Входження Правобережної України до складу Росії

Магнатсько-шляхетська анархія, антифеодальні виступи народних мас значно послабили колишню могутність шляхетської Польщі. Скориставшись цим, Австрія, Пруссія та Росія, як уже зазначалося, здійснили три поділи Польщі. Після другого поділу, у зв'язку з підписанням конвенції між Росією і Пруссією 12 січня 1793 р., до Росії відійшли Правобережна Україна і частина Західної Білорусії.

Генерал-аншеф М. Кречетников за дорученням імператриці Катерини II оприлюднив маніфест “Про приєднання польських областей до Росії”. У ньому зазначалося, що населення Правобережної України повинне впродовж місяця урочисто присягнути на вірність царській владі у присутності представників влади. Якщо ж хтось не хотів дати присягу, йому дозволяли продати нерухомість і до трьох місяців виїхати за кордон. Після закінчення цього терміну маєток конфісковували і передавали до казни.

Польський сейм 11 липня 1793 р. затвердив договір про входження цих земель до складу Росії. Якщо поділи Польщі - явище реакційне, то приєднання у той період Правобережної України до Росії можна розцінювати як позитивний фактор. Це важливий етап на шляху об'єднання всіх українських земель. Приєднання Правобережної України до Росії викликало зміни адміністративно-територіального устрою, тобто приведення його відповідно до загальноімперського поділу. Царським указом 13 квітня 1793 р. було вирішено створити на цих землях губернії, організувати судові установи “за правилами установ наших”, тобто згідно з правилами про Установлення для управління губерній Всеросійської імперії 1775 р., на Правобережній Україні створювались дві губернії: Із'яславська і Брацлавська. Тимчасово виділялась так звана Каменецька область, а колишні Київське і частина Брацлавського воєводств ввійшли до складу Київського намісництва.

Наказом 1 травня 1795 р. були створені також Брацлавська, Волинська і Подільська губернії, а через дуже короткий час - 22 травня і 5 липня цього ж року - за царськими указами утворювалися Брацлавське і Волинське намісництва з поділом на округи, Подільське намісництво з поділом на повіти. Але процес на цьому не завершився. Зійшовши на престол, Павло І указом 12 грудня 1796 р. ліквідував Брацлавське намісництво, а 1797 р. Правобережна Україна була поділена на три нові губернії - Київську, Подільську та Волинську, які 1802 р. утворили єдине генерал-губернаторство.

Відповідно до цього поділу запроваджувались і органи управління. Адміністративно-поліційний апарат у губерніях очолювали губернатори. У віданні генерал-губернаторів знаходилося управління декількома губерніями. Генерал-губернатори і губернатори призначалися безпосередньо імператором і наділялися вищою адміністративною, поліцейською та наглядною судовою владою. Вони здійснювали нагляд за всіма місцевими установами. У їх підпорядкуванні перебували також війська.

Систему адміністративних установ кожної губернії становили губернські правління, комісії, присутствія і комітети, наказ суспільного презирства, межові контори, лікарські управи. Провідне місце належало губернському правлінню. Формально цей орган підпорядковувався губернатору і сенату, а насправді вони були допоміжними органами губернатора за наглядом і керівництвом місцевими установами.

У повітах адміністративно-поліцейські функції виконували капітан-справник, а також нижній земський суд..Зауважимо, що назва органу не відповідала його компетенції. Передусім, це був поліцейський орган повіту. Він також виконував адміністративні, слідчі та судові функції щодо дрібних справ. У деяких губерніях збереглися свої особливості. Так, у Волинській губернії поліцейська система мала допоміжні органи як залишки старої системи місцевого управління. Ними були так звані ключ-війти, які обиралися дворянськими зібраннями із шляхтичів по 6-8 у повіті, їх діяльність мала допоміжний характер для нижнього земського суду. Вони боролися з бродяжництвом, перевіряли документи у сторонніх осіб, які знаходилися у даній місцевості, збирали відомості для земського суду, стягували невеликі суми і виконували дрібні доручення земського справника.

Управління містами здійснювалося поліцейськими органами і становими виборними установами: міськими думами, магістратами і ратушами. Чимало міст перебувало у власності чи в підпорядкуванні окремих феодалів. Важливу роль в управлінні містами виконували городничі (керівники поліцейських органів). Складовою частиною механізму управління на Правобережній Україні була судова система, тісно пов'язана з адміністративно-поліцейськими установами. Після входження Правобережжя до Росії судова система за структурою дещо відрізнялася від інших губерній. Ще указом 23 квітня 1793 р. було визначено, що “суд і розправу в тих землях залишити на правах польських”. Судові чиновники залишалися також на місцях, тільки на головні посади були призначені царські представники.

Відповідно до імператорського указу “Про відновлення в Малоросії правління і судочинства” 30 листопада 1795 р. “належало для суду ж і розправи відновити колишній там генеральний суд”, що мав два департаменти, кожен з яких комплектувався з генерального судді, двох радників, котрі призначалися імператором, і п'яти засідателів чи депутатів, які обиралися дворянством “всякі 3 роки”. В обох департаментах кримінальних і цивільних справ усі “справи повинні бути розібрані і вирішені за правами тамтешніми”. Скарги та апеляції на рішення генерального суду можна було подавати до сенату.

В усіх повітах запроваджувалися земські суди, до складу яких входили земський суддя, два підсудки або асесор і нотаріус (писар). Наступного ланкою судової системи, визначеної указом, були підкоморські суди на чолі з підкоморіями. Суд розглядав межові спори.

У містах судовими інстанціями залишалися магістрати, що складалися з двох бурмистрів і чотирьох ратманів, яких обирали міські товариства на три роки, та ратушні у містечках.

Сенат видав 11 вересня 1797 р. спеціальний указ, в якому зазначалося: у земському, повітовому і підкоморському судах, а також у магістратах судочинство необхідно вести польською мовою, а в головному суді - генеральному - “писати резолюції і вироки по всіх справах на одній стороні по-польськи, а на другій буде переклад по-російськи”.

Таким чином, своєрідність внутрішньої політичної ситуації після входження Правобережної України до Росії (а це, передусім, вплив польської аристократії) зумовила деякі особливості при реформуванні державного апарату, і зокрема, судової системи. У 40-х роках XIX ст. будь-які відмінності на цій території були ліквідовані.

Дата добавления: 2015-05-23