Суспільний лад Київської Русі у другій половині IX — першій третині XII СТ. 3 страница

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з ти­сяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружинної орга­нізації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управ­ління й управління особистими справами князя. Всі нитки управ­ління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до кня­зівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати й державні функції. Двірсько-вотчин­на система управління на відміну від десяткової, яка ще не знала поділу на центральні й місцеві органи, передбачала виокремлення місцевих органів управління. Вони були представлені місцевими князями, а також намісниками та волостелями, які призначалися великим князем. Формувалася система «кормління».

Процес виникнення двірсько-вотчинної системи управління непрямо відображений у Короткій Правді (статті 19—23). Статті ж Поширеної Правди (статті 3, 12) свідчать про подальший її розви­ток. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба було сплачувати за вбивство впливових представників двірсько-вотчинної системи управління- Тут же (статті 12 і 13 Пр. Пр.) вжи­вається уніфікована назва різних князівських слуг, тобто застосо­вується загальний термін — «тіун» (з конкретними уточненнями). Так, огнищанин став називатися тіуном огнищанним, старий ко­нюх— тіуном конюшим, староста сільський і ратайний — тіуном сільським і ратайним. Усі названі, а також інші слуги виконували окремі різноманітні завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по сходинках державної ієрархії, треба було зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль таких осіб зростала, відбувалися розподіл, уточ­нення виконуваних ними функцій, установлювалася їхня відносна спеціалізація. Найповажнішими посадовими особами були: воєво­да— начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворе­цький — огнищанин, котрий управляв князівським двором і водно­час виконував важливі державні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продо­вольством, тощо. У підпорядкуванні цих осіб перебували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу йо­го становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав настільки, що не лише місцеві князі, а й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.

Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського князя і посилення влади великих феодалів-землевласників зумови­ли скликання з'їздів — снемів — вищих органів феодальної влади. На феодальні з'їзди, що скликалися великим князем, збиралися місцеві князі, їхні союзники («брати»), васали («сини») і бояри, інко­ли — церковна знать. На з'їздах розглядали питання нового зако­нодавства, розподіляли лени, вирішували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. Отже, з'їзд являв собою державний орган, який ви­рішував корінні питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умо­вах послаблення влади київського князя й посилення впливу місце­вих феодалів. Так, снем 1072 p., який зібрався у Вишгороді, ухва­лив Правду Ярославичів. Тут були присутні три князі Ярослави-чі— Ізяслав, Святослав, Всеволод, їхні дружинники, митрополит, єпископи, ігумени. Снем 1097 р. у Любечі, вирішуючи питання «уст­роения мира», визнав незалежність окремих князів («каждо да дер­жит вотчину свою»). На снемі 1100 р. в Уветичах ішлося про розпо­діл ленів. Питання миру і війни з половцями вирішували на снемі на р. Золотче в 1101 р. і на Долобському снемі в 1103 р.

З'їзди не змогли призупинити посилення феодальної роздроб­леності, бо в основі її лежали соціально-економічні чинники. По­літична влада, будучи за феодалізму атрибутом земельної власнос­ті, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння перева­жно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду владі великого князя, що, зрештою, й прискорило розпад Київської Русі.

Віче. У Давньоруській державі продовжували функціонувати народні збори — віче, які діяли ще до її утворення. Більшість суча­сних дослідників у цьому питанні поділяють точку зору В. Т. Пашу­то, який шляхом детального аналізу літописних відомостей про віче дійшов такого висновку: означаючи нараду взагалі, цей термін вживався стосовно різнорідних явищ. Як один з найархаїчніших ін­ститутів народовладдя віче було «використано власниками землі й поставлено на службу державі у формі своєрідної феодальної де­мократії». Із племінних сходів давніх слов'ян віче перетворилося у збори городян, в яких брали участь вільні жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській фео­дальній верхівці.

Віче відігравало певну роль у політичному житті. Рішення про вбивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древля­ни, наприклад, прийняли на вічі («сдумавше со князем своим Ма­лом»). Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, городяни «створи-ша вече». 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Перша згадка у літописі про віче у Ки­єві належить до 1068 p., а остання — 1202 р.

Однією з важливих функцій віча було комплектування народ­них ополчень і вибори ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, інколи на знак протесту проти політики князя.

Виконавчим органом віча була рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, рада його заміняла. Правила в ній міська знать.

У XIII ст. діяльність віча припиняється. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона була колективним власником неподільних земель, здійснювала реалізацію норм зви­чаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами й сусідніми общи­нами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової пору­ки, мали перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, розташованих недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: велико­князівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Ки­ївської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинни­ки постійно перебували поруч із князем, жили при його дворі, по­діляли його інтереси, в усьому допомагали йому. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Літопис розповідає, що Володимир Святославич, «любя дружину», з нею постійно думав «о строе зе-мелнем и о уставе земелнем».

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого і князь вважав цінним у ратній справі й пораді, міг бути вклю­ченим до складу дружини. З рядів старшої дружини виходили най­важливіші представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та ін.

Молодші дружинники («отроки», «пасинки», «дитячі») постій­но перебували при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молод­шої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали нази­ватися боярами. Так, у договорі Олега з Візантією 911 р. зазнача­ється, що він укладений від імені «бояр його світлих». Боярами іме­нували у першу чергу членів старшої дружини, які мали не тільки велику суспільну вагу, а й певну самостійність. З поглибленням феодальних відносин вони осідали на землях, відривалися від кня­зівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створю­вали свої дружини.

Відносини між ними й князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-ва-салів, приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян. З народних ополчень («воєв») формувалася основна частина війсь­ка. Вони комплектувалися у період воєн із зовнішнім ворогом, у ви­падках загрози державі.

Для проведення воєнних операцій великі князі залучали за плату іноземні наймані загони, які складалися з варягів, представ­ників фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він узяв із собою «множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверцы».

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники панівного феодального класу, і переду­сім сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовува­ти її в інтересах свого класу. З метою зміцнення держави князь Во­лодимир Святославич запровадив християнство (близько 988 р.) як державну релігію, тому що язичеська релігія слов'ян, яка відбивала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти умови суспільного життя і виконува­ти свою основну функцію — освячувати і зміцнювати існуючий гро­мадський порядок.

Запровадження християнства на Русі — показник того, як да­леко зайшов тут процес феодалізації, адже християнство запрова­джувалося в інтересах феодалів як духовна узда для експлуатова­них. Водночас культурний розвиток Київської Русі, її благополуччя настійно свідчили про те, що Володимир був зобов'язаний якомога тісніше зблизитися із Заходом, з Європою. А найпершим ключем до цього була заміна старої релігії на нову, запровадження христи­янства.

Християнство не могло, звичайно, поширитися відразу. Дав­ньоруський народ завзято чинив опір запровадженню нової релігії, яка несла йому посилення залежності від князів і бояр, збільшення феодальних повинностей. Офіційне запровадження нової релігії ви­магало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство було прийняте в середовищі панівного класу, а вже потім пошири­лося в народі. Руська православна церква створила за XI—ХШ ст. цілу низку повчань проти язичества, котрі свідчать про те, якими міцними й усталеними були язичеські переконання.

Уведення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації. Досить швидко да­вньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що вре­шті-решт призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — «задушні люди», тобто селяни маєтків, відданих церк­ві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монас­тирські богодільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, із­гої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — де­сята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одер­жували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам дору­чався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з фео­дальною державою, християнство, наприклад, позитивно вплину­ло на розвиток зв'язків Русі з країнами середньовічної Європи, Візантією. Водночас воно сприяло розвитку культури, писемності.

Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпа­дом дохристиянської культури. Християнство позитивно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно й наполегливо домагалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, соро­міцькі слова, багатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник пат­ріотичних традицій, християнський клір об'єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньовіч­чя перебувала завжди у єдності з релігійними поглядами.

Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від ад­міністрації. Він захищав насамперед інтереси панівних верхів дав­ньоруського суспільства. У ролі судді передусім виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Про суд кня­зя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Статті Руської Правди забороняли мучити смерда й огнищанина без «кня­жа слова» (ст. 33 К. П., ст. 78 П. П.). Закуп міг піти «жалітися до князя і до суддів» (ст. 56 П. П.). Про себе як про суддю говорить у «Повчанні» Володимир Мономах: «На посадников не полагаясь, ни на биричей, сам делал...» Найважливіші справи князь вирішував разом зі своїми боярами на звичайному місці суду — княжому дворі (ст. 40 П. П.).

Судові функції, крім князя, здійснювали також представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі, їхніми помічниками були тіуни, вірники та ін. Це знайшло відбиток у статтях Руської Правди (ст. 41 К. П.; статті 9—10, 20, 74, 86, 107—108 П. П.), де визна­чаються й уточнюються судові побори на користь численних осіб до­поміжного судового персоналу (мечника, дитячого, метельника).

У Київській Русі активно відбувалося становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодально залежним насе­ленням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виник­нення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землево­лодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі й грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Про нього Руська Правда згадує лише один раз (ст. 15 К. П.), говорячи про пережиток давнього общинного суду («извод пред 12 человека»).

Запровадження християнства в Київській Русі та зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополит. Під час вирішення справ, які стосувалися чернецтва й населення, залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав ар­хімандрит. Згідно з церковними статутами князів Володимира і Ярослава, церкві були підсудними справи, що виникали на грунті шлюбно-сімейних стосунків. Церковний суд розглядав також спра­ви про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення коли­шнього дохристиянського язичницького культу.

Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Він втручався в життя населення так само часто, як і князів­ський суд. Через єпископського волостеля або тіуна проходили усі побутові конфлікти, пов'язані з життям сім'ї, а також справи, зу­мовлені заміною традиційних общинних шлюбних норм і звичаїв новими нормами класового суспільства.

ОтэЮе, для Давньоруської держави були характерними такі типові феодальні риси судових порядків, як роздроблення судової влади, її зв'язок із земельною власністю, наявність церковного су­ду, що конкурував із державним судом.

Дата добавления: 2015-05-23