Визнання 2 страница

Росія поступово зрозуміла, що їй не обійтися без України для реалізації своїх геополітичних завдань. В Україні також почали усвідомлювати, що не варто нехтувати співробітництво з Росією, зокрема у військово-технічній сфері, де Росія є головним експортером. Після років згортання економічних відносин обсяги торгівлі між обома країнами почали зростати. Зміцненню цієї тенденції мали слугувати підписані на початку 2001 р. у Дніпропетровську президентами України й Росії угоди, спрямовані на розширення співробітництва у сфері ракетно-космічної й авіаційної техніки та відновлення єдиної енергосистеми.

За визначенням експертів, українсько-російські відносини — це відносини двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери співробітництва та звужувати сфери конфронтації. У січні 2003 р. президенти двох держав підписали у Києві Договір між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, а в грудні того ж року — Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря й Керченської протоки. Тим самим було знято так звану проблему коси Тузла.

Найближчим часом українсько-російські відносини стануть важливішими в Європі, зросте їхнє геополітичне значення, бо на їхньому прикладі відпрацьовуватиметься нова модель стосунків між незалежними державами, їх спільне входження у Європу.

На півночі поліські землі України межують із Республікою Білорусь. Відносини з нею стали одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України, що зумовлено й наявністю спільного кордону (1071 км.), і розвиненими двосторонніми зв'язками між обома країнами. У двосторонніх українсько-білоруських взаєминах домінує конструктивний підхід, спрямований на розвиток добросусідських, взаємовигідних відносин, підвищення ефективності торговельно-економічного співробітництва.

Як і Україна, Республіка Білорусь, долаючи економічні труднощі, поступово реформує свою економіку на ринкових засадах. Проте, на відміну від України, Білорусь не має застарілих галузей важкої індустрії: після війни тут динамічно розвивалися радіоелектроніка, транспортне машинобудування, хімічна промисловість, нафтопереробка тощо. Водночас, практично не маючи завершених виробництв, сусідня держава більше залежить від російського ринку, кооперативних зв'язків, що створює умови для інтеграційних процесів.

Українсько-білоруське співробітництво розвивається без особливих проблем і в різних галузях. Підписано Договір про спільний державний кордон між обома країнами. Загалом збігаються стратегічні інтереси двох держав, що підтвердив і широкомасштабний Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво, кілька десятків двосторонніх угод, які становлять нормативно-правову базу українсько-білоруських відносин. Україна прагне виробити стосовно Білорусі збалансовану стратегію, яка, з одного боку, відповідатиме геополітичним інтересам України, а з іншого, сприятиме поглибленню демократії в сусідній державі.

Росія й Білорусь, як найтісніше поєднані одна з одною в рамках СНД, стали на шлях створення союзної держави, увійти до якої спонукають і Україну. Україна ж надає пріоритет економічним зв'язкам — основі поглиблення співпраці трьох братніх слов'янських народів. Конструювання відносин Росії з Україною й Білоруссю є одним із найсерйозніших випробувань російського суспільства на демократизм і спроможність органічно увійти до світового співтовариства на засаді дотримання загальноприйнятих норм міжнародних відносин.

Україна і Молдова багато в чому мають і близькі геополітичні інтереси, й подібні проблеми: Україна — в Криму, а Молдова — в Придністров'ї. Керівники Молдови неодноразово наголошували, що партнерські зв'язки з Україною мають для них стратегічне значення. Україна також має зацікавленість у тому, щоб відносини з сусідньою державою розвивалися комплексно, динамічно. Суто економічний інтерес посилюється геополітичним становищем Молдови, наявністю там численної української діаспори (лише в Придністров'ї живе понад 200 тис. етнічних українців).

Для нормалізації обстановки в регіоні надзвичайно важливе значення має Меморандум про врегулювання конфлікту у Придністров'ї, підписаний за активної участі України.

Улітку 2000 р. Молдова перетворилася на парламентську республіку, а на початку нового 200 і р. стала першою країною на пострадянському просторі, де влада за результатами виборів перейшла до комуністів. Лідера Партії комуністів Володимира Вороніна обрано Президентом Республіки Молдова. В. Воронін так визначив головні напрями розвитку Молдови: не змінювати економічну систему, що склалася, не змінювати кардинально зовнішньої політики. Йдеться про приєднання до російсько-білоруського союзу, про нормалізацію відносин із Придністров'ям. Поняття про «дві румунські держави», яке використовують нерідко в Бухаресті, неприйнятне для Молдови і, на думку молдавського лідера, не має перспективи в майбутньому.

Під час офіційного візиту Президента Республіки Молдова В. Вороніна в Україну в травні 2001 р. президенти двох держав підписали спільну заяву, в якій визначили головні пріоритети й завдання українсько-молдовського співробітництва в соціально-політичній і торговельно-економічній сфері, взаємодії в рамках міжнародних організацій та форумів. Українсько-молдовські відносини — тривкі, дружні, зважені, проте час від часу виникає напруження через неврегульованість ситуації у Придністров'ї.

Отже, загалом стратегічні інтереси України вимагають стабільних дружніх, рівноправних відносин із Росією, Білоруссю, Молдовою.

Україна як одна з держав — засновниць СНД розвиває співробітництво з іншими членами Співдружності, ґрунтуючись на засадничих документах — Основних напрямах зовнішньої політики України, Концепції національної безпеки України, Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р. Ці документи, що стали частинами національного законодавства, разом з іншими законодавчими актами визначають загальну позицію України щодо СНД, яка дає змогу досить повно реалізовувати національні інтереси України у відносинах як у рамках Співдружності, так і в двосторонніх відносинах із окремими державами — учасницями.

Розглядаючи СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами — учасницями, Україна вважає участь у СНД за важливий напрям своєї зовнішньої політики.

Україна стосовно СНД виходить, передусім, із реалій доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами — учасницями. Від початку процесу реформування СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування СНД у раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі — ефективного механізму сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір.

Така позиція України здобуває підтримку та розуміння серед інших країн — учасниць. 8 жовтня 2002 р. на засіданні Ради глав держав Співдружності в Кишиневі розглядалися перспективи створення зони вільної торгівлі в рамках СНД з урахуванням економічних процесів у світовому співтоваристві, проект міжурядової програми спільних заходів щодо боротьби зі злочинністю на 2003—2004 pp. і проект Концепції співтовариства в протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин. На пропозицію України учасники саміту розглянули також питання про організацію заходів щодо святкування 60-річчя Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

У військово-політичній сфері Україна не є стороною Договору про колективну безпеку держав—учасниць СНД від 15 травня 1991 р. Проте 8 жовтня 2002 р. під час засідання Ради глав держав Співдружності обговорено питання щодо виділення асигнувань на створення й розвиток об'єднаної системи протиповітряної оборони держав — учасниць СНД у 2003 p., а також на реалізацію програми робіт із міждержавного каталогування предметів оснащення збройних сил країн Співдружності. 30 січня 2003 р. на саміті глав країн — учасниць СНД у Києві Президента України Леоніда Кучму обрано головою Ради глав держав — учасниць СНД.

За час існування СНД до 2003 р. було підписано понад 10 тис. багатосторонніх документів. Не всі вони діяли ефективно, що зумовлювалося об'єктивними розбіжностями в позиціях держав — учасниць. Значно ефективніше розвивалося двостороннє й регіональне співробітництво держав-учасниць у різних галузях.

Спробою віднайти ефективні форми економічного співробітництва стало, зокрема, створення Євразійського економічного співтовариства (у якому Україна бере участь у ролі спостерігача) і ГУУАМ.

ГУУАМ є консультативним форумом п'яти держав — Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови. Підґрунтям цієї форми співробітництва є близькість позицій країн із багатьох питань, зокрема в оцінці процесів на пострадянському просторі.

Заснування консультативного форуму відбулося 10 жовтня 1997 р. під час саміту Ради Європи у Страсбурзі спочатку в складі чотирьох країн (Грузії, України, Азербайджану, Молдови). Тоді було схвалено спільну Декларацію глав держав ГУАМ. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулася зустріч президентів держав—учасниць ГУАМ і Узбекистану, і форум трансформувався в ГУУАМ.

Навесні 2004 p. Верховна Рада України ратифікувала угоду, укладену президентами України, Росії, Білорусі та Казахстану про створення Єдиного економічного простору Йдеться про поетапну інтеграцію економік названих країн, утворення єдиного митного союзу й повномасштабної зони вільної торгівлі без обмежень і винятків.

Підґрунтям української зовнішньої політики є розуміння того, що поєднання, гармонізація відносин як із Росією, іншими країнами СНД, так і з Заходом, є жорстким імперативом для України й сьогодні, й на перспективу. Співробітництво України зі Співдружністю Незалежних Держав не суперечить прагненню нашої держави до інтеграції в європейські та євроатлантичні структури. 

Декларація про державний суверенітет України, Акт проголо­шення незалежності України і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. знаменують початок нового періоду нашої історії.

10 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, підписану в Біловезькій Пущі керівниками Білорусі, Росії та України. Після того як до неї приєдналися й інші республіки і 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав, Союз РСР припинив своє існування.

Перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом і вихід України на історичну авансцену як незалежної самостійної держави відбувався мирним еволюційним шляхом. Він передбачав реформування існуючих органів влади та створення нових, які мали відповідати принципам незалежної держави. 12 вересня 1991 р. Верховною Радою було прийнято Закон “Про правонаступництво України”. Цей закон розв’язав питання щодо території, населення, правової й державотворчої спадщини нової Української держави та перехід до неї прав і обов’язків від Радянської України. Законом під­тверджувалася чинність Конституції, законів та інших нормативних актів УРСР на території республіки, якщо вони не суперечать зако­нам України, ухваленим після 24 серпня 1991 р. Найвищим органом влади проголошувалася Верховна Рада, яка мала діяти в існуючому депутатському складі до нових виборів у парламент. Органи влади, управління, судів, прокуратури мали діяти до створення нових.

Проголошення Української держави зумовило необхідність визначити правовий статус її населення. Верховна Рада України 8 жовтня 1991 p. ухвалила Закон “Про громадянство України”. Громадянами України проголошувались “особи, які на момент набрання чинності цього закону проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України”. Громадянство України набували й особи, які перебували за межами України, за державним направленням, на військовій службі чи на навчанні, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на території України. Ці осо­би не повинні були мати громадянство інших держав і не пізніш як через рік після набрання чинності цього закону виявити бажання стати громадянами України.

Визначалися підстави набуття громадянства України: 1) за народженням; 2) за походженням; 3) через прийняття до громадянства України; 4) через поновлення у громадянстві України; 5) за іншими підставами, передбаченими цим законом; 6) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

На державу покладався обов’язок захисту громадян за кордоном, зазначалося про неприпустимість видачі громадянина України іно­земній державі, крім випадків, передбачених міжнародними угодами.

Беручи до уваги, що на території України проживали громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становили п’ятдесятидвохмільйонний народ України, 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла “Декларацію прав національностей України”. Наго­лошувалося, що Українська держава гарантує всім народам, націо­нальним групам, народам, що проживають на її території, рівні по­літичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їхнього традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць. Вона бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур, гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання й поширення інформації. Держава забезпечує своїм громадянам право вільного користування російською мовою.

Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята тощо.

Забезпеченню міжнаціональної злагоди сприяло прийняття 25 червня 1992 р. Верховною Радою Закону “Про національні меншини в Україні”. Проголошувалося, що держава гарантує рівні права і свободи всім громадянам, незалежно від національного походження, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Передбачався комплекс заходів щодо вільного національно-культурного розвитку національних меншин.

Важливе значення для становлення суверенної Української держави стало законодавче визначення головних державних символів. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ ”Про Державний гімн України”, яким було затверджено музичну редакцію Державного гімну (автор музики М. Вербицький). Постановою Верхов­ної Ради від 28 січня 1992 р. затверджено Державний прапор України - національний синьо-жовтий прапор. Верховна Рада постано­вою від 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України.

Досить інтенсивним був процес входження нової Української держави до світового співтовариства. Уже 2 грудня 1991 р., на другий день після референдуму, суверенну Україну визнала Польща, а про­тягом грудня - ще 68 держав світу, в тому числі всі найбільш розвинені і впливові (5 грудня - Росія, 25 грудня - США). У стислі терміни створювалися дипломатичні та консульські представництва України за кордоном.

Складовою частиною зовнішньополітичної й зовнішньоеконо­мічної діяльності стало створення державної митниці. Правову осно­ву організації митної справи в Україні заклали Закон “Про митну справу в Українській РСР” від 25 червня 1991 p., яким було започатковано створення Державного комітету митного контролю, митних органів і митниці України, та Митний кодекс України, прийнятий 12 грудня 1991р.

Після розпаду Радянського Союзу Україні дістався третій за роз­мірами (після США і Росії) ядерний потенціал. Здійснюючи проголо­шений у Декларації про державний суверенітет намір стати постійно нейтральною державою з неядерним статусом, Україна відмовилась від ядерної зброї. Незважаючи на протести радикально налаштованих депутатів, Верховна Рада 16 липня 1994 р. ухвалила рішення про приєднання України до Договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Такі гарантії були надані главами Росії, США, Великобританії, Франції та Китаю.

Особливе місце в розбудові незалежної держави відводилося створенню власних Збройних Сил. Першим кроком до цього стала Постанова Верховної Ради від 24 серпня 1991 р. “Про військові формування на території України”, згідно з якою парламентові підпо­рядковувалися всі війська, дислоковані на території республіки. Проте наявність на території України надто великого військового угруповання (понад 700 тис. військовослужбовців) та ядерної зброї не відповідала проголошеному курсові на нейтралітет та позаблоковий статус. До того ж на молоду державу ліг величезний тягар утримання й матеріально-технічного забезпечення такої військової сили.

Концептуальні та юридичні засади створення Збройних Сил України та оборони країни визначають прийняті Верховною Радою 11 листопада 1991 р. Постанова “Про концепцію оборони та будів­ництва Збройних Сил України”, воєнна доктрина 19 жовтня 1993 p., а також Закони від 6 грудня 1991 р. “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”. Проголошувалося створення Збройних Сил України, які складалися з сухопутних військ (війська наземної обо­рони); військово-повітряних сил (війська оборони повітряного простору); військово-морських сил. Структура Збройних Сил України, їх чисельність, озброєння та матеріально-технічне забезпечення затверджуються Верховною Радою України за поданням Президента України. Оборона країни проголошувалася справою всього народу України. Зазначалось, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами й підтримує свою обороноздатність на рівні обо­ронної достатності для захисту від агресії.

У воєнній доктрині наголошувалось, що “Україна застосовує свої Збройні Сили виключно у випадках збройної агресії проти неї та по­сягань на її територіальну цілісність, недоторканність державних кордонів або при виконанні своїх міжнародних зобов’язань”.

Принципово важливим є визначення у Законі “Про Збройні Сили” таких засад воєнного будівництва, як верховенство закону; підзвітність конституційним органам законодавчої й виконавчої влади; єдиноначальність і колегіальне вироблення рішень; позапартійність; гарантований соціально-правовий захист військовослужбовців то­що. Закон заборонив діяльність у Збройних Силах будь-яких партій і рухів.

Загальне керівництво Збройними Силами покладалося на Президента України, як Головнокомандувача Збройних Сил України, й голову Ради оборони України, безпосереднє - на Міністерство обо­рони України.

Організаційно-правові основи та порядок проходження військо­вої служби визначався Законом України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25 березня 1992 р. Виходячи з права людини й громадянина на свободу совісті Закон України “Про альтернативну (невійськову службу)” від 12 грудня 1991 р. надав право на альтернативну (невійськову) службу громадянам України, віросповідання яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах.

Законом від 4 листопада 1991 р. на базі внутрішніх військ було створено Національну гвардію України, яка підпорядковувалась Верховній Раді України. Серед основних завдань Національної гвардії - захист конституційного ладу України, її території від спроб змінити їх насильницьким шляхом; участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха; подання допомоги прикордонним військам; охорона дипломатичних і консульських представництв іноземних держав на території України; участь в охороні громад­ського порядку. Оскільки ці завдання дублювали функції інших “силових” відомств, Законом України від 11 січня 2000 р. Національну гвардію було розформовано, з’єднання та підрозділи включено до складу Міністерства оборони та Внутрішніх військ МВС України.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про держав­ний кордон України”, яким установлювалися державний кордон, йо­го режим і забезпечення охорони. Також 4 листопада 1991 р. було прийнято Закон “Про прикордонні війська України”, в якому визначалися завдання, структура, права прикордонних військ, соціальний захист і відповідальність військовослужбовців-прикордонників.

26 червня 1992 р. прийнято Закон України “Про надзвичайний стан”, який визначив умови й порядок уведення та припинення надзвичайного стану, його правовий режим, організаційно-правові засади діяльності в цих умовах державних органів, підприємств, установ, організацій, органів місцевого самоврядування. Установлювалися гарантії прав громадян і юридичних осіб в умовах надзвичайного стану.

Державний лад України пострадянського періоду мав ще перехідний характер. По суті це був конгломерат залишків радянської влади, ново­народжених елементів парламентаризму та президентського правління.

На перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, призначала Прем’єр-міністра і уряд. Окрім того, вищий законодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського міського судів, призначав арбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора, голову правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991-1993 pp. її функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а лише міністрів закор­донних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції, голову СБУ, голову Держкомітету у справах охорони державного кордону та голову Державного митного комітету.

Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону “Про статус народного депутата Украї­ни”. Закон установлював права народних депутатів: обирати й бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них тощо. Визначалися також обов’язки народних депутатів: бути присутнім і брати участь у засі­даннях Верховної Ради і її органів; дотримуватися регламенту Вер­ховної Ради; підтримувати тісні зв’язки з виборцями, регулярно ін­формувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про ре­алізацію своєї передвиборної програми тощо.

Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встановлював обов’язок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у семиденний або інший установлений Верховною Радою термін.

Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депутата. Зокрема зазначалося, що “народний депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або під­даний заходам адміністративного стягнення, яке накладається в судовому порядку без згоди Верховної Ради... Не допускаються об­шук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата... Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тіль­ки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгляду Верховним Судом України”.

Закон установлював право народного депутата України вимагати усунення порушення законності, й обов’язок посадових осіб, адміністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунення порушення, а за необхідності - притягнення винних до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата.

Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем’єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебо­ями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв’язання поточних питань. Законо­давча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Через те зокрема відбувалося гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.

У цій ситуації було зроблено рішучі кроки на шляху реформування виконавчих структур. Відповідно до Указу Президента від 25 лютого 1992 р. міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти підприємствами і мали відповідати за реалізацію державної політики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та від 19 грудня 1992 р. розширювалися повноваження Кабінету Міністрів України. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економічних і соціальних питань, які мали силу законів.

Указом Президента Л. Кравчука від 28 лютого 1992 р. було утво­рено новий постійно діючий орган - Державну Думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові з питань стратегії державної політики, принципів і напрямів діяльності органів виконавчої влади. Дума мала чотири колегії, керівниками яких було призначено радників Президента України. Хоча за персональним складом Дума мала дуже солідний вигляд, вона так і не стала ефективним і впливовим органом у системі центрального управління державою. Наразившись на жорстку опозицію парламенту, Президент через дев’ять місяців змушений був розпустити Думу.

Ускладнювався процес створення місцевих органів державної виконавчої влади. Верховна Рада, у полоні старих, ще радянських підходів, хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу. Президент намагався очолити виконавську державну вертикаль.

Законом від 5 березня 1992 р. запроваджувався інститут представників Президента в областях, районах і містах Києві та Севастополі як найвищих посадових осіб - голів місцевих адміністрацій. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження. Серед них: забезпечення реалізації законів і розпоряджень центральних органів влади, контроль діяльності місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування та форми власності. Проте контрольні функції не передбачали розв’язання питань, що входили до компетенції місцевих Рад. Якщо навіть рішення місцевих Рад суперечили законові, то представник Президента міг тільки призупинити їхню дію до судового рішення з цього питання.

Законом від 27 березня 1992 р. Верховна Рада вивела місцеві Ради із системи органів державної влади, надавши їм статус органів місцевого та регіонального самоврядування. Водночас передбачало­ся надання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських Рад повноважень, делегованих державою.

У лютому 1994 р. було прийнято Закон “Про формування місцевих органів влади і самоврядування”, відповідно до якого після виборів безпосередньо населенням улітку 1994 р. місцевих Рад та їхніх голів було скасовано інститут представника Президента України і місцевої адміністрації. В новій редакції цього закону від 28 червня 1994 р. виконкоми відповідних Рад отримали право виконувати од­ночасно й функції місцевих органів виконавчої влади, а на голів відповідних Рад покладалися також функції глав місцевих державних адміністрацій.

Президентським Указом “Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях” від 6 серпня 1994 р. від­повідальність за здійснення делегованих державою повноважень державної виконавчої влади покладалася на голів місцевих Рад. Фактично у межах виконкомів Рад утворювалась нова державна адміністрація.

Наступна реорганізація органів влади на місцях відбулася з прийняттям у червні 1995 р. конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України. Зазначалося, що в областях, районах, містах Києві та Севастополі створюються державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. У селах, селищах і містах громадянами обираються органи місцевого самоврядування - відповідні сільські, селищні і міські Ради на чолі з головами Рад. Виконавчі органи цих Рад - виконавчі комітети, які очолюють голови Рад, здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.

Новий етап у формуванні виконавчої вертикалі відбувся вже на основі нової Конституції України з прийняттям у 1997 р. нових зако­нопроектів про місцеві держадміністрації, про місцеве самоврядування, про територіальний устрій і статус адміністративно-територіальних одиниць тощо.

Перші кроки розбудови України як суверенної правової держави відчутно позначилися й на функціонуванні судових та правоохоронних органів.

У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-правової реформи. Законом України “Про Конституційний суд України” від 3 червня 1992 р. були закладені основи конституційної юстиції. Але зміни у судовій системі відбувалися надто повільно.

Після того як Україна здобула незалежність, продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції. Основною ланкою її були районні (міські) та міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядали основ­ну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України. До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил. У період 1991-1994 pp. на підставі Законів “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р., “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 р. дещо розширилися функції судів і посилилася незалежність суддів.

Дата добавления: 2015-05-23