Політичне значення конституції та її роль в історії

Як ми бачимо, Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої державності, а й запровадили засоби якісного контролю над економікою держави та боротьби з економічними злочинами і корупцією.

Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог… Через це нехай пани Полковники, Сотники Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не нав'язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички.

Особлива увага приділялася соціальному забезпеченню родин військовослужбовців, в тому числі вдів та сирот, що випливає з тексту статті 11:

Встановлюється і оголошується непорушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов'язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків.

У висновку цієї глави мені хотілося б зауважити, що деякі пункти документу, особливо ті, що висвітлюють проблеми простого люду і несуть в собі вирішення цих проблем, на період початку 18 сторіччя практично не мали у світі аналогів серед офіційно затверджених, але не слід забувати, що документ, підписаний П. Орликом так ніколи і не вступив в дію.

Можна довго сперечатися з приводу того, що було б, якщо Україна почала жити за законами Орлика. Але, як відомо, історія нехтує такими питаннями. Того, чого не трапилось, на мою особисту думку, бути не могло – такий закон часу, а з того що було можна і треба робити висновки.

На жаль у ХУІІІ сторіччі Україна не перетворилася ні на Англію, ні на Францію, ні на США, та це ще зовсім не означає що ми щось незворотньо втратили.

У 1991 році доля знов дала українській нації ще один шанс стати на ноги та йти своїм, вільним шляхом, яким би важким і тернистим він не був. І щоб пройти цей шлях до кінця нам перш за все треба вивчати та пам'ятати історію, свою та чужу, бо легше вчитися на помилках попередників, ніж на своїх.

Ми повинні знати все, що було в історії доброго та поганого, славетного та ганебного, реального та нездійсненного, бо тільки тоді будемо точно знати хто ми, куди ми йдемо та чого прагнемо.

І обов'язково в цій книзі судеб українського народу однією і найславетніших і найсумніших сторінок буде спроба гетьмана Орлика дати своєму народу не світле майбутнє, а світле сьогодення, і зробити це не на крові, а цивілізованим шляхом демократії та закону, загальної злагоди та добробуту.

Висновки

Отже, ця перша в світі конституція була пройнята демократичним духом і визначала прогресивний історичний парламентський напрямок розвитку державних реформ. Хоч і не втілена в життя, вона однак є однією з найвидатніших історичних державно-політичних пам'яток. Державний документ — «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» — мусить зайняти належне йому місце в європейській історіографії і, здається, зберігає певну актуальність для депутатського корпусу сучасного парламенту незалежної самостійної України — її Верховної Ради.

Творці Конституції, складаючи її в чужій країні, усвідомлювали, що її застосування буде неймовірно важким. Треба було спочатку визволити Україну від московського панування. їхні власні сили були дуже невеликі: кілька тисяч козаків і старшини. Вони мали намір зробити це за допомогою Швеції, Туреччини та інших країн.

Зі шведським королем Карлом XII було укладено спеціальну угоду. Як протектор України він санкціонував козацьку Конституцію, підтвердивши, таким чином, права і вольності Війська Запорозького. Водночас він виступив гарантом незалежності України та недоторканості її кордонів, які, за Конституцією обіймали Лівобережжя і Правобережжя. Шведський король зобов'язувався - не складати зброї доти, доки Україну не буде визволено з-під московського панування, і не укладати миру з царем, не домігшись попередньо відновлення незалежності України.

На початку 20-х рр. XVIII ст. виповнилося 70 років з початку політичних відносин між Україною та Росією. За цей час відбулася кардинальна трансформація міждержавних домовленостей 1654 р. Обстежуючи різні аспекти українсько-російських відносин у XVII-XVIII ст., сучасні дослідники Р.Бжеський [1], А.Бульвінський [2], В.Горобець [3], О.Гуржій [4], В.Маслійчук [5], Л.Мельник [6], Ю.Мицик [7], В.Смолій [8], В.Степанков [9], О.Сокирко [10], І.Стороженко [11], Т.Чухліб [12] та ін. констатують, що для української держави союз з Москвою мав фатальні наслідки. Царський уряд не тільки не дотримувався взятих на себе зобов’язань зі збереження суверенітету козацької держави, а й послідовно руйнував інституції старшинсько-гетьманської влади та проводив активну експансійну політику на українських землях. Безпосереднім результатом московського втручання у внутрішні справи України стали поділ її території на дві частини, поразка у Визвольній війні проти Речі Посполитої, громадянські війни періоду Руїни, занепад економічного та культурного життя.

Метою даної статті є висвітлення напрямів російської експансії та з’ясування питання про те, чи були спроби козацької старшини виступити на захист державної автономії.

У 1722 році форсований наступ на автономію Гетьманщини увінчався для Росії значним політичним тріумфом. Імперський уряд настільки вже оволодів становищем в Україні, що призначив в Україні правління Малоросійської колегії. Створена за царським указом 2 квітня 1722 р., вона відразу стала елементом російської владної структури, штат якої складався виключно з російських чиновників, а діяльність ґрунтувалася на законах та нормативних актах Російської імперії [13, 31]. Колегія мала приймати від населення скарги на українські суди, контролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків. У грамоті до українського народу Петро I заявив, що Малоросійську колегію засновано для того, щоб «народ український не був ні від кого обтяжений – ані неправими судами, ані утисками старшин» [14, 82]. Лукавість даної заяви сповна розкриває царський указ Малоросійській колегії про складання козацького реєстру з метою обмежити перехід селян у козацький стан. Отже, захист нижчого населення від соціальних кривд стало лише приводом до прямого втручання у державне життя і без того ослабленої Гетьманщини.

За п’ять років своєї присутності в Україні колегія взяла участь у десятках заходів зі нищення державних інституцій, економічної самостійності, церкви, української культури тощо.

Проти нововведень запротестував сам гетьман Скоропадський. У травні 1722 р. він з’явився до Петербурга і спробував переконати Петра I у відсутності причин для проведення в Гетьманщині перетворень, виступив проти запровадження в ній Колегії, намагався відстояти права козацької України, передбачені договором 1654 р. Проте домагання І.Скоропадського були відхилені. Не виключено, що ця невдача надломила гетьмана, і він невдовзі після повернення до Глухова помер (липень 1722 р.) [8, 287].

Із проголошенням акту про заснування Малоросійської колегії та забороною виборів гетьмана розпочався черговий наступ на українські управлінські інституції. Петро I звинуватив всіх суддів Гетьманщини у зловживаннях, наказав усі українські закони перекласти на російську мову, заборонив вибори гетьмана і ухвалив рішення про запровадження в деяких полкових містах України (Полтаві, Ніжині, Чернігові та Переяславі) комендантської форми правління. Прерогативи комендантів визначалися сенатською інструкцією й передбачали організацію політичного нагляду; налагодження контролю за адміністративною та судовою діяльністю української адміністрації; охорону кордонів, збирання розвідувальних даних, функції контррозвідки. Комендантам підпорядковувалася козацька адміністрація ввіреного полку. Для реалізації влади нової державної структури російський уряд виділив своїм представникам певні військові контингенти [13, 32].

Особливою одіозністю та своїми антиукраїнськими випадами відзначався бригадир і президент Малоросійської колегії С. Вельямінов. Коли восени 1722 наказний гетьман Павло Полуботок звернувся до Сенату зі скаргою на зловживання Колегії, посилаючись при цьому на договір з Московією Б. Хмельницького, а наприкінці року порушив клопотання про обрання гетьмана «вільними голосами», то розлючений бригадир викликав до себе П.Полуботка, й накинувся з відвертими погрозами: «Я бригадир і президент, а ти що таке переді мною? Ніщо. Ось я вас зігну так, що й інші луснуть. Государ наказав перемінити ваші давнини і вчинити з вами по-новому!» [8, 269].

Невдовзі С. Вельямінова було призначено головним суддею України, а Малоросійській колегії надавалися функції апеляційного суду. За указами С. Вельямінова скасовувався податковий імунітет старшини та знатного військового товариства, суворо заборонялося українським старшинам і урядовцям чинити зловживання й передбачалося реформування судочинства за російським зразком [14, 167].

З початком діяльності Малоросійській колегії різко збільшилася кількість указів стосовно обмеження господарської діяльності населення Гетьманщини. До цього часу вже діяла заборона на вивіз з України до Західної Європи срібла, золота, скла, овечих шкір, вовни, збіжжя, тютюну та інших товарів [15, 171]. У 1725 р. колегія заборонила продавати український тютюн, бурштин і поташ [16, 199].

Етнічна однорідність українського купецтва, як і старшинської еліти, завжди викликала острах у правлячих колах Росії. Для того щоб зруйнувати віками існуючу соціальну структуру, за указом Петра I російським купцям дозволялося купувати на території Гетьманщини «деревни» к «заводам». У такий спосіб офіційно надавалася можливість «вкорінення» торгових людей з Московії в Україні [4, 193]. Поряд з цим дозволялося переміщати російських офіцерів на полкові уряди. Так на полковництво у Стародубський і Чернігівський полки було призначено колишніх російських комендантів І.Пашкова та М.Богданова [13, 32], а Гадяцьким полковником став серб Михайла Милорадович [16, 115]. Також за розпорядженням Сенату з жителів Прибалтики та Сибіру організовано й відправлено в Україну 2 регулярні та 3 нерегулярні полки ландміліції чисельністю 6282 осіб – Український ландміліційний корпус. Корпус виконував не тільки оборонну, а й поліцейську функцію [17, 123].

Якщо раніше заборонялося експортувати товари з України, то з початком діяльності Малоросійської колегії було заборонено імпортувати західноєвропейські товари до України. Також були скасовані окремі українські паспорти, й тепер, щоб виїхати за кордон, треба було спершу їхати до Києва до російського коменданта або губернатора, а товар везти на огляд аж до Бердянська, пограничного міста на російській території [15, 172].

Восени 1722 за наказом російського уряду в Україні почали збирати медову й тютюнову десятину з усіх категорій населення. Кошти, які раніше використовувалися на потреби української адміністрації, віднині надходять до бюджету Колегії [8, 269]. Загалом із загальної суми видатків – 260 тис. 362 крб. – на потреби краю було використано лише 972 крб., а решту відправлено до Петербурга [13, 31].

Погіршилося становище козаків. Крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар. Так у 1722 році Д.Апостол очолював десятитисячне козацьке військо, яке разом з російською армією воювало у Персії [18, 96].

23 лютого 1723 своїм указом цар знищив владу гетьмана як верховного вождя козацького війська, передавши команду над військом генералові М.Голіцину, який був головнокомандуючим усіх московських військ в Україні [16, 55]. У цьому ж році з України вислано 20 тис. козаків на Каспійське море, на р. Сулак, будувати фортецю св. Христа [19, 398].

4 липня 1723 Петро I видав указ, за яким Колегія успадковувала гетьманські прерогативи: «Як усім відомо, що з часів першого гетьмана Богдана Хмельницького, навіть до Скоропадського, всі гетьмани виявилися зрадниками, і якого лиха зазнала від цього наша держава, особливо Мала Росія: тому і потрібно підшукати в гетьмани вельми вірну і відому особу, про що й ми маємо постійне старання; а поки такий відшукається, для користі вашого краю, визначено уряд, котрому велено діяти з даною інструкцією; і так до обрання гетьмана не буде зупинки в справах, у зв’язку з чим про цю справу набридати не треба» [8, 271].

Справжньою катастрофою для українського військового потенціалу стали так звані „канальні роботи” – обов’язкова участь українських козаків у зведенні системи каналів на Півночі Росії. Лише у 1722 р. 10 тис. козаків перебували на будівництві Ладозького каналу і 10 тис. – Донського. Полковник Черняк, який був на роботах на Ладозі, так описував становище козаків в своєму донесенні російському сенатові: «При Ладозі у канальної роботи многеє число козаків хворих і померших знаходиться, і що раз то більше умножаються тяжкі хвороби – найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням господина бригадіра Леонтієва без жадного бачення немилостиво б’ють при роботі палками, - хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть і в дні недільні і празничні одправляють – без спочинку до неї приганяють. Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити як торік – що їх хіба третя частина в минулім році до дому вернулася, тому попереджаю сенат сім покірнійшим своїм писанням і рабсько прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботі і аби не була переведена на інші місця для зачинання іншої роботи – сам Бог видеть, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослаблі і ледви живі» [19, 391].

Не менш трагічними були результати перетворень у сфері духовного життя українців. Нищівних ударів було завдано Українській Церкві. Вона остаточно позбавлялася автономних прав і понижалася до рівня звичайної єпархії. Новообраний українець Варлаам Вонятович отримав лише сан архієпископа, а не митрополита (титул митрополита, з обмеженнями, було повернуто у 1742 р.) [14, 200]. Також Російський Синод, всупереч всім привілеям, даним Київській митрополії, призначив єпископом на Переяславську кафедру росіянина Йоакима Струкова [14, 199].

Особливих утисків зазнавала Київська академія. Різними засобами обмежувалася її діяльність та применшувалося її суспільне значення. Після заснування Малоросійської колегії академія перестала отримувати щорічне царське «жалування» та кошти від Військового скарбу. Академія знову почала їх отримувати лише у 1741 р. – 200 крб. Ця мізерна сума виплачувалася академії до кінця XVIII ст., тоді як загальні витрати Малоросійської колегії, наприклад, у 1767 р. становили 186 778 крб. Якщо на утримання Київської академії було виділено, як завжди, 200 крб., то на штат канцелярії Малоросійської колегії – 25 083 крб., на поштову службу Київського тракту – 3949 крб., «на стіл його величності» (графа Рум’янцева) – 4000 крб., вдові полковника, графині Дебельменовій – 300 крб., полковниці Лановій – 1000 крб. і т. д. [20, 127]. Також, за наказом Синоду, до московської словяно-греко-латинської академії було викликано багато київських вчителів: «В славяно-латинских школах мало учителей, а ко учению философии весьма никого нет, а слышно, что в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способные мужи иеромонахи Герман Копцевич, Героним Копецкий, иеродиаконы Софроний Магалевич, и Иустин Рудзинский… велено… отправить их к Москве, обычайно на подводах без замедления… а на прогоны деньги выдать из доходов Киевской губернии» [20, 171].

Символом імперської ненависті до української культури став указ Петра І про заборону друкувати книги українською мовою. Сенат постановив «надалі книжок ніяких, крім церковних попередніх видань, не друкувати. А ті церковні старі книги для цілковитого узгодження з такими ж великоросійськими церковними книгами виправляти перед друкуванням за тими великоросійськими виданнями, аби ніякої відміни й особливого наріччя в них не було. А інших ніяких книжок, ані попередніх, ані нових видань, не оголосивши про них у Духовній колегії і не взявши від неї дозволу, в тих монастирях не друкувати, щоб не могло в таких книжках жодного в церкві Східній протиріччя та з великоросійськими виданнями незгоди викинути» [8, 226].

У наступні роки наступ на українське книгодрукування не припиняється. Так у 1724 р. за те, що Києво-Печерська Лавра надрукувала без дозволу Москви книгу «Тріодь», її покарано штрафом в 1000 крб., покарано за те, що випустила книжку «не во всем с великороссийским сходную». Також було закрито й переведено до Москви Чернігівську друкарню. Перед цим друкарня була оштрафована на 1000 крб. за те, що не надсилала до Москви книжок на цензуру [21, 232].

Старшинську опозицію російському наступу на українську автономію очолив наказний гетьман Павло Полуботок. Дослідники з’ясували, що українські автономісти прагнули досягти мети «шляхом організації широкомасштабної чолобитної кампанії, яка, за їх задумом, повинна була б засвідчити прагнення всього українського народу жити згідно з давніми правами і звичаями» [8, 269].

У листопаді 1723 р. депутація козацької старшини на чолі з наказним гетьманом, генеральним суддею Іваном Чарнишом, генеральним писарем Семеном Савичем вирушила до царя Петра І з петицією відновити гетьманство й розширити автономію Гетьманщини. Цар наказав заарештувати П.Полуботка, всю старшину, що була з ним (15 осіб), і всіх українців, що підписали петицію. Полуботок, реєнт генеральної канцелярії Володковський та полковник Переяславський Карпека померли у Петропавловській фортеці. Інших після смерті Петра I звільнено, але інтерновано в Петербурзі. Відпущено в Україну лише тих, хто мав синів, а синів узято заложниками [14, 85]. Водночас у козацьку Україну вирушає з надзвичайними повноваженнями О. Рум’янцев для з’ясування масштабів опозиції царському режимові. Невдовзі він вчинив 20 призначень на старшинські посади, з поміж них 12 – на місце старшин, запідозрених в автономістських настроях [8, 272].

На початку 1724 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Було схоплено Д. Апостола і генеральну старшину В. Жураківського та Я. Лизогуба, котрі очолювали гетьманський уряд, їх завезено до Петербурга й кинуто у Петропавловську фортецю [22, 46]. Згідно з царським указом всі маєтності і майно П. Полуботка були конфісковані. Спеціальною комісією у складі майора М. Раєвського та лейб-гвардії сержанта І. Львова було проведено опис маєтностей і майна Полуботка та його синів Андрія і Якова. Комісією була складена «Книга пожиткам бывшего полковника Павла Полуботка» [23, 64]. Окремим українським старшинам, у тому числі і миргородському полковнику Д. Апостолу, наказано було жити із сім’ями у Петербурзі: «…за те вышепоказанные от старшин вины и преступления наших указов и чинимые к малороссийскому подлому народу обиды и разорения… надлежали сослать в ссылку на вечное житье в Сибирские города, а движимые и недвижимые их имения взять на наше величество; однако ж Мы… указали жить им в Петербурге с женами и детьми безсьездно…» [18, 97].

Як доводить дослідник Н.Герасименко, однією з головних причин, що викликали зміни у політиці російського уряду щодо Лівобережної України, було загострення міжнародної обстановки. На початку 1725 р. визначилося розмежування політичних сил у Західній Європі, в результаті чого утворилися два ворожих табори. 19 квітня 1725 р. Австрія та Іспанія об’єдналися у Віденський оборонний союз, спрямований насамперед проти Англії та Франції. У відповідь ці країни, до яких приєдналася Пруссія, у Герренгаузені (поблизу Ганновера) підписали договір, оформивши так званий Ганноверський союз [18, 92]. Відчуваючи неминучість війни з Туреччиною, російський уряд прийняв рішення піти на деякі поступки козацькій старшині й населенню Лівобережної України, бо у майбутній війні ця територія через своє географічне положення мала відіграти важливу роль.

Тому 1 жовтня 1727 в Глухові, в присутності царського радника Наумова, обрано на гетьмана Миргородського полковника Данила Апостола [14, 86]. У відповідь на прохання затвердити «статті» Данило Апостол одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мали форму царського «указу» гетьманському урядові. За «указом», у військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину. Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя. Гетьман не мав права без дозволу царя карати старшин смертю, міг лише побавити їх влади і провести конфіскацію майна. Генеральний Суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Російський уряд отримував можливість контролювати українські фінанси, для чого передбачалося утворення окремого фінансового управління – «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином та українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. Гетьман був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли захоче, до своїх маєтків [14, 87].

Отже, незважаючи на ліквідацію Російським урядом в 1722 р. інституту гетьманства і заснування замість нього російської владної структури – Малоросійської колегії, діяльність якої спрямовувалася на інкорпорацію Гетьманщини до складу Російської імперії, державна ідея у формі відстоювання прав Козацької держави, передбачених договором 1654 р., продовжувала й далі існувати у свідомості українських патріотів.

Дата добавления: 2015-05-23