Висновок 2 страница. В Україні поряд з вільнолюбними виступами Г

В Україні поряд з вільнолюбними виступами Г. Сковороди і визвольними ідеями козацьких літописців зростали і поширювались антикріпосницькі й просвітницькі ідеї. Український просвітитель-демократ Яків Козельський виступив за ліквідацію кріпосництва. Він схвалював боротьбу пригнобленого народу за свободу проти кріпосного рабства. Просвітитель вважав ідеальним суспільний лад, заснований на республіканських засадах за умови, що члени суспільства будуть задовольняти матеріальні потреби власною працею. У «Філософських пропозиціях» Я. Козельський твердив, що «спільна користь є основою всіх людських чеснот і законодавств».

Письменник і громадський діяч Василь Капніст у віршах також висловлював визвольні ідеї. В «Оді на рабство», що було написано з приводу сумнозвісного указу Катерини II, письменник викриває безглуздість і антигуманність закріпачення українських селян. Він з великою силою і майстерністю показує бюрократичну самодержавну систему Росії й у комедії «Ябеда».

У 1762 р. Семен Дівович, перекладач Генеральної військової канцелярії', написав визначний віршований твір «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор в алегоричній формі бесіди двох країн довів старожитність походження України та її невід'ємне право на самостійне державне існування.

Подібними ідеями пронизані й твори інших, менш відомих поетів та письменників. Темами їхніх книг все частіше ставали події з життя народу, його побуту, звичаїв, героїчного минулого. Селяни, запорожці, гайдамаки у них наділені позитивними рисами. Зате панам. здирникам та їм подібним діставалося сповна. У сатиричних повістях висміювали хабарників, зрадників, поміщиків і попів. Наприклад, одна сатира розповідає, як піп ховав, мов людину, собаку, а єпископ висвячував за гроші на попа козла. Здебільшого авторами подібних творінь були мандрівні дяки, студенти та викладачі Академії, колегіумів. їхня літературна творчість, як правило, спиралася на народну основу, на фольклор.

Фольклорне підґрунтя мала і поема Івана Котляревського «Енеїда» - перелицьована на український лад і подана в гумористично-сатиричній формі однойменна поема давньоримського автора Вергілія. Перші три розділи «Енеїди» з'явились у Петербурзі 1798 р. і знаменували початок нової української літератури, що писалася живою, розмовною народною мовою.

Значний крок вперед зробило й українське театральне мистецтво та музика. Драматурги в комедіях і трагедіях розповідали про боротьбу з агресією турків і татар, про героїчні подвиги Б. Хмельницького, П. Сагайдачного, I. Сірка. С. Палія, вигадували різні гумористичні сценки з народного життя. Згодом їх ставили на площах у відкритих театрах-балаганах студенти, а із заснуванням у 1789 р. в Харкові постійного театру - і професійні актори. Вистави відбувались у Києво-Могилянській академії, колегіумах, школах. Український вертеп у цей час поширювався у сусідні країни і користувався особливим успіхом у російських містах - Курську, Тобольську, навіть Якутську, де жили вислані, репресовані царським режимом українці.

З розвитком театрального мистецтва набула поширення і професійна музика. її теоретиком вважався Микола Дилецький, автор виданої у 1670 р. «Граматики музичної». Перших музикантів випускали Києво-Могилянська академія та засноване в 1737 р. у Глухові музичне училище, учнями якого все XVTII ст. поповнювалася царська придворна капела. Саме вихованець Глухівського училища, а пізніше і Києво-Могилянської академії Максим Березовський став видатним українським композитором, хоча й жив за межами України, автором першої в Росії опери «Демофонт». Його земляк і учень Дмитро Бортнянський розвинув далі національне музичне мистецтво, написавши опери «Креонт», «Сокіл», а також понад 100 хорових творів, багато з яких і донині чарують слухачів талановитістю. Д. Бортнянський тридцять років керував придворною капелою у Санкт-Петербурзі. Широко використовували пісенну творчість українського народу і такі талановиті музики, як Артем Ведель і Марко Полторацький.

У тяжких умовах колоніально-кріпосного гніту розвивалися таланти народних музикантів - кобзарів, лірників, співців, троїстих музик. Серед цих самородків варто згадати простого козака Климовського, автора широко відомої пісні «Їхав козак за Дунай», що й нині входить до репертуару більшості хорів.

Джерелом натхнення для поетів, письменників, музик була усна творчість українського народу. Вона справила вирішальний вплив на формування духовної культури. Народна поезія України - пісні, думи, казки - апофеоз краси. Український народ проніс через ст. рабства і неволі дорогоцінні багатства свого генію, оспівуючи мужність, кохання, відвагу, героїзм, вірність, любов до Вітчизни. Герої «Енеїди» I. Котляревського говорять: «Любов к Отчизні де героїть - там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат!»

До наших днів дійшли згадки про напівлегендарну дівчину Марусю Мурай, народну поетесу з Полтави. Їй належить багато пісень, складених під час Визвольної війни, що й сьогодні на устах у народу.

Прості люди вигадали чимало прислів'їв та приказок, що дотепно і влучно висміювали різні вади: «Від багача не жди калача», «Всяк знає, як багач дбає: не своїм горбом, а чужим трудом». У кінці XVII ст. з'явилася перша збірка фольклору - «Вірші та приповісті посполиті» Климентія Зіновієва. З історичного епосу того часу маємо найкращі пам'ятки кобзарської творчості в думах про «Феська Ганджу Андибера», «Федора Безродного», «Козака Голоту». Кожна з них подає долю окремого козака на широкому історичному і суспільному тлі бурхливої епохи.

Своє житло народ прикрашав вишитими рушниками, килимами з рослинно-квітковим і геометричним орнаментом. Печі обкладали декоративними, майстерно виробленими кахлями, розмальовували квітками. На стінах вішали ікони і народні картини, найчастіше із зображенням козака Мамая, в образі якого народ бачив не лише відважного воїна-патріота, a іі задумливого музику та співака. Тому на численних варіантах народної картини Мамая зображено з кобзою в руках і піснею на устах. Його погляд сповнений глибоких людських почуттів, світлих мрій.

Барвистим і своєрідним став одяг народу - плахти, пояси, намітки, шаровари, свити, кожухи, корсетки тощо. Здавна дійшли до нас згадки про оригінальні свята, весілля, толоки, веснянки, гагілки, розваги. Все це свідчить про невичерпність сил і наснаги українського народу, про його прагнення до світлого, прекрасного. Неповторна оригінальна культура, створена ним, зайняла почесне місце у світовій культурі.

3 ростом освіченості змінювалася на краще й культура жителів села. Ось як характеризує життя українського селянина кінця XVIII ст. один з англійських мандрівників. На його думку, чистота і порядок в українському селі такі високі, що подібне він бачив лише у Голландії та Норвегії. А за столом в українського селянина більш охайності, ніж у московського князя. Подорожуючи по Україні, автор нотаток «почував себе ж вдома». Подорожній відзначає «чесність, привітність, гостинність і господарність українців».

Варто відзначити, що козацька старшина виявляла велику турботу про відновлення і реставрацію старовинних церков, таких як Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Спаський собор у Чернігові та інші. їхнє оновлення, як і нове будівництво, велося з поєднанням місцевих традицій і поширеного у Західній Європі стилю бароко. Споруди у новоствореному стилі козацького бароко характеризуються вибагливими декоративними фронтонами, вишуканим оформленням вікон і дверей, східчастими дахами, кількома грушоподібними куполами, серед яких центральний - найвищий. Виключною урочистістю, охайністю відзначалося й оформлення інтер'єру будов.

Серед нових споруд архітектурною довершеністю триверхого храму відзначається Покровська церква у Харкові, монументальністю й архітектурним смаком дивують Троїцький собор у Чернігові та Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами.

Багато храмів і цивільних будов Києва споруджено за проектами архітекторів Києво-Печерської Лаври. Кріпак-архітектор Степан Ковнір (1695-1786) побудував друкарню, дзвіницю, келії монастиря. Будівничий Іван Григорович-Барський (1713-1785) спорудив будинок Академії, Покровську церкву на Подолі тощо. їхні будівлі мали білі стіни, широкі фронтони, барвисті, червоні й зелені дахи, вкриті позолотою маківки, багато орнаментувалися гірляндами листя, плодів, квітів.

Яскравою пам'яткою дерев'яної народної архітектури є козацький Троїцький собор у Новоселиці (Новомосковськ Дніпропетровської області), збудований народним майстром Якимом Погрібняком у стилі козацького бароко.

Крім храмів, зводились нові та оновлювались старі об'єкти військового призначення. Нові форти і бастіони виростали у фортецях Києво-Печерської Лаври, Львова, Кам'янця-Подільського, Хотина, Мукачевого. Меджибожа, Чигирина. Оригінальними і своєрідними за стилем були будинки гетьманів, полковників, заможних людей Києва, Львова, Черні-рева, Батурина, міст Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя. Сьогодні стоїть у Чернігові розкішна кам'яниця полковника Якова Лизогуба, що нагадує про силу і багатство козацької старшини. Особливої пишноти зазнав Глухів за часів гетьмана К. Розумовського, який перетворив його на передове європейське місто з чудовими храмами та розкішним палацом, спроектованим і спорудженим архітектором світового значення Чарлзом Камероном.

Провідне місце у розвитку іконопису і монументального живопису займали майстри Києва. Тут дуже ретельно і талановито оновлювалися настінний живопис і мозаїка Софійського собору. А в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври було створено галерею портретів світської знаті, гетьманів, полковників. Від Києва не відставали й інші міста. Створена на Лівобережжі композиція «Воздвиження Христа» побудована на протиставленні юрбі знаті групи співаків - міщан, козаків, селян. Особливо яскраво реалістичні риси мистецтва проявились у роботі художника I. Паєвського над портретом молодої дружини козацького полковника з Новгород-Сіверського Євдокії Журавки з дітками.

На Західній Україні уславилися живописними творами Іван Руткович (з Жовкви) та Йов Кондзелевич (з Волині). Вони малювали в основ-ЙОму на замовлення багатих людей. Проте у портретах, за розкішним одягом і блиском багатства, бачимо звичайних людей з їхніми турботами і переживаннями.

Художники майстерно оздоблювали книги. Сторінки прикрашали цікавими й оригінальними мініатюрами та гравюрами. Цілі майстерні по гравіруванню існували при київській, чернігівській та львівській друкарнях. Діяли і малярські школи. У Києві їх було дві - у Лаврі й Академії. Видатними живописцями, послідовниками київської малярської школи стали Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, які, у силу умов, жили і працювали в основному поза Україною, у Росії. Левицький і Боровиковський розмалювали чудову Андріївську церкву в Києві, споруджену за проектом італійського архітектора Варфоломія Растреллі у стилі бароко. їм же належать парадні портрети російських аристократів, царів і цариць, української знаті.

Отже, незважаючи на несприятливі економічні й політичні умови, на відтік талановитих людей до Росії, українська культура на кінець XVIII ст. мала значні здобутки у провідних галузях.

З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Т. Шевченка.

Внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX ст. виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні.

1. Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство

Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.

Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки.

Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією.

2. Громадівський рух у другій половині ХІХ століття

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців і куди після відбуття покарань дозволили повернутися і обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі". На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може".

Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.

Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети "Киевский телеграф".

Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.

Головою відділу було обрано Григорія Павловича Галагана, високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно було обрано П.Чубинського. Органом Відділу стали „Записки Юго-Западного отдела ИРГО". Неформальним органом Відділу була також газета «Киевский телеграф», яка виходила в 1874-1876 pp. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи по вивченню духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.

До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них — В.Антонович, М.І.Драгоманов, В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д. Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Окрім них, для Відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які присилали записи про народний побут, традиції, вірування.

Крім видавничої справи, Відділ провів цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з'ясований національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.

Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів "Трудов Юго-Западной экспедиции" (no 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи "Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.", також підготовлено матеріальна ще три томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгляділо загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову.

Дата добавления: 2015-05-23