Висновок 1 страница. За Березневими статтями в Україні продовжувала діяти попередня правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни

Право.

За Березневими статтями в Україні продовжувала діяти попередня правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільних відносин за принципом “ведлуг звичаю давнього”. Норми звичаєвого права широко застосовували судові та адміністративні органи, вони були основним джерелом при складанні збірників права, проведенні кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Значне місце у правовій системі посідала нормотворча діяльність гетьманської влади.

Цьому періодові властиво і те, що на визволеній від поляків території зберігалися деякі джерела польсько-литовського походження. Серед них вирізнялися окремі князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути. Найважливішим був, звичайно, третій Литовський статут 1588 р., що діяв в Україні аж до середини XIX ст., а також різні збірники магдебурзького права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах, наділених правом самоврядування

Важлива роль, безперечно, у регулюванні суспільних відносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а також договірним статтям, підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і російським урядом - з іншого У цих договорах визначалося правове становище України у складі Росії, порушувалися головні питання внутрішнього життя України.

Поширилися нормативні акти гетьманської влади і Генеральної військової канцелярії, зокрема гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти,якібули загальнообов'язковими і визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи господарств До ліквідації політичної та правової автономії України норми російського права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді дрібних кримінальних справ чи спорів застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало російське законодавство.

У південних районах, так званій Новоросії, також застосовувалися норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і норм звичаєвого права. Правобережна Україна до кінця XVIII ст. залишалася у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, магдебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тільки 1840-1842 рр. на територію всієї України була поширена чинність Зводу законів Російської імперії.

Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою застарілими або дублювалися. Окрім цього, верхівка суспільства України прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифікаційних робіт у другій чверті XVIII ст.

Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, котрі намагалися закріпити свої права, а також відновити автономне становище України. Царський указ появився 22 серпня 1728 р. під назвою “Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу” і став основою для створення першої спеціальної кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався.

Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелминське”, “Зерцало саксонів” П.Щербича, “Порядок прав цивільних” Б.Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо). Були підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики Внаслідок цього 1743 р. з'явився збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Він складався з 30 глав, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалися інструкція кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр, тобто покажчик, а також “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана” своєрідний табель про ранги. Отже, панівна верхівка домоглася введення норм, які б захищали їхні привілеї, право власності тощо.

Норми, вміщені у збірнику, обґрунтовували право на самовизначення, а це, зрозуміло, суперечило інтересам царського уряду. Тому збірник був відправлений на доопрацювання, ревізію та перегляд. Він так і не став офіційним джерелом права, однак його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Були проведені деякі інші кодифікації, наприклад, збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана К. Розумовського, - “Суд і розправа у правах малоросійських” 1750 р. Тут обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти, зокрема, необхідність відновлення станових судів в Україні тощо. Крім цього, здійснені приватні кодифікації, наприклад, “Книга Статут та інші права малоросійські” 1764 р., що стала посібником для суддів-практиків На чолі з секретарем II Малоросійської колегії О. Безбородьком 1767 р. був створений “Екстракт малоросійських прав” - систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права, складений так, щоб доказати необхідність відновлення автономного становища України. Оскільки ця ідея суперечила політиці царизму, що активно проводилася стосовно України, збірник був переданий в архів.

У зв'язку з повною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу, Сенат 1786 р. розробив новий збірник, в основу якого покладені “Екстракт малоросійських прав” Безбородька, “Установлення про губернії” 1775 р. та інші акти. “Екстракт із указів, інструкцій та установ” був затверджений Сенатом і розісланий на місця для практичного застосування.

Відомі також спроби кодифікувати право в Україні у першій чверті XIX ст. Але, як і попередні, у життя вони втілені не були. У процесі становлення єдиної правової системи на всій території Російської імперії на Україну 1840-1842 рр. поширилося загальноімперське законодавство. Так закінчилася доба Гетьманщини як результат послідовної шовіністичної, великодержавної політики царської Росії.

Український народ був позбавлений ознак державності аж до початку першої світової війни.

Розвиток і зміцнення феодалізму призвели до посилення ролі нових джерел права, його кодифікації та подальшого розвитку основних галузей діючої системи права.

Продовжували розвиватися окремі інститути цивільного, спадкового, кримінального, процесуального та інших галузей прав. Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на землю та в інших, тісно пов'язаних з ним правових відносин. Збереглися способи набуття землеволодінь - спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. У зв'язку з переходом землі, якою володіли раніше польські магнати і шляхта, у загальновійськову власність з'явилися нові способи її набуття у приватне володіння - отримання на ранг за службу, пожалування з боку царя, гетьмана чи полковника, за давністю володіння.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види - вотчина і держання. Вотчинна форма землеволодіння внаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин ставала переважаючою. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо. Держання були тимчасовими володіннями: передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, орендування землі.

Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, що передавалися старшині та іншим урядникам за умовою і на строк служби. Такі землі могли бути передані за спадком тільки спадкоємцеві, котрий перебував на службі. Іншими способами такі землі не відчужувалися. Володільці рангових маєтків всіляко намагалися перетворити їх у власність. Найсприятливішим шляхом.для цього вважалася царська служба і отримання в дарунок (дар) за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом.

Володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність через реформовані станові суди у другій половині XVIII ст., використавши споконвічну давність, а також у зв'язку з переходом козацького війська до складу російського й зрівняння у правах козацьких старшин та інших урядників з правами російського дворянства.

Товарно-грошові відносини зумовили розвиток зобов'язальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори міни і купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна. Для того щоб їх скласти, вимагалося письмове занесення про це в акт книги. Такий порядок існував і для грошової та майнової позики, особистого чи майнового найму. Невиплата боргу у визначений термін призводила до конфіскації майна або відчуження земельного наділу боржника, який рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відроблення боргу.

Зобов'язання за заподіяння шкоди поділялись на ті, що наносили шкоду особі, і ті, що наносили шкоду общині. В обох випадках нанесена шкода повинна була відшкодовуватися майном або відробітком.

У спадковому праві появилась тенденція до встановлення чітких кордонів вільного розпорядження спадковим майном за заповітом, а також розширення спадкових прав за жіночою лінією. Для міщан приватновласницьких містечок право спадкування за заповітом було обмежено третиною спадкового майна, а дві третини його за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника землі.

Сімейно-шлюбне право не зазнало суттєвих змін. Зазнав змін обряд заручення. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався так званий заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи золоті прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі та поверталась у випадку відмови нареченого від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його вини.

Зазнали змін принципи розвитку кримінального права. Під злочином почали розуміти порушення закону, правової норми, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, майну, честі особи. Покарання полягало у залякуванні, відшкодуванні, ізоляції та використанні праці злочинця. Суб'єктами злочину могли вважатися всі особи за винятком малолітніх до 16-річного віку. Від покарання звільнялися (чи каралися значно легше) особи, котрі мали фізичці вади. З суб'єктивного боку при визначенні покарання брали до уваги ступінь вини злочинця. Об'єкти злочину були встановлені законами порядку - державна влада та управління, життя, здоров'я, майно і честь людини.

Не відбулося принципових змін і в системі злочинів. Злочини поділялися на: державні (зрада, перехід на бік ворога, здача фортеці, фальшивомонетництво), проти релігії (богохульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневаження церкви), посадові (хабар, розтрати, крадіжки), проти особи (вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження), майнові (крадіжки, розбій, грабунок). Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням. Члени його сім'ї підлягали вічному засланню і виселенню до Сибіру. Все їх майно конфісковувалося.

Посадові злочини могли супроводжуватися застосуванням тілесних покарань, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вбивця піддавався смертній карі, а за інші злочини проти особи встановлювалися тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини призводили до смертної кари чи тілесних покарань, вигнання, биття палицями, грошових штрафів.

Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його межі - не завжди. Вид і розмір залежали від соціальної приналежності злочинця і потерпілого. Наприклад, грошовим штрафом каралися ті, котрі вбивали селян-втікачів. Допускалося застосування декількох видів покарання за один злочин.

Закон передбачав велику кількість покарань. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара - проста (повішення, відсічення голови) і кваліфікована (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). До тілесних покарань відносили відрізання вуха, носа, руки, до болісних - биття палицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що злочинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмарків, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах.

Конфіскація майна вважалася додатковим покаранням. До такого покарання належало і вигнання, тобто вислання злочинця за межі села або міста чи конкретної території на певний час або без права повернення. Подібним пока­ранням було також заслання до Сибіру.

Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою залякування це робилося здебільшого публічно.

Процесуальне право також зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судовому спорі Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.

Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи державними органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у “добрих людей” відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого існували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”.

Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду. Розпочинався процес судового розгляду. При винесенні вироку на рішення суду могли вплинути прохання потерпілого чи громади пом'якшити покарання, жінки - віддати злочинця їй в чоловіки тощо.

Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції.

Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Україні до кінця XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.

Українська козацька держава, створена під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького наприкінці 40-х років XVII ст., посідала гідне місце серед держав Європи. Незабаром після укладення в 1654 р. договору між Україною і Росією царський уряд послідово здійснював політику, спрямовану на ліквідацію Української держави. Через несприятливі політичні обставини українському народу і його лідерам не вдалося зберегти національну державність.

Несприятливими були геополітичні умови, сильними були сусідні держави, що претендували на українські землі, могутнім був натиск Російської імперії.

Незважаючи на трагічну долю, Українська козацька держава аж до 80-х років XVIII ст. — це надзвичайно важлива епоха в історії українського народу. Саме українська козацька держава після занепаду Галицько-Волинського князівства, а потім у часи «Руїни», з відривом Правобережжя і поверненням його під владу Польщі, стала головним місцем національно-державного життя усіх українських земель. У Гетьманщині впродовж усього часу її існування був своєрідний демократичний у своїй основі державний устрій. Хоча царський уряд урізав автономію, але у свідомості народних мас зберігалась ідея демократичності і незалежності Української держави, почуття любові до своєї батьківщини. І коли, наприкінці XVIII ст., багатьом здавалося, що українське національне життя померло, саме на основі національно-державних традицій попереднього часу починалося нове відродження національної самосвідомості українського народу, що супроводжувалося формуванням самобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у формі українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві. Про розвиненість українського права свідчать результати кодифікаційних робіт, розпочаті у 30-х роках XVIII ст. під час гетьманування Данила Апостола, коли було розроблено низку оригінальних за формою і змістом пам'яток права, зокрема «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. — проект першого Кодексу українського права, який фактично став збірником чинного до кінця XVIII ст. права в Україні.

Існування української автономної державності в кінці XVII ст. створило сприятливі умови для розвитку національної культури. Розширення зв'язків із Західною Європою, розбудова держави вимагали освічених людей, урядовців, канцеляристів, що викликало поширення освіти, писемності, політичної думки. Бурхливі події історії відобразились у літературі, мистецтві, театрі, книгодрукуванні, народній творчості. Але у XVIII ст. в Україні почали накопичуватися негативні умови для розвитку культурного життя. Високо піднесені під час Визвольної війни 1648-1657 pp. ідеї самостійності та державної незалежності України окрилили народні маси, розбудили національну свідомість, але не знайшли в подальшому повного втілення у життя. В українського народу не вистачило внутрішньої консолідації військових і духовних сил для захисту єдності країни, для здобуття повної державної незалежності. Україна стала об'єктом поділу її територій між «добрими сусідами». Це принижувало й зневажало душу народу, викликало законний протест проти гнобителів. Та все ж козацька державність допомагала зберегти етнічну єдність української народності, врятувати її від культурно-національного поглинання близькими за походженням поляками та росіянами.

Вищу школу України із середини XVII ст. репрезентував заснований 1632 р. Києво-Могилянський колегіум, що за гетьманства Івана Мазепи у 1701 р. дістав статус академії. Ввібравши кращий досвід наукової і навчальної діяльності, Києво-Могилянська академія досягла високого рівня освіти. Особливо піднісся її авторитет за часів I. Мазепи, який багатодбав про неї: виділяв чимало власних коштів на будівництво приміщень і обладнання, сприяв набору вихованців. Кількість студентів при ньому зросла до 2 тисяч чоловік.

Ректор і педагоги колегіуму створили струнку систему навчання, що непоступалася рівню європейських університетів. Навчання у 8 класах тривало 12 років. Учнями могли стати лише діти, які вже вміли читати й писати, вони вступали у підготовчий клас. Три наступні класи вивчали грецьку, старослов'янську, латинську і польську мови. Навчання у двох середніх класах зосереджувалося на вивченні піїтики і риторики. Учні складали вірші, літературні твори, опановували теорію й практику ораторського мистецтва. У двох вищих класах вивчалися філософія та богослов'я: спочатку два роки - філософія, а потім чотири роки - богослов'я. До програми входили також математика, історія, географія, архітектура, астрономія.

Освіту в Академії одержували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства та козацтва. Проте потрапляли туди і здібні учні з міської та селянської бідноти.

Академія славилася талановитими й високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоаникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський. Академія здобула славу не лише в Україні, а й у Московії. Українське суспільство часів Мазепи було передовим, модернішим порівняно з Москвою і стало для неї зразком запозичень. Уже тоді цар забирав до себе освічених людей з України для піднесення культури. Зокрема, українські вчені Артемій Сатановський та Єпіфаній Славинецький стали провідниками культурно-освітніх і церковних реформ у Московщині в другій половині XVII ст.

Вишкіл в Академії діставали також білоруси, поляки, молдавани, болгари, греки, серби. її випускники ставали просвітителями, викладачами поважних навчальних закладів Польщі, Угорщини, Білорусії, Литви, Сербії, Молдавії, Болгарії, Далмації. Серед вихованців, які уславили Академію, були філософ Г. Сковорода, письменник В. Григорович-Барський, державні діячі О. Безбородько та Г. Полетика, історик М. Бантиш-Каменський, культурно-освітній діяч і письменник П. Гулак-Артемовський.

Разом з Києво-Могилянською академією освітній престиж України підносили також Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми, відкриті відповідно у 1700 p., 1727 p. та 1738 p. Вони виступали своєрідними філіями Академії.

Передова громадськість України прагнула піднесення освіти в краї. Гетьман К. Розумовський хотів відкрити університет у Батурині, що зробив своєю столицею. Пропонували заснувати університети у Києві, Чернігові, Катеринославі, Харкові. Але царський уряд не дав згоди, а розпорядженням від 1783 р. запровадив викладання в Київській Академії лише російською мовою, а згодом перетворив її на звичайну духовну академію. Сільські школи теж перевели на російську мову навчання.

Австрійський уряд запровадив навчання українців чужою для них німецькою і польською мовами. Центрами вищої освіти і культури Західної України були відкритий у 1661 р. Львівський університет у Галичині та Мукачівська семінарія в Закарпатті.

Початкову освіту в міських школах здобували діти шляхти, купецтва, духівництва, міщан, ремісників, селян, козаків. З'являлися школи й у селах. У них навчалися переважно діти козаків та вільних поселян. Поширенню освіти серед простого народу України на зламі XVII-XVIII ст. дивувалися проїжджі іноземці. Як свідчать документи, у 1748 р. в семи полках Гетьманщини працювало 866 шкіл. Це орієнтовно одна школа на тисячу жителів. Школу будувала громада, вона ж запрошувала й утримувала вчителів. На хуторах навчання вели «мандрівні дяки». Вчителями, яких тоді називали бакалярами, здебільшого ставали теж попи і дяки. Сотники і полковники наймали мандрівних приватних учителів.

Методи й прийоми навчання були досить простими. Учнів заохочували навчатися, викликаючи інтерес до знань, а також примусом і побоями. Зміст навчання у школах для народу обмежувався вивченням Закону Божого, граматики й арифметики. Вчили і навичкам діловодства - копіювати документи, писати прохання, скарги. Навчання велося староукраїнською книжною мовою. Деякі учні, частіш усього сироти, жили при школах і звалися «школьниками». Вони заробляли на хліб працею в господарстві вчителя, допомагаючи відправляти церковну службу.

Поступово навчання вдосконалювалося, особливо у братських школах, поширених у польській частині України. Братства мали достатньо коштів, щоб будувати школи, забезпечувати їх усім необхідним. Це «Букварі», видані у друкарнях Києво-Печерської Лаври та Львівського братства, неодноразово перевидана «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького. Користувались у школах рукописними посібниками, в яких висвітлювалися питання історії, техніки, ремесел, торгівлі. У школах Галичини і Правобережжя вивчалися польська, грецька та латинська мови. Привілейованими були уніатські та єзуїтські школи.

Тісно пов'язане з освітою, широкого поширення набуло в Україні книгодрукування. Українські друкарні досягли високої майстерності. Книги, друковані на папері, прикрашали великими заставними літерами, заголовними вставками. Кожна книжка відкривалася розкішно і вміло виконаною гравюрою. Особливої досконалості досягли майстри-друкарі львівської, київської й чернігівської друкарень. Уже наприкінці XVII ст. всі великі міста України мали власні друкарні та майстрів.

Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це - підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевшими, доступнішими для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти.

Сирійського мандрівника XVII ст. захопила і зачарувала велика друкарня в Печорському монастирі. «Це чудовий друкарський дім, що слугує для цієї країни. Із нього виходять всі їхні церковні книги дивного Друку, різного кольору і виду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження», - записав він у подорожніх нотатках.

Чільне місце у розвитку науки та культури України XVIII ст. займає творчість видатного філософа і письменника Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Син козака Чорнуської сотні Лубенського полку, Григорій Сковорода завдяки природній обдарованості, таланту, безмежному працелюбству здобув високу освіту та значний науковий престиж.

Він навчався в Києво-Могилянській академії, побував у Петербурзі, Угорщині, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччині, Німеччині. Визначний Мислитель пропагував гуманістичні ідеї, викладаючи у Харківському та Переяславському колегіумах. Але найбільшою аудиторією для пропаганди його філософських думок став український народ, у мандрах серед (кого Григорій Савич провів понад 25 років. Побачене і почуте стало Основою для формування гуманістичних переконань філософа.

Ось чому у своїх поглядах великий вільнодумець виходив з визначення пізнаваності реального світу і намагання до пізнання в першу чергу самого себе. Основне питання філософських роздумів Сковороди спрямовувалось на розкриття проблеми людини, її життя і щастя. Сковорода поділяв прагнення народу до волі, до щасливого життя. Він проголошував, що тільки там люди житимуть щасливо, де всі працюватимуть на волі й за покликанням.

У трактатах, байках, піснях, поемах філософ висміював багатих, співчував бідним, оспівував героїчне минуле рідного народу, прославляв його лицарів-вождів, зокрема Богдана Хмельницького. Hi багатство, ні слава, ні влада не спокусили мандрівного філософа. Церковні ієрархи запропонували йому кар'єру, щоб згодом зробити його одним із стовпів церкви. «Досить і вас, стовпів неотесаних!» - відповів Сковорода. Він проголосив життєве кредо: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Коли великий філософ помер, на могильній плиті, за його заповітом, викарбували слова: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Пропагуючи гуманістичні просвітницькі ідеї та демократичні погляди, Сковорода філософськими творами обстоював історичні права народу, викривав існуючі кріпосницькі порядки. Виявом гнівного протесту проти них стали популярні серед простолюду збірки віршів і байок. Особливо славились його «Байки харківські». Своїм життям і творчістю Г.С. Сковорода заслужив велику пошану і вдячну пам'ять українського народу.

Першою спробою подати історію східнослов'янських народів у хронологічній послідовності на підставі літописів і документів стала історична праця «Синопсис», що з'явилася 1674 р. в Києві. Автор його невідомий, але напевно ним був хтось із викладачів Києво-Могилянського колегіуму, ймовірно ректор Інокентій Гізель. «Синопсис» для свого часу був настільки вдало написаний, що його перевидавали кільканадцять разів і він слугував підручником історії аж до початку XIX ст.

Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.

Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України.

Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.

Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.

Бурхливі події XVII-XVIII ст. відобразилися й у творах світської літератури - віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими ііі ресорами, хоробрі ватажки і гетьмани Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Поряд з оригінальними творами з’явилося багато перекладів з польської і латинської, чимало творів і писалися цими мовами. Спираючись на козацькі й староукраїнські літописи та історичні документи, у кінці XVIII ст. літературний виклад історії України подали представники козацької старшини - Григорій Полетика, Леонтій Боболинський, Василь Рубан.

Дата добавления: 2015-05-23