Ідеї природного права в Україні епохи Просвітництва

Вічні проблеми історії політичних і правових вчень.

У контексті прогресуючої кумуляції знання та розвитку політико-правової культури в сфері думки і практики йшов процес формування в історії політичних і правових вчень тих наскрізних тем і проблем (так званих вічних проблем), у розробку яких різні мислителі вносили свій вклад, сприяючи тим самим їх історичної спадкоємності і збагачення теоретичного сенсу відповідних концепцій. У числі таких проблем можна назвати співвідношення моралі і політики, особистості і держави, реформи і революції, влади і насильства, справедливості, рівності і права, права і свободи, права і закону і т.д.

Кожна велика епоха будь-якого суспільства мала свої, властиві тільки їй, політико-правові установи, поняття і способи їх теоретичного пояснення. Тому в центрі уваги теоретиків держави і права різних історичних епох були різні політико-правові проблеми, пов´язані з особливостями державних установ і принципів права відповідного історичного типу і виду.

Так, у Стародавній Греції головна увага приділялася державному устроєві, проблемі кола осіб, допущених до участі в політичній діяльності. Цим і була обумовлена підвищена увага до питання класифікації форм держави, пошуків причин переходу від однієї форми правління до іншої, прагнення визначити найкращу ідеальну форму правління.

За середньовіччя основним предметом політико-правових дискусій стало питання про співвідношення держави і церкви.

Ідеологи ХУІІ-ХУПІ ст. уже вирішували не стільки проблему форми правління, як питання форми політичного режиму, проблему свободи і прав особи та засоби їх забезпечення.

Феофан Прокопович розмірковуючи над природою суспільних і політичних явищ (права, держави, її форм, влади), Прокопович звертається до першоджерел — природних законів, «від Бога покладених». їх зміст, на його думку, складають такі принципи розуму: любити і боятися Бога, берегти своє життя, приумножувати рід людський не робити іншим того, чого не бажаєш собі, шанувати батьків. Совість, здоровий глузд учать діяти людину розумно, зважено, творити добро. Він вважає, що саме це допомогло людям у природному стані перебороти хаос, сваволю («чорне безправне море»), кровопролиття, що перетворювали їх у «неприборканих звірів», знайти порятунок в об'єднанні, у державотворенні. Згідно з Прокоповичем, саме розум і прагнення людей до добра відповідно до промислу Божого, змусили людей укласти угоду про державотворення.

Таким чином, тут помітне слідування Гроцию, Пуфендорфу, незгода з Гоббсом. Посилання ж на «промисел Божий», що подвигнув людей укласти договір про державотворення, безперечно йде від віри, офіційної посади Прокоповича. Український мислитель першим в історії російської політичної думки поставив проблему походження держави в дусі природно-правової теорії.

Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, аристократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й аристократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх неприйнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія («народодержавство») — недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. До того ж, як показав досвід, у демократії «часті бувають смути і заколоти народні». По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєкорислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не годяться для Росії.

Михайло Козачинський (1699—1755) в обґрунтуванні своїх етичних поглядів посилався на Сократа, Агриколу, Е. Роттердамського, Г. Гроция, концепції природного права.

У трактаті «Суспільна політика» Козачинський звернувся до правових і політичних проблем. Використовуючи положення з творів Т. Аквінського про закони, розглядав природне право як інтегральну частину людської природи, пізнавану лише людським розумом. З природних прав людини виділяв право на життя, свободу совісті, приватну власність, право вибору. На його думку, де немає вибору, там немає і свободи, оскільки вона є фундаментом будь-якої форми правління. Чинність природного закону представлялася йому настільки обов'язковою і необхідною, що порушити його не міг навіть Бог, у противному випадку він суперечив би сам собі. Природне право, згідно з Козачинським, це природні закони, вкладені Богом у серця людей. Це — частина природи людини, відображення в ній вічного закону, тобто законів природи, підвладних пізнанню і розуму людини.

Закони, що діють у суспільстві, філософ поділяв на людські (суспільні) і канонічні. Звернув увагу на можливу розбіжність, а то й протиріччя людських законів природним. Недосконалість людських законів допомагає виправити божественний закон.

Василь Татіщев (1687—1750)1 відстоював теорію природного права, розглядав державу як результат суспільного договору з метою забезпечення безпеки народу і «пошуків загальної користі». Договір він розглядав історично: на його думку, з договору шлюбу виник другий договір між батьками і дітьми, потім — панами і слугами. Зростаючі родини утворили співтовариство і потрібен був глава, яким і став монарх. Історик засуджував рабство і холопство як суперечні «закону християнському». Кріпосне право розглядав як договірне і вважав неприпустимим і небезпечним його розрив однією стороною. Закликав поміщиків піклуватися про селян, розвиток їх господарств, вводити полегшені податі.

Михайло Щербатов ( 1733—1790) у своїх роздумах про походження держави виходив із природної рівності всіх людей. Виникнення нерівності, власності, володарювання зводив до особистих якостей людини. Уклавши договір про утворення держави, слідом за Локком писав Щербатов, люди поступилися лише «частиною своєї свободи і своїх вигод», зберігши в державі невідчужувані свободи.

Форми правління і закони держави Татіщев і Щербатов ставили в залежність від розмірів території країни, її клімату, ступеню забезпечення безпеки і чисельності населення. Симпатії обох були на боці обмеженої монархії, хоча Татіщев захищав і обґрунтовував самодержавство. «Великі ж і від сусідів неубезпечені держави без самовладного государя бути й у цілості зберігатися не можуть», — робив він висновок з російської історії. І все-таки допускав можливість створення дворянських представницьких установ для підготовка законів і обговорення найважливіших проблем.

Семен Десницький (1740—1789)1 походив з українських міщан. Ставши доктором права, професором Московського університету, в працях з юриспруденції виклав теоретичні положення своєї доктрини.

Вчений вважав, що право передувало утворенню держави, а правові норми існували в людському суспільстві на всіх ступінях його розвитку. Спочатку закони були прості і нечисленні. Але, в міру зосередження в окремих членів суспільства значного майна, з'явилися закони, що охороняють власність, і їх система стала ускладнюватися. Він визнавав існування таких природних прав людини, як право на життя, здоров'я, гідність, власність, але стверджував, що історичні, географічні й інші обставини можуть обумовлювати такий розвиток влади, яка, як у римлян, була необхідною за політичними міркуваннями, «скільки б не здавалась в теорії противною натурі людській».

У роздумах про причини походження держави Десницький не дотримувався договірної теорії. Він висловлював припущення про історично послідовну зміну «стану» людства: збирання і полювання змінилося у людей скотарством, потім — «хліборобством», і, нарешті, — «комерційним станом». На перших двох етапах головувало колективне володіння. З початком обробки землі у людей з'являється право власності, як наслідок працьовитості й уміння накопичувати. Із утворенням суспільства влада зосередилася в руках тих, хто мав багатство. Держава виникає тільки в комерційному стані. її мету учений вбачав у досягненні найбільшої кількості благ найбільшим числом людей. Кращою формою організації влади він вважав конституційну монархію.

Український і російський філософ-просвітник Яків Козельський (бл. 1728—1794) мав воістину енциклопедичні знання. В своєї «філософії повчальній» відстоював тезу, що люди не народжуються доброчесними чи порочними, добрими чи злими. Ці якості вони набувають під впливом виховання і суспільства. В упорядкованому суспільстві всі люди повинні допомагати одне одному творити добро, відноситися до інших так, як би кожний бажав, щоб відносилися до нього. Однак у силу неоднорідності людей у суспільстві існують розбрати, протиріччя, боротьба, приводом до яких часто є недосконалі звичаї і закони.

У своїх міркуваннях Козельський дотримувався концепції природних прав людини і договірного походження держави. В його праворозумінні становить інтерес чітко проведений ним поділ права і закону. Право він класифікує на чотири види: божественне (від самого Бога, вічне, необхідне для всього живого); загальне, яке він ділить на натуральне ( природне) і всесвітнє, чи право народів; громадянське. Природне право, пояснював філософ, має своїм джерелом розумну природу і потреби людини. Всесвітнє — «правость» у міжнародних відносинах для взаємного благополуччя. Громадянське право — правость між громадянами і суспільством для їх взаємної користі. Усі закони, що видає держава, повинні відповідати цим видам права: «якщо закони не будуть на них засновані, то вони не можуть бути справедливі». Для Козельського такими законами були, зокрема, акти, що закріпачують селян. Вони суперечать ідеї природного права і не відповідають «правости» закону.

Закон — правило або веління, за яким людина зобов'язується діяти страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зобов'язання Козельський називає порадою. Закон зобов'язує «шукати добра і тікати від зла», зобов'язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання.

Олександр Радіщев (1749—1802) висунув концепцію народної революції. На його думку, свободу народжує не освічена монархія і її кріпосники, а жахи кріпацького становища: «Из мучительства рождается вольность». Соціально-політичний ідеал Радіщева — республіка вільних і рівноправних власників. Основою суспільства буде приватна власність, яку Радіщев вважав природним правом людини, забезпеченим первісним суспільним договором. Власність — один із предметів, який людина мала, вступаючи в суспільство. Тому в майбутнім суспільстві межа, що відокремлює громадянина в його володінні від іншого, глибока й усіма зрима і свято шанована. Мислитель, противник феодальної власності на землю, першим у Росії висунув принцип — земля повинна належати тим, хто її обробляє.

Розроблена Радіщевим програма передбачала такий державний лад, який зможе забезпечити народу його священні природні права — свободу думки, слова, діяння. Він дотримувався демократичних принципів, утверджуючи рівну залежність усіх громадян від закону, організацію правосуддя у вигляді системи земських судів, що обираються громадянами республіки. Визнавав законом тільки ті правові акти, що є виразом народної волі.

Таким чином, українські і російські просвітники зробили помітний крок від теологічного до юридичного світогляду, раціоналізму. Антифеодальна спрямованість вчень, їх просвітніх ідей парадоксально сполучалися з ідеологією «освіченого абсолютизму», апологією кріпацтва. Водночас у вченнях, особливо другої половини XVIII ст., загальноприйнятими підходами в обгрунтуванні походження права і держави стає природно-правова концепція, доктрина суспільного договору, обмеження монархії станово-представницькими органами, конституційного монархічного правління, реформи законодавства і суду. Під впливом Просвітництва і демократичних традицій гетьманщини у філософії Я. Козельського, Г. Сковороди відкидалася станово-кріпосницька система, допускалася можливість її насильницького знищення, формулювався демократичний ідеал з позицій гуманізму і природного права. О. Радіщевим вперше в російській літературі засуджувалось кріпосне право, була висунута концепція народної революції, обґрунтовувалась її неминучість. У творчості мислителів XVIII ст. проявилися охоронна (консервативна) тенденція і перші паростки лібералізму і радикалізму. Їх наростаюче протистояння складе основний зміст течій у російській політико-правовій ідеології XIX ст.

Дата добавления: 2015-05-23