Основні статті конституції П.Орлика

У 16 статтях «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького Війська», що визначали державний статус України, її внутрішній устрій, міжнародне становище, на перше місце висувалася проблема взаємовідносин між владою і народом.

Гетьманська влада мала бути обмеженою постійною участю в управлінні Генеральної Ради, тобто поширеної старшинсько-козацької ради, до якої мусили входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, сотники та полкова старшина, а й по одному депутату з кожного полку з числа заслужених («добророзумних») і значних козаків (їх у Конституції названо «генеральними радниками»), а також депутатів від запорозького козацтва. Кожен із членів такої ради має скласти присягу, зміст якої («клятва») проголошується «публічно». Обумовлюється також етика і взаємне пошанування у відносинах гетьмана і членів Ради. Для вирішення «всяких важливих справ» встановлювалися періодичні зібрання у гетьманській резиденції широкої старшинсько-козацької ради — тричі на рік (на Різдво, Великдень, на Покрову). Без дозволу цієї ради гетьман не мав права нічого «приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити». Всі поточні пильні справи, яких не можна відкладати, вирішує гетьман, однак спільно з Радою генеральної старшини, тобто зі своїм Кабінетом міністрів. Гетьман зобов'язується радитися з генеральною старшиною «о всяких справах публічних».

Справи про кривду гетьманові та провини старшини розглядає не гетьман, а генеральний суд. «Коли б хто з генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників над тією ж чернею чи то б гонор гетьманський зважився б образити, чи в якомусь іншому ділі провинитися, то таких переступників сам ясновельможний гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, а повинен таку справу, чи кримінальну, чи некримінальну, здати на військовий Генеральний суд, і який у нього випаде нелицемірний і нелицеглядний декрет, такий кожен переступник має й понести».

Коли б в управі гетьмана або в його справах помітне було щось шкідливе для народного добра, тоді старшини і козаки-радники мають право те «виказати» гетьманові, а він не мав права на них гніватися або мститися їм, але мусив «недолади справити»

Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не має права вести. Листи із сторонніх держав гетьман має зачитувати старшині, так само й відповіді, а вона, якщо буде потреба, триматиме відомості в таємниці. Тут Орлик зважував прорахунки свого патрона Мазепи та його попередників.

У спеціальній статті (восьмій) вводиться в ранг закону заборона людям з приватного оточення гетьмана, так би мовити, його особистої команди, перебирати на себе державні або урядові функції.

«Ті ж генеральні особи, які належно резидують при гетьманському боці, мають доносити ясновельможному гетьману всілякі військові справи, які до чийого чину й повинності належатимуть, і відбирати декларації, а не приватні домові слуги, яких до жодних справ, доповідей та справ військових не використовувати».

Обмеження гетьманського самодержав'я стосувалося адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Отже, досить чітко визначаються основи представницького парламентського ладу на демократичних засадах. Встановлювався розподіл між державним скарбом і тими коштами, які могли бути в особистому розпорядженні гетьмана, тобто державний скарб відділявся від гетьманського і передавався у розпорядження генерального підскарбія. На утримання гетьмана («на ранг гетьмана», «на булаву і особу його гетьманську») призначалися рангові маєтності, земельні володіння та доходи від індукти, які «здавна ухвалено». Важливі скарбові справи вирішуються винятково на зборах широкої старшинсько-козацької ради, тобто парламенту. Генеральний підскарбій, як і полкові підскарбії (по два в кожному полку), обираються. Полкові підскарбії повинні обиратися ще й за «посполитою ухвалою».

Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й управляли населенням відповідно полку і сотні, тобто мали адміністративно-політичну і соціально-економічну владу на території полку і сотні, є також виборними. Полковників і сотників обирали «вільними голосами». Гетьман лише їх затверджував.

У Конституції законодавчо застерігаються гетьман і полковники, щоб вони не допускали до цивільних і військових урядів тих, хто завдяки «корупції», а не вільного вибору пробиваються на урядові посади. Як говориться в Конституції, «вони не покладаються на свої заслуги, прагнучи неситою пожадливістю для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями і завдяки цьому втискуються без вільного обрання понад слушність і право чи на полковничі уряди, чи на інші посади — щодо того конечно постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими датками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових і посполитих начальств не давав і насильно нікого на них не встановлював, але завжди як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами, особливо ж полковники, а після вибрання потверджені гетьманською владою, однак елекції таких урядників мають відправлятися не без гетьманської волі. Те ж таки право мають і полковники зберігати й не постановляти без вільного вибору цілої сотні сотників та інших урядників через корупції та будь-які інші респекти, не повинні також через своє приватне урядження їх від урядів відставляти». Тут важливо зауважити, що законодавчо вводиться морально-етичний фактор для виконавчої влади: вищої — гетьманської; регіональної — полковників.

Отже, Конституція встановлює розподіл влади: законодавчої (широка Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, та уряд при ньому — Рада генеральної старшини) і судової, підзвітної і контрольованої, однак незалежної від гетьмана. Автори Конституції зазначають, що викладені в ній пункти (пакти) про внутрішній державний устрій ґрунтуються на традиціях «доброго порядку», що існував у козацтві України згідно з їхніми «давніми правами і вольностями», маючи на увазі передусім виборність гетьмана, полковників і наявність Генеральної Ради.

У статтях Конституції Орлика визначався національно-державний суверенітет України. Договір починався з урочистої декларації, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Головним постулатом Конституції була повна незалежність України від Москви. У другому пункті обумовлювалося, що по закінченні війни з Московією всі невільники-українці, які перебувають там, повинні повернутися додому, а також щоб було компенсовано всі шкоди, які завдала Україні Москва.

На гетьмана покладалося завдання переконати шведського короля викласти в його трактатах з Московською державою таку вимогу України: «Як невільників наших, що тепер у Московській державі перебувають, було нам вільно повернено після закінчення війни, так і винагороджено і слушно поповнено всі починені від Московської держави у теперішню війну на Україні шкоди. А особливо про те просити і дбати має гетьман у найяснішої королівської величності, щоб було всіх звільнено і до нас повернено наших невільників, які залишаються в Московській державі ще з давніх часів».

Визначалися також кордони з Польщею по річку Случ, як колись за Богдана Хмельницького. Українські землі, віддані за різними угодами й пактами Польщі, мають відійти до гетьмана.

Саме у другому пункті Конституції трактується про цілість Української держави та її кордонів. «Як кожна держава, — говориться там, — складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому, які відійшли по ріку Случ за гетьманства славної пам'яті Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Речі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені — має про те ясновельможний гетьман старатися,... де належатиме».

Гетьман мусить ставить це питання при трактатах шведського короля. Під час війни, щоб він, як «оборонець і протектор» України, «не допускав нікому не тільки прав та вольностей, ай військових кордонів пошкоджувати й собі привласнювати». А «після закінчення, дай Боже, щасливої війни», гетьман мусить добитися, щоб шведський король видав трактат — державний міжнародний документ, в якому зазначалося б, що він та його спадкоємці «титулюються постійними протекторами України і залишаються такими на ділі для більшої кріпості Вітчизни нашої і для збереження її цілості в наданих правах та кордонах».

Великої уваги в Конституції приділено соціальним низам — рядовим козакам, міщанам і посполитим селянам, козацьким удовам і сиротам, дружинам козаків, які були в поході. їм присвячено блок з шести статей (із загального числа — 16 статей Конституції). Для забезпечення цих соціальних верств від визиску і гноблення гетьман мав узяти їх під свою опіку, щоб не накладались на них надмірні, надзвичайні данини й роботи, не чинились великі тяготи й здирства. Гетьман також мав забезпечити утримання козацьких удів і сиріт.

Вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблення козаків та іншого населення України саме старшиною. Заборонялося старшині та «всяким військовим і посполитим урядникам» використовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах — косовиці, жнивах, загачуванні гребель та ін.; віднімати у них ґрунти або силою змушувати до продажу, забирати за якісь провини людське майно або забирати людей за це собі на роботу. Попереджалося, щоб переїжджі гетьманські слуги, особи військові, не вимагали в міщан і селян підвод, кормів, напоїв та провідників, хіба хто їхатиме у публічних справах і то — за гетьманською подорожною.

По звільненні України від підданства московського спеціальна комісія має провести ревізію всіх маєтностей і земель, якими користується або взагалі захопила старшина, а також ревізію повинностей підданих селян і повинностей підсусідків. Перераховуються всі прояви — «утяжінь, пригнічень, здирств, різних датків і накладів, приватних панщин та роботизн, стягання силою» безлічі усяких повинностей і податків численними державцями та урядовцями тощо з метою конституційно заборонити їх. Творці Конституції стали на захист «убогої людини», яка «через незчисленні здирства» не має можливості на ярмарку продати «якусь малу річ для покриття убожества свого або на домову потребу купити». Отже можна сказати, використовуючи сучасні терміни, що маємо перший прояв законодавчого захисту малого бізнесу. У Конституції стверджується, що тягар податків слід розподіляти на маєтних купців. Має бути врегульований тягловий обов'язок, деякі ярмаркові оплати тощо. На гетьмана покладався обов'язок дбати, щоб од купців, крім узаконених податків, нічого зайвого не вимагалося. Отже, встановлювалася законність й щодо цього прошарку українського населення.

Касувалися ненависні народові державні монополії, оренди і відкупи та інші тягарі. Касувалися обтяжливі для селян і міщан стації — розквартирування в їхніх домах найманих військ — компанійців та сердюків. Генеральна рада мала знайти інші доходи на утримання найманого війська.

Така увага і піклування про інтереси і соціальний захист низів українського народу було суттєвим історичним кроком уперед, порівняно з державними договорами гетьманів, починаючи з Березневих статей 1654 р. Богдана Хмельницького, в яких зовсім ігнорувалися інтереси посполитого селянства і низів козацтва.

Дві статті (четверта і п'ята), присвячені Запорозькому Низовому Військові, що, як зазначається в Конституції заслужило безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі й на землі. Московська держава порушила його права, «винаходячі всілякі способи для утиснення і знищення його». Царський уряд на запорозьких ґрунтах та угіддях набудував самарські городки та фортеці на Дніпрі, тобто, по суті, запровадив воєнні бази на запорозьких землях і учинив велику перешкоду в рибних та звіриних промислах. Гетьман мусить дбати, щоб після закінчення війни («щасливого, дай Боже») Дніпро, запорозькі військові ґрунти були очищені від московських городків і фортець і повернуті Запорозькому Військові. І надалі гетьмана зобов'язано обороняти запорозькі володіння і «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому Війську».

Запорозькому Низовому війську також мають бути повернуті давні оселі — місто Трахтемирів зі шпиталем, з перевозом на Дніпрі, а також Кодак, Келеберда, місто Переволочну та перевіз Переволочанський, землі і млин над Ворсклою. Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Перевалочної до Очакова мав бути у відомстві виключно Запорожжя. «Гетьман, а після нього наступні наслідники його гетьманського уряду мають це зберегти при Запорозькому Війську, згідно з давніми правилами і привілеями, нікому з духовної і світської влади не допускаючи і не дозволяючи забирати і будувати там, на Дніпрі, від Переволочної єзів, заводить ставів та ловів рибних, особливо в полі мають належати на вічні часи ріки, річки та всіляки прикмети аж по самий Очаків ні до кого іншого, тільки до Низового Запорозького Війська». Отже, Конституція зберігала особливий статус запорозьких козаків, забезпечувала навічно їхні права і привілеї.

Затверджувалися права православної церкви під зверхністю царгородського патріарха, з митрополичним престолом у Києві. Орлик зобов'язувався, що в разі здобуття влади на Україні, він боротиметься за політичне й церковне відокремлення України від Москви.

Права і привілеї українських міст, зокрема і столиці України Києва, за формулюванням Конституції, «щоб були заховані непорушно, повагою сього акта елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі».

Дата добавления: 2015-05-23