ЛЕКЦІЯ №6: Право країн Західної Європи в добу

Вступ

1. Основні риси-принципи феодального права Західної Європи.

2. Салічна правда: загальна характеристика та основні норми.

3. Основні кодифікації феодального права континентальної Європи.

4. Особливості англійського права в добу середньовіччя.

Висновок

Мета лекції:

навчальна: ознайомити студентів з особливостями феодального права, навчити аналізувати правові тексти порівнюючи їх з правом сучасності.

виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Історія вчень про державу та право».

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:

Тема тісно пов’язана з матеріалом навчальних дисциплін «Історія держави і права України», «Теорія держави і права».

Зв'язок з практикою

Формування у майбутнього юриста-правознавця знань про кодифікаційні процеси що мали місце в Західній Європі в період середньовіччя.

Література:

1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2004.

2. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2-х т. Т.1/ За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін юре, 1998.

3. Всеобщая история государства й права/ Под ред. К.И.Батыра. - М.: Билина, 1995,-С.66-89.

4. Графский В.Г. Всеобщая история права й государства: Учебник для вузов. -М.: НОРМА, 2000. - С. 153-161.

5. Дьяконов И.М. Пуги истории: От древнейшего человека до наших дней. -М.: Наука, изд. фирма "Восточная литература", 1994. - С.27-64,

6. Ильин А.В., Морозова С.А. Из истории права. - СПб.: Спец, литература, 1996.-С.82-105.

7. История Европы. Т.1. Древняя Европа, - М.: Наука, 1986. - С.259-372, 446-481,534-593,630-647.

8. История государства й права зарубежных стран. 4.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой й проф. О.А.Жидкова. - М.: Изд-во НОРМА, 1996. - С. 108-117.

9. Крестовская Н.Н. История государства й права зарубежных стран: Практикум. — X., 2002. – С. 77-117.

10. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.посібник. -К.:Апка,2000. -С.26-43.

Вступ

В основі будь-якої правової системи знаходяться загально-правові принципи - базові нормативні установки, які багато чому визначають «обличчя права». Загальноправові принципи обов'язково несуть відбиток часу і саме тому можна говорити про історичні типи права, подібно до того, як ми використовуємо цей термін щодо історичного типу держави.

На всіх етапах свого розвитку право середньовічних держав виступало як захисник передусім феодальної верхівки суспільства - світських та духовних феодалів. Становість права або право-привілей одверто демонструвало нерівноправність суб'єктів правовідносин в середньовічному суспільстві. Право закріплювало станові бар’єри між соціальними групами. Життя, гідність, майно феодала захищались правом незрівнянно краще, ніж життя, гідність, майно звичайної людини

1. Основні риси-принципи феодального права Західної Європи.

Подібно до стародавнього права феодальне право (особливо на ранньому етапі розвитку відзначено формалізмом, тобто форма права часто відірвана від його змісту. Існують архаїчні юридичні процедури (наприклад, процедура відмови від родичів в Салічній Правді).

Відмінна риса феодалізму - зосередження в одних руках політичної влади та земельної власності. Тому і право за феодальних часів в невід’ємним елементом земельної власності. Великі феодали, які мали імунітетні грамоти, вершили суд на території свого маєтку. Таким чином, влада та прийняття правових рішень співпадали з правом власності на землю.

Феодалізм базується не тільки на зосередженні в руках пануючого стану земельної власності, але й на позаекономічному примусі селян до праці на феодала. Звідси витікає ще одна риса феодального права - "кулачне право", або санкціоноване державою насильство сильного над слабим. Це стосувалось і відносин між феодалами.

Право феодального суспільства зазнавало величезного впливу релігії. Перехід до феодалізму був ознаменований виникненням так званих світових релігій. Паралельно з ними сформувались своєрідні "світові системи" релігійного права - канонічне право у християн, шаріат - у мусульман. Особливістю цих правових систем було те, що вони не обмежувались, рамками однієї держави, а носили екстериторіальний та персональний характер.

Іншими специфічними рисами феодального права, особливо чітко проявленими на ранніх стадіях його розвитку, були партикуляризм та роздробленість. На території однієї і тієї ж держави одночасно діяли різні звичаї та закони (наприклад, у місті, яке мало магдебурзьке право, та найближчому селі діяли різні правові норми). Множинність правових систем в межах однієї держави була частково подолана лише за межами власне середньовіччя (у постфеодальний період), але далеко не послідовно. Наприклад, у Франції партикуляризм відчувався аж до часів революції кінця XVIII ст.

Для раннього феодалізму був характерний також і персоналізм, тобто поширення дії права лише на певне коло осіб. Наприклад, сакса, який жив у Бургундії, треба було судити за саксонськими звичаями. В пост середньовічний період, з посиленням державної централізації персоналізм поступово зникає, але, відзначимо, що духовні особи так і залишаються за межами юрисдикції держави.

Для країн континентальної Європи було характерним і поновлення дії римського права (рецепція), зрозуміло, з пристосуванням до нових умов. Важливу роль в цьому процесі відіграли університети. Найбільш відомим був юридичний факультет Болонського університету, де в XI ст. сформувалась школа глосаторів. Глосатори, (коментатори) викладали римське право у власній редакції з усуненням суперечностей та помилок. Робили це за допомогою спеціальних коментарів на полях рукопису (глос). У ХІУ-ХУ ст. італійські юристи - постглосатори - удосконалили коментарі і оброблене таким чином римське право набуло якості незаперечної істини (ratio scripta - писаний розум).

2. Салічна правда: загальна характеристика та основні норми.

У середині І тис. н.е. у варварських королівствах Західної Європи почала формуватись система права німецького типу. Вона стала другим після римського права джерелом європейської правової культури. Найважливіший серед джерел ранньофеодального права - звичай. Запис звичаїв отримував, за загальним правилом, назву правда (Салічна правда, Рипуарська, Саксонська, Алеманська і т.д.). Загальна назва для них - варварські правди, на відміну від вишуканого римського права. Найбільш вивченою серед них є Салічна правда.

Салічна правда (оригінальна назва – Lex Salica, Салічний закон) була створена в кінці V - на початку VI ст. в часи правління короля Хлодвіга. Оригінал тексту до нас не дійшов, найдавніші списки містять рукописи УІІІ-ІХ ст. з яких найбільш близьким до найдавнішого первісного тексту вважається Паризький рукопис.

Текст Салічної правди написаний попсованою варваризованою латинською мовою. Не тільки мова, але й приписи правди багато в чому є спадкоємцем римського права. Салічна правда за своєю юридичною природою є синкретичним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, але деякі з них змінені або доповнені королівськими постановами. Таким чином, основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази, римське право.

За своєю структурою Салічна правда поділяється на титули з назвами (в найдавнішому списку - 62, в найновішому - 70), а титули, у свою чергу поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зростеш за допомогою королівських указів. Викладення правових приписів у Салічній правді в основному є казуїстичним: норми регулюють конкретні життєві ситуації.

Крім казуїстичності, яка є "родовою рисою" всіх стародавніх правових пам'яток, для Салічної правди були характерні:

1) становість або право-привілей. Салічна правда захищала не права індивіда, а привілеї певних груп населення. В часи Салічної правди у франків вже склалась примітивна феодальна ієрархія;

2) формалізм, яскравими прикладами якого є процедури відмови від спорідненості, оголошення банкрутства боржника;

3) персоналізм. Салічна правда поширювала свою дію не на певну територію та населення, що проживає на цій території, а виключно на салічних франків.

Салічна правда була створена у перехідний період від родового до феодального ладу, від родової до сусідської громади. Це знайшло відбиток у багатьох її нормах. Наприклад, існувала колективна відповідальність родичів за правопорушення, що є характерним для родового ладу. Разом з тим для поселення у віллі (селі) потрібна була згода всіх мешканців села, що характерно для сусідської громади. Салічна правда яскраво демонструє зародження станової нерівності: штраф за вбивство королівського дружинника втричі перевищував штраф за вбивство простої людини.

Норми цивільного права займають у Салічній правді другорядне місце. Це є свідоцтвом примітивної, порівняно з римською, економіки. Орна земля перебувала у власності громади, але землекористування було індивідуальним. Зобов'язальне право було нерозвинутим. Згадуються такі угоди: купівля-продаж, позика, обмін, дарування. Абсолютна більшість угод укладалась в усній формі, важливі - зі свідками. З інших джерел ми знаємо, що, наприклад, покупець великого маєтку для засвідчення угоди запрошував 12 дорослих чоловіків та 12 хлопчиків. Останнім він давав ляпасу та драв вуха, щоб краще запам'ятали подію на майбутнє і були надійними свідками, коли виростуть.

Трохи більше уваги приділяє Салічна правда порядку стягнення боргу та засудження неплатоспроможного боржника. Знає Салічна правда також зобов'язання з деліктів (фактично такими виступали всі майнові злочини).

Загальними рисами змальовує Салічна правда шлюбно-сімейні відносини. Шлюб укладався у формі купівлі нареченої. При укладанні шлюбу наречений робив своїй судженій подарунок ("ранковий дар").

Відомо спадкування за законом і за заповітом. Земля передавалась виключно по чоловічій лінії. В подальшому ця норма стала нормою державного права Франції під назвою "салічного закону (Не пристало ліліям прясти — говорить французьке прислів'я, тобто головою держави не може бути жінка-пряха).

Основну увагу Салічна правда приділяє злочинам та покаранням, хоча, зрозуміло, визначення ні першого, ні другого поняття Салічна правда не містить. Всі відомі Салічній правді злочини можна звести до чотирьох груп: 1) злочини проти особи; 2) майнові злочини; 3) злочини проти порядку правосуддя; 4) порушення постанов королівської влади.

Відзначимо і характерну для всіх примітивних правових систем рису -величезні штрафи за крадіжку чужого майна. У суспільстві, яке тільки-но розпрощалось зі спільністю майна, приватна власність охоронялась особливо суворо. Вочевидь, найбільш поширені були крадіжки домашньої худоби, оскільки саме цим правопорушенням присвячена найбільша кількість статей. Салічна правда, наприклад, розрізнює крадіжку поросятка, дорослої свині, свинячого стада і таке інше. Тому Салічну правду інколи жартівливо називають "свинячим кодексом".

Кровна помста поступово відмирає. Натомість встановлюється композиція: вергельд - за вбивство, пеня - за менш тяжкі злочини. Розмір композиції залежав від характеру злочину, станової належності, статі та віку потерпілого. Основна мета покарання - відшкодування збитків потерпілого та грошовий штраф на користь короля за порушення королівського миру (тобто в зародку вже було розуміння соціальної небезпеки злочину).

Судовий процес у часи Салічної правди мав обвинувально-змагальний характер. Обвинувально-змагальний судовий процес - найдавніша форма судочинства, для якої характерна відносно пасивна діяльність судді. Суддя готує справу до слухання, збирає склад суду та керує його роботою. Активну роль грають сторони, перш за все - позивач (потерпілий), який розшукує відповідача, доставляє його до суду і намагається довести його винність. Суддя оцінює докази сторін і виносить рішення. Судові справи розглядались на зборах вільних людей під головування виборного судді. Вирок виносили присяжні. Сторони мали рівні права. Процес проходив усно, публічно, відзначався суворим формалізмом. Наприклад, присягу треба було вимовляти точно слово в слово, інакше сторона програвала справу. Крім присяги, в якості доказів застосовували ордалії - випробування казанком показання свідків, речові докази, о інших джерел відомий судовий поєдинок.

Судові справи розглядались на зборах вільних людей під головуванням виборного судді - тунгіна. Вироки виносили виборні засідателі - рахінбурги. По мірі посилення королівської влади відправа суду переходить до рук королівських чиновників. В Салічній правді в якості судді згадується граф.

3. Основні кодифікації феодального права континентальної Європи.

Протягом всього середньовіччя і у Франції, і в Німеччині єдина національна правова система була відсутня. За формою виразу юридичних норм Франція поділялась на дві частини. Південь називали країною писаного права, яке витікало з римського права, а північ - країною кутюмів - звичаєвого права. Аналогічне становище існувало і в Німеччині. Взаємовідносини всередині стану феодалів у Німеччині формувались на основі звичаєвого ленного права. В тих німецьких землях, де існувала центральна влада, укази та розпорядження правителів доповнювали старе звичаєве право і утворювали так зване земське право - ландрехт.

Судовий процес в середньовічній Європі, і без того складний та повільний, був обтяжений відсутністю писаних джерел права. Починаючи з XIII ст. робились спроби викладу звичаїв у вигляді збірок які складали, юристи-практики. У Франції найбільш відомими кодифікаціями звичаїв були: "Велика збірка звичаїв Нормандії" 1255 р., "Велика збірка звичаїв Франції" 1389 р. Найбільшу популярність у Франції здобула збірка «Кутюми Бовезі», яку склав балі (суддя) округи Бове Ф.де Бомануар.

В Німеччині також проводився запис партикулярного права. Найбільш відомим є «Саксонське дзеркало».

Саксонське дзерцало - збірка правових норм, якими користувались у XIII ст. у Східній Саксонії (північно-східна Німеччина). Воно складене суддею та

вченим Еріхом фон Репков у 1221-1235 рр., тобто за своєю юридичною природою є приватною кодифікацією. Ці обставини обумовили специфіку джерел Саксонського дзерцала. Його основою є звичаєве право саксів, законодавство Священної Римської імперії, римське право. Крім того, Е. фон Репков виступив в якості тлумача правових норм і навіть в якості філософа права. Прикладом останнього підходу до права є його роздуми про неприродність кріпосного стану.

Першу, основну частину Саксонського дзерцала склав звід Земського права. Друга частина - звід Ленного права. Такий розподіл, підкреслений ще й різними мовами (Земське право написане німецькою, а Ленне - латинською), був викликаний становим характером саксонського суспільства, Земське право було адресоване всім вільним особам, підсудним суду шеффенів (присяжних). Ленне право регулювало відносини виключно у привілейованому стані феодалів.

Більшість норм Саксонського дзерцала викладені в казуїстичній формі, є повтори (наприклад, щодо статусу міністеріалів), не завжди логічною є послідовність у розташуванні норм.

Попри ці вади, Саксонське дзерцало мало виключне значення для більшості земель Німеччини. За його зразком були розроблені Швабське та Голландське зерцала, кодекси міського права, зокрема магдебурзьке право. На Саксонське зерцало перестали посилатись тільки у 1900 р., після введення до дії Німецького Цивільного уложення 1896 р. Крім того, Саксонське зерцало використовували у Польщі, в українських землях.

Першочерговим питанням для автора Саксонського зерцала були взаємовідносини між церквою та державою. Е.фон Репков зі зневагою ставився до претензій римського папи на верховенство над державною владою. Державець (імператор, король) розглядався автором як самостійний, незалежний від папи правитель, лише у виключних випадках правитель міг бути відлучений від церкви.

У XIII ст. в Німеччині та в Саксонії, як її частині, склалась ленна (сеньйоріальна) монархія. Короля обирали найбільші за значенням ленники. Земське право зафіксувало вимоги до кандидатури короля, його прерогативи (биття монети, стягнення мита та штрафів, скликання васалів на службу, вищий суд) та регалії на клади та корисні копалини, заповідні ліси. Але монополії на законодавчу діяльність король не мав.

Саксонське королівство було складовою частиною унікальної союзної держави — священної Римської імперії, саксонське дзерцало встановлювало коло курфюрстів-виборців, які обирали імператора.

Як зазначене вище, основна частина Саксонського дзерцала являє собою звід Земського права. Перш за все слід з'ясувати склад населення, яке підпадало під дію Земського права. Загалом все вільне неблагородне населення мало назву шеффени. Різниця в статусі інших вільних людей залежала від того, на яких умовах вони користувалися землею (чиншовикив, ландзаси, біргельди), а також, чиїми васалами вони були. Ієрархічні сходи вільного населення особливо виразно демонструють різні види та обсяг композиції та вергельду за тілесні ушкодження.

Саксонське дзерцало містить перелік осіб, позбавлених земських прав: актори, незаконнонароджені, наймані бійці, злодії-рецидивісти, дезертири, особи, що потрапили в королівську немилість. Правосуб'єктність учасників правових відносин залежала від народження та від віку.

Значна частина норм Земського права була присвячена шлюбу та сім'ї. Порядок укладання шлюбу не регламентується, оскільки - це область дії канонічного права. Левова частка норм сімейного права регулює майнові відносини подружжя, батьків та дітей. Протягом шлюбу встановлювався режим спільного володіння майном, хоча розпоряджався ним чоловік. Без дозволу чоловіка жінка не могла управляти будь-яким майном. Разом з тим, право охороняло майнові права жінки.

Саксонське дзерцало стояло на сторожі майнових прав, зокрема права власності, вільного населення. Ніхто не міг бути позбавлений майна безпідставно і не інакше, як за судовим рішенням.

Саксонське дзерцало містить порівняно небагато норм зобов'язального права, що обумовлене слабкістю товарно-грошових відносин у тогочасній Німеччині. Підстави для виникнення зобов'язань - договори, нанесення шкоди.

Значне коло постанов стосується спадкування. Заслуговує уваги відсутність інституту заповіту, нерівноправність спадкоємців. Норми спадкового права були спрямовані на збереження землі в руках чоловіків.

Нарешті, Саксонське дзерцало детально регламентувало підстави для притягнення до кримінальної відповідальності. Як позитивні, прогресивні для свого часу моменти слід відзначити наявність обставин, що виключають, або пом’якшують кримінальну відповідальність, появу понять рецидиву, різних форм вини, заборону відповідальності за родичів. Певне коло осіб перебуває під особливою охороною кримінального права (духовенство, жінки, євреї). Разом з тим покарання за більшість видів злочинів вражають своєю жорстокістю. Види злочинів складали декілька груп: злочини проти привілеїв короля; злочини проти власності; злочини проти особи.

Ленне право регулювало відносини у стані феодалів. Після падіння Римської імперії державні інститути захисту населення, підтримання правопорядку та, найголовніше, - стягнення податків були зруйновані. Правителі варварських королівств не мали можливості оплачувати адміністративно-судову діяльність своїх підлеглих. Ось чому вони надавали своїм воїнам, замість оплати, право збирати податки та мита в межах певної території. Це право в Німеччині носило назву "лен". Здебільшого леном була земля з селянами, що на ній жили. Вони мали утримувати свого властителя. Але в якості лену могло бути місто, суд, переправа через річку.

Розквіт ленного права припадає на XII ст., у XIII - королівська влада потроху повертає собі прерогативи. Наприклад, право вищого суду, право на розробку корисних копалин, як ми бачили вище, вже належить правителю держави. Разом з тим ленне право зберігалось.

Правове становище ленника залежало від його місця на ієрархічній драбині. Ленно-васальні відносини витікали зі своєрідного договору, який укладався між сеньйором та васалом з дотриманням визначеної процедури. Лен міг бути втрачений за виключних обставин і тільки за рішенням суду.

Недоторканність ленних прав, які фактично наближались до режиму права власності, значною мірою сприяла формуванню у німецького народу сучасної правосвідомості. Але в широких правах ленників була й тіньова сторона. Вони перешкоджали скупченню землі в руках правителя держави і, врешті-решт, законсервували феодальну роздробленість Німеччини аж до XIX ст.

Саксонське дзерцало, поряд з нормами матеріального права, містить багато постанов в галузі процесуального права. У Саксонії була відсутня єдина судова система: діяли суди сільських старост, церковні, ленні, міські, королівський суди. Існувала чітка територіальна підсудність, тобто слід було звертатись до суду згідно з місцем свого проживання. Крім того, окремі суди існували для всіх категорій населення.

З початком політичного об'єднання Франції та з посиленням королівської влади практичні юристи все більше відчували незадовільність правових джерел і робили спроби їхнього упорядкування. У другій половині XV та в XVI ст. у Франції з'явилась велика кількість офіційних збірок кутюмів. У 1454 р. вони були відредаговані Паризьким парламентом. Але на перше місце все ж висувається королівське законодавство. Ордонанси французьких королів, на відміну від кутюмів, діяли на всій території держави. Тим самим було покладено початок формуванню національної системи права. У другій половині ХУП -XVIII ст. була видана серія "великих ордонансів", які у певній мірі уніфікували правові норми в галузі кримінального права та процесу, комерційного та морського права, спадкового права.

Особливий розвиток і значення мало в цей період міське право. В процесі розвитку міст з'явились власне міські суди, які спочатку розглядали ринкові спори, але поступово охопили своєю юрисдикцією все населення міста. Ленне право було витіснене з міста. Особливу популярність набули збірки правових норм міст Любека, Нюрнберга Магдебурга,

До всіх перерахованих систем права, що діяли в континентальній Європі, слід додати канонічне (церковне) право. Положення канонічного права особливо важливими були в галузях цивільного та сімейного права.

Таким чином, в країнах Західної Європи (континентальної Європи) панував партикуляризм, тобто множинність правових джерел та систем права.

Розглянемо основні інститути права середньовічної Франції та Німеччини. Центральний інститут цивільного права тієї епохи - інститут власності на землю. Внаслідок процесу субінфеодації склалось правило, що кожний утримувач землі повинен мати сеньйора за принципом - немає землі без сеньйора". З посиленням влади короля легісти (королівські юристи) та судді стали виходити з гіпотези, що всі землі в державі утримуються від імені короля. В часи постфеодалізму це стало незаперечною істиною.

Друга чисто феодальна риса права власності на землю - розщіпленість. Земля не перебувала в необмеженій власності однієї особи, й виступала як власність двох або більше феодалів (васала та сеньйора). За сеньйором визнавалось "пряме право власності", а за васалом - "корисне право власності". Практично це означало, що за васалом було закріплено право на експлуатацію селян шляхом стягування різних зборів (феодальної ренти).

Права земельного власника в частині нерухомості розглядались не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Згода родичів на відчуження майна була потрібна аж до ХІІІ ст.

Вільне відчуження ф'єфів стало можливим у Франції лише з XVI ст., в Німеччині - ще пізніше.

Ф'єфи, феоди, лени - це шляхетне утримання.

Крім того, відомо селянське вільне утримання. У Франції воно мало назву цензіва. Селянин був спадковим користувачем землі. Жодних особистих феодальних зв'язків за цензивою не встановлювалось: не було обов'язку військової служби, не було обов'язку вірності господарю. Зате селянин сплачував багато різних податків. Вільне утримання на умовах короткотермінової оренди мало місце і в Німеччині.

Частина землі продовжувала перебувати в громадській власності, але у ХVІІ ст. дворяни отримали право відрізати третину землі, що належала громаді, за умов сплати до скарбниці певної суми.

Довгий час замкнений характер господарства та територіальна роздробленість континентальних країн гальмували розвиток товарно-грошових відносин, і, відповідно, зобов'язального права. Феодальний характер права проявлявся навіть в договорі купівлі-продажу. Так, продавець повинен був вказати, що діяв чесно і без поганих намірів, що відчужувана ним річ придбана спадково або внаслідок 30-річного добросовісного володіння. Це ще раз підкреслює формалізм феодального права.

Оскільки купівля-продаж не відповідала уявленням про дворянську гідність, то в Х-ХІ ст. був поширений договір дарування, який маскував угоду купівлі-продажу. Договір дарування використовував для того, що обійти обмеження свободи заповіту, яка була передбачена багатьма кутюмами та німецькими законниками.

Важливе місце у феодальному праві Франції займав договір позики. Канонічне право забороняло стягувати проценти, але й тут були винайдені обхідні шляхи. Боржник сплачував кредитору наперед обумовлену суму, яку не вважали процентом, або брав на себе зустрічне зобов'язання, наприклад, сплачувати кредитору фіксовану ренту у вигляді певної частини прибутків. З плином часу розповсюджується заклад землі. У Франції лихварство набуло небаченого масштабу.

Шлюб та сімейні відносини регулювались, в основному, канонічним правом. У ХVІ-ХVІІ ст. влада, намагаючись посилити державний вплив на шлюбно-сімейні відносини, стала розглядати шлюб не лише як таїну, але й як цивільний стан. Відтоді для укладення шлюбу стали вимагати згоду батьків. Літи, які порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Так, наприклад. Паризький парламент міг визнати подібний шлюб протизаконним. Такий шлюб не розривався, але і не мав юридичних наслідків.

У спадковому праві Франції найбільш характерним інститутом був майорат - тобто перехід земельної ділянки лише старшому сину. Аналогічна ситуація існувала і в Німеччині - лен переходив тільки за правом першородства. Це дозволяло уникнути роздроблення сеньйорій та селянських утримань. На спадкоємця накладався обов'язок допомагати своїм неповнолітнім братам, видавати заміж сестер. У спадковому праві Німеччини склався інститут "жіночої частки у спадщині, посуд та прикраси, весільний подарунок чоловіка спадкувались тільки удовою і переходили у спадщину тільки по жіночій лінії (від матері до дочки).

У ХІ-ХШ ст. злочин в континентальних країнах Європи виступав уже як порушення миру, тобто утвердився принцип феодального правопорядку. Отримали розвиток такі характерні для кримінального феодального права риси як кримінальна відповідальність без наявності вини, жорстокість покарань, невизначеність складів злочину, не визначеність санкцій (тобто вирішення питання про злочинність та караність діяння залежало від розсуду суддів.

Підкреслимо, що аж до Великої Французької революції кримінальна відповідальність тієї чи іншої особи безпосередньо пов'язувалась з його станом. У відношенні до дворян лише у виключних випадках застосовувались тілесні покарання (за звичаєм вони замінялись штрафом або конфіскацією майна), не допускались смертна кара на шибениці та катування. Зрозуміло, це не стосувалось державних злочинців.

Найбільш відомий кодекс феодального кримінального права - "Кароліна" (1532), який отримав свою назву на честь імператора Священної Римської імперії Карла V.

"Кароліна" містить деякі загальні принципи кримінального права (поняття наміру, необережності, обставин, що виключають, обтяжують та пом'якшують відповідальність, поняття замаху на злочин, співучасті), але все це викладалось стосовно окремих складів злочинів. Відповідальність, згідно з "Кароліною", як правило, була наслідком вини, але не виключалась і відповідальність без вини.

"Кароліна" не класифікувала склади злочинів, а тільки перераховувала їх у більш-менш однорідних групах: 1) злочини проти релігії; 2) злочини, несумісні з християнською мораллю (підробка монет, документів, наклеп); 3) злочини проти моральності; 4) державні; 5) злочини проти особи; 6) майнові злочини; 7) злочини проти правосуддя.

Феодально-станова сутність "Кароліни" найбільш виразно проявлялась у системі покарань, хоча в преамбулі наголошувалось на рівне правосуддя, в багатьох статтях відкрито рекомендувалось враховувати звання та положення особи, яка скоїла злочин. Вся система покарань мала за мету залякування. Смертна кара була прямо визначена або рекомендувалась за переважну кількість злочинів, причому широко застосовувались особливо жорстокі її форми.

Приблизно третина статей "Кароліни" присвячена процесу, інквізиційній (слідчо-розшуковій) його формі. Інквізиційний процес передбачав об'єднання в одних руках дізнання, попереднього та судового слідства, виконання вироку. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені Держави, слідство велось за ініціативою судового органу і не обмежувалось строками. Арештованому не повідомлялось про обставини злочину, який йому інкримінувався, щоб він не міг обміркувати свій захист.

Основні стадії процесу: дізнання, загальне розслідування та спеціальне розслідування. Завданням дізнання було встановлення факту злочину та підозрюваний в ньому особи. Загальне розслідування зводилось до допиту арештованого, причому діяв принцип презумпції винності підозрюваного. Підозра - достатня підстава для застосування катування.

Спеціальне розслідування було головною стадією інквізиційного процесу і завершувалось винесенням вироку, спеціальне розслідування базувалось на теорії "формальних доказів", тобто механічного підрахунку показань за і проти обвинуваченого. Всі показання свідків вважались неповними, доки не отримане визнання обвинуваченого. Детально регламентувалось проведення катувань на цьому етапі процесу.

Процес завершувався судовим засіданням, як у принципі не було самостійною стадією, оскільки вирок визначався в ході слідства. Судове засідання проходило при зачинених дверях і в принципі не потребувало присутності обвинуваченого. Оголошення вироку було публічним. Вироки були обвинувальними, виправдувальні та з залишенням під підозрою.

4. Особливості англійського права в добу середньовіччя.

Особливості історичного розвитку Англії в значній мірі обумовили її своєрідну правову систему, особливо в частині джерел права.

В період раннього феодалізму основним джерелом права був звичай (записи норм звичаєвого права - Правда Етельберта, Правда Гне, Правда Альфреда, Закони Кнута).

Процес формування єдиного права в Англії пов'язаний з централізаторською політикою нормандських правителів. Особливо велику роль в цьому зіграли реформи Генріха II (Кларендонська асиза 1166 р., Норгемптонеька асиза 1177 р.). Вся країна була поділена на 6 судових округ, в кожній з яких король призначив по 3 роз’їзних судді. Їхній компетенції підлягали справи про умисні вбивства, пограбування та приховування цих злочинів, підробка монети та підпали. Крім того, будь-яка вільна людина могла перенести до королівського суду (за певну плату) і цивільну справу. Асизи Генріха II зобов'язували суддів при розгляді справ про право власності на землю та про володіння звертатись до показань 12 присяжних.

Роз'їздні судді при розгляді справ керувались в основному звичаями, та практикою місцевих судів (маноріальних, сотенних). Узагальнюючи розрізнені звичаї, судді виробили загальні норми, принципи до розглядання аналогічних справ. Норма цього, так званого "загального права" закріплювались шляхом запису звітів про окремі судові рішення у так званих збірках протоколів, а пізніше в Щорічниках та судових звітах приватних упорядників.

В англійському праві складається практика цитування аналогічних судових рішень для підсилення позиції сторін авторитетом попереднього судового розгляду. Ці посилання отримали назву прецеденту. Але посилання на прецедент у середні віки ще не було обов'язковим.

В діяльності королівських судів велике значення королівські приписи, які видавались позивачу за плату. Найбільш поширеними буди позови про вилучення землі (реальні позови) та позови про відшкодування збитків (персональні позови). Потім виникли позови про право, про угоду, про порушення володіння (всього 38 формул позовів;. Таким чином, загальне право Англії дуже нагадує прецедентне преторське право Стародавнього Риму.

Обов'язок судів розглядати справи в суворих межах формул-приписів став причиною формалізму загального права і з розвитком товарно-грошових

відносин воно перестало відповідати вимогам часу. Тому з XIV ст. почала формуватись нова система правових норм - "право справедливості". Позивач, який не знайшов захисту своїм вимогам в суді загального права, звертався безпосередньо до короля, точніше до його повноважного представника - лорда-канцлера. Тут не потрібен був коштовний припис, лише формальна заява позивача про порушення справи. Розгляд справи по суті проходив із застосуванням норм як загального, так і римського, і навіть канонічного права, виходячи в "міркувань справедливості". Присяжні у розгляді справі участі не брали, що значно прискорювало винесення рішення. На відміну від судів загального права, суд справедливості розглядав справи і невільних утримувачів землі.

Суперництво двох правових систем сприяло покращенню обох. Наприклад, суди загального права стали більш гнучкими.

Поряд з судовими прецедентами, які лежали, в основі загального права та права справедливості, джерелами права феодальної Англії було й законодавство: королівські хартії, асизи, ордонанси, статути парламенту, затверджені королем,

Через заплутаність та недоступність для простого народу судової практики, певне місце серед джерел права належало працям юристів.

Право власності в англійському праві. Способами придбання права власності на землю були угоди, спадщина, пожалування, давність володіння. Верховним власником землі вважався король, від нього безпосередньо утримували землю барони, від них - лицарі (тобто присутня була субінфеодація). Особливістю Англії було те, що васали баронів були одночасно васалами короля. Тобто правило "васал мого васала - не мій васал" в Англії не діяло. Володіння землею було вільним (барони, лицарі, вільні селяни — фригольдери і невільним (кріпосні). Повинності, які обтяжували вільних утримувачів, були чітко визначені і мали такі компоненти: рел'єф, військова служба, сплата щитових грошей (на утримання найманого королівського війська), екстраординарні внески (заміжжя першої дочки сеньйора, надання лицарського звання першому синові сеньйора, необхідність викупу з полону сеньйора).

Вільне утримання мало такі основні форми: 1) жалувані землі, які можна було відчужувати; 2) заповідні землі, які продавати або закладати було заборонено. Вони передавались спадкоємцям за принципом майорату. Спадкування заповідних земель за заповітом не допускалось. У випадку відсутності спадкоємців у утримувача обидва види утримання повертались лорду-сеньйору; 3) умовне довічне утримання землі, яке у випадку смерті васала переходило не до його спадкоємців, а до сеньйора.

У XIV ст. в Англії виник інститут довірчої власності - траст. Суть його була в тому, що власник передавав своє майно у володіння та управління іншій особі, а остання повинна була керувати та користуватись цим майном в інтересах власника, або особи, на користь якої було засновано траст. Наприклад, лицар вирушав у похід проти мусульман, які захопили Гроб Господній. Він довіряв управління своїм замком своєму товаришеві, який повинен був надавати прибутки від замкового господарства синові лицаря.

В кінці ХШ - XIV ст. земля в Англії фактично переходить у приватну власність (Ш Вестмінстерський Статут 1290 р.), хоча навіть зараз формальним верховним власником землі є король. Одночасно було прийнято ряд законів, спрямованих проти збільшення церковних земельних володінь.

Суттєві зміни в земельному праві Англії почались після видання Мертонського статуту 1236 р., який дозволив лордам захоплювати громадські землі з приводу "покращення" землекористування. Наприклад, лорд обіцяв осушити болото. Але, як це не парадоксально, таке покращення йшло на користь громаді, оскільки ця земля вже не могла використовуватись селянами для пасовиська.

Шлюбно-сімейні відносини регулювались в основному канонічним правом. "Загальне право" визначало майнові відносини в сім'ї. Заміжня жінка не могла укладати угоди, розпоряджатись майном, навіть заповідати його, приймати подарунки без дозволу чоловіка. Подружня зрада вважалась злочином. Земельне володіння переходило тільки до старшого сина. Частина майна покійного по закону переходила церкві (мертва частка);.

В англійському феодальному праві не було розподілу галузей, але кримінально-правові норми відмежовані від приватних досить чітко. У XIV ст. склалась трьохчленна класифікація злочинів в залежності від їх характеру:

1) тризн, або зрада. Злочин проти короля мав назву хай тризн - висока зрада. Мала зрада - це злочин проти тих осіб, яким злочинець був зобов'язаний підкорятись;

2) фелонія - тяжкий злочин, який тягнув за собою конфіскацію майна: вбивство, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування, підпал, крадіжка;

3) місдимінор - нетяжкий злочин (кримінальний проступок). Відмінною рисою англійського законодавства була жорстокість, яка особливо посилилась в період первісного накопичення капіталу. Статути 1495, 1530, 1572, 1597 рр. встановили жорстокі покарання аж до смертної кари за бродяжництво та збір милостині, статут 1547 р. санкціонував обертання бродяг на рабів. Це законодавство отримало назву "кривавого".

Особливі риси мав і судовий процес в Англії. Інквізиційний процес навіть за часів абсолютизму не мав поширення. Процес носив змагальний характер, проходив публічно та усно, за рівності сторін. Основними видами доказів були власне визнання, присяга, судовий поєдинок. В суді були присутні присяжні. В кінці ХШ - на початку XIV ст. виникло два види суду присяжних - велике журі (23 особи) та мале (12 осіб). Велике журі було органом, який віддавав підозрюваного суду, а мале - розглядало справу по суті та виносило вердикт (одноголосно).

Можливо, саме тому в англійському суді майже не було катувань і демократизм у правосудді зберігався навіть при всіх недоліках загального права.

Таким чином, можна зробити висновок, що західноєвропейське право в період пізнього феодалізму розвивалось шляхом поступового переходу від права-привілею до права, заснованого на началах певної рівності суб’єктів перед законом, а нормативно-правовий припис, витісняючи звичай, набував все більшого поширення.

Наступна >

Назад

ГоловнаКонтакти

© 2008 - 2011 Homo sapiens

Дата добавления: 2015-05-23