Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина XVII ст.) - § 1. Колонізація українських земель

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для по­переднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть у цих умо­вах економічної і політичної відокремленості князівств від­бувався хоч і поступовий, але неухильний розвиток фео­дального способу виробництва. Його основою були такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, по­глиблення суспільного поділу праці, розширення економічних зв'яз­ків між окремими регіонами й областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися передумови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі законо­мірності. Одчак процес подолання феодальної роздробленості від­бувався тут у дуже складних умовах. Безперервні війни, що спала­хували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали перебіг політичного об'єднання. І все ж поступово тут створювалися економічні й політичні умови для об'єднання південно-західних князівств.

Першими у цьому регіоні об'єднання феодально роздроблених князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захи­щаючи свої землі від посягань з боку феодальної Угорщини, Поль­щі й Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консо­лідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Черніго-во-Сіверщина, то і тут процес об'єднання був також малоефектив­ним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання україн­ського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Тери­торіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська зе­мля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політич­ному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Гали­чина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівсь­кою і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводст­во». У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля.

Польська держава проводила на цих землях відверто коло­нізаторську політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, мусило коритися введенню чужо­го, польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феода­ли, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Після турецької аг­ресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна ча­стина Закарпаття тепер перебувала під владою австрійських Габс-бургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політично роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви, вільної від золотоординського ярма, неухильно зростала. Особливо зміцніла Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розу­міючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, вико­ристовуючи для цього і силу зброї, і дипломатичні союзи, і відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалося приєднання ос­новної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правні норми та ін., а тому і пере­творилася поступово на Литовсько-Руську державу. Хоча слід ма­ти на увазі, що литовська влада, незважаючи на її м'якість, для українського народу була все ж чужою.

Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення Литви та Польщі. Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформова­но союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовсь­кий князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в ін­тересах Польщі, приєднати до Польського королівства «на віки віч­ні» усі підлеглі йому, в тому числі й українські, землі. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний польським королем.

Кревська унія призвела до поступової ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечила панування польських фео­далів над населенням українських земель.

Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого кня­зівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну литовсь­ку провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об'єднала, а точніше злила Польське королівство і Велике князівство Литовське в «одне, не-розрізнюване, неподільне тіло», утворивши єдину державу — Річ Посполиту зі спільними органами влади й управління, єдиною гро­шовою системою.

Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Відтоді українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українсь­кого селянства, політичне і національно-релігійне гноблення насе­лення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної це­ркви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії. Але мета, яку ставили ініціатори унії, не була досягнута, навпаки — упродовж усього XVII ст. вона давала результати, протилежні бажаним. Реального об'єднання церков (православної і греко-католицької) не відбулося. Взаємна ворожість православних, греко-католиків та уніатів справляла величезний вплив на боротьбу України з Польщею, у якій пе­реплелися релігійні елементи з соціальними і національними.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманіт­ними; втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні по­встання. Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі се­лян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові посе­лення — слободи, освоювали малозаселені землі й пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси.

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають не­великі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється найбільший центр українського козацтва — Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI ст. масові коза­цько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: по­встання 1591—1595 pp. на чолі з К. Косинським; повстання 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617—1618, 1625, 1635—1638 pp. та ін. І хоча ці збройні повстання зазнали поразки, їхня роль в історії українського народу була надзвичайно великою. Завдяки цій боротьбі розхитувалася феодально-кріпосницька сис­тема, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI— перша половина XVII ст. стали часом пробу­дження національної свідомості українського народу, його духовно­го піднесення. Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку збере­гти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі акти­вного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності.

§ 2. Суспільний лад § 3. Державний лад § 4. Право

Розглядаючи право, що діяло на українських землях, слід враховувати передусім рівень суспільно-політичного роз­витку цих територій, особливості та своєрідність станови­ща самої України. Органічний зв'язок між правовим і державним розвитком дає можливість виявити основні закономірності правового розвитку, розкрити суть права, що діяло на українських землях, розглянути його найважливіші форми та інститути.

Джерела права. В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, що мала значний вплив на розвиток правових систем Ве­ликого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.

У кінцевому підсумку на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор­мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв та інших нормативно-правових актів Польського королів­ства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право широ­ко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби ко­дифікації робилися неодноразово, однак вона так і не була здійсне­на. Замість цього у Польському королівстві створювалися збірники, які охоплювали видані раніше статутні конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого значення набули Генрікови артикули 1572 р.

Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському. Союз із Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що стосується становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберіга­лася. Тому після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщини), «был введен государственный строй, но не судебное право коронных земель».

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятли­вішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVI ст. — трьох Литовських статутів. Судебник 1468 р. (Статут Казимира) — пер­ший кодекс кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основою були місцеве зви­чаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані старі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що бу­ло взято з Руської Правди.

У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву «Старого»), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сей­мі 29 вересня 1529 p., дістали юридичне закріплення основи су­спільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми кримінального, а також інших галузей права. Статут прого­лошував, що усі особи, «як злиденні, так і багаті», повинні були су­дитися на основі норм, викладених у статуті.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього орга­нічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебни­ків, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою впли­нуло на формування правових систем Центрально-Східної Свропи.

Для розроблення проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро право­славних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чу­жоземних», які статут склали і написали. Статут було затверджено сеймом у 1554 p., але він набув чинності тільки з 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершу­вав І статут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 p.; визначав становище великого князя («господаря»), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.

Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і І Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різ­них галузей права: державного, цивільного, військового, земель­ного, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального- Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської Корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти II Литовський статут, хоча і без другого розділу («Про оборону земську»), який не відповідав політичній ситуації то­го часу. Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волин­ської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут дістав також назву Волинського.

Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписан­ня Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Ба-торія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапе-га. Допомагала йому в розробленні статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився III Литовсь­кий статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмун-да III у 1588 р. «Ми, государ, — було сказано у цьому акті, — той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Велико­го князівства Литовського повинні діяти».

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, де­тально регламентувався порядок судочинства, оформлялося за­кріпачення основної частини сільського населення. Чинність НІ або, як його стали називати, Нового Литовського статуту, одного з най-значніших джерел права феодальної Свропи, поширювалася не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він із 14 роз­ділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Ли­товському Статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київ­ському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Статут 1566 рЯ

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, про­довжували діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, на­приклад, прямо дозволяв суддям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая стародавнього» ви­значалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звича­їв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

Значного поширення на українських землях, як уже зазнача­лось, набуло Магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста Украї­ни дістали право самоврядування і право «між собою судитися і ра­дитися». Відоме воно у вигляді збірників німецького права у поль­ському перекладі. Найавторитетнішими серед них був збірник під назвою «Статті Магдебурзького права», виданий у 1556 р. Бартоло­меем Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права. їх розгля­дали як офіційну інтерпретацію Магдебурзького права.

Так, у 1518 р. аналогічне право було надане киянам, з тим щоб вони «вели свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як ви­значає Магдебурзьке право». Магдебурзьке право мало чітко ви­ражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного класу (шляхті, купецтву, верхівці ремісників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на фор­мальну автономію українських міст, де діяло Магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і незалежними.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церко­вне) право. Правовими джерелами православної церкви на україн­ських землях були кормчі книги — «Номоканон» (збірник церков­ного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава («Сувій Ярослава»). Найвідомішою католицькою кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був «звід ка­нонічного права» 1532 р. Певною мірою до джерел церковного права належать привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Сте­фана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські війсь­кові артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками війсь­ково-судового і військово-кримінального права.

Велике значення на українських землях мало звичаєве коза­цьке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що відразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала Війську Запорізькому право судитися «у своїх старшин по давнішнім правам їх», тобто на основі звича­євого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливої популярності звичаєве ко­зацьке право набуло у середовищі українських селян, що втікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніп­ров'я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, за­кріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекорис­тування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польсь­ким урядом. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була «чесність велика». Ко­зацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Право власності. І в польському, і в литовському праві понят­тя власності з'явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівс­тві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від дідів». Нада­лі його витиснуло поняття «власность» (власність). У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке по­няття, як «отчина».

Об'єкти власності були різними: маєток із залежними селяна­ми, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського гос­подарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього згідно з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовсь­кого до нерухомого майна зараховувалися маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомого — «інші всякі добра і пожитки».

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності Правовий режим земельних воло­дінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, вели­кокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, за­лежно від способу придбання маєтки поділялися на декілька кате­горій: «отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені, або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Право розпорядження цими категоріями маєтків було різним. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислу­жена або куплена — вважалася недоторканною. Однак з цього пра­вила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли «до зем­лі ворожої», розглядались як державні злочинці, а тому «таковые каждый честь свою тратить, а имение его отчинное, и выслужен­ное, и купленное ни детям, а ни близким, а только на нас, господа­ря», тобто їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківсь­кими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди бать­ка і матері або одружилися з іноземцями. В таких випадках майно переходило «на близьких її».

Право володіння землею грунтувалося на «пожалуванні» гос­подаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті господаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмун­да Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею.

У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння нею, ця земля відписувалася господарю. Але цілком зрозуміло, що за період від аграрної реформи до прийняття І Ли­товського статуту з'явилися землевласники, право володіння зем­лею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. га­рантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточно визнав­ши строк давності 10 років. Після 10-ти років будь-які позови ви­знавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка володіла землею протягом зазначеного часу.

Уже шляхетські привілеї 1413 і 1447 pp. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпоря­дження своїми землями, однак обмежив його щодо родового і ви­служеного майна: «Волную моц мает именя своего третюю часть отдати, продати, даровати и в пожитки добровольные принести». Отже, власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарува­ти лише третину такого майна. Це право було підтверджено і в II Ли­товському статуті 1566 р.

Обмеження права розпорядження земельною власністю супе­речило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам та привілеям. Цілком природно, що шляхта домагалася ска­сування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 р. кожний землевласник діставав право розпоряджатися своїм батьківським земським, материнським, вислуженим та купленим майном без жодних обмежень. Остаточно усі обмеження шляхетсь­кої земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким «усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськи­ми, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Іншими словами, земля перетво­рювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через ЗО років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кре­дитора.

Литовський статут 1529 р. зобов'язував кожного землевласни­ка відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич мусив з'явитися на війну особисто і, крім того, від­правити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: «Всякого звання духовні і светські, княжства, панята і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу». До того ж військова служба ви­магалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбува­ти військову службу, втрачав право на володіння землею. «А хто,— записано у III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєт­ків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана нашого великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю».

Спадкове право. Досить повну і детальну правову регламен­тацію дістали питання, пов'язані з успадкуванням. У результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно, пе­редусім земля, переходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувалися дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випад­ках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися з числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародже-ними; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського і материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що «спадщи­на, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде проходити». Отже, батьківське майно, уто­му числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а доч­кам— переважно тільки придане з четвертої частини всякого май­на батьківського і купленого».

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, возів, килимів тощо, то все це рівно розподілялося поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допо­могою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у родову власність — вотчину або материнське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухо­ме майно і особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські і не материнські маєтки, зі своєї доброї волі, коли побажає, як духов­ним особам, так і світським». При цьому не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від бать­ків, залежні люди та ін.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці, ве­ликого князя.

Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислужного і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас, Господаря Великого, князя Литовського... переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 р.

Водночас багато питань, пов'язаних зі спадковими відносина­ми, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литов­ському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

Зобов'язальне право. В умовах феодального суспільства зо­бов'язальні відносини не дістали значного поширення. І все ж поль­ське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умо­вах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Ли­товського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги пере­дати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлю­вав строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зо­бов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у при­сутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто вистав­лявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Викорис­товувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось від­давав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.

Значного поширення у XIV—XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспромож­ним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був. оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 p., мав право сплатити кре­диторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. Уразі продажу або дарування батьківських, материнських, вислуж-них, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печат­кою і поставивши підпис, та ще й треба було запросити трьох-чоти­рьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Та­кий самий запис вимагався, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.

Злочини і покарання. Велику увагу польсько-литовське за­конодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочинам май­же дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в Су­дебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий харак­тер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шлях­тича була в'язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом «головщину».

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку зло­чин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку бу­ло завдано окремій особі або громаді. Пізніше його стали розгляда­ти як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, котрі досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років і за Литовським статутом 1588 р. — 16 років.

Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намага­лися відрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казими­ра Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Ли­товського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. їм були відомі і такі інститути, як необхідна обо­рона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря — великого князя, короля. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку, заколот (ро-кош). Злочинами проти релігії та церкви вважалися богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи належали вбивство, заподіяння тілес­них ушкоджень, образа. Найтяжчими серед них вважалося вбивст­во, яке поділялося на категорії залежно від об'єкта злочину, способу його учинення: убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивс­тво під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності па­на, убивство під час бійки, за перевищення меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошко­дження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабіж — відкритий напад з метою заволодіння май­ном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, всі учасники, незалежно від їхньої ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім'ї та мораль­ності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося кілька термінів: «кара», «страта» то­що. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодуван­ня потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, по­повнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p., залякування у писано­му праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.

Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбача­лася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд та ін. Право роз­різняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і ква­ліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні по­карання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічни-цькими (відсікання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практи­кувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлен­ня біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався тільки до представників шляхти, було «виволання» (викрикування), ос­кільки воно пов'язувалося з публічним оголошенням вироку. Ви­волання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особистість: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховува­тися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівсь­кий охоронний лист, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також мусив залишити територію держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна сис­тема покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, від­шкодування збитків, «нав'язку»,

«Головщина» — це грошовий штраф «за голову убитого», який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, від­повідно до НІ Литовського статуту, «коли б людина простого зван­ня убила іншу людину такого самого простого звання, нешляхти-ча, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена має бути тому, кому по праву належатиме». Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, «крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра — 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, що на Магдебурзькому праві, — ЗО коп грошей, за тяглову людину — 24 коп грошей» та ін.

Грошовим штрафом, що призначався за заподіяння поранен­ня, побоїв, за незначну крадіжку, вчинену вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути як основною, так і додатковою мірою по­карання. Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям установлювати розмір покарання довільно, ви­ходячи зі своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася, відповідно до старовинних звичаїв, згідно зі «словесним правом і здоровим глуздом».

Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до нача­льства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайда­мацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру і тяжкості учиненого злочину. Як покарання практикувалися при­в'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, роз­грабування майна.

Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Суворість покарань у запорізьких ко­заків, на думку Д. Яворницького, пояснювалася трьома причинами: по-перше, тим, що в Січ приходили люди високої моралі; по-друге, військо жило без жінок і не знало їх пом'якшуючого впливу; по-третє, козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання порядку у війську вимагало особливо суворих заходів.

Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних від­мінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагаль­ний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими неза­лежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовува­лися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто вияв­лялися риси розшукового процесу.

Загалом обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати, що перебували при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвока­ту платили. Без адвокатів не обходився майже жодний судовий процес, бо головну роль на ньому відігравала «розмова сторін», як тоді називалася процедура словесних змагань сторін. Присутність адвоката для людини, що нерозумілася в тонкощах права, була конче потрібною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО—40-х роках XVII ст. проходило щороку до сотні правників.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що за­стосовувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на досконалі та недосконалі («повні» і «неповні»). Кількість та якість доказів установлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («поличне»), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовува­лися катування.

У привілейованому становищі перебувала шляхта. Присяга шляхтича визнавалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Ко­ли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою.

Найпоширенішими доказами були показання свідків. Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вва­жалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їхні намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюва­них, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньо­му слідстві були присутні поняті («два шляхтича віри годні»).

Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., — це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до то­го, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, і насамперед Литви і Польщі.

Подальша їхня доля була неоднаковою. До складу Литовсько­го князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробле­ними правовими формами і традиціями. Вони не тільки успішно бо­ронили свою правову культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло його еволюції в Литовсько-Руську державу. Багато в чому литовсь­ко-руське право було наслідком звичаєвого права Русі, що, у свою чергу, відбилося на подальшому розвиткові української юридичної думки. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведен­ням чужого для українського народу польського права. Надалі по­дібних утисків зазнали й ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі все ж таки зберегли високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в по­літичному житті українських земель мали поява і розвиток такої суспільної верстви, як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникли зародки української державної орга­нізації з притаманними їй елементами демократизму. У першій по­ловині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.

Дата добавления: 2015-05-23