Столiття. Городельський привiлеЙ

Зростання феодального землеволодiння у ХУ - перший половинi ХУН

Городе́льська унія 1413 — угода між Польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та Великим князем Литовським, Руським та Жемантійським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 року у місті Городло, що на річці Західний Буг. Рішення угоди, заперечуючи положення Кревської унії 1385 р., підтверджували існування Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського як окремої незалежної держави. Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також унормування Привілеїв шляхетських та зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Угода підтвердила чинність інкорпораційних умов Кревської унії 1385 року, задекларувала повторне об'єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського в одну державу «на вічні часи» перед лицем воєн та загрози з боку нім. хрестоносців та «інших будь-яких неприятелів». За ВКЛ визнавалося право на автономію: зберігалась інституція велико-князівської влади у Литві, а за Вітовтом закріплювався (щоправда, не спадково, а лише пожиттєво й під сюзеренітетом польського короля) титул Великого князя литовського. Було визначено також принцип обрання монархів у Польському королівстві та ВКЛ за спільною згодою й ухвалою прелатів (вищі духовні особи в католицькій церкві), магнатів і шляхти обох країн. Литовсько-білорусько-українське боярство зрівнювалося у станово-правовому відношенні з польськими магнатами та шляхтою, підтвердженням чого стало передання низці найвливовішим литовсько-українським родам польських шляхетських гербів і заміна старого терміна «бояри» новим — «барони і нобілі». Результатом Городельської унії було послаблення союзу Литви та Польщі у війнах із Тевтонським орденом. Деякий час Тевтонський орден виступав на стороні Литовсько-руської держави проти Польщі та католицької шляхти Литви.

38. Люблiнська унiя. Загарбання шляхетською Польщею украi'нських земель.

Після Люблінської унії українські землі Польського королівства («Корони») входили до семи воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. На території України (за винятком Галичини) мали чинність литовські статути 1566 та 1588 років. Більшість українських міст керувалася положеннями магдебурзького права. Таким чином, Польща без «єдиного пострілу» приєднала Україну, встановила в ній свій адміністративний лад, перетворила у свою провінцію і розгорнула колонізацію.

Після унії на Україну посунув величезний потік польських феодалів, провідну роль в якому відігравало магнатство. Вони займали пустуючі землі, витісняли місцевих землевласників. Жолкевські, Замойські, Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Синявські, Язловецькі та багато інших родів захопили величезні простори — сотні сіл, десятки містечок і замків. Вони були необмеженими володарями своїх областей, бо тримали в руках і найвищі посади в адміністрації воєводств та повітів. Дрібні землевласники були беззахисні перед їхньою сваволею і або підкорялися і віддавали свої землі, або, рятуючи життя, втікали. Скарги чи спроби судових процесів не давали позитивних результатів, бо вся судова система була в руках польських феодалів. Три чверті усіх селянських господарств на Волині в 1629 р. зосереджувалися в руках 37 волинських магнатів. їхні права на придбані, а часто й загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

На Лівобережжі своїми розмірами виділялися маєтності Вишневецьких з центром в Лубнах. Черкаський староста князь О.Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив більшу частину Лівобережжя і випросив у короля підтвердження на землі від кордонів з Московським князівством до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, осадив сотні сіл. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками майже сорока тисяч селянських дворів.

Таким чином, багато польських, а за ними й українських магнатів дістали великі земельні наділи, які зразу ж треба було заселити, упорядкувати, щоб отримувати прибутки. Магнати по-варварськи експлуатували природні багатства України, вирубуючи ліси понад річками Південної України для землеробства та видобування з деревини поташу. Винищувалися ліси і в інших регіонах України.

Разом з магнатами в Україну посунула дрібна шляхта, сподіваючись і собі маєтків та багатств. Найчастіше вони ставали управителями, економами панських маєтків, командували загонами дворової охорони і разом зі своїми покровителями визискували місцеве населення. Орендаторами, економами, посередниками в торгівлі були й євреї, яких магнати привозили з собою. їх кількість швидко зростала.

Селянство на захоплених землях перебувало під необмеженою владою феодалів. Не лише селянське майно, а й сам селянин належав феодалові. Це забезпечувало необхідні робочі руки для поміщицького господарства.

39. Виникнення коз:1цтва в YKpa'iHi.

Важливу роль в організації козацтва, його консолідації та перетворенні на організовану військову силу відігравали старости порубіжних міст, таких як Канів, Черкаси, Хмельник, Бар, Брацлав та інші. На старост цих міст, власне, й покладалися обов'язки щодо захисту південних кордонів держави. Особливо значна роль у залученні козацтва до цієї справи належала хмельникському та барському старостам П. Лянцкоронському та Б. Претвичу, а також черкаським старостам С. Полозовичу, Є. Дашкевичу та іншим.

Як уже зазначалося, військові формування, які очолювалися керівниками місцевої адміністрації, неодноразово здійснювали воєнні експедиції у пониззя Дніпра, у південні райони степу і навіть на територію Кримського ханства. Саме під час цих походів почала формуватися військова козацька організація, структура її управління, у тому числі й цивільним життям. Як вважав Дмитро Дорошенко, серед інших старост «найбільш вславився черкаський староста Є. Дашкевич й придбав собі ім'я першого провідника й організатора козаччини»[13]. Саме Дашкевич 1513 року організував за допомогою козаків оборону Черкас від татарського нападу, очолюваного кримським ханом Саадат-Гіреєм. Через два роки у литовському сеймі він подав проект захисту кордонів Великого князівства Литовського від татарських вторгнень, у якому зазначав необхідність будівництва на одному з малодоступних дніпровських островів фортеці, гарнізон якої складався б з 2 тисяч козаків, які мали на човнах патрулювати Дніпро, перешкоджаючи татарам переправлятися через нього. Однак ця пропозиція, хоч і схвально сприйнята, не була реалізована. Та й сама участь козаків у сутичках із татарами призводила до того, що на «чільне місце висувався збройний контекст, зафарбований шляхетним ореолом боротьби за спокій і благо своєї землі»[14].

Проте організаційне формування козацтва не було заслугою лише адміністративної діяльності держави чи окремих урядовців. Провідну роль у цьому процесі відігравала ініціатива знизу. Інакше й сам термін «козацтво» втратив би свій основний зміст — «спільнота вільних вояків». Це був свого роду конгломерат, куди входили вихідці з усіх станів населення, у тому числі і зі шляхетного. Тому необхідно було знаходити певний компроміс між цими людьми, який був можливий лише на общинних засадах. На це змушена була зважати і влада, навіть прагнучи поставити козацтво під свій контроль.

Отже, можна стверджувати, що в порубіжних землях відбувалися два протилежно спрямовані процеси: бажання і змога значної частини населення жити та здобувати собі засоби існування незалежно від державної влади та не приймаючи існуючі соціально-економічні відносини, з одного боку, і прагнення державної адміністрації встановити якомога ширше панування над усіма сферами місцевого життя — з іншого. Останнє виявлялося насамперед в оподаткуванні здобичі козаків-уходників, а також у залученні козацтва до виконання оборонних функцій на користь держави.

40 Iсторiографiя виникнення козацтва i утворення Запорiзькоi' Сiчi.

. У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневенький (Байда) (7-1564 р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на -. Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво. Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:

- по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, утіливши в ній свій волелюбний характер й ідеали суспільного життя;

- по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої), козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.

Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків

Слідом за козаками в південні степи проникають офіційна влада, литовські, польські, українські магнати та шляхта.

Уряд Речі Посполитої прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у протистоянні з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тис. (у подальшому його чисельність змінювалася). Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали власне самоврядування. Реєстровці повинні були також контролювати нереєстрових козаків, придушувати анти польські, антифеодальні рухи. Але реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських анти-польських повстаннях, здійснювали самостійні зовнішньополітичні акції, відстоювали право на власне самоврядування.

41 Утворення Запорiзькоi' сечi та гi вiйськово-адмiнiстративний устрiЙ.

Дата добавления: 2015-05-23