Суспільний лад 4 страница

Досить широко застосовувалася практика продажу посад. Ста­ли предметом купівлі-продажу й офіцерські звання. Посади прода­вав король, хоча робили це і вищі сановники двору.

Законодавчі функції у феодальній Польщі, як відомо, здійс­нювали король і станово-представницький орган — Сейм, що скла­дався з Сенату, де засідали магнати — світські і духовні, та посоль­ської палати («посольськой ізби»). Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Король владарював, але не правив.

У посольську палату кожна земля і воєводство посилали своїх послів (делегатів); великі воєводства — по шість, менші — по чотири-п'ять, землі звичайно по два — виключно шляхтичів). Обирали цих послів місцеві сеймики, які регулярно збиралися в землях. Наприкінці XVII—XVIII ст. у Речі Посполитій нараховувалося близько 70 сеймиків. Сеймик Львівської землі збирався в м. Судова Вишня.

Земські сеймики розглядали різні питання і у зв'язку з цим по-різному називалися. Найважливішими були ті, які скликалися перед вальним (загальнодержавним) Сеймом. їх скликав король, посилаючи делегата з королівським листом, в якому були викладе­ні підстави для скликання Сейму. Заслухавши листа й обравши до Сейму послів, сеймик складав їм свою інструкцію-наказ. Він містив вказівки щодо позиції з питань, винесених на Сейм. Інколи послам надавали свободу дій, що називалася «правомочністю». Потім зби­ралися посли сеймиків і магнати усього воєводства або провінції, узгоджуючи свою позицію на вальному Сеймі. Окремо скликалися воєводами елекційні сеймики, на яких висувалися кандидати на управлінські і судові посади.

По закінченні засідань вального Сейму скликалися реляційні сеймики, на яких звітували посли про виконання ними посольських функцій.

З другої половини XVII ст. значення вального Сейму падає го­ловним чином через нескінченні дискусії і так звану «вільну забо­рону» («ліберум вето»), що могла застосовуватися з боку будь-яко­го посла, внаслідок чого Сейм досить часто не міг ухвалити рішен­ня. З кінця XVI ст. (1582 р.) по 1762 р. були розпущені, не прийнявши рішень, 53 Сейми (40%).

Саме тому почало зростати значення земських сеймиків. На їхні сесії виносили дедалі ширше коло питань, у тому числі еконо­мічних. Вони отримали від короля право обирати комісарів у так званий Трибунал скарбниці (вищий суд з фінансових питань), ство­рювали воєводські скарбові суди та ін.

Король дедалі частіше звертався безпосередньо до сеймиків для вирішення різноманітних питань, сам же їх і скликав. Прийма­ючи рішення про стягнення державних податків (сеймикам відра­ховувалася деяка їх частина), сеймики одержували прибуток за рахунок державної скарбниці. Дедалі частіше сеймики втручались у функції місцевого управління, відтісняючи на другий план ста­рост і воєвод, призначали деяких вищих командирів у війську (рот­містрів), стали відати наборами солдатів.

Була зроблена спроба обмежити сеймикове управління так званою конституцією 1717 p., вилучивши з їх компетенції військові питання, а також більшість фінансових. Але через відсутність нових органів управління на місцях значення цих обмежень було невеликим.

Спочатку сеймики також діяли за принципом одноголосності, але з XVIII ст. дедалі більше переважала система більшості голосів. «Ліберум вето» у вальному Сеймі було скасоване: в 1764 р. — щодо економічних питань, в 1791 р. — в цілому.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у політичному житті Речі Посполитої, в тому числі і на, західноукраїнських землях, з'я­вився ще один різновид колегіального магнатсько-шляхетського ор­гану влади — конфедерація. Це — об'єднання магнатів і шляхти окремих земель або воєводств, скріплених присягою. Часто до них приєднувалися й інші землі. Акт конфедерації вносили (реєструва­ли) у судових книгах. Конфедерації обирали свій керівний орган — генеральність. Вищим же органом була вальна (загальна) рада. Конфедерації створювалися для підтримки короля, і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Жит­тєдіяльність конфедерацій, незважаючи на їхню формальну забо­рону сеймом у 1717 p., була наслідком слабкості королівської і вза­галі державної влади.

Північна Буковина в середині XVII—XVIII ст. входила до складу Молдавії. Останню очолював воєвода, який називав себе «господарем землі Молдавії». Воєвода управляв за допомогою апа­рату різних сановників. Серед них виділялися великий ворник, який виконував функції верховного судді і призначав усіх нижче-стоящих суддів-ворників; логофет — державний канцлер; парка-лаб — комендант фортець і укріплень та ін. Двірська знать входила до складу Двірської ради. Вона і вища феодальна знать у цей період значно обмежили раніше дуже широку владу господаря.

В адміністративному відношенні Молдавія поділялася на округи. Буковина — на Чернівецьку і Сучавську округи. Чернівецьку очо­лював староста, Сучавську — паркалаб (Сучава була укріпленим містом). їхніми помічниками були логофети і ватамани. Округи по­ділялися на околи з намісниками на чолі, околи — на містечка та села (громади), якими управляли ворники і ватамани.

Уся адміністрація утримувалася за рахунок зібраних з насе­лення податків.

Міста Молдавії мали своє самоврядуванні, але його контро­лювали державні чиновники. Це самоврядування виглядало так: міщани обирали міську раду у складі 6-—12 каргарів-бюргерів і на­чальника міста-шолтуза. Вони розпоряджалися міським майном, збирали податки, чинили суд.

Закарпаття входило до складу Угорщини, яка, у свою чергу, в середньовіччя опинилася під владою Габсбургів. Воно мало свою систему управління.

В Угорщині, як і в Польщі, главою держави був король. Що­правда, влада його була значно ширшою. Він особисто вирішував питання, що стосувались іноземних справ, військових, фінансових, він вносив, затверджував і оприлюднював закони та ін. Королівська влада була спадковою — як по чоловічій, так і по жіночій лінії (за­кон 1723 p.).

Станово-представницьким органом були Державні збори, що складалися з двох палат — табул. У верхній палаті засідали великі світські й духовні феодали, вищі сановники. У нижній — по два представники від комітатів, вільних королівських міст і капітулів. Тут же засідали представники відсутніх магнатів, середні чиновни­ки, судді та ін. Тобто збори не були «чистим» становим органом. Окремої палати міст не було.

Збори обговорювали і ухвалювали закони, затверджували по­датки, набір рекрутів та ін. У сфері вищого управління діяли двір­ська канцелярія, двірська військова рада, двірська облікова палата, економічна директорія, рада намісництва.

Територія Угорщини поділялася на воєводства, або банати, на чолі з воєводами. Заступником воєводи був підвоєвода. Воєводи на­ділялися всією повнотою влади у сфері управління.

Воєводством стало й Закарпаття, яке в середині XVII ст. поділялося на 13 комітатів на чолі з королівським урядником — наджупаном. Центром комітата було укріплене місто.

Воєвод, підвоєвод і наджупанів призначав король. Ще в XIV ст. у комітатах почали створюватися місцеві, тобто комітатські сей­мики. У них брали участь представники всіх вільних мешканців ко-мітату. Проте з XV ст. ці сеймики стають суто шляхетськими орга­нами. Щоправда, в них брали участь і місцеві чиновники. Саме ці комітатські сеймики делегували по двоє своїх представників до Державних зборів. Компетенція комітатських сеймиків (їх ще на­зивали дворянськими зборами) визначалась так: вирішувати усі справи, що підпадали під категорію «провінціальне управління ко­мітатів». У межах своєї компетенції вони видавали статути та інші правові норми. Рішення ухвалювалися більшістю голосів. Обгово­рювали кандидатуру і давали згоду на призначення наджупана.

На Закарпатті, до речі, як воєвода, так і наджупани комітатів були угорці, втім, як і переважна більшість дворянства, не кажучи вже про магнатів. Наприкінці XVII — у XVIII ст. серед них з'яви­лося і чимало австрійців. В Угорщині сеймики такого всевладдя, як у Польщі, не мали. Вони, зокрема, не могли вирішувати фінансо­вих, військових, церковних проблем. Комітатські сеймики склика­лися приблизно двічі на рік.

При наджупанах діяли так звані комітатські комісії — коле­гіальні органи управління і різні чиновники, в тому числі заступни­ки з різних питань — алішпани.

У XVIII ст. комітати були поділені на округи на чолі з фесол-габіро, а округи — на райони або циркули. В кожному окрузі на­лічувалося 2—3 циркули. На чолі стояв начальник, який вважався заступником фесолгабіра. Останній був не тільки адміністратором-управлінцем, а й вершив суд в окрузі.

Міста в Угорщині були королівськими, такими, які користува­лися самоврядуванням (виборний муніципалітет, міська рада, місь­кий голова — біро, або бургомістр) та сільські містечка, що перебу­вали під владою феодалів.

Села (общини) також були державні, підпорядковані скарбни­ці, і приватновласницькі. Але навіть останні мали певне самовряду­вання. На чолі общини стояв сільський староста, який обирався на­селенням із запропонованих поміщиком кандидатів. Він же вершив суд з виборними присяжними. Селяни обирали й письмоводи­теля— нотаря.

В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час збе­рігалися сільські общини, організація яких базувалася на волосько­му праві (тобто звичаєвому молдавському праві). їхніми органами були сільські збори і сільське правління на чолі зі старостою (коне-зем). Група таких сіл об'єднувалася під владою війта (войди).

Суд. У часи польського панування, втім, як і угорського, і мол­давсько-турецького, суди на західноукраїнських землях мали чітко виражений становий характер.

У Польщі шляхетськими судами першої інстанції були:

1. Гродський суд, або замковий. Суд чинив одноособово наміс­ник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, канцелярію вів писар. Цей суд розглядав кри­мінальні справи, причому усіх вільних людей.

Підкоморський суд. Діяв у кожному повіті. Розглядав земельні спори.

Земський суд, або шляхетський трибунал (суддя, підсудок і писар). Розглядав в основному цивільні справи шляхти. Діяв у кожному повіті. Обирався шляхтою.

Скарги на рішення цих судів розглядалися коронним трибу­налом (заснований у 1578 р. Збирався двічі на рік у Любліні, для Великої Польщі — у Петркові). У трибуналі засідали представники шляхти (27 осіб), які обиралися на сеймиках, і депутати від духо­венства (б осіб).

Був ще асесорський суд, який засідав під головуванням канц­лера (апеляційна інстанція для королівських міст), маршалковські суди. Під час своїх засідань Сейм також міг вирішувати судові справи як перша й апеляційна інстанція.

У період, коли королівський престол був вакантним, шляхта створювала так звані «каптурові» суди (каптур — капюшон). У цих капюшонах засідали судді.

Судові справи у приватновласницьких містах і селах розгля­дали так звані домініальні, або вотчинні, суди, тобто суди поміщи­ків. У королівських маєтках і малих державних містах — суди ста­рост.

На містах з Магдебурзьким правом діяв міський суд — лавни-ки на чолі з війтом.

На Буковині судові органи були становими. Кожний стан мав свої окремі суди і судочинство. Для селян суддею був ворник, для бояр та резешів — староста або справник, для духовенства — єпи­скоп. На їхні рішення можна було апелювати до воєводи, який розг­лядав судові справи з участю бояр. Після програшу справи у воєво­ди винний мусив сплачувати судові витрати в подвійному розмірі і часто карався ще й биттям батогами. В Угорщині (і на Закарпатті) судовими органами були:

а) верховні суди — королівська курія, яка складалася з палати семи (апеляційна інстанція) і королівської палати — для дворян;

суд таверника і персоналія — особливі центральні суди для міст і міщан. Апеляційною інстанцією для них був суд персоналія (при королівській палаті);

б) районні палати (голова, п'ять—шість звичайних і кілька надзвичайних засідателів);

в) комітатські суди (дворянські) з секціями з цивільних і кримінальних справ;

г) міські суди. Справи тут розглядали міські ради. Апеляції подавали в суд таверника, а потім — суд персоналія;

д) сільський суд (у справах кріпаків), сільський голова (староста), управитель феодала, інколи сам феодал.

Існували і земські суди, які складалися з управителя маєтка, представника комітатської влади, алішпана і запрошених сусідів-феодалів. Навіть у XVII ст. в їхньому складі ще трапляються засіда­телі. Земський суд був апеляційним органом щодо рішень сільського старости, ради містечка, а також суду управителя.

Право. У феодальній Польщі джерелами права, що діяли і на західноукраїнських землях у XVII—XVIII ст., були звичаї, присто­совані до умов середньовічного станового суспільства, нормативні акти Литви і Польщі, в тому числі привілеї, які видавалися групам осіб або цілим станам, містам тощо (розподілялися на жалувані, пільгові й охоронні), постанови, статути, ордонанси тощо.

Важливим джерелом права було Магдебурзьке право. У дру­гій половині XVII—XVIII ст. були здійснені перші переклади Маг­дебурзького права українською мовою. Однак найважливішим дже­релом права були Литовські статути та ін.

На Закарпатті діяли закони короля і Державних зборів, коро­лівські грамоти та ін. У XVI ст. королівські закони й декрети були кодифіковані (закони аж до 1830 р. писали латинською мовою; до 1572 р. — існували в рукописному вигляді. Саме в цьому році з'яви­вся перший надрукований закон). У 1584 р. з'явилася перша систе­матизація законів, потім у 1628 p., далі — в 1653, 1668 та 1696 pp.

У 1619 р. з'явився перший свого роду процесуальний кодекс, в якому був підсумований порядок і спосіб судочинства. Доповнили його в 1699 р. В Угорщині і на Закарпатті діяли норми звичаєвого права, неабияке значення мала й судова практика, зокрема, верхо­вних судів. На неї посилалися нижчестоящі суди. У 1723 р. були на­віть зібрані і видані рішення верховних судів.

* * *

У другій половині XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціо­нальної політики російського царату було ліквідовано найцінніше завоювання українського народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років (1648—1783 pp.). Одним із відчутних уда­рів, завданих їй царатом, було скасування гетьманства, яке з часів Б. Хмельницького символізувало національний державний сувере­нітет України. А зі скасуванням полково-сотенного адміністратив­но-територіального устрою українські землі було зведено до ста­новища звичайної провінції Російської імперії. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи управління Ро­сії, впроваджувалося загальноімперське законодавство. Юридичне оформлення кріпосного права в Україні поглибило розкол україн­ського суспільства.

У XVIII ст. у межах феодального суспільства набула свого найвищого розвитку Українська правова система. Орієнтована на європейську континентальну систему права, вона пережила період узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, пройшла найви­щу стадію систематизації — кодифікацію. Про глибинний, об'єкти­вний характер української правової системи свідчить той факт, що вона (так офіційно і не визнана російським урядом) діяла в Україні аж до 40-х років XIX ст.

Розвиток суспільно-політичного ладу і права в західноукраїн­ських землях кінця XVII — другої половини XVIII ст, збігався з процесом розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розпо­ділу західноукраїнських земель між агресивними сусідами — Авс-тро-Угорською та Російською імперіями процес формування укра­їнської нації, об'єднання українських етнічних земель у межах на­ціональної держави затягнувся на сторіччя.

Дата добавления: 2015-05-23