Кревська унiя та Островська угода

Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, проголошувався польським королем. У спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, російські та власне литовські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності.

На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я — Владислав II, а також одружився із спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.

Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичну обстановку в Східній Європі. Від унії особливо виграла Польща, яка, за словами Ф. Енгельса, «від часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періодові свого блиску».

Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. Зміцніло панування польських та литовських феодалів над населенням українських і білоруських земель — одна з цілей Кревської унії.

В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед українського населення, для якого вона означала посилення феодального гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну.

Острівська угода — угода, підписана 4 серпня 1392 року, що поклала кінець Литовсько-руській громадянській війні 1389–1392 рр. та війні за Галицько-волинську спадщину.

Відповідно до угоди Владислав II Ягайло змушений був частково відродити політичну самостійність Великого князівства Литовського та визнати, що його двоюрідний брат Вітовт стає Великим князем Литовським, залишившись при цьому васалом Ягайла.

36. Соцiально-полiтичний стан YKpa'iHCbKoro князiвствi Литовському. Участь YKpa'iHCbKoro битвi.

У 2-ій половині XIV століття великі терени сьогоднішньої центральної, східної та південної України увійшли до складу ВКЛ, що було наслідком переможних воєн литовських князів з монгольською Золотою Ордою, яка до того часу окупувала більшість сучасної української території. Великого князя литовського Вітовта поважали русини, бо він не дискредитував їх і радо приймав на службу до своєї адміністрації та армії. Руські вельможі і представники старих княжих родів займали значущі пости в системі литовських правлячих еліт. Гарантував їм це вищий від литовців цивілізаційний рівень, навіть незважаючи на монгольські напади.

Князь Вітовт мав певні непорозуміння і суперечки зі своїм двоюрідним братом Володиславом Ягайлом, що від 1386 р. був польським королем (Володислав Ягайло, син тверської княгині, двічі хрестився й чотири рази женився; воював із Московським князівством разом із татарами, добре знав їхню воєнну тактику, жив у 1348-1434 рр.). Під тиском польських вельмож Володислав Ягайло намагався обмежити суверенність ВКЛ. Спираючись на підтримку литовських і руських магнатів, Вітовт успішно захищав самостійність своїх володінь. Реальна загроза з боку хрестоносців примусила обох Ягайлів - Володислава та Вітовта примиритися й спільними зусиллями виступити проти хрестоносців. Конфліктну ситуацію могла розв'язати лише війна. Орден знав свою силу й був упевнений в успіху, однак Ягайловичі на поле бою привели величезні загони своїх військ. Князь Вітовт перед боєм довго вагався, яку йому зайняти позицію, не маючи певности, хто для його князівства є більшим ворогом: чи жадібний брат Володислав, чи великий магістр Тевтонського ордена Ульріх фон Юнґінґен. Врешті Вітовт вирішив воювати проти хрестоносців. У ході самої битви до князя повернулися сумніви й він зі своєю кіннотою втік із поля бою. Втеча з поля бою вважалася тоді актом великої ганьби й боягузтва, але князь Вітовт напевно боягузом не був (про що свідчить його лицарська біографія). Під час удаваної (чи дійсної?) втечі князь передумав і знову змінив свій намір. Він зі своєю кіннотою повернувся на поле бою. Зауважмо, що втеча Вітовтової кінноти мала характер не паніки, але добре проведеного військового маневру. Повернення литовських військ (у складі яких домінували руські загони) та їхній героїзм у боротьбі з хрестоносцями остаточно вирішили результат Ґрюнвальдської битви. Пісню перемоги, яку вже співали тевтонські лицарі, зупинило повернення литовських військ. Вигравши битву, треба було вигравати війну, тому польський король Володислав Ягайло рушив на Мальборк, намагаючись добити ворога в його столиці. Отоді князь Вітовт, не бажаючи надмірного зміцнення позиції Володислава Ягайла та його держави, свідомо утримався від походу на розбитих хрестоносців і зі своїми полками повернувся на батьківщину.

Після цих воєнних дій склала іспит (і то не раз) татаро-монгольська тактика ведення бойових дій. її спостерігаємо на боці польсько-литовських союзних військ, якими командували литовці (Ягайли), добре обізнані з татаро-монгольским бойовим мистецтвом. Головний командир тевтонських військ - великий магістр Ульріх фон Юнґінґен - особисто повів свої полки до бою: у той же час командувач польських військ король Володислав Ягайло здалека приглядався до битви й особисто до бою не встрявав. Звичайно, що він керував боєм через своїх посланців, маючи змогу спостерігати за ходом подій. „Втеча" Вітовських військ з поля бою вже на початку битви мала свою причину: вона спричинила розформування і розпорошення німецького лицарства, що витворило сприятливу обстановку для повернення й переможного наступу литовських військ.Ювілейна 600-літня дата Ґрюнвальдської битви провокує і нас, українців, до того, щоб пригадати чималий вклад наших предків, які боролися в цій битві. Відомо, що в ній брали участь загони з Києва, Володимира, Луцька, Стародуба, Галичини та Поділля.

Згадана битва відкриває ще одну цікаву таємницю. Вперше в історії записано, що українські (руські) воїни боролися під синьо-жовтим прапором у Ґрюнвальдській битві 1410 р.

Дата добавления: 2015-05-23