Захоронения 3 страница

21.Проблеми формування української народності. Язык первоначально разделился на две ветви — западную и юго-восточную, а последняя через какое-то время дифференцировалась на древнерусский и южнославянские языки. Древнерусская народность основывалась не только на общности экономической жизни, территории, языка и культуры, но и состояла из двух основных, непримиримых между собой классов - крестьян и феодалов. Вместе с тем внутри древнерусской народности все еще сохранялись определенные особенности в языке, культуре и быте людей, населявших северо-восточную, западную и юго-западную территории Киевской Руси. Позднее эти особенности развились и послужили основой для формирования русской, белорусской и украинской народностей.
Киевская Русь - колыбель, а древнерусская народность - единый корень братских русского, украинского и белорусского народов, которые сохранили и пронесли через века понимание единства происхождения, близости языка и культуры, осознание общности своей судьбы.

22.Причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.

Причини: 1) зростання боярських вотчин: 1.зрост к-сті залежних смердів, 2.зрост. відробітків і повинностей, що виконувалися залежними селянами на користь феодалів – намагання феодалів отримати більше влади, 3.феодали все частіше заявляли про свою незалежність від Київських князів – вимагали «феодального імунітету», тобто невтручання великого князя в справи вотчини – Київ. Князі не погоджувалися на підтвердження незалежного статусу удільних князів – продовжували втручатись в сдові, податкові та ін. Проблеми боярської вотчини – конфлікти – намагання бояр отримати політ.і еконміч. Самостійність. 2) Зростання і посилення міст: 1.міста поступово починають вимагати економічної та політичної незалежності, 2. в багатьох містах зросла роль віче, які виражали ідею децентралізації, незалежності місцевої влади від Києва. 3) Втрата Києвом значення великого торгового міста на шляху «із варяг у греки»: 1.в період хрестових походів основні торгово-транспортні шляхи перемістились на середземне море. 2.головним торговим посередником між Європою та Азією стає Венеція. 4)упадок Києвської землі від постійних половецьких набігів. 5)упадок влади великого князя. 6)великі розміри держави – труднощі управління.7)слабкість економічних звязків між окремими землями держави. 8)панування натурального господарства(окремі обл. Не мають потреби у звязках один з одним).

Наслідки: +: 1.економічний та культурний розвиток, 2.зберігалось церковне та мовне єдинство,3.засвоення нових земель. 4. розвиток ремесел – розвиток міст – ріст місцевих ринків. 5.кожен князь,що отримував у постійну владу частину рос.земель прагнув до їх благоустрою – будув.нові міста. --: 1.послаблення воєнного потенціалу. 2.розорення населення,через нескінчення княжі міжусобиці. 3.ріст зовніш.загрози, можливість повного поневолення рос.земель іноземними загарбниками

23. Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське князівства в період феодальної роздробленості.

Київське: 1.існувало 80 міст(Канів,Черкаси,Житомир,Овруч,Вишгород), столиця – Київ(залиш. Економічним, політ., культурним і релігій. Центром Русі). 2. протягом 12-пер.полов. 13 ст. – політична та військова боротьба князів за київський престол. 3. було здійснено декілька невдалих спроб обєднати Русь навколо Києва. 4. Ростово-Суздальський князь Ю.Довгорукий тричі захоплював Київ. 5.Володимиро-Суздальский князь А.Боголюбськи1 у 1169р. Напав на Київ, пограбував і спустошив його. 6.перед монголо-татарською навалою у 1240р. Політ. Значення Києва було незначним, що він, навіть, не мав свого князя. В момент нападу Батия Києвом правив Дмитро(воєвода галиц.кн. Данила).

Переяславське: 1.існувало 25 міст(Лубни, Прилуки, Воїнь), столиця – Переяслав. 2.межувало на пд. З половецькими степами – походи проти половців. 3. На чолі князівства довгий час сиділи нащадки Ю.Довгорукого. По решению Любечского съезда 1097 Переяславская земля была закреплена за Мономашичами. С этого времени она оставалась их вотчиной; как правило, великие киевские князья из рода Мономашичей выделяли ее своим сыновьям или младшим братьям; для некоторых из них переяславское княжение стало ступенькой к киевскому столу (самого Владимира Мономаха в 1113, Ярополка Владимировича в 1132, Изяслава Мстиславича в 1146, Глеба Юрьевича в 1169). Правда черниговские Ольговичи несколько раз пытались поставить ее под свой контроль; но им удалось овладеть лишь Брянским Посемьем в северной части княжества. Владимир Мономах, совершив ряд успешных походов против половцев, обезопасил на время юго-восточную границу Переяславщины. В 1113 он передал княжество своему сыну Святославу, после его смерти в 1114 – другому сыну Ярополку, а в 1118 – еще одному сыну Глебу. Юрий Долгорукий захватил Переяславль, но прокняжил там только восемь дней: он был изгнан великим князем Ярополком, который отдал переяславский стол Изяславу Мстиславичу, а в следующем, 1133, – своему брату Вячеславу Владимировичу. В 1135 после ухода Вячеслава на княжение в Туров Переяславлем вновь овладел Юрий Долгорукий, посадивший там своего брата Андрея Доброго. В 1149 Юрий Долгорукий возобновил борьбу с Изяславом и его сыновьями за владычество в южнорусских землях. В течение пяти лет Переяславское княжество оказывалось то в руках Мстислава Изяславича (1150–1151, 1151–1154), то в руках сыновей Юрия Ростислава (1149–1150, 1151) и Глеба (1151). В 1154 в княжестве надолго утвердились Юрьевичи: Глеб Юрьевич (1155–1169), его сын Владимир (1169–1174), брат Глеба Михалко (1174–1175), снова Владимир (1175–1187), внук Юрия Долгорукова Ярослав Красный (до 1199) и сыновья ВсеволодаВесной 1239 в Переяславскую землю вторглись татаро-монгольские полчища; они сожгли Переяславль и подвергли страшному разгрому княжество, после которого оно уже не смогло возродиться; татары включили его в «Дикое Поле». В третьей четверти 14 в. Переяславщина вошла в состав Великого княжества Литовского.

Чернігівське: Обладая мягким климатом, плодородными почвами, многочисленными реками, богатыми рыбой, а на севере лесами, полными дичи, Черниговская земля представляла собой одну из самых привлекательных для поселения областей Древней Руси. Через нее (по рекам Десна и Сож) проходил главный торговый путь из Киева в северо-восточную Русь. Тем не менее по решению Любечского княжеского съезда 1097 Черниговская и Муромо-Рязанская земля были признаны вотчиной Святославичей; черниговским князем стал сын Святослава Давыд (1097–1123). После смерти Давыда княжеский стол занял его брат Ярослав Рязанский, который в 1127 был изгнан своим племянником Всеволодом, сыном Олега «Гориславича». Во второй половине 12 в., несмотря на угасание рода Давыдовичей, процесс дробления Черниговской земли усиливается. В ее составе оформляются Новгород-Северское, Путивльское, Курское, Стародубское и Вщижское княжества; собственно Черниговское княжество ограничивалось низовьями Десны, время от времени включая также Вщижскую и Старобудскую волости. Зависимость князей-вассалов от черниговского владетеля становится номинальной; некоторые из них (напр., Святослав Владимирович Вщижский в начале 1160-х) проявляют стремление к полной самостоятельности. Ожесточенные распри Ольговичей не мешают им вести активную борьбу за Киев со смоленскими Ростиславичами: в 1176–1194 там правит Святослав Всеволодич, в 1206–1212/1214 с перерывами – его сын Всеволод Чермный. Они пытаются закрепиться в Новгороде Великом (1180–1181, 1197); в 1205 им удается овладеть Галицкой землей, где, однако, в 1211 их постигает катастрофа – трое князей Ольговичей (Роман, Святослав и Ростислав Игоревичи) схвачены и повешены по приговору галицкого боярства. В 1210 они даже утрачивают черниговский стол, который на два года переходит к смоленским Ростиславичам (Рюрику Ростиславичу).

24. Утв. Г-В князівства. Його розвиток. Існувала в 1199 – 1349 роках. Утворена волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок об'єднання Волинського князівства із Галицьким. З середини 13 століття, після коронації Данила Романовича, стало королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських руських політичних і культурних традицій. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська,Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм - Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство). Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, половці, з середини ХІІІ століття — Золота Орда, Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицькимРимом, Тевтонським Орденом. РОЗВИТОК: Починаючи з 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишала по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, по волинській — Белз, Бужськ, Крем'янець, Збараж, Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства. Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення. Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли — бортництво, мисливство і рибальство. Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи. Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського. Воно складалося з двох головних частин — «дружини» і «воїв». Дружина служила основою княжого війська, що формувалася з підрозділів бояр. Великі бояри були зобов'язані виступати у похід особисто з численним почтом кінноти і піших слуг, який міг досягати тисячі чоловік. Від простих бояр вимагалося прибути на позиції лише у супроводі двох вояків — важкоозброєного оружника і лучника-стрільця. У свою чергу, вої були народним ополченням і формувалися з «простих людей» — міщан і селян. Їх використовували лише при нагальній потребі. За успішну кампанію бояр нагороджували землею, а простий люд — грішми або харчами. Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел. Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

25. Боротьба з монголо-татарською навалою. Новоутворене об'єднання союзів монгольських племен, майбутню державу, у 1206 очолив енергійний і здібний політик і воїн Чингісхан.У історичні джерела цей народ увійшов під ім'ям монголів або татар. З самого початку ця квазі-держава зорієнтувалася на грабунок близьких і далеких сусідів та завоювання не тільки неосяжних, малозаселених просторів Азії, а також і Європи з метою створення світової імперії. Згідно з офіційною історіографією татаро-монгольська навала прийшла на Русь 1237 року, але вперше на теренах Київської Русі вона почалась 1223 року. Найкращі полководці Темучина, Джебе і Субедей мали намір напасти на половців. Князі Київської Русі Данило Галицький, Мстислав Удатний, Мстислав Чернігівський приєднались аби підтримати половецького князя Яруна Половецького. Їхнє військо досягло до 50-60 тисяч воїнів. У монголів було лише 25 тисяч. Не маючи плану дій, першими у бій ринулись половці, а Мстислав Чернігівський підтримав їх. Скориставшись цією помилкою Джебе і Субедей атакували легкою кіннотою, заманюючи до себе в табір. Отримавши тактичну перевагу, Монголо-татари контратакували. В розпал бою Данила Романовича поранили, і йому довелось відступати із Мстиславом Удатним разом з військом. Половці під час бою почали втікати. Проте Мстислава Чернігівського в першому бою не перемогли, і його табір почали штурмувати. Три дні йшов штурм. Не перемігши в бою, його здолали хитрістю під час переговорів. Він погодився дати платню за військо і за себе, але монголи його підступно вбили. 1237 року монголи дали знати про себе знову, внук покійного Чингізхана, Батий зібравши військо пішов у новий похід. По дорозі у Володимиро-Суздальське князівство монголи нищили все що бачили. Мешканці намагались чинити, хоча і малочислений, але опір. Наприклад боярин Євпатій Коловрат зібрав загін в 1700 чоловік, намагавсь розпочати партизанський рух проти монголів. Але його загін потрапив у засідку. Всіх повстанців монголи закидали 160 кг каменями. Про ці всі події також описуються у повісті «Повість про розорення Рязані Батиєм». Коли Батий добрався до Володимира, він не застав князя Юрія Всеволодича який збирав військо для відсічі. Тому він спочатку знищив місто Москва, і містоСуздаль. Коли ж повернувся до Володимира, то відразу почав штурм міста. 1239 року Батий привів свою кінноту на південь Русі. У березні 1239 року численний загін кочовиків штурмом здобув Переяславль і перебив усіх його жителів. Мало не миттєве здобуття ворогом Переяслава досі дивує істориків і археологів, адже він був надійно укріпленим містом і багато десятиліть захищав Руську землю від печенігів, а далі — й половців. У жовтні 1239 року військо Батия за два дні захопило й Чернігів, фортифікації якого поступалися в Русі хіба що Києву. Пізньою осінню 1240 року монголо-татарське військо з'явилося біля валів Києва. На шляху воно зруйнувало численні міста й укріплені замки Київської землі, що захищали її з півдня: Василів, Білгород, Витачів, невідому за назвою фортецю на Княжій Горі поблизу Канева та інші. Уперше для здобуття руського міста Батий зібрав усі свої війська, біля 200 тисяч воїнів й облогову техніку. Київ мав укріплення, яким не було рівних у східнослов'янському світі. Після 2-х тижнів штурму монголо-татари на початку грудня 1240 року змогли здобути Київ, знищивши переважну більшість його захисників і міщан, вони майже повністю зруйнували його (особливо Верхнє місто). Поранений намісник Дмитро був врятований Батиєм. Він зберіг йому життя за відчайдушний опір. Наслідки: Завоювання і поневолення Давньої Русі полчищами Батия стало можливим насамперед завдяки багаторазовій чисельній перевазі ворога над руськими дружинами і народним ополченням. Князі діяли розрізнено, не бажали допомагати один одному (великий князь Владимиро-Суздальський Юрій Всеволодич відмовив у допомозі рязанському князеві Юрію Ігоровичу), сперечались за командування об'єднаним військом.Більшість міст Русі була погано укріплена, фортифікації навіть головних з них: Києва, Чернігова, Владимира на Клязьмі застаріли і не витримали ударів облогової техніки загарбників. Під час штурмів, заволодівши селами безжальні кочовики винищували тисячі людей, залишаючи часом серед живих лише ремісників і міцних молодих людей, яких перетворювали на рабів.

26. Г-В князівство у др. полов. 12 ст. – пер. полов. 14 ст. 205-1238 рр. Тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням боротьби бояр за владу.Бояри прогнали малолітніх синів Романа - Данила і Василька - та взяли владу в свої руки. Під боярським пануванням земля опинилась у безладі, чим скористалися поляки та мадяри, які захопили Галич та Володимир і задумували поневолити всю Галичину та Волинь.Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і зазіхав на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удатний у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон із Галича.Із появою Мстислава Удатного на західноукраїнських землях утворилися сприятливі умови для боротьби проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючись на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя, у 1225 р. відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство.Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно.

27. Міжнародне становище Г-В князівства. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська,Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм - Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство).Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, половці, з середини ХІІІ століття — Золота Орда, Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицькимРимом, Тевтонським Орденом.Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади, надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. 1340 року, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця.

- Це друга велика держава на українських землях після Київської Русі, спадкоємиця Київської Русі, що продовжила її культурні традиції. - Забезпечила високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку українських земель. - Своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

28. Діяльність князя Данила Галицького. У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, у період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлювати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди. У руслі цієї антимонгольської політики князь: - уклав союз з угорським королем; - уклав союз з Папою римським: Папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від Папи римського королівську корону, однак обіцяна йому допомога не надійшла; - організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові - заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів належить до 1256 р.). Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р. Головної своєї мети Данило не досяг - не зміг добитися визволення держави від монголо-татар. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним із най - видатніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство на високорозвинену державу, яку поважали в Європі.

29. Останні князі Г-В князівства. Загарбання укр. Земель Литвою та Польщею. При формальному збереженні єдності, князівство фактично розпалося і поступово втрачало колишню велич. У цей період князювали сини Данила - Шварно (1264-1269 рр.) і Лев І (1264-1301 р.), син Лева І - Юрій І (1301-1308 рр.), сини Юрія І - Андрій та Лев II (1308-1323 рр.). Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Особливе місце у цій політиці відводилося Польщі, Тевтонському ордену та Литві, підтримка яких могла забезпечити незалежність від Золотої Орди. Андрій та Лев II закріпили політичні стосунки з Литвою династичним шлюбом доньки Андрія та Любарта - сина великого князя литовського Гедиміна (1316-1341 рр.). Цей шлюб виявився однією із передумов литовського панування в українських землях.Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія та Лева II - Юрій II Болеслав (1325-1340 рр.). Він був українсько-польського походження (мати - сестра Лева II та Андрія, батько - польський князь Тройдент), був охрещений в католицькій вірі й отримав ім'я Болеслав. Коли ж з'явилася можливість зайняти галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім'я Юрій. З його кандидатурою погодилися і бояри, і татари.Юрій II Болеслав, вихований на традиціях західної культури, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія II була трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя - литовського князя Любарта. Галицько-Волинське князівство опинилося у складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимір Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини.У цю боротьбу вступила й Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік.Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.Галицько-Волинське князівство, ослаблене боротьбою з татарами, боротьбою між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

30.Крим i Пiвнiчне rричорномор'я в XIV - ХVI ст.

Унаслідок феодальної роздробленості Золотої Орди в 1449 р. від неї відокремилися кримські татари і було створено Кримське ханство. Кримським ханом став Хаджі-Гірей. Свою резиденцію він переніс з Солхата до Бахчисарая. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до турецького султана.

Туреччина ще з кінця XII ст., з часів султана Османа (1288—1326 рр.), почала швидко розширюватися і перетворюватися на могутню державу. Турецькі завойовники захопили візантійські володіння в Малій Азії, слов'янські землі на Балканах наприкінці XIV ст., а в 1453 р. оволоділи Константинополем, перейменували його на Стамбул і перетворили на столицю Османської (Оттоманської) імперії (Порти). У 1475 р. вони вдерлися в Крим. У 1487 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. На початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Молдовське князівство, до складу якого входила й Буковина.

В основу своєї політики турецькі й кримські феодали поклали загарбницькі, агресивні війни. Вони захоплювали чужі землі, грабували підкорені народи, брали в полон і продавали в рабство мирних жителів, збирали данину й інші податки, по-звірячому знущалися з невільників. За турецької навали XV і XVI ст., як і під час монгольського нашестя, небезпека знову загрожувала всьому європейському розвиткові.

Наявність власної армії й апарата примусу визначили характер функціонування самої держави. Кримський хан володів однією з найбільших, сильних, витривалих армій у Східній Європі, що мала могутню кінноту, яка здійснювала спустошливі набіжи на сусідні країни.

Систем заміщення престолу в Кримському ханстві – салічеська: влада успадковувалася старшим сином або братом хана. Ханом міг бути лише чингізид з династії Гіреїв. Тільки з першої половини XVI ст. Османська імперія почала втручатися у призначення ханів на посаду та зняття з неї. Таке втручання підкреслювало релігійну зверхність турецького султану над усім мусульманським миром, зокрема, Кримським ханством, і не поширювалося на політико-організаційну діяльність хана: його самостійність у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики на міжнародній арені від цього істотно не зменшувалися.

Особливо багато горя від турецьких і татарських нападів зазнавали український і російський народи. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей (1478—1515 рр.) напав на Київ, пограбував і підпалив його. Никонівський літопис сповіщає, що Менглі-Гірей «град Киев взя... и огнем сожже... Полону безчисленно взя; и землю Киевскую учиниша пусту». З тих часів українські землі майже не знали спокою. З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі.

Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі — Подніпров'я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля — систематично спустошувалися.

Дата добавления: 2015-05-23