ЛЕКЦІЯ №3: Античні держави

Лекція 3. Античні держави

План

Вступ

1. Формування державності та соціально-правовий лад античного поліса.

2. Розвиток державного ладу Афін.

3. Основні етапи розвитку Римської держави.

4. Суспільний лад Давнього Риму.

Висновки

Мета лекції:

навчальна: пояснити важливість античного періоду для становлення нової форми держави, для зародження демократії.

виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн».

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:

Тема орієнтована на матеріал попередніх тем та знання отриманні під час вивчення навчальних дисциплін «Основи римського права», «Теорія держави і права», «Філософія», «Латинська мова».

Література

1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2004.

2. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2-х т. Т.1/ За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін юре, 1998. - С.64-143.

3. Всеобщая история государства й права/ Под ред. К.И.Батыра. - М.: Билина, 1995,-С.66-89.

4. Графский В.Г. Всеобщая история права й государства: Учебник для вузов. -М.: НОРМА, 2000. - С. 153-161.

5. Дьяконов И.М. Пуги истории: От древнейшего человека до наших дней. -М.: Наука, изд. фирма "Восточная литература", 1994. - С.27-64,

6. Ильин А.В., Морозова С.А. Из истории права. - СПб.: Спец, литература, 1996.-С.82-105.

7. История Древней Греции/ Под ред. В.Й. Авдиева, А.Г.Бокщанина й Н.Н.Пикуса. - М: Высш. шк., 1972. - С. 151-207.

8. История Европы. Т.1. Древняя Европа, - М.: Наука, 1986. - С.259-372, 446-481,534-593,630-647.

9. История государства й права зарубежных стран. 4.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой й проф. О.А.Жидкова. - М.: Изд-во НОРМА, 1996. - С. 108-117.

10. Крестовская Н.Н. История государства й права зарубежных стран: Практикум. — X., 2002. – С. 77-117.

11. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.посібник. -К.:Апка,2000. -С.26-43.

12. Омельченко О,А. Всеобщая история государства й права: Учебник. В 2 т. Т.1.-М.: Остожье, 1998. – С.122.

13. Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. - М.: Юрист, 1995. - С.79-94.

Вступ

Важливість вивчення і сучасне значення даної теми полягає в тому, що саме в державах античного світу заклалися основи для формування сучасних понять і категорій науки про державу і право. Так, у Древній Греції вперше було вироблене поняття індивідуальної свободи, що означало повну незалежність індивіда. Саме тут склалося поняття демократії – народ, з погляду греків, виступає джерелом влади, засновником і тлумачем законів. У древніх Афінах, а слідом за ними - у республіканському Римі формується поняття "громадянин", затвердилися принцип рівності громадян перед законом і право кожного громадянина брати участь у керуванні державою. У Давньому Римі вперше сформувалося уявлення про державу як про "загальну справу" – республіку. Саме античності людство зобов’язане багатьма шедеврами літератури, мистецтва, досягненнями науки і філософії, унікальними зразками демократичної державності і права.

1. Формування державності та соціально-правовий лад античного поліса.

Антична цивілізація склалася на берегах Середземного моря, що не тільки роз'єднувало, але і з'єднувало народи, сприяло колонізації нових територій. Центрами античної державності були Греція (південна частина Ватіканського півострова і острова, що прилягають до нього) і Рим (Апеннінский півострів).

На території Греції державність зароджувалася двічі. У середині II тис. до н.е. сформувалися Мінойське царство (о.Крит) і Мікенське царство (материкова Греція). Політичний лад обох царств носив риси чифдома (прототипа держави, ще не держава за формою, але уже виконує функції політичної влади) і східної деспотії. На чолі держави стояли військові вожді, що поділяли владу з народними зборами і одночасно були верховними жерцями.

На рубежі ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. на територію Греції прийшли племена дорійців, що знищили крито-мікенську культуру, відкинувши назад природний хід становлення державності. Дорійські племена, етнічно різнорідні, не складали єдиного політичного організму.

Основні відомості про вказаний період містяться в творах Гомера „Іліада” та „Одіссея”, які змальовують нам тогочасне суспільство (XII – VIII ст. до н.е.), коли ахейська культура змінювалася дорійською. Держава ще не сформувалась, суспільство поділяється на простий народ та родову знать. Влада належить вождю-жерцю (басилевсу) та народним зборам. Це період встановлення „військової демократії”.

Основні риси даного періоду:

- землеробство основна галузь господарства;

- виділяється ремісництво;

- виникає обмін товаром, з‘являються купці;

- поруч з родовою знаттю існують селяни (фети) з мізерними наділами або повністю позбавлені землі;

- з’являється сім’я, яка носить патріархальний характер;

- рабство носить патріархальних характер;

Наявність вказаних властивостей свідчить про перехід чифдому до держави.

Початок формування класичних давньогрецьких міст-держав традиційно відносять до VI в. до н.е. Легендарному царю Тезею афіняни приписували проведення синойкизма - об'єднання навколо Афін відособлених громад. Аналогічну роль римська історична традиція приписувала Ромулу - засновнику Рима (753 р. до н.е.). На місці колишнього чифдома затвердилася нова політична структура - місто-держава (поліс).

Характеризуючи античні міста, варто мати на увазі величезну дистанцію (історичну і технологічну), що відокремлює їх від сучасного міста. Поліс охоплював не тільки власне місто, але і прилягаючу до нього територію (хору). Населення поліса було переважно землеробським. Саме місто мислилося як адміністративний, військовий і релігійний центр держави, місце, де концентрувалося цивільне населення громади.

Поліс можна визначити як цивільну громаду, що спиралася на античну форму власності. Земля і її багатства, раби знаходяться в приватній власності, але як власник може виступати тільки повноправний громадянин поліса. Таким чином, античну форму власності можна визначити як общинно-приватну на відміну від державно-приватної, характерної для Стародавнього Сходу.

Причина настільки істотного розходження корениться в географо-кліматичних умовах Середземномор'я. Гористий рельєф Балкан і Апеннінского півострова, менш жаркий і більш вологий клімат виключали створення трудомістких іригаційних систем. Відповідно, тут храми і вожді грали незрівнянно меншу роль, і общинно-приватний сектор був набагато важливіший державного.

У соціальній структурі античного поліса виразно виділяються три великі групи населення:

1) громадяни - породжені від батька і матері - вільних уродженців даного поліса. Античний поліс постійно прагнув обмежити чисельність населення, тому що обмеженими були матеріальні ресурси поліса. У стародавності "зайвих" дітей убивали, потім виселяли (звідси - і Велика грецька колонізація, і загарбницькі війни Древнього Рима).

2) вільні чужоземці.

3) раби.

Розглянемо, як еволюціонувало місто-держава, а разом з тим і соціально-правове положення його населення.

2. Розвиток державного ладу Афін.

У VІІ ст. до н.е. на території Аттіки, яка була заселена іонійськими племенами, зростає місто Афіни – відбувається об‘єднання племен в єдиний народ.

Поступово відбувається розшарування суспільства на групи: евпатриди (благороднонароджених), їм належали виключні політичні та громадянські права; найбільшу частину населення складали геомори (хлібороби) і деміурги (ремісники).

Управління Афінами поступово від базилевса перейшло до ареопагу – рада евпатрідів, що свідчить про політичні та громадянські права даної групи. Ареопаг виконує законодавчу, судову, військову та релігійну функцію, контролює діяльність посадових осіб. Зі свого середовища ареопаг обирав спочатку одного, а з 683 р. до н.е. – дев’ятьох архонтів для управління поточними справами строком на один рік.

У VІ ст. до н.е. зі змінами в політичному житті афінського поліса настає кінець минулій єдності суспільства і влади. Наявність значної маси ремісників, торгового населення, матросів афінського флоту у сукупності з селянами призвели до об’єднання їх у „демос” (народ) та зростання з його боку претензій на владу. У 594 р. до н.е. держава опинилась на порозі громадянської війни і потребувала реформування.

Вирішити соціальний конфлікт, що наростав, призначено було Солону, що у 594 р. до н.е. був обраний архонтом (правителем). Солон здійснив ряд реформ, метою яких було примирення ворогуючих сторін.

- першою і найбільш важливою реформою Солона було звільнення боржників, що заклали свої земельні ділянки лихварям;

- надалі заборонялося боргове рабство. Афінські громадяни, продані за борги в інші країни, були викуплені за державний рахунок;

- віднині усі раби мали бути або військовополоненими, або придбаними на ринку;

- було законодавчо заборонене велике землеволодіння і розширене право розпорядження землею;

- селянам було повернено відібрані за борги ділянки землі;

- будь-яке майно (включаючи землю) можна було продавати, закладати, ділити між спадкоємцями тощо;

- всі афінські громадяни незалежно від походження були розділені на 4 розряди відповідно до майнового положення. Був установлений принцип залежності обсягу прав і обов'язків громадянина від одержуваних їм доходів. Громадяни першого розряду (п'ятисотмерники) мали всю повноту політичних прав, зокрема могли заміщати вищі посади, їхнім обов'язком було військове постачання, зокрема будівництво флоту. Громадяни другого розряду (трьохсотмерники) могли заміщати будь-які посади, крім архонтів і зобов'язані були служити в афінській кінноті. Громадяни третього розряду (двохсотмерники, чи зевгити) мали ті ж права, і служили у важкоозброєній піхоті. Громадяни четвертого розряду (фети) мали право тільки брати участь у народних зборах і суді присяжних. Служили вони в легкоозброєній піхоті;

- вищим органом влади ставали загальні народні збори – еклесія, участь у роботі яких брали представники усіх чотирьох розрядів;

- було засновано Раду 400 (по 100 чол. від кожного племені-філи), куди могли бути обраними вільні громадяни. Вказана Рада готувала проекти народних зборів, а у певних випадках діяла від їхнього імені. Поступово ця Рада перебрала колишні функції ареопагу;

- створено геліею, тобто суд присяжних, куди шляхом жеребкування обиралися громадяни віком від 30 років із представників усіх чотирьох розрядів. Геліея була судовим і законодавчим органом одночасно.

Аналізуючи реформи Солона слід зазначити, що було завдано сильного удару по родово-аристократичній організації афінського суспільства, політичні права громадян і їхні обов'язки перед державою відтепер не залежали від приналежності до роду, а визначалися розміром їхньої приватної власності.

Нажаль проведення реформ не вирішило конфлікт між знаттю та демосом. Залишаються незадоволені новою політикою, що призводить до встановлення тиранії Пісистрата. Після невдалої спроби аристократії захопити владу управління державою переходить верхівці рабовласників на чолі з архонтом Клісфеном (509 р. до н.е.) Надалі, у ході реформ Клисфена

- на зміну кровно родинному прийшов територіальний принцип розподілу населення: Аттика була розділена на 10 філ, кожна з яких включала 3 території – тритії (міська, прибережна, землеробська), які поділялися на деми на чолі дем стояли демархи, обов’язком яких входив запис вільних новонароджених, набір ополчення, вибір по жеребку до Ради та геліеї);

- скасовано Раду 400 та створено Раду 500 (по 50 чоловік з 10 філ)

- створено найважливіший з органів виконавчої влади – виборна колегія з 10 стратегів. (по одному представнику з кожної філи), Вона обиралася щорічно голосуванням шляхом підняття рук у народних зборах у функції входили питання військових справ та зовнішніх зносин. Згодом замінили архонтів;

- введення процедури остракізму, на щорічних народних зборах визначалась серед співгромадян небезпечна для держави людина, яка видалялась за межі Аттики на 10 років.

Реформи Клісфена завершили тривалий процес становлення держави в Стародавніх Афінах.

Заключним етапом закріплення демократії стали реформи Перікла 444 – 429 р до н.е.

- заборонялося придбання афінського громадянства шляхом прийому до громадянства;

- було розширене виборче право і введено жеребкування на виборах;

- державні посади уперше стали оплачуватися, що надавало змогу займати їх не лише багатим. Оплату стали отримувати не лише члени Ради, але й солдати, матроси і взагалі усі посадові особи за винятком стратегів;

- вводиться оплати білетів у театр для біднішого населення;

- усією сукупністю прав і привілеїв користувалися лише ті особи чоловічої статі, у яких батько і мати були уродженими і повноправними громадянами Афін та ін.

Такий був в основних рисах державний лади Афін у період розквіту демократії. Для свого часу це була найбільш передова держава. Усі громадяни мали можливість керувати країною, держава піклувалося про матеріальний добробут своїх громадян і створювалася умови для розвитку культури.

У період розквіту афінської демократії існувало чітке визначення правового положення різних категорій населення:

Громадянин – особа чоловічої статі, батьки якої повноправні громадяни Афін, по досягненні 18 років особа зараховувалася в списки громадян;

- афінський громадянин мав право на свободу, право на земельну

ділянку й економічну допомогу від держави у випадку матеріальних утруднень; право на носіння зброї; право на участь у справах держави; право на шанування вітчизняних богів та участь у святах; право на захист із боку афінських законів;

- обов'язки громадян полягали в тім, що кожний повинний був берегти

своє майно і трудитися на своїй ділянці (усяка праця, крім землеробської, вважалася невартою афінянина), коритися законам і владі, захищати свій поліс і приходити йому на допомогу, брати участь у громадському житті і почитати батьківських богів. З 18 до 60 років громадяни вважалися військовозобов'язаним. Багаті громадяни додатково виконували літургії: несли витрати на користь суспільства.

Метеки - мали обмежену дієздатність., позбавлялися участі у народних зборах та не мали права займати посади. Вони не могли здобувати нерухомість в Афінах, не могли одружуватися з афінськими громадянами. Кожен метек повинний був вибрати собі посередника в справах з державними установами. Метеки платили особливий податок на право проживання в Афінах - метекіон. За несплату податків могли потрапити у рабство.

Раби - мали статус речі, його можна було продати, купити, віддати у найм. Рабам заборонявся шлюб, діти від рабині ставали власністю її господаря. Убивство раба, хоча формально і заборонялося, не тягнуло за собою жодної відповідальності.

Жінка в Афінах не мала ні політичних, ні громадянських прав.

В Афінах уперше склалися зачатки державного ладу, що ми називаємо правовим, а саме: прийняття законів народом, поділ влади, підзвітність посадових осіб: народу, рівність перед законом, конституційний контроль. У цьому і складається значення афінського політичного досвіду, коштовного навіть з урахуванням обмеженості афінської демократії. Все це підтверджується наявністю системи органів управління.

- Еклесія (народні збори) втілювала суверенітет народу і не знала яких-небудь обмежень у своїй компетенції. Кожен громадянин 20-літнього віку міг взяти участь у зборах і поставити на обговорення будь-яке питання чи законопроект. Народні збори вирішували найважливіші справи держави: питання війни і миру, вислухувало посольства та укладало договору про союз, обирало вищих посадових осіб і приймали в них звіти, розглядало найважливіші судові справи. Ефективність діяльності народних зборів забезпечувалася тим, що його засідання проходили досить часто (40 разів у рік).

- Буле - Рада п'ятисот, обиралась терміном на 1 рік жеребом з числа громадян, що досягли 30-літнього віку. На відміну від народних зборів Рада п'ятисот був постійно діючим органом. По черзі Афінами керувала 1/10 частина Ради (пританія). Рада п'ятисот попередньо розглядала питання, що надходили на обговорення народних зборів, керувала фінансами, державним майном, спостерігала за карбуванням монет, флотом, доками, арсеналом, відала благоустроєм міста, ринками, портом, контролювала діяльність посадових осіб. Рада п'ятисот робила докімасію (перевірку) кандидатів на заняття державних посад. Заміщення посад будувалося на принципах виборності, терміновості, колегіальності і підзвітності. За винятком стратегів усі посади оплачувалися.

- Одним з найбільш демократичних установ в Афінах був суд присяжних - геліея, що обирався жеребом. Вона складалася з 6000 чоловік, розділених на 10 частин (дикастеріїв по 501 члену в кожній). Інші члени суду залишалися запасними. Справи між дикастеріями розподілялися по жеребі щоб уникнути підкупу суддів. Крім судових функцій геліея мала право затверджувати закони. Участь в охороні неписаної афінської конституції додавала геліеї величезну політичну вагу.

- Колегія одинадцяти - обиралася Радою п’ятисот, розглядала справи розбійників, викрадачів рабів, грабіжників і виконувала вироки.

- Колегія архонтів. До її складу входило 9 чол., причому перші три члени мали владу більшу ніж решта шість. 1-й – розглядав скарги афінських громадян і скеровував їх на розгляд народних зборів, ареопагу чи колегії одинадцяти, 2-й – наглядав за релігійними справами, моральністю жерців та притягав до відповідальності за святотатство, 3-й – відповідав за справи, суб’єктами яких були іноземці та метеки. Решта 6 архонтів – готували справи до розгляду у суді, проводили жеребкування судових колегій тощо. У віданні одного з архонтів знаходилась поліція.

- Колегія стратегів з 10 чол. Обиралася прямим голосуванням усіх учасників народних зборів. Дозволялося переобрання на наступний термін. Усі члени колегії стратегів вважалися рівними. Серед повноважень: контроль армії і флота; державна скарбниця; зовнішні зносини; підготовка найважливіших питань для винесення на народні збори.

Можемо зробити висновок, що головним призначенням і основною функцією афінської держави був захист інтересів її громадян.

3. Основні етапи розвитку Римської держави.

Заснування Риму, за підрахунками давньоримських істориків, відбулося 21 квітня 753 р. до н.е., хоча, звичайно, ця дата доволі умовна.

За сталою традицією історію давньоримської держави поділяють на три періоди:

1) царський (від 753 р. до н.е. до 509 р. до н.е.);

2) республіканський (509-27 р. до н.е.);

3) імперський (27 р. до н.е. - 476 р. н.е. внутрішньою віхою в останньому періоді служить 284 р., що розділяє періоди принципату і доміната.)

Перший період був перехідним від первіснообщинного ладу до рабовласницького. За цей період Рим перетворився на досить велике місто, що підкорило собі усю територію Середньої Італії.

Основними рисами міста-держави вважаються:

- повноправні населення об'єднувалося у 3 племені по 100 родів у кожному;

- поділ землі для 30 курій, кожна із яких обіймала 10 племен;

- управління здійснювалося загальними народними зборами, які приймали або відкидали пропоновані законопроекти, обирали посадових осіб, виступали вищою апеляційною інстанцією при вирішенні питання про смертну кару;

- старійшини усіх 300 родів складали Сенат, у віданні якого були поточні справи управління, виробіток законопроектів, укладання миру. Сенатори традиційно обиралися від однієї і тієї ж сім'ї кожного року.

- в руках виборного царя (рекс) перебувало військове керівництво, функції вищого жерця та деякі судові справи;

- земельний фонд зосереджувався в руках патриціїв, які розподіляли між собою і нові завойовані землі;

- крім патриціїв у Римі проживали ще й так звані плебеї, які стояли поза родовою організацією. Плебеї були особисто вільними, несли військову службу і платили податки, але не брали участі в управлінні і розподілі землі. В їхніх руках накопичувався торговий та промисловий капітал.

Відповідно до традиції, римських царів, включаючи і Ромула, було всього сім. У 509 р. до н.е. патриції, улаштувавши державний переворот, вигнали царя Тарквінія Гордого й в Римі встановлена аристократична республіка.

Політичний переворот, зроблений патриціями, зовсім не носив демократичного характеру. На чолі держави став аристократичний сенат. Скликав сенат один з магістратів (посадових осіб), що повідомляв тим, що зібралися, причину скликання і предмет обговорення. Промови і рішення сенаторів заносилися в особливі книги.

Спочатку сенат мав право затверджувати чи відхиляти рішення народних зборів. Але вже з IV в. до н.е. сенат став розглядати законопроекти попередньо, до винесення їх на обговорення народних зборів. До особливої компетенції сенату відносилися міжнародні справи, фінансові справи, питання релігійного культу. Але виконавчою владою сенат не володів і в цьому відношенні йому приходилося звертатися по допомогу магістратур.

Магістратура в Римі - це, по суті, система органів виконавчої і судової влади. Магістратура формувалися на основі принципів виборності, безплатності, колегіальности, короткостроковості. Для всіх магістратур існувало правило інтерцессії. (якщо магістрат знаходив, що дії його колеги невірні, він міг призупинити їх своїм "вето" — забороною.) Магістрат був недоторканною особою, особливо це стосувалося трибунів, убивство якого прирівнювалося до релігійного злочину.

На чолі Римської республіки знаходилися два вищих магістрати з рівною владою – консули.. Обиралися вони центуріатними коміціями терміном на 1 рік тільки з числа патриціїв. Консули займалися всіма першорядними справами по цивільній і військовій частині, а під час війни один з них залишався в Римі, іншої командував військом. Консули володіли імперіем - правом наказувати громадянам від імені римської громади.

З II ст. до н.е. самостійною магістратурою стали претори - вищі керівники судочинства. Вони також обиралися центуріатними коміціями терміном на 1 рік. У класичний період римського права претори стали основними тлумачами права і творцями права. Щораз, вступаючи на посаду, претор видавав едикт, у якому повідомляв, які цивільні позови одержать преторський захист.

Важливу роль грали в римській республіці народні трибуни. Вони обиралися трибутними коміціями і спочатку тільки із середовища плебеїв. Задача трибунів спочатку укладалася в захисті плебеїв від сваволі патриціїв, але з часом, коли правове положення плебеїв зрівнялося з положенням патриціїв, вони взяли на себе функцію охоронців законності, захисників усякого безневинно скривдженого громадянина. З метою здійснення своїх функцій трибун мав право накладати вето на розпорядження будь-якого магістрату і міг входити з законодавчими пропозиціями в усі види народних зборів.

У політичному житті Рима немаловажну роль грали цензори, що обиралися, на відміну від інших магістратів, терміном на півтора року. Цензори повинні були розподіляти громадян по центуріях після визначення їхнього майнового цензу. Потім їм довірили складання списку сенаторів і вершників. Цензори мали право нагляду за моральністю громадян, оскільки вважалося, що в число сенаторів і вершників можуть бути допущені лише найбільш гідні. Подібно консулам, претори, трибуни і цензори відносилися до числа вищих магістратур і володіли імперієм. Уся система римських магістратів замикалася 26 нижчими магістратами, що відали справами адміністративно-поліцейського характеру. Вони обиралися в трибутних коміціях і, як та інші посадові особи, перебували при влади 1 рік (усього - 26 магістратів). Вони відали в'язницями, нічною поліцією, протипожежною охороною, карбуванням монети і т.д.

Вищевказані магістратури відносилися до числа ординарних. Екстраординарними були - диктатор, децемвір. тріумвір. Посади екстраординарних магістратів заміщалися за рішенням сенату у випадку стихійних лих, кризових ситуацій, у період війни, великих соціальних конфліктів.

Диктатор мав вищу законодавчу і виконавчу владу, усі громадяни і магістрати зобов'язані були йому коритися. Після закінчення 6-тимесячного терміну повноважень диктатор був зобов'язаний скласти свої повноваження. Наприкінці республіки виникли безстрокові диктатури Сулли, Юлія Цезаря. Вони вводилися з грубим порушенням неписаної республіканської конституції і, по суті, проклали шлях до встановлення імперії. Перебування при владі Гая Юлія Цезаря вважається своєрідним рубежем між римською республікою та імперією.

В аристократичній римській республіці народні збори грали значно меншу роль, ніж у демократичних Афінах. Багато в чому це викликалося множинністю видів зборів, у кожного з який був своя компетенція.

Найдавніші з народних зборів - куріатні коміці ї- являли собою сходки патриціїв по куріях. У республіканської Римі політичні функції куріатних коміцій практично зникли. Вони займалися в основному сімейними справами: контролювали перехід дружини з роду батька в рід чоловіка з одночасним переходом під заступництво нового божества, затверджували заповіти й усиновлення.

центуріатні коміції являли собою збори патриціїв і плебеїв по військових одиницях - сотням. Кожна із сотень володіла одним голосом. Центуріатні коміції були повноважні чи приймати відкидати законопроект, обирали посадових осіб, вирішували питання війни і світу, судили особливо тяжкі злочини, що загрожували стратою причинителю.

Трибутні коміції - територіальні плебейські сходки - володіли в принципі тією же компетенцією, що і центуріатні коміції, але по менш важливих справах. Наприклад, трибутні коміції обирали нижчих магістратів (едилів, квесторів).

Однак, як би ні були значні народні збори в Древньому Римі, вони не були регулярними і збиралися з волі одного з магістратів. Рішення народних зборів теж, як правило, пропонувалися і багато в чому заздалегідь вирішувались магістратами. Таким чином, Римська республіка була побудована на розумному сполученні початків демократії й аристократії, нехай навіть і при перевазі останньої. Поділ влади, наявність системи втримань і противаг, колегіальність органів виконавчої влади, наявність посади народного правозахисника визначають величезний інтерес сучасної історико-правової науки до державного ладу Древнього Рима. В ІІ-І ст. до н.е. Римська аристократична республіка переживала кризу. Рим трясли громадянські війни і повстання рабів. Ці соціальні конфлікти мали глибоке економічне підґрунтя. Внутрішні економічні ресурси поліса (освоєння земель, приріст населення) були до цього часу вичерпані. Для того, щоб суспільство не тупцювало на місці, потрібно було збільшити продукт, що вилучається, за рахунок зовнішніх ресурсів. Розширене відтворення (без нього ніякий розвиток продуктивних сил неможливо) можна було забезпечити тільки за рахунок обов'язкового насильницького об'єднання регіонів, що виробляли продукти споживання і засобу виробництва.

Республіканське правління не могло забезпечити світового панування Риму, чому і занепало. Диктатури Сулли й особливо Юлія Цезаря (І в. до н.е.) стали першим кроком до встановлення в державі імперської форми правління.

Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали в:

- розвитку рабовласництва і приватної власності, який призвів до посилення класового розшарування, що, у свою чергу, суперечило декларативній рівності римських громадян, закладеній в основі Республіки;

римські республіканські установи склалися як органи управління містом (полісом), яка за нових умов стала не ефективною. Відзначимо, що практично жодна із соціальних сил у Римі не протестувала проти встановлення імперії.

Масштаби римської держави, нездатність республіканських установ удержати країну від соціальних конфліктів схиляли різні шари суспільства до думки про необхідність одноособового правління. У 27 р. до н.е. Октавіан скликав засідання сенату, на якому заявив, що в державі запанував мир, а значить його повноваження тріумвіра минули і тому він може повернутися до приватного життя. Це був вдало розіграний спектакль. Він заздалегідь видалив із сенату очевидно ворожих йому сенаторів. Природно, що ті, хто залишилися, буквально благали Октавіана не залишати Рим у складних обставинах. Він милостиво погодився..

Сенат вручив Октавіану верховну владу над Римом і провінціями і підніс йому почесний титул Августа (божественного). Поступово Октавіан Август зосередив у своїх руках ключові посади в державі. Він був верховним головнокомандуючим з титулом імператора. Він першим вносився в списки сенаторів (це перше місце звалося принцепс), що давало йому право голосувати першим і тим самим істотно впливати на результат голосування. Багато разів він обирався консулом, і, одночасно, трибуном, що давало йому право накладати вето на рішення будь-якого магістрату. Він був верховним суддею, його кандидати на вищі магістратури балотувалися першими і, звичайно, мали найбільші шанси бути обраними. Як цензор, імператор призначав сенат. Для покриття витрат по довіреному принцепсу керуванню була створена особлива скарбниця - фіск, що поступово витиснула стару. Провінції Єгипет, Сирія, Іспанія і Галлія перейшли під керівництво принцепса, що керував ними за допомогою своїх чиновників.

Разом з тим Октавіан Август неодноразово підкреслював, що є звичайним магістратом і перевершує своїх колег винятково авторитетом. Верховним державним органом країни формально залишався сенат. Його рішення зберігали силу закону, він був однією з вищих судових інстанцій, за ним зберігалося керівництво деякими провінціями, старою державною скарбницею. Зберігалися і магістратури, що заміщалися сенаторами і вершниками, причому при імператорі Тиберії призначення магістратів перейшло від народних зборів до сенату.

Загальна сума імператорських повноважень була зафіксована в законі імператора Веспасіана (правив у 69-79 р. н.е.):

1) право укладати будь-як союзи;

2) скликати сенат;

3) вносити і відзивати будь-які законодавчі пропозиції;

4) першочергове право висування магістратів;

5) доручати магістратам будь-яка справа;

6) робити усе, що він рахує потрібним для блага держави;

7) не нести відповідальність за свої дії.

Незв'язаність принцепса колишніми правовими нормами була зафіксована правилом: принцепс непідвласний законам. Законотворча роль імператора затверджувалося правилом: що завгодно принцепсу, має силу закону.

Таким чином, принципат - така форма правління, коли Рим ще зберігає видимість республіканського устрою, але фактично правителем країни є імператор, влада якого не обмежена ні представницькими установами, ні аристократією, ні законом.

Криза ІІІ ст. (завойовницькі війни, а значить і приплив рабів у Рим скоротилися, різко упала продуктивність праці рабів, величезні масштаби держави різко погіршили можливості ефективного керування) привів до встановлення нічим не обмеженої форми монархії - доміната (домінує - пан). Старі республіканські установи зникли. Уся повнота влади належить імператору, а керування зосереджене в руках численного бюрократичного апарата. Діоклетіан (правил у 284-305 р.), з ім'ям якого і зв'язують початок доміната, провів адміністративну реформу, розділивши всю країну на 12 діоцезов і 120 провінцій. Італія утратила своє привілейоване положення, хоча Рим продовжував вважатися столичним містом. Замість різного роду непрямих податків Діоклетіан увів єдиний поземельно-подушний податок, що стягувався в натурі. Крім того, прагнучи покінчити із соціальними хвилюваннями, Діоклетіан спробував установити єдиний розмір цін на всі товари і послуги, а також однакова винагорода за працю. Таким чином, ми бачимо, що розвиток імперії дійшов до логічного кінця - спроби цілком одержавити економічну систему. У зв'язку з цим не дивно, що Римська імперія канула у вічність, як і всі колишні і наступні імперії. Рух і розвиток держави припинилися, тому що зникла свобода.

Останнє об’єднання імперії у одних руках відбулося за часів імператора Феодосія І (379-395). Після його смерті імперія остаточно розпалася на Західну і Східну.

В 410 р. готи прийшли на територію Риму.

У 476 р. вождь германців одо акр скидає останнього імператора Західної Римської імперії, що припинили існування імперії.

Роблячи висновок, слід зазначити, що процес формування античної державності представляє не тільки чисто академічний, але і певний практичний інтерес. Безпосередня демократія в Афінах, змішана форма правління в Римській республіці, історія створення і падіння Римської імперії - це повчальні уроки для сучасних політиків і юристів. У цьому й полягає значення античної держави для нашого часу.

4. Суспільний лад Давнього Риму.

Основи суспільного ладу Риму були закладені з давніх часів.

Члени римських племен, поза залежністю від багатства, називалися патриціями (тобто, нащадками батьків). Вони складали у своїй сукупності римський народ, чи інакше називали себе квіритами (членами курій).

Як член роду і племені квірит (римський громадянин):

1) був учасником загальної земельної власності і володів виділеним йому

і його родині земельною ділянкою;

2) мав право успадковувати ділянку і родове майно;

3) мав право на захист і допомогу з боку роду;

4) брав участь у загальних релігійних святах, народних зборах. У свою чергу, ці права породжували ряд публічних обов'язків - найбільш важлива з них військова. Глави родів складали раду старійшин, чи сенат.

Земельні площі в найдавніший період історії Рима були невеликі. Тому при розростанні роду далеко не всі родини забезпечувалися землею. "Зайві" люди змушені були шукати заступництва у своїх більш щасливих і заможних родичів. Таких заступників стали називати патронами, а їх підопічних - клієнтами. Клієнти включалися в рід патрона, були зобов'язані йому службою у війську, роботою в господарстві і допомогою в разі потреби. Патрон представляв інтереси свого клієнта, у т.ч. і в суді.

З найдавніших часів на території римської держави жили плебеї, походження яких не цілком ясно і донині. Можливо, це збіднілі громадяни, що не знайшли собі патрона, скорене місцеве чи переселене з захопленої території населення. У плебеїв теж існувала родова організація, але патриції не приймали її в розрахунок. Багато плебеїв, що займалися ремеслом і торгівлею, претендували на більш високе місце в суспільстві. В міру росту чисельності плебеїв і значення їх в економіці Древнього Рима зростали їхні політичні амбіції. Протягом ряду століть історія Рима - це історія боротьби патриціїв і плебеїв.

Найважливіші віхи цієї боротьби:

1) реформа Сервія Туллія (576-534 р. до н.е.). Вона багато в чому нагадувала реформу Солона. Усі римські жителі були розділені на 5 розрядів відповідно до майнового стану. Кожний з розрядів повинний був скласти визначену кількість військових одиниць - центурій (сотень).Центурія мала, крім того, 1 голос у народних зборах. Найбільша кількість голосів мали перші два розряди, до яких входили найбільш багаті патриції і плебеї. Якщо перші два розряди голосували солідарне, то думки інших не запитували, тому що більшість голосів і без того було забезпечена. Таким чином, плебеї були включені до складу римської громади й одержали доступ до державних справ;

2) створення Законів XII таблиць надало плебеям правовий захист,

відгородило від сваволі патриціанських суддів (451-449 р. до н.е.);

3) установа трибутних комицій - територіальних плебейських зборів (449

р. до н.е.). У 287 р. до н.е. було встановлено, що рішення трибутних коміцій не мають потребу в сенатському твердженні і мають силу закону. Для захисту плебеїв засновувалася особлива посада - народного трибуна;

4) законом 445 р. до н.е. було дозволене укладання шлюбів між

патриціями і плебеями.

Таким чином, правові розходження між патриціями і плебеями стерлися. Однак на відміну від демократичних Афін Рим зберіг грань між аристократією і простолюдинами. Римське суспільство періоду пізньої республіки досить чітко поділялося на своєрідні стани; 1) нобілітет (згодом їх стали називати сенаторським станом); 2) вершники; 3) плебеї. Юридичне вони були рівноправні, привілею двох перших станів носили символічний характер: нобілі мали привілей зберігати в своєму будинку портретні воскові зображення предків і носили білу туніку із широкою червоною смутою; вершники носили білу туніку з вузькою червоною смугою.

Відзначимо, що і придбання римського громадянства, на відміну від афінського, було можливо шляхом прийому до нього.

Вільні негромадяни в древньому Римі підрозділялися на двох категорій: 1) латини; 2) перегрини. Правове положення латинів (жителів Лаціума і колоній, утворених Латинським Союзом) в області майнових відносин було таким же, як і громадян, але одружуватися по римських законах і складати заповіт вони не могли. Латини досить легко здобували римське громадянство.

Перегринами називали чужоземців, що не мали ні римської, ні латинської правоздатності. У найдавнішу епоху вони були зовсім безправні, у наступні часи потреби господарського життя викликали необхідність надати перегринам майнові права, їхні законні інтереси захищав особливий перегринський претор. До метеків і латинів, за загальним правилом, прирівнювалися вільновідпущеники.

На нижчому ступені античного суспільства, а точніше - за його межами - стояли раби. Як і в інших країнах, джерелами рабства були неоплатні борги, полон, походження від рабині. У 326 р. до н.е. у Древньому Римі боргове рабство було скасовано, і основними джерелами рабства стали полон і покупка. Для античного рабства характерне прирівнювання раба до майна. Раб - скоріше об'єкт, ніж суб'єкт правовідносин в античному світі. Він не міг володіти майном, одружуватися, виступати в суді. У найдавніші часи свого раба можна було безкарно убити, а з убивства чужого раба випливав штраф, як за знищення робочої худоби.

Разом з тим потреби господарського життя вимагали визнання за рабом обмеженої правоздатності. Найчастіше рабу виділялося в керування визначене майно, він міг виконувати доручення хазяїна і робити угоди.

Раби ніколи не складали основну масу працівників і не виконували, як правило, кваліфіковану роботу. Багатство античного поліса створювалося насамперед працею вільних общинників, нееквівалентним обміном з менш розвитими країнами, завойовницькими війнами. Немаловажне значення мало надзвичайно вигідне економіко-географічне положення цих міст-держав. Вони знаходилися на перетинанні древніх морських торгових шляхів і уміло витягали з даної обставини вигоду.

У зв'язку з цим має потребу в коректуванні і характеристика типу держав у Древній Греції і Древньому Римі. Доречно визначити їхній як до сучасні, засновані на античній формі власності чи держави, коротше - античні держави. Головним призначенням і основною функцією античної держави був захист інтересів її громадян шляхом відмежування від негромадян і експлуатації їхньої праці.

Дата добавления: 2015-05-23