ЛЕКЦІЯ №1: Вступ до історії держави і права 3 страница

Протодержава поєднує кілька поселень навколо одного великого центра - як правило, це культовий храмовий центр, що має релігійне значення для всієї нової спільності. Глава центрального поселення очолює округ, що склався по периферії; він носить особливий ранг-титул. Головне його право - мобілізація членів громад на загальні роботи, господарську користь від яких визначає він і які є основою для появи надлишкового продукту, що перерозподіляється потім між членами громад. Наступний рівень політичної ієрархії складали глави підлеглих громад (вони також уже можуть бути складними). При них постійно існують військові загони. Особливий шар еліти представляють особи, зв'язані з релігійно-культовими церемоніями й обрядами, хоча глави культів, як правило, - ті ж вожді і правителі.

Зрозуміло, адміністративно-економічні задачі влади, діяльність правителів можливі тільки в тому випадку, якщо спираються на усвідомлену чи мовчазну згоду більшості.

Процес управління з цієї стадії вже безумовно відтворює і зміцнює соціальну нерівність, ця нерівність стає історичним фактором, що по-своєму впливає на еволюцію влади. Економічну основу управління складає загальний контроль над ресурсами, що стають як би незмінним володінням державної організації. Перерозподіл цих ресурсів правителем перетворюється в регулярні роздачі вроздріб і зворотне одержання у виді данини як державної повинності. Матеріальні вигоди витягаються вже не всім родом, а тими шарами, хто більш причетний до політичної структури, хто починає розглядати колективний продукт, частина якого дістається йому, як свою власність; розвивається стійке престижне споживання верхів (прикраси, одяг, можливість мати наложниць і т.п.). Це вже класи, що розрізняються в міру присвоєння суспільного продукту і в міру дієприкметник до керування. Власність додає політико-правовій спільності територіальну стабільність, наявність класів, що відтворюються з покоління в покоління - стабільність історичну. Розрив у соціальному статусі стає політичним: чифдом неминуче еволюціонує в ранню державу, що складає заключну, 6-ю стадію становлення державності.

Існує декілька підходів до періодизації історії держави та права.

Прибічники утопічного соціалізму виробили формаційну схему періодизації держави і права, базуючись на соціально-економічному факторі буття. Але у чистому вигляді неможливо виділити ні рабовласницький, ні феодальний, ні капіталістичний лад: економіка будь-якого суспільства завжди була, є і буде багатоукладною, хоча в ній, яка правило, переважає якийсь один уклад. Те ж саме можна, мабуть, сказати й стосовно якої-небудь державно-правової системи, тому що, хоча держава і право нерідко поєднують у собі риси декількох різних типів, однак превалюють характерні риси якогось одного з них (крім, природно, перехідних періодів).

Сьогодні існують певні спроби взяти до уваги періодизацію історії світових цивілізацій Арнольда Тойнбі й інших істориків, але на цьому шляху зустрічається чимало труднощів, оскільки одних цивілізацій необхідно врахувати біля трьох десятків. Однак на відміну від марксистської традиції цивілізаційна версія історичного процесу більшою мірою сприяє виявленню специфічних і характерних рис у цьому досвіді.

Проте й тут належним чином не враховується, що право, подібно до багатьох зразків художньої, архітектурної чи словесної творчості, може поширюватися у територіальному просторі - в процесі культурних, торгових й інших контактів, у виді часткового чи повного запозичення; у випадку ж військових зіткнень ці запозичення можуть стати не тільки добровільними, але й примусовими. Ось чому однакові юридичні інститути й конструкції зустрічаються й у древніх вавілонян, і в євреїв, і у римлян - народів дуже несхожих, які мають різний релігійний досвід і рівень господарського розвитку.

Карл Ясперс на відміну від Тойнбі волів сприймати історію як історію культури, яка прослідковується протягом близько 5 тис. років. Від історії землі й історії життя на землі (в останньому випадку біля півмільйона років) історія духовна відрізняється тим, що це завжди ясне для людини минуле: коли є усвідомлення історії, коли є традиція, є документи, є усвідомлення своїх коренів і традицій.

Тойнбі, Хантингтон, а також почасти і Ясперс вірно фіксують головну характерну рису цивілізацій минулих і сучасних - тип релігійного світосприймання. Єдина історія людства, таким чином, розпадається на безліч окремих і замкнутих цивілізацій. У такім сприйнятті історії очевидне відмовлення від лінійного (прогресуючого) тлумачення історичного розвитку як руху односпрямованого і детермінованого прогресом розуму чи виробниц-тва технічних засобів.

Цей же підхід у ряді істотних рис виступає як протилежний і стосовно іншої версії історії - про так звані основні стадії розвитку суспільства: аграрну (традиційну), індустріальну (сучасну) і постіндустріальну (інформаційну, технотронну, і якоюсь мірою постсучасну).

Однак ці характеристики не включають у достатньо повній мірі досвід політичних новацій XX ст. з його двома світовими війнами, з розподілом світу на два протистоячі табори - соціалістичний і капіталістичний, з виникненням руху за викорінення усіх форм колоніальної і неоколоніальної залежності слаборозвинених країн.

За цією версією тільки Захід є творцем індустріальної цивілізації (тобто сучасного суспільства і сучасної секуляризованої цивілізації), тоді як Схід (насамперед, Азія й Африка) зміг створити тільки відносно розвинуте аграрне суспільство і відповідні релігійні й політичні інститути.

За такою логікою Захід виступає визначальним чинником сучасного розвитку не в силу своєї релігійності, а в силу індустріальної цивілізації з її формально-юридичною і політичною (адміністративною) раціональністю, більш ефективною організацією виробництва й товарного обміну.

Останнім словом цього західного тлумачення історії стало твердження американського футуролога Ф. Фукуями про те, що західна (ліберальна) демократія є останньою й остаточною формою правління, на якій покликане заспокоїтися людство у своїх пошуках і експериментах. Таке узагальнення було зроблено після розвалу світової соціалістичної системи й закінчення «холодної війни» між США і СРСР на початку 90-х років.

Найкращою у цій ситуації була й залишається періодизація, прийнята в науці загальної історії і вироблена ще в часи Відродження та Просвітництва: Стародавність, Середні століття і сучасність (період Нової і Новітньої історії). Саме цієї періодизації ми і будемо дотримуватися при подальшому викладі навчального матеріалу.

При цьому слід лише зазначити, що періодизація не є застиглою й абсолютно незмінною: з часом у міру того, як наукою накопичуються все нові й нові знання про предмет і процес, періодизація може видозмінюватися, а часом — і досить значним чином. Однак саме ці явища й означають собою прогрес науки, тому й ставлення до них повинно бути відповідним.

Дата добавления: 2015-05-23