йти не було вже куди, а станути до бою з більшовиками, що тимчасом наблизилися з півночі, було безвиглядною справою. Можна було ще рятуватися переходом армії на румунську територію, про що Начальна Команда видала дня 9 лютня наказ, але румуни відмовили розбитій армії гостинности. Не було іншої ради, як продовжувати винницький експеримент з «ревкомами» й переговорювати з червоноармійцями. З кінцем лютня 1920 р. останки Галицької Армії ввійшли в склад більшовицької, під назвою Червоної Української Галицької Армії. Протягом березня її 3 корпуси переорганізувалися в З бригади, під начальною командою комуніста Поранка і його заступника Солодуба. З початком квітня найшлися всі бригади на протипольському фронті — 1 бригада УСС в околиці Чуднова, 2 бригада в районі Жмеринки, 3 бригада в районі Вапнярки. Резерви й полевий штаб відправлено в Київ. Рівночасно з реорганізацією ЧУГА заведено в ній більшовицькі порядки, з військово-політичними радами, революційними трибуналами й т. п. Незавидне було життя армії в більшовицьких шорах. Заборона вживати Тризуба як відзнаки й співати Національний Гимн, була образою, якої армія не могла перенести. Тому то вже в половині квітня організується в 3 бригаді протибільшовицьке повстання, а коли воно не вдалося, 2 і 3 бригада переходять дня 23 квітня на сторону гол. отамана Петлюри, що за той час увійшов уже в кооперацію з польськими військами. Та обі бригади розброєно й інтерновано в польських таборах, а тільки частина старшин і стрільців змогла вступити до 6 херсонської дивізії, з якою перейшла до Галичини, а відтіля, під командою ген. Кравса, перебилася на Чехословаччину. Тут її розброїли і інтернували в Ліберці. Тимчасом 1 бригада УСС, окружена поляками в Пиківці б. Козятина, попала в полон. Розлючені більшовики арештували більшість тилових частин ЧУГА й інтернували в Кожухові, а відтак заслали на Соловки. Багато з галицьких старшин і стрільців, що перебували в Одесі, більшовики розстріляли. Українська Галицька Армія, що мала за собою стільки геройств і пролитої крови, перестала істнувати...

 

Організація Галицької Армії

 

Ядром Української Галицької Армії, що почала своє життя в дні 1 листопада 1918р. були Українські Січові Стрільці, довкола яких скупчилися українські частини австрійських залог і фронтових формацій, що в гарячі дні листопада віддали себе в розпорядження Української Національної Ради. Згідно з мобілізаційним розпорядком Секретаріяту військових справ з дня 15 листопада 1918 р. що поділив територію ЗУНР на три військові обпасти (Львів, Тернопіль, Станиславів) з підокругами й повітовими станицями, усталено організаційну схему й загальну службову повинність населення. Підчас державного перевороту й у перших тижнях збройної боротьби з поляками полеві формації творилися відрухово; правильні військові частини боролися впоряд з партизанськими загонами, що їх вилонювало з себе галицьке селянство в прифронтових смугах. Зчасом організаційна схема армії почала входити в правильні рямці. До кінця 1918 р. УГА складалася з «груп» по 3—4 куріні в кожній, що їх організаційна форма й боєва акція були обумовлені територіяльними умовами. Щойно на початку 1919 р. коли боєвий фронт УГА поширився й ускладнився, поділено полеву армію на 3 корпуси, по 4 бригади з 4 курінями піхоти, полком артилерії, сотнею кінноти, саперів та помічних військ у кожному корпусі. В травні 1919 р. усталено склад бригад з 2 полків піхоти по 3 куріні в кожному. В червні зорганізовано IV корпус й започатковано V-ий, що їх по переході Збруча, за недостачею поповнень розвязано. Підчас кооперації з Червоною Армією, переформовано корпуси в бригади в складі 3 полків з трьома курінями в кожному, полком артилерії, тяжким гарматним дивізіоном і полком кіннрти. Тоді перейменовано II корпус на 1 бригаду УСС-ів, І корпус на 2 бригаду, а III корпус на 3 бригаду. В березні 1920 р. втілено галицькі бригади до XII й XIV більшовицької армії, що й було формальним скасуванням самостійносте УГА.

 

У проводі Галицької Армії станула зразу Українська Генеральна Команда, 9 листопада 1918 р. перейменована на Начальну Команду, а по порозумінню з Червоною Армією на Полевий Штаб Червоної Галицької Армії. З ліквідацією самостійности ЧУГА цей штаб усунули від керми й вислали в запілля. Начальними командантами УГА були чергою — полк. Д. Вітовський (від 1 листопада 1918), полк. Гр. Коссак (від 5 листопада), полк. Гн. Стефанів (від 9 листопада), ген. Омелянович-Павленко (від 10 грудня), ген. Греків (від 9 червня 1919 р.), ген. М. Тарнавський (від 5 липня) ген. Микитка (від 7 падолиста), полк. Шаманек (від 6 лютня 1920 р.) й нарешті полк. Витошинський (з кінця лютня до початку березня 1920 р.). По ліквідації самостійности ЧУГА більшовики віддали начальну команду над галицькими частинами гал. комуністові Порайкові. Секретаріятом, тобто міністерством військових справ кермував зразу полк. Вітовський, а від 13 лютня до розвязання секретаріяту дня 9 червня 1919 р. полк. Курманович. За диктатури Е. Петрушевича функції військового секретаріяту перейшли частинне на Начальну Команду а частинно на «Військову Канцелярію Диктатора». В травні 1929 р. створено Команду Запілля, яку в червні перейменовано на Команду Етапу Армії. Чисельний стан УГА можна окреслити тільки приблизно. До кінця 1918 р. не переходила вона скількости 15.000 багнетів, але підчас червневої офензиви ген. Грекова 1919 р. стан її піднявся до 70—75.000 боєвиків. За Збруч перейшло ок. 60.000 люда. Бої, тиф і дезорганізація звели її згодом до стану 18.000 крісів, що створили три бригади ЧУГА.

 

Галицька Армія створена з кадр і на зразок б. австрійської армії, визначалася великою видержливістю в позиційній війні тоді, як зазбручанська армія славилася виїмковою бравурою в наступі й окрилюванні противника. Гордістю УГА була її артилєрія, що нерідко вирішувала в нашу користь програні піхотою бої. Непомітну ролю грала в УГА кіннота тоді, як летунство не перейшло поза організаційні первопочини. Творена в бурхливий момент революції, організована й поповнювана в безпереривних боях з противниками, що згодом окружили її з усіх боків, Українська Галицька Армія виказала максімум боєздатности й відпорности, та цілою низкою геройств, як «червнева офензива» й похід на Київ, що їх би не посоромилася неодна армія щасливіших від нас, державних народів, створила незнищальний моральний капітал для майбутніх поколінь.

 

Доля підвалин Української Державности в Галичині

 

Українська Національна Рада, що уконститувалася у Львові 18 жовтня 1918 р., під проводом посла Евгена Петрушевича, обняла владу над українськими територіями Австро-Угорщини дня 1 листопада 1918 р. й покликала до життя перший Державний Секретаріят під проводом д-ра Костя Левицького. Святочне заприсяження цього кабінету, зложене на руки найстаршого віком члена Української Національної Ради — Юліяна Романчука, відбулося дня 10 листопада. Евакувавши дня 21 листопада Львів, перенісся уряд до Тернополя, відкіля дня 2 січня 1919 р, перейшов до Станиславова. Тут уконститувалася й доповнилася Українська Національна Рада, що 4 січня 1919 р. вилонила з себе «Виділ У.Н.Р.», якого предсідник Е. Петрушевич, перейняв функції Президента Держави. Зчерги покликано до життя новий уряд під орудою міністра судівництва в першому кабінеті — Сидора Голубовича, який устоявся аж до ліквідації ЗУНР, що від моменту зєдинення з Великою Україною (22 січня 1919) перейменувалася на Західну Область УНР і приняла за свій герб соборний «Тризуб», замісць первісного — золотого льва на синьому полі.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 343; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.051 сек.