Юридичний позитивізм /Джон Остін

Серцевиною класичного позитивізму є теорія наказів Джона Остіна (1790-1869). Очевидно, саме тому виникнення юридичного позитивізму відносять до першої половини XIX ст. У своїх працях «Визначення предмета юриспруденції», «Лекції з юриспруденції, або філософії позитивного закону» він розвинув утилітаристську тезу Д. Бентама про те, що право - це наказ суверена, і дав їй розгорнуте обґрунтування. Якщо за Бентамом право необхідно сприймати як сукупність законів, виданих або схвалених сувереном для регулювання поведінки людей, які перебувають під його владою, то за вченням Остіна сувереном, залежно від обставин, може бути і особа, і установа, які дійсно, а не формально, є сувереном для підвладних у певному політичному суспільстві. Отже, джерелом права є суверенна владна воля держави. Право - це те, що встановлено державою. Що торкається суб´єктивних прав громадян, то вони цілком походять від позитивного права. Лише держава створює особу як суб´єкта права, якості якого повністю визначаються законодавством. Зрозуміло, що в цій площині особа не може вимагати від держави визнання яких-небудь природних, людських прав.

Важливішою гарантією нормального функціонування права й самої суверенної влади, на думку вченого, є звичка більшості до покори. Норма права - це норма владного примусу, або, говорячи словами самого вченого, «правило, встановлене однією розумною істотою, яка має владу над іншою розумною істотою, для керівництва нею». Наказ суверена наділений санкцією, і є, власне, правовою нормою. За цією логікою позитивними законами в суворому розумінні цього слова повинні вважатися такі закони, які передбачають певні наслідки, зокрема негативні у вигляді законного заподіяння шкоди. Сутність позитивістського підходу в розумінні й тлумаченні права добре передається формулою «закон є закон». Дотримуючись цієї формули, позитивістський підхід вирізняється негативним ставленням до всіляких конструкцій, які допускають припущення, що крім реально існуючої держави і пов´язаного з нею масиву законодавства існує (і з цим треба рахуватися) якесь розумніше право і пов´язана з ним держава, що є еталоном для зіставлення й порівняння. Другою важливою та доцільнішою особливістю використання формули «закон є закон» є визнання її найнеобхіднішою умовою нормального спілкування в нормально організованому людському суспільстві, своєрідним наріжним каменем у великій будові державності й неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування. Суттєве значення в концепції Остіна мало трактування права в суворому розумінні слова. Вчений пояснював, що це - правило, встановлене для панування з боку однієї особи, яка мислить, над іншою. Такими, на його погляд, є закони, встановлені Богом, і закони, встановлені людьми. Але тут же застерігав, що не всі людські закони можна віднести до позитивного права. Це, зокрема, правила, встановлені громадською думкою, до яких він відносив: міжнародне право, правила моди, етику і закони честі. Всі ці різновиди правил мислитель називав «позитивною мораллю». Вони не встановлені вищим політичним керівництвом (сувереном) для своїх підлеглих, а сформульовані громадською думкою. Отже, право в широкому розумінні криє в собі божественне право, позитивне право і позитивну мораль. Але між позитивним правом і позитивною мораллю, на думку Остіна, не існує близькості, подібності, а є суперечність, яка, однак, не позбавляє права його якісних властивостей, навіть тоді, коли воно зазнає критики з моральних позицій або відчуває обмежувальний вплив з боку останньої. Остін різко і твердо розводив право і мораль. Але питання про морально належне право він не знімав повністю, а виводив його за рамки теорії права, вважаючи, що це - справа етики, не правознавства. Торкаючись предмета юриспруденції та сфери права, мислитель не міг проминути питання про правотворчу роль суддів і суду. Рішення суду, на його думку, слід також сприймати як частину права, зокрема в тому випадку, коли вони визнаються як такі сувереном. Так судові рішення стають прецедентним правом ніби з мовчазної згоди суверена. Отже, вчення Остіна було спрямоване на зміцнення зв´язку права з суверенною владою, поглиблення довір´я до державного апарату, досягнення міцності й стабільності суспільства. Вже на межі ХІХ-ХХ ст., внаслідок загострення соціальних суперечностей, поширення марксизму, буржуазна правова ідеологія вимушена була звернутися до розроблення сутнісних і аксіологічних аспектів держави і права. Вирішити це завдання юридичний позитивізм не зміг. Звідси - відродження теорії природного права.

76. Політико-правова думка в Українській козацькій державі і Гетьманщині. Погляди Богдана Хмельницького.

Відродження української державності нерозривно пов’язано з ім’ям Богдана Хмельницького (1595–1657). Одержавши гетьманську булаву й очоливши козацько-селянське повстання 1648 р., своїм найближчим політичним завданням ставив захист «давніх прав Запорозького війська», селян, міщан, православної церкви.

1. Домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українських землях.

2. Непоступливість Речі Посполитої щодо політичної автономії України призводить до логічного висновку Хмельницького: український народ має право на створення власної держави, вільної від польського панування, в етнічних межах свого проживання.

3. Утворювана Козацька держава творилась Хмельницьким та його однодумцями як гетьманська республіка з сильним урядом, системою генеральних, полкових і сотенних рад, судових органів. Ці державотворчі заходи були закріплені конституційним актом «Статті про устрій Війська Запорозького».

4. Оптимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із православною Росією. Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Березневих статтях» Б. Хмельницького (спочатку з 23 пунктів), передбачав збереження Козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх старшин, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборності гетьмана, 60 тисяч козацького реєстру. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-політичний союз як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов’язаннях та під верховенством російського царя. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московський же цар і його уряд — як юридичний привід приєднання України до Росії.

5. Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір надати українській державі в оточенні монархічних держав форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київських князів. О. Кромвель у листах до гетьмана називає його «імператором запорозьких козаків». Однак передчасна смерть перешкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Україні характеризується наростанням її багатовекторності, початком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, порушення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Спроба Виговського зберегти номінальну залежність Козацької держави пов’язана з Гадяцьким трактатом, що передбачав створення союзу трьох держав — Речі Посполитої, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України). Статті договору гарантували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, заснування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлювалося відновлення українських кордонів, порушених війною, підкреслювалося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах». Король повинен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. У майбутньому союзі передбачались загальний сейм, об’єднані збройні сили у разі зовнішньої загрози, єдина податкова система тощо.

Однак статті Трактату помітно обмежували демократичні завоювання Козацької республіки, відступали від положень «Статей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну козацьку раду, в якої відбиралося право прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав булаву одному з чотирьох кандидатів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стаття 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і католицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій», що не могло не викликати гніву і збурення у козаків і селян. Трактат зобов’язував гетьмана з військом запорозьким перебувати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої.

Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи (1640–1709) передбачала об’єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р.», «Маніфесті до українського війська і народу» (1708 р.).

1. За словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським коро­лями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсь­ко-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру — відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

2. Українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків наших королями шведськими уложені». За новим актом, стверджував він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом — «най­вищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

3. Політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шляхту. Але їм не судилося здійснитися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведських військ поставили хрест і на політичних планах гетьмана, і на його долі.

Справу Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672– 1742)¹, обраний гетьманом у Бендерах. Ним були складені і прийняті козаками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 р.) — конституція для майбут­ньої України під шведським протекторатом.

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публіч­ну владу в майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить висновку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці. Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між зако­нодавчою (козацькою Генеральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владами.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримувань і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Генеральної ради «на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішувати­ся, ні здійснюватися». Між сесіями цього «козацького парламенту» (він збирається тричі на рік, — на Різдво, Великдень, Покрову) «гетьман наді­ляється певною свободою влади і впливу». Він вносить на розгляд Генераль­ної ради свої пропозиції (законопроекти), і вона повинна «з чистим сумлін­ням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішен­ня. Як дорадчий і контролюючий орган при гетьмані належало діяти Раді старшини, без згоди якої він не мав права самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансових, судових справ, виборів старшини. Справи проти гетьманської честі повинен був розглядати Генеральний суд, а не вирішува­тись самим гетьманом. Усі державні посади мали бути виборними, але кандидатів на них затверджував гетьман. Полковникам і сотникам належа­ло не лише керувати військами, а й населенням, мати адміністративну, економічну владу на території полку чи сотні (статті VI, IX, X, XII).

Таким чином, Конституція передбачала підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.

Отже, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орли­ка передбачала створення в країні парламентсько-гетьманської козаць­кої республіки. В історії європейської демократії Конституція Орли­ка — безперечно один з видатних правових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотвор­ча практика — унікальне явище політичної історії Європи. Козацька де­мократична республіка, проекти її перетворення на гетьманську чи на парламентсько-гетьманську республіку — реальна утопія XVII–XVIII ст. Вона, як самотній острів, у морі західних і східних монархій, деспотій, імперій, була приречена. Її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розвиток країн східноєвропейського регіону і впли­нули на подальшу еволюцію вітчизняної політико-правової думки.

77. Політико-правова ідеологія анархізму П’єр Жозеф Прудон (Франція), Макс Штірнер (Каспар Шмідт) (Німеччина).

Від часів античності в пошуках оптимального державного ладу політико-правова думка розглядала анархію негативно як безвладдя, безлад. До кінця XVIII ст формується інше ставлення до анархії, що найбільш повно втілилося в теорії анархії П’єра Прудона (1809-1865)¹.

Рушійною силою розвитку суспільства Прудон вважав протиріччя, породжувані вимогами індивідуального і загального розуму, особистості і суспільства. Увівши розвиток суспільства в еволюційне русло шляхом поступової реалізації прав «автономної особистості», які він вважав іс­тинним критерієм суспільного прогресу, можна здійснити перетворення суспільства мирним шляхом. Капіталістична експлуатація праці, яка існує в буржуазному суспільстві, на думку Прудона, тримається на нееквівалентному обміні, що порушує закон трудової вартості і веде до пограбування всіх працюючих класів, включно із «працюючою буржуазією». Тому необхідний не політичний, а економічний переворот, неможливий без зміни погляду на власність.

Що таке власність? «Власність — крадіжка», — відповідає теоретик анархізму. Власність і суспільство — несумісні, що пояснює існуючі гострі протиріччя в сучасному суспільстві, неможливість реалізації природних прав людини — права на життя, свободу і рівність. Право власності — природне, але антисоціальне право, вважає Прудон. Земля, як і вода, природні копалини стали суспільним надбанням. Праця — єдине джерело власності, «яке не дає ніякого права на присвоєння предметів природи». «Усякий накопичений капітал є власність суспільства, він не може бути нічиєю приватною власністю». Правовий інститут приватної власності, за Прудоном, значущий тільки для буржуазії. З позиції ж робітників, які володіють незначним рухомим майном, цей інститут несправедливий, тому що є джерелом доходу, не заснованого на праці.

Держава не лише експлуатує суспільство, але і здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, обплутує їх все зростаючою кількістю законів, що регулюють відносини власників. Влада і закони — вирішальні чинники розвитку суспільства. Але свобода з ними несумісна. «Свобода — є анархія, безвладдя», «свобода не визнає влади волі …» «Влада людини над людиною, хоч якої форми вона набувала, є гноблення. Вищий ступінь досконалості суспільства полягає в єднанні порядку з анархією, тобто в безвладді». Політична організація суспільства, за його теорією, повинна бути замінена в результаті економічного перевороту, економічною організацією суспільства. До цього приведуть поширення ідей позитивної анархії, безкоштовний кредит, заміна приватної власності володінням.

Майбутнє суспільство буде організовано як федерація вільних асоціацій, що сполучають індивідуальну і колективну свободу. Тут — «свобода, що обмежується дотриманням рівності в засобах виробництва й еквівалентності в обміні». Анархія в прудонівському проекті постає як порядок, заснований на інституті взаємовигідних договорів, укладених між собою індивідами, сім’ями, групами, містами, провінціями, а не на інститутах державної влади і закону. Тепер справа за юристами, пише Прудон: «звільнені від хибного принципу власності», вони повинні формулювати закони публічного і приватного права й умиротворяти світ. «Точка опори дана їм».

Таким чином, мета соціалізму, за Прудоном, — звільнити особистість від експлуатації, злиднів, поневолення буржуазією, державою, церквою. Соціалізм — єдино справедливий лад. Комунізм «це — гніт і рабство». Він перешкоджає вільному розвитку особистості, її здібностей, порушує рівність «тим, що рівно винагороджує працю і лінь, талант і дурість, ледве не порок і доброчинність». Помітний вплив на розвиток теорії анархізму зробила книга «Єдиний і його власність» Макса Штірнера (1806–1856)¹. Він піддає ґрунтовній критичній перевірці ідеї, відносини, установи, «нав’язані» людям суспільством, державою, партіями, церквою. Том у найкраще не служити великим егоїстам, а самому стати егоїстом. Таке штірнерівське обґрунтування егоцентризму.

Єдина реальність — неповторне «Я», якому протистоять держава і суспільство. «Держава завжди має лише одну мету — обмежувати, зв’язувати, субординувати окремого, робити його підлеглим чомусь загальному». Вона — «вбивця і ворог самобутності. Ми — держава і я — вороги», — пише Штірнер. Усяку вільну діяльність держава намагається загальмувати і придушити. Ту ж функцію, на його думку, виконує і право. Так чинить всяка держава, навіть конституційна, демократична. У будь-якій державі «наді мною буде стояти уряд». Держава, закони стоять над особистістю. Штірнер відкидає усі форми тиску на автономну особистість, складаючи фактично кодекс індивідуалістичного анархізму. Він відкидає комунізм, що прагне зрівняти особистість за допомогою держави. Суспільний ідеал Штірнера — «союз егоїстів», близький до асоціації автономних особистостей у Прудона.

На противагу анархо-індивідуалізму Штірнера Михайло Бакунін (1814–1876)² розвивав теорію анархо-колективізму.

Анархічна теорія Бакуніна склалася до середини 60-х років У творах «Революційний катехізис», «Державність і анархія» та інших він виклав свою доктрину. Її основні пункти:

1. Заперечення Бога, його культу і служіння йому. Заміна культу Бога культом людства, проголошення людського розуму єдиним критерієм істини; совісті — основою справедливості, індивідуальної і колективної свободи — єдиною творчою силою порядку в людстві.

2. Свобода є абсолютне право всіх дорослих чоловіків і жінок. Бакунін не погоджується з кантівським визначенням свободи, обмеженої свободою інших: «свобода знаходить у свободі інших підтвердження і розширення в нескінченність». Людина вільна тільки серед вільних людей, при рівності усіх. Здійснення свободи в рівності є справедливість.

Поважати свободу ближнього є обов’язок. Повага людської особистості є вищий закон людства. Свобода людини здійснюється лише в суспільстві, яке не обмежує, але, навпаки, створює волю індивідам.

3. «Свобода повинна бути єдиним початком усієї соціальної організації, як політичної, так і економічної». Вся історія людства, стверджував Бакунін, «була лише вічним і кривавим приношенням бідних людських істот у жертву якій-небудь безжалісній абстракції: богу, батьківщині, могутності держав, національній честі, правам історичної свободи, суспільному благу».

Держава не менше зло, ніж експлуатація людини людиною, і усе, що робить держава, — теж зло. Незалежно від форми будь-яка держава прагне поневолити народ насильством і обманом. Держава розбещує і тих, хто наділений владою, роблячи їх честолюбними і корисливими деспотами, і тих, хто примушений коритися владі, роблячи їх рабами. Том у Бакунін обґрунтовує «безумовне виключення всякого принципу авторитету і державної необхідності».

4. Здійснити соціальну революцію — значить зруйнувати всі установи нерівності і насильства, в першу чергу державу. На відміну від політичної соціальна революція здійсниться за допомогою народної сили, народного бунту. Оскільки свобода всіх народів солідарна, то єдиній європейській і світовій реакції народи протиставлять загальну революцію, «яка забезпечить свободу і незалежність кожної нації через солідарність усіх націй». Революціонер вперше в російській політико-правовій думці допускав свободу і незалежність націй.

5. На думку ідеолога російського анархізму скасування держави — це «повернення свободи усім — особам, колективам, асоціаціям, громадам, провінціям, областям, націям — і взаємна гарантія цієї свободи за допомогою федерації». Політична організація майбутнього суспільства передбачає скасування офіційної церкви, абсолютну свободу релігійних організацій, абсолютну автономію самоврядних громад, провінцій. «Нація повинна представляти лише федерацію провінцій, що бажають добровільно до неї належати». Нарешті — «інтернаціональна федерація і революційна солідарність вільних народів проти реакційної коаліції ще поневолених країн».

Соціальна організація майбутнього суспільства, за Бакуніним, передбачає економічну рівність і соціальну справедливість, адже «політична рівність немислима без рівності економічної». Остання означає «рівність засобів для життя, виховання і навчання», застосування здібностей кожного індивіда. Тут — рівність чоловіків і жінок, скасування легальної сім’ї, вільний шлюб, верховна опіка суспільства над дітьми, їх вихованням і навчанням тощо. Заперечення, руйнування, боротьба і безмежна колективна і індивідуальна свобода — лейтмотив бакунінського анархізму.

Анархістська теорія Бакуніна викликала велику літературу (у Захід­ній Європі — твори К. Маркса, Ф. Енгельса, Р. Штаммлера; у Росії — Г. Плеханова, В. Леніна та ін.), присвячені її критиці. Вона лягла в осно­ву доктрини анархо-комунізму, яку продовжив розробляти в Росії напри­кінці XIX — початку XX ст П. Кропоткін.

Дата добавления: 2015-05-23