Переяславська рада

Причини поразки національно-визвольних змагань середини ХVІІ ст.

Основні причини поразки національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.:

- відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї, гострі суперечності між окремими угрупуваннями;

- переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними;

- відсутність на початку революції сформованої національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва;

- розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що ставало на заваді об’єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність;

- розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне і Правобережне) та Запорожжя, що призвело до міжусобної боротьби;

- ліквідація встановленої Б.Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади;

- прорахунки урядів (після смерті Б.Хмельницького) у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу;

- різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища України;

- постійна агресія з боку сусідніх держав.

На початку визвольної війни Б. Хмельницький шукав союзників, ведучи активні дипломатичні зносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією. Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Коли наприкінці 1648 р. Гетьман урочисто в'їхав до Києва, він зустрівся з вищим православним духовенством. Учасники наради дійшли висновку, що необхідно звернутися до московського царя з проханням надати військову та дипломатичну допомогу. Гетьман просив московського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви, сприяти успіхові в переговорах з царем. З Пасієм відрядили до Москви полковника Силуяна Мужиловського.

Однак, незважаючи на велике бажання Московії взяти реванш над Польщею за втрати земель після Деулінського перемир'я (1654) і Поляновського миру (1632), вона не наважилась порушити мирний договір, хоя і контактів з Б. Хмельницьким царський уряд не поривав. Для вивчення ситуації на Україні з Москви було відряджено посольство Григорія Унковського.

Обмін посольствами тривав протягом усього періоду визвольної війни. Не йдучи на рішучий розрив із Польщею і не надаючи військової допомоги Б. Хмельницькому, царський уряд все ж відвів свого війська від кордонів з Україною і дозволив купцям продавати хліб в Україні в період неврожаю та почав дипломатичний тиск на польський уряд.

Коли стало зрозуміло, що ослаблена тривалою війною Польща не зможе успішно воювати з сильнішою державою, московський цар Олексій Михайлович погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний земський собор із широким представництвом від різних соціальних станів. Учасники собору висловились за таке рішення: ”Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями прийняти”. До України спорядили велике посольство на чолі з тверським боярином В. Бутурнілим.

Стольники Р. Стрешнєв і дяк М. Бредихін, послані попереду посольства в Україну для підготовки міждержавних переговорів, повідомили Б. Хмельницького по рішення Земського собору й вияснили, яке місто обере отаман для офіційної зустрічі делегації. Гетьман обрав Переяслав, не розорене війною місто на лівому березі Дніпра, де була фортеця і запаси зброї, де полковником був його майбутній зять Павло Терея.

31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна прибуло до Переяслава, де на нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час перебував у Чигирині на похоронах сина Тимоша, який загинув під час походу в Молдавію. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж й прибула генеральна старшина.

Відбулися перші переговори між гетьманом і старшиною і посольством. Посли пропонували такий порядок: вранці 8 січня провести таємну раду Б. Хмельницького з козацькою генеральною старшиною та полковниками, потім оголосити царську грамоту, після чого зібрати старшинську раду і на завершення прийняти присягу в церкві від гетьмана і старшини. А вже затим їхати в українські міста й села для прийняття присяги іншими жителями.

Однак старшинська рада вирішила не порушувати козацьких звичаїв і зібрати генеральну раду. Посли на ній були відсутні. Б. Хмельницький виступив на раді з промовою, в якій змалював тяжке становище України, виснаженої шестирічною війною. Він вказав на можливих союзників, готових узяти покровительство над Україною і надати їй допомогу. Але перевагу віддали православному цареві. Всі учасники генеральної ради були одностайні: "Волим під царя московського православного”.

Гетьман і старшина відправились до "польського дому”, де відбувалася їх аудієнція з посольством В. Бутурліна. Посли вручили гетьману царську грамоту, в якій цар «велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратным людьми». Потім глави делегацій обмінялися делегаціями.

Наступним кроком переяславської зустрічі мала бути присяга гетьмана й старшини в Успенській соборній церкві. Однак між сторонами виникла неузгодженість: хто кому має присягати? Б. Хмельни-

цький із козаками готовий був присягати на вірність цареві, але ставив вимогу, щоб посли також присягнули від імені царя, що цар не порушить прав і вільностей, надасть їм грамоти та маєтності.

Однак В. Бутулін від присяги категорично відмовився, посилаючись на традиції московської держави, в якій присягали тільки піддані. Після кількох запевнянь В. Бутуліна, щ цар всіляко оборонятиме і захищатиме Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й потрапити під удар червоного наступу польських військ.

Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього 284 особи. Іменний список їх зберігся. Від Запорізької Січі представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б. Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун.

Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан, селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та Кропив'янські полки. Опір присязі чинили різні міста і містечка.

Та все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних гарантій та зобов'язань відповідно правовим і політичним традиціям Речі Посполитої та інших європейських держав. Однак В. Бутурлін відмовився дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати послів до Москви "бити чолом " про свої "прав і вольності”. Таким чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних документів не підписано.

Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.

Погоджено в Москві статті – російсько-український договір – мають три назви: "Березневі статті”, "Московські статті”, "Статті Богдана Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII ст. Найчастіше вживалася остання назва. Підписаний міжнародний договір водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався державно-правовий устрій України – вона отримала статус автономії. Однак не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала зверхності московського патріархата. Селянство взагалі не брало участі в Переяславській раді й не присягало, про нього не згадувалося в договірних документах.

Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Наукова суперечка почалася насамперед про форму "договору”. Річ в тому, що в оригіналі договір, складений у березні 1654 р. У Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей, оригінальний текст вважали статті в 14 пунктах, які при переговорах у 1659 р. кн. Трубецького з Ю. Хмельницьким були запропоновані Трубецьким Ю. Хмельницькому як "статті Богдана Хмельницького” Московський вчений Г. Карпов що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проектів тексту статей, а в закінченому вигляді сам текст договору 1654 р. в 14 статтях був збереженний Богданом Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по його смерті в 1659 р. ("Переговоры о соединеніи Малороссіи сь Великой Россіей”, 1871). Але інший московський архівіст П. Шафранов довів, що статті нібито 1654 р, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмельницькому в 1659 р. при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж "статті Б.Хмельницького ” можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці("О статях Б.Хмельнцкаго”,1889 р.). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський, М. Петровський.

Та найбільшу розбіжність викликала оцінка самої суті договору 1654 р. і його історично-юридична кваліфікація.Відомий російський історик державного права В. Сергєєвич уважав договір 1654 за персональну унію, себто об'єднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1336 р., і що це об'єднання мусило існувати доти, поки існуватиме династія Олексія Михайловича. До погляду Сергеєвича прилучився й другий російский історик державного права А.Філіпов. Натомість професор Н. Дяконов убачав у договорі 1954 р. випадок "реальної” унії коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи. Російські вчені: Н. Коркунов, В Макотін й українські: М. Грушевський, М. Слабченсько вбачали в договорі 1654 р. ознаки васалітеру, тобто, що договір установив васальну залежність України від Москви. Професор Б. Нольде вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії. І Розенфельд бачив акт неповної інкорпорації України Москвою. Професор В Матін у своїй новішій праці "Переяславскый договорь 1654 г.” (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність України, але інкорпорація України Москвою, з деяким поширенням прав окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом залишився зв'язаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу у своєму розпорядженні підлеглі йому адміністрації й судові органи. Це була чисто васальна підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінец. Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і зробилися нежиттєвими вже в часі їх затвердження. Професор А. Яковлів уважає, що хоч московський цар іменував себе царем "Малыя Россіи” але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності Україна за життя Б. Хмельницького була цілком незалежна від Московщини держава. Тому професор Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати номінальною васальною залежністю.

В. Липинський виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Хмельницький заключав уже з Кримом або Туреччиною. Липинський підкреслює, що коли минула потреба для України в такому союзі з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший для українських інтересів. Липенський указує на те, що треба емансипуватися від "переяславської легенди”, яку створила стара історіографія, і твердив, що "ідеологічну правнодержавну суть переяславської умови творила абсолютна й легальна емансипація від Польської Речі Посполитої як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів”.

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманов писав, що, не вважаючи на свої недостачі --- головно ті, що в її пунктах ні чого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й "добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди”. Він підкреслював, що " як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ”ям, яке було в царстві московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія”.

Та як б не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися в наслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного, що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну " під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давалв змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, ---- так робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Полшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

Відчувши, хоч ненадовго, себе вільними, українці, ким би вони не були - малоросами, русинами чи роксоланами, не змогли забути про цю кількадесятирічну мить. І в кожній пісні чи думі, що розповідала про славетну козацьку республіку, майорів образ Хмеля, який закликав боронити й далі все українське, створене тяжкою ратною і хліборобською працею. Такий Хмельницький був відомий усім, тож не дивно, що він закрив від наших очей справжнього гетьмана, політичного й воєнного діяча, який, попри свою велич, був лише людиною, а не легендарною постаттю. Справжні історичні дослідження, присвячені виключно Богданові, що намагалися розкрити дійсну роль, яку відігравала у подіях 1648-1676 років ця постать, розпочались не так уже й давно, у другій половині ХІХ сторіччя. Цих праць було небагато - десь кільканадцять, і як на диво, вони зобразили десь кільканадцять різних Хмельницьких, не схожих один на одного. Мабуть, складнішої історичної особи не знала ще ні вітчизняна, ні закордонна історіографія. Спроби зібрати всі факти до купи, проаналізувати їх та зв'язати більш-менш логічним зв'язком, глянути на вчинки Хмельницького з позиції тогочасної, а не сучасної нам людини, історики почали робити лише нещодавно, після 1991-го року. Виключенням, мабуть, є лише деякі історики тридцятих років, зокремаІ. Крип'якевич та ще Дмитро Дорошенко з його "Нарисом історії України", який вперше побачив світ 1932 р. у Львові. Тому питання історіографії Хмельницького і Хмельниччини ще не вичерпано, а тема "Оцінка особи Б.Х. в історичній літературі" є надзвичайно актуальною і цікавою. І реферат, присвячений цій темі, я побудую ось як: першою частиною буде біографія Богдана з точки зору істориків різних часів (В.Смолія, Д.Дорошенка, Ю.Тис-Крохмалюка), а другою - загальний огляд тенденцій, згідно з якими історіографія намагалася розповісти читацькому загалу про великого гетьмана. Отже, почнемо.

Дата добавления: 2015-05-23