Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 70 страница

Добуваючи й забезпечуючи все нові позиції силами стихійно організованої Армії, український уряд з самого початку поклав належний натиск на дипльоматичний бік своєї діяльности. Ще в добу Центральної Ради, як представництва автономної України, в склад, її Генерального Секретаріату входив секретар міжнаціональних справ (зразу С. Єфремов, відтак О. Шульгин) що старався полагоджувати справи національних меншин на Україні та нормувати взаємини українського уряду з іншими народами колишньої Росії. Скликання й переведення конгресу народів б. Росії в Києві (23 вересня 1917) приняття представників чужих держав і нарешті навязання безпосереднього контакту з французьким амбасадором Нулєнсом, оце були перші кроки молодої української дипльоматії.

З моменту проголошення самостійної України в рямцях всеросійської федерації (20 листопада 1917) українська дипльоматія мусіла в першу чергу добитися визнання цього кроку від заінтересованих спра» вою держав Антанти,— Франції, Англії, Румунії й інших, що до замирення України з Німеччиною та її союзниками, вдержували в Києві свої представництва й готові були, на свій спосіб, підтримати визвольні змагання України.

Мир України з Центральними Державами в Бересті (9 лютня 1918 р.) припинив дипльоматичні звязки з державами Антанти, зате розкрив перед українською дипльоматією широке поле діяльности на терені Берліна, Відня, Царгороду, Софії та столиць невтральних держав. Обміна консулярними представниками, не сподіваючись надзвичайно успішних перспектив, всеж таки популяризувала українську справу й пропагувала її в широкому світі. Упадок Центральних Держав і прихід до влади на Україні Директорії, поширили діяльність української дипльоматії й на терені держав Антанти, при чому особливо валіну ролю відіт грала дипльоматична місія УНР, вислана на мирову конференцію в Парижі. Проводив нею, від січня 1919 р. уповноважений Г. Сидоренко, якого в серпні тогож року заступив гр. М. Тишкевич, досьогочаєний представник УНР при Ватикані. Довгий час кооперувала з цією місією УНР делєгація західньо-українського уряду, добиваючися правно-державного визнання державної незалежности України.

В цілому, так українська Армія, як і дипльоматія, найшовшися в особливо тяжких умовах боротьби й праці не вспіли досягти тривких успіхів. Але ні кров української армії, ні праця української дипльоматії не пропали марно. Вперше від століть поставили вони на чергу великих світових проблем українську справу в формі, в якій хотів її вирішення бачити неволений Віками Український Нарід.

Доля окраїн

Великий історичний підйом, що підняв темпо національного життя Великої України й Галичини, не проминув безслідно й для наших окраїн — Буковини й Закарпаття. Вони теж, разом з материком, прокинулися до нового життя, але доля позавидувала їм його куди скорше, як решті українських земель.

Буковина, була протягом світової війни (1914-1918 рр.) збіговищем ворожих армій, а її населення, в ще гіршій мірі ніж галицьке, перенесло на собі наслідки жовнярських звірств. Вже в серпні 1914 р. залили Буковину московські війська, що їх у жовтні виперли на короткий час австрійські полки. Кількакратний перехід краю з рук до рук, спроби опанування його московською адміністрацією й безглузда пімста австро-мадярської салдаччини над населенням за «зраду», зруйнували до тла господарку й роздразнили до краю населення. Колиж пронеслися в повітрі перші познаки розвалу Австрії, ніде може не повитали тої вістки з такою радістю, як на Буковині. Міщанське віче, відбуте в Чернівцях на передодні розвалу Австрії (13 жовтня 1918 р.) було яскравим барометром «патріотизму», яким дихало буковинське населення до держави, що в мирний час трактувала край, як кольонію, а в час війни не зуміла чи не захотіла захистити населення перед зайвими знущаннями й переслідуваннями.

Як і в Галичині, так і на Буковині, рішили українці скористати з виїмкової нагоди й улаштувати своє майбутнє згідно з гаслами самоозначення народів і по бажанню віками гнобленого населення. На констатуюче засідання Української Національної Ради у Львові вислала Буковина своїх представників, а 25 жовтня 1918 р. повстав у Чернівцях Український Краєвий Комітет, як буковинська секція Національної Ради. Не спали тимчасом і буковинські румуни, що хоч були менші числом, рахували на інтервенцію румунської держави. На вічу, відбутому 27 жовтня, вони запротестували проти задуманого Українським Краєвим Комітетом поділу Краю на українську і румунську частину й зажадали прилучення цілої Буковини до Семигороду. Щоби приєднати до своєї акції українців, румунські агітатори не жалували обіцянок на тему української культурно-національної автономії, але тим нікого не переконали. Відпоручники Краєвого Комітету почали переговорювати з українськими старшинами австрійської залоги в Чернівцях, готовлючись до збройного перевороту. Та коли вибила слушна година, несвідомі ваги справи жовніри розбрилися, а горсткою добровольців можна було тільки на короткий час обсадити державні уряди та установи. Дня З листопада відбулося в Чернівцях величаве всенародне віче, на якому біля 10.000 учасників ухвалило прилучення Буковини до України, а три дні згодом, дня 6 листопада українські військові частини обсадили державні уряди в Чернівцях та містах української частини Буковини. Президентом краю проголошено предсідника Українського Краєвого Комітету Омеляна Поповича.

Усього чотири дні тривало свято української незалежности Буковини. Румунські імперіялісти викликали військо з Румунії, що вже дня 10 листопада виперло горстку українських добровольців із занятих позицій, а дня 11 листопада в полуднє, румунський генерал Запік зайняв столицю краю й окупував його для Румунії. Над краєм нависла гроза найчорнішого насильства. Буковина вступила в добу румунської неволі. Величній Сон Листопадової Ночі розвіявся, але по ньому залишився серед народу соняшний спогад і туга, що скорше чи пізніше здійсняться й уже ніколи не розвіються.

Розвал Австро-Угорщини започаткував нову добу й у життю українського Закарпаття. Ця найбільш покривджена історією наша окраїна, не ждала мовчки й безпристрасно на розвиток історичних подій. На перший плян висунулася її заокеанська еміграція. Вже в липні 1918 р. представники закарпатської еміграції в Америці поставили перед собою такі завдання: по можности добиватися незалежности; колиж би це було неможливе, змагати до приєднання Закарпаття до Галичини, а колиб і до цього не допустили умови політичного життя, добиватися територіяльної автономії. Виходючи з того заложення «Американська Руська Народня Рада», що почувала себе еманацією й представницею волі краю, приступила 23 жовтня 1918 р. до Середземно-европейської Демократичної Конвенції в Філадельфії, до якої належали вже чехи. Зчерги плєбісцит, заряджений на зїзді делегатів «Ам. Р. Н. Ради» в Скрентоні (19 листопада 1918) проти голосів меншости, що була за прилученням Закарпаття до України, заявився за прилученням до Чехо-Словаччини.

Тимчасом у краю розвал Австрії викликав чимале замішання й дезорієнтацію. В Любовлі на Спишу, Пряшеві, Ужгороді й Хусті повстають самостійні Національні Ради, з яких декотрі (в Любовлі й Хусті) орієнтуються на Україну, а навіть посилають добровольців до Української Галицької Армії. Не засипляли справи й мадяри, що в жовтні 1918 р. проголошують закон про створення вчотирьох закарпатських жуп «Руської Країни» з окремим губернатором у Мукачеві й «руським міністерством» у Пешті. Тамже на університеті створено тоді катедру «руської» мови. Та поки мадяри возилися з своєю автономією для «Руської Країни», владу на Мадярщині захопили комуністи, що перейменували «Руську Країну» на «Русько-країнське народнє комісарство». Скористала з замішання Румунія й захопила Мармарощину. Колиж мадярські більшовики впали, а до Ужгороду вступили чехословацькі війська, три Національні Ради Закарпаття — пряшівська, ужгородська й хустська, зібравшись дня 5 травня 1919 р. вирішили прилучення Закарпаття, як автономічного краю, до Чехо-Словаччини. На цьому рішенню заважив не так плєбісцит заокеанської еміграції, як фізична неможливість прилучити Закарпаття до Галичини, що її тимчасом опановували крок за кроком поляки. В вересні 1919 р. перейняли адміністрацію краю чехи, що видали «Генеральний статут для Підкарпатської Руси», щось у роді тимчасового автономічного закону. Зразу управляв краєм губернатор з чотирьохчленною директорією, але згодом закинуто цю колєгіяльність й уся адміністрація перейшла в руки чеського містогубернатора, для якого губернатор, назначуваний зпоміж місцевих громадян, стався тільки «автономічною покришкою». Зчасом перемінено стару «жупну» адміністрацію на централістичну. В 1928 р. прозвано Закарпаття «Підкарпатсько-руським краєм» з краєвим президентом і містопрезидентом у проводі й створено Краєвий Виділ з виборними й іменованими з уряду членами. В цілому, з трьох можливостей, які розкривалися перед Закарпаттям у момент розвалу Австрії (самостійність, приєднання до України, автономія), залишилася остання. Закарпаття, опинившися в нових умовах культурно-національного й політичного життя, має всі вигляди на те, щоби в майбутньому відіграти ролю подібну, як колись відіграла Галичина в відношенні до Великої України. Як не як, цеж одинокий клаптик української землі, на якому чужа адміністрація рахується з голосом автохтонного населення.

Епільог

Світова війна й рознуздана нею революція на сході Европи, розбурхали в українській народній масі сили, що до того часу здавалися сонні, непробудні. Віками неволена й визискувана нація, що вміла тільки тужити до волі — й нарікати на кривду й людську несправедливість, несподівано збунтувалася й випроставшись на весь ріст, кинулася добувати собі місця в «народів вольних колі». Зашуміли степи, сколихнулися гори, ріки виступили з берегів. Нема такого пера, що зумілоб описати, нема кисти такої, щоб її було під силу змалювати те, що діялося на Україні в розпалених до червоного 1917-1920-их роках. В роках Відродження Нації. Мов лявіна покотився по Україні гомін волі. Величні національні маніфестації. Центральна Рада, перший український уряд, Четвертий Універсал, Берестейський мир. Листопад, Акт Зєдинення, а там Крути, Мотовилівка, Львів, соняшний червень, Київ, Базар, чотирокутник смерти. Порив, віра, запал, саможертва, а найбільше крови, молодої, дорогоцінної, заплоднюючої, невмірущої крови! В неволі зродилася тужлива українська пісня, але в боротьбі насталилося українське серце. Від століть приборкане почуття національної карности й невідхильного обовязку відродилися оце наново. Українська історія обогатилася оце новими іменами, новими датами. Нація обогатилася новими подвигами. Герої вчорашнього пригадали невіжам, як треба жити й боротися, мученики показали, як треба, з честю вмирати: За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ! Під теперішню пору землі заселені українцями розмежовані поміж своїми 4-ма сусідами Радянською Росією, Польщею, Румунією й Чехословаччиною. Велика скількість українців опинилася на постійній заокеанській і східньоазійській, та тимчасовій політичній еміграції, що розбрилася беззахистними гуртами по всьому світу. Алеж соняшні переживання недавно минулого, геройська й кривава боротьба за Державність, обєднала усіх українців усього світу в одну велику Націю, що скована звязками крови, культури й традиції ніколи вже не поверне до стану розбиттй й розєднання, що так тяжко заважили на її минулому.

Велика Історія України

НА КУЛЬТУРНОМУ ФРОНТІ

Величавий державно-творчий зрив, що його пережила Україна в 1917-1920 роках, був несподіванкою тільки для тих, що не мали змоги слідкувати за повільним, деколи утаєним, але послідовним процесом еманципації української національно-політичної думки, що позбавлена змоги вияву в державницькій політиці, суспільному життю та економіці, найшла собі вияв у літературі, науці й мистецькій культурі. Ми бачили, що українське національне відродження XIX в. сталося наче справою й питанням літератури, яка з своїх романтично-народолюбських пеленок дуже скоро вилилася в стихійну маніфестацію збірної волі нації на вільне життя й державність.

Котляревський здобув для української народньої мови горожанські права в слові й друці. Шевченко надхнув українське слово вульканічною силою віри в невідхильну перемогу Нації, Франко й Леся Українка поглибили й поширили самопочуття повновартости українця, як громадянина світа. Перше аніж у політично-громадському життю, збулася містерія Відродження Нації в літературі, й у тому її історична вага й заслуга. З посіву української літератури XIX в. зродилася Велика Армія Зєдиненої Української Держави, з усею її романтикою, запоріжськими «оселедцями», кошовими радами й саможертвенним полумям. Українська література насталила українські серця до бою тоді, коли українська наука зброїла розум нації досвідом минулого, а українська музика та образотворчість дали українській нації вступ у коло культурних народів світу, їм теж належиться тут окрема згадка.

Наука

В допомогу літературі наспіла в свою чергу наука, що не тільки в своїх первопочинах але й у час свого найінтензивнішого розвитку не виходила поза межі українознавства. Раз тому, що тими шляхами вела українських учених спрага самопізнання пробудженої нації, а по друге тому, що для поширення української науки поза межі національної й громадської корисности дуже довго не було конечних наукових установ. Тому то ціла низка українських учених, яких наукові інтереси виходили поза межі українознавства, була примушена користати з чужинецьких — московських, польських, німецьких та інших наукових установ і публікацій і в той спосіб обогачувати культуру чужинців. Такі українські фільософи, як П. Лодій, В. Довгович, П. Юркевич, В. Лесевич, математик М. Остроградський, фізик-рентгенольог їв. Пулюй, хемик І. Горбачевський, зоольог О. Ковалевський, антропольог Ф. Вовк, історик літератури М. Стороженко, мовознавці Д. Овсяників-Куликівський, М. Дашкевич, Ф. Мищенко, соціольоги М. Зібер та М. Ковалевський, педагог К. Ушинський та багато поменчих, здебільша пропадали для української науки, в користь чужої. Та впоряд з працею українських учених на чужому грунті спроби працювати для добра рідного краю і народу стаються чим далі частіші, свідоміші й більш послідовні та систематичні. Вже в 30-их рр. XIX ст. задумав український етнограф та історик Михайло Максимович зорганізувати дослідників українського минулого в спеціяльне товариство, але цю думку вдалося зреалізувати щойно в 1843 році, коли в Києві повстала державна й російська по формі, але українська по суті й матеріялі свого зацікавлення «Археографічна Комісія». Вона то, розвинувши свою діяльність головно в 70-80-их рр. за секретарювання в ній історика Володимира Антоновича опублікувала велику скількість джерел і документів до історії Правобічної України. Чимало матеріялів до історії України опублікував Осип Бодянський в «Чтеніях» московського «Общества исторіи и древностей». Виїмково заслужився для покладення наукових основ української історії відомий кирило-методіївець Микола Костомарів, а поруч нього Панько Куліш. Як фільольог заслужився О. Потебня, як історик права О. Кистяківський.

В 1873 р. повстало в Києві українське наукове товариство, що під офіційною покришкою «Південньо-Західнього відділу російського географічного товариства», розвинуло надзвичайно оживлену дослідчу й видавничу діяльність з ділянки української історії, мови, письменства, етнографії, суспільних наук і мистецтва. Працювали в цьому товаристві такі наукові сили, як крім названих вже В. Антоновича, М. Зібера, Ф. Вовка, ще й П. Житецький, К. Михальчук, М. Драгоманів, П. Чубинський, О. Русів, М. Лисенко та інші. Російський уряд узнав, що праця «Відділу» хоч і ведена під офіційною фірмою та російською мовою, скріплює національне самопізнання серед українців і тому закрив товариство вже в три роки по його відкриттю. Та припинити розбурханої стихії українознавства йому вже не вдалося. Українські наукові сили гуртуються довкола заснованого в 1876 р. «Історично-фільольогічного Товариства» в Харкові (О. Потебня, М. Сумців, Д. Багалій, Д. Мілєр) біля київського «Історичного Товариства Нестора Літописця» й нарешті коло журналу «Кіевская Старина», що від 1882 до 1905 р. стався неперебраною скарбницею українознавства. Не спочивали українські дослідники та вчені по провінціональних центрах та установах (Чернигів, Полтава, Катеринослав, Одеса, Катеринодар, Житомир) використовуючи офіційні установи й імпрези для поглиблення й поширення знання про Україну. Українська етнографія (Б. Грінченко) археольогія (В. Антонович, Д. Багалій, Д. Яворницький, Ф. Вовк, В. Данилович, В. Хвойко), для якої створено навіть окремий журнал («Археологическая Лђтопись Южной Россіи», 1899-1904) пробивала собі шляхи й намічувала завдання, обходючи цензурні приписи й заборони, що їх раз ураз ставив московський уряд.

Свобідніше, хоча з меншими засобами й скромнішими силами розвивалася українська наука в Галичині. Правда й тут, не з примусу як на Великій Україні, а з непорозуміння, довший час українські вчені (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, Я. Гсловацький, С. Шараневич) працюють у дусі «єдинства» української культури з московською, але де далі ця шкідлива фікція розвівається, а разом з чистою українською мовою проникає в галицьку науку здорова думка культурно-національної самостійности українського народу. Піонірами тієї думки на галицькому науковому полі були такі вчені, як автор монументальної історії української літератури Омелян Огоновський, історик «Скиту Манявського» Юліян Целевич та інші.

Особливої сили і розмаху набрало наукове життя Галичини з хвилею, коли засноване в 1873 р. заходами галичан і матеріяльними засобами придніпрянських діячів «Товариство ім. Шевченка» у Львові, перемінилося в 1893 р. на «Наукове Товариство ім. Шевченка», а його провід спочив на цілі десятиліття (1897-1914) в енергійних руках знаменитого історика й незрівняного організатора наукової праці Михайла Грушевського. Від тоді львівське товариство стається огнищем всеукраїнської науки, а вчені тої міри, що універзаліст-українознавець Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, брати Олександер та Філярет Колесса, природники Іван Верхратський та Іван Раковський, разом з учнями Грушевського з його університетської катедри (С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І. Крипякевич) підіймають його своїми працями до рівня неофіціяльної академії наук.

Досягнення першої російської революції 1905 р. принесли деяку полегчу для української науки на Великій Україні, де за почином невтомного М. Грушевського повстає київське «Наукове Товариство», а праці українських учених починають появлятися в виданнях російської Академії Наук, та вже не «контрабандою», як дотепер, але отверто, українською мовою. Українознавство підіймається тепер пропаганди ваги українського питання, як великої культурно-історичної й політичної проблеми, серед чужинців. Монументальне двотомове видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем» (1914-1916) має під тим оглядом свою історичну заслугу.

Війна перебила нормальний розвиток огнищ української науки, але вже перші дні березневої революції 1917 р. принесли їй визволення з досьогочасних пут. Вже в 1918 р. повстають в Києві та Камянці Подільському перші українські університети, в досьогочасних російських розбудовуються катедри українознавства, а як централя науково-дослідчої праці організується в Києві — Всеукраїнська Академія Наук, в якій злилися всі досьогочасні наукові установи й архивно-бібліотечні, музейні та лябораторійні збірки столиці.

Упадок відродженої Української Державности відбився в першу чергу на українській науці й на культурній праці взагалі, але не припинив її цілковито. Українська наука, придавлена чужинецькою владою на рідній землі найшла собі тимчасовий захист на чужині — в Чехословаччині (Вільний Український Університет і Педагогічний Інститут у Празі, Хліборобська Академія в Подєбрадах) в Німеччині (Науковий Інститут у Берліні) й нарешті в Польщі (Науковий Інститут у Варшаві).

Українська образотворчість під чужим небом

Багато світових подорожників, істориків та фільософів порівнувало Україну з Грецією, дуже читко підкреслюючи висшість її культури над культурою її сусідів-переможців. Подібно як Греція, покорена всевладним Римом під мілітарно-політичним оглядом, накинула римлянам свою фільософію, письменство й мистецтво, так теж було з Україною всякий раз, коли вона падала під фізичною перевагою сусідів. Знаємо, що не тільки культура старого Києва була зразком для Суздальщини, не тільки твори старо-українського письменства й мистецтва награблені суздальськими князями лягли в основу культури московської півночі, але при її первопочинах основні заслуги поклали українські письменники-літописці, будівничі, малярі, що їх волею-неволею перетягувано на північ. Знаємо, що образотворча культура Польщі Ягайлонів уся була просякнута не тільки українськими впливами, але й творами українських рук. Найкращі зразки польського середньовічного іконопису, монументальні памятники стінопису (Люблин, Сандомир, Краків т. і.) були творами українських рук і українського духа. Культура Московщини XVII ст. зацвіла наново щойно завдяки українським силам, що по переяславському трактаті, потягли з України на північ. Українською в своїй основі була «європеїзація» Московщини за Петра І., українською була теж московська образотворчість на грані XVIII і XIX ст. Бо джерела української культури не висохли разом з тим, як занепала українська державність. Вони били далі, тільки творчі потоки й ріки, що витікали з тих джерел не зрошували вже українських нив, але чужі, московські.

Українська архітектура, досягнувши в девятибанній церкві апогею своєї конструктивности, а в «козацькому бароку» найвищої гармонії конструкції й форми, на грані XVIII і XIX в. наче зупинилася в свому органічному розвиткові. Не стало для цього не тільки матеріяльних засобів, що перейшли в руки наїздників, але й умов для нормальної праці й творчости на рідньому, національному грунті. Царський указ з 1800 р. яким заборонено будувати церкви в українському стилю, найкраще характеризує ці умови. Подібні укази видав царський уряд проти української різьби й малярства, з яких московська синодальна цензура вигонювала ніби «єресь» проти православя, а на ділі останки самобутньости українського, образотворчого сприймання. Цензурована й переіначувана образотворчість України, не найшла іншого виходу, як еміграцію, в тім випадку на московський грунт, деб за нею не слідкували так підзорливо й насторожено. Очевидно, на цьому втратила Україна а зискала ворожа Москва, для якої українськими силами створено величавий пантеон сучасного мистецтва; але коли правда це, що дух не гине, без огляду на те, в яку форму одягається його вираз то, й цю покевільну еміграцію українських образотворців XVIII—XIX ст. на московську північ, слід підкреслити як одну з перемог української культури над культурою ворога й наїздника. Бо, як не як, а самі москалі признають уже сьогодня, що без України й її творчих сил, стихійний розвиток московської культури XIX в. бувби неможливий. На порозі історії модерної російської різьби стануло двох українських велитнів — Іван Мартос (1752-1835) та Михайло Козловський (1753-1802).

Мартос, учень італійського різьбаря Канови й малярів Рафаеля Менгса та Помпея Баттоні, вніс у російську різьбу західньо-европейський клясицизм різьбарської форми, просякнутий суто українською елєгійністю почування. Мармор цього погробовця української державности «плакав», як говорили сучасники, а намогильники, якими заселив Мартос цвинтарі Донського манастиря в Москві й Олександро-Невської Лаври в Петербурзі, створили в російському різьбарстві цілу школу наслідувачів і епігонів. Незрівняний в скульптурі нагробників, у яких дав Мартос власний стиль, пробував він своїх сил і в статуарній різьбі репрезентативних памятників (Катерини II в Катеринославі, Рішеліє в Одесі, Олександра І в Таганрозі, Потьомкіна в Херсоні), але з куди менчим успіхом. До історії мистецтва перейшов Мартос як той, що «зєднав українську мрійливість із строгістю й досконалістю клясичних форм і створив свій, осібний, мартосівський світ, що відріжнює його від усіх західніх сучасників» (І. Грабар).

Михайло Козловський, якого клясицизм виростає з підложжя француського рококо, присвятив майже всю свою творчість різьбарській окрасі Петербурга й заслужив на нагробну епітафію, мовляв «тут спочиває суперник Фідія, російський Буонаротті». І Мартос і Козловський зявилися на грунті московської півночі, як продовжувачі західньо-европейських культурних традицій, що їм стільки уваги присвячував Київ з його Могилянською Академією.

Родоначальниками російського малярства XIX ст. були теж українці. Почав їхню низку Дмитро Ніс-Левицький (1735-1822) син українського маляря й ритівника Григорія. Про нього говорить історик російського мистецтва Грабар: «Його твори належать до кращих досягнень европейського портретного мистецтва XVIII от. Впоряд з його творчістю, не тільки малярство Райнольдса, але й музикальна творчість Генсбору (найбільших мистців тогочасної Англії) здається надто штучна. Такі твори, як портрет Борщевої, ритмом лінії, вигадливістю й викінченням усеї композиції, стрійної й незвичайно архитектурної й по правдивости малярства, можна порівнювати не з тогочасними портретами, але з архитворами ренесансу».

Українцем з походження й культури був Антін Лосенко (1737-1773) основоположник історичного російського малярства, що м. і. реалізмом картини «В робітні маляря», переріс не тільки всю решту своєї малярської творчости, але мало не на ціле століття випередив розвиток російського малярства взагалі.

Третім з черги патріярхів сучасного російського малярства був полтавець Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825) першорядний портретист та релігійний маляр в європейському розумінню того слова.

Українці не тільки започатковують, але й постійно підтримують своєю творчістю розвиток російського малярства цілого XIX ст. Уроженцем України, сином грека й українки, був творець російського побутового малярства Олексій Венеціянов (1779-1847); знаменитий історичний маляр Олександер Литовченко (1835— 1890), трансформатор літератури й філософії на полотно Микола Ге (1835-1894), найталановитший поміж малярями-проповідниками Ілля Ріпин (1844) а там — Микола Ярошенко, Кость Трутовський, Микола Самокиш, Микола Пімоненко, Олекса Ківшенко, Гаврило Кіндратенко, Володимир Галимський, Микола Бодаревський, Мірошниченко, Горонович; і непроглядна низка поменчих величин, все це були українці з походження, що по волі чи поневолі послужили, одні як піоніри другі, як погній сучасної образотворчости Московщини.

На рідному грунті

Як це не дивно, але відкривцем чарів української природи перед очима малярів XIX в. був німець з походження Василь Штернберг (1818-1845); за свої українські пейсажі й жанри дістав він дві медалі петербурської академії мистецтв, ними теж відвернув свого щирого друга-приятеля Тараса Шевченка від ідеалів академічного клясицизму в бік романтики українського життя й природи. Шевченко, найбільший поет України всіх часів був теж найбільшим українським малярем XIX ст. І тільки велитенська слава Шевченка-поета прислонила перед сучасниками й грядучими поколіннями постать Шевченка-маляря. Малярство Шевченка, це доповнення його незрівняного мистецтва слова й до деякої міри практичне противенство голошених ним теорій. «На словах Шевченко пристрасний приклонник свого вчителя Брюлова й оборонець клясично-академічного мистецтва, на ділі він робить різкий поворот від академічного малярства до романтизму. На словах Шевченко не любить пейсажу й без людських постатей вважає його мертвим, на ділі якраз пейсажі Шевченка повні життя й поетичного надхнення. На словах, Шевченко не доцінював старої української, особливо деревляної архітектури, а на ділі може ніхто так поетично не зарисував старих українських церков. Альбоми Щевченка з подорожий по Україні це незамінні й дорогоцінні документи для історії українського мистецтва» (Д. Антонович). Та оскільки Шевченка-поета знає Україна й обслідувала вже українська наука, остільки Шевченко-маляр, це ще далеко нерозгадана загадка так само, як неоцінено ще як слід його ролі в життю й становища в історії української образотворчости. Покищо можна хіба сказати те, що Шевченко-маляр був першорядним майстром кисти, олівця й штахарської голки, з неймовірно широкою скалею техніки, й засягом тематики, в якій м. і. започаткував, розвинутий відтак російськими реалістами-передвижниками напрямок повчально-моралізаторськово проповідництва. В сфері портрету, як жанру, й офорту як техніки, дав Шевченко справді недосяжі речі й тому вічні, без огляду на зміну мистецьких напрямків.

На переємників свого новаторства мусів Шевченко підождати. Його безпосередні наслідники на Україні, як харковянин Безперчий (1825-1913) та його учень Семирадський (1843-1902) продовжували клясицистичні традиції навіть тоді, коли на мистецькому обрію зазоріли вже нові ідеали. Слідами Шевченківської побутовщини й реалізму пішло щойно чергове покоління українських мистців, як Кость Трутовський, Бодаревський і Пімоненко. Вони українці з походження й літературного сантіменту й тому на розвиткові українського мистецтва заважили їх твори куди менше, як твори свідомих піонірів українського мистецтва, якими були— Порфір Мартинович, Опанас Сластьон та Сергій Васильківський. В свою побутовщину й етнографізм старалися вони вкласти думку про відродження української національної культури, а коли їм це й не вдалося в повні, то вони промостили бодай шлях у цьому напрямку.

Дата добавления: 2015-05-23