Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Візія Сх.Європи 14-16 ст. І.Б.Грекова 1 страница




Литовська державність була побудована на руських землях, її першим центром був руський Новогрудок. виділяє спочатку три центри об’єднання Русі: Москва, ВКЛ, Г-ВК. А в Пн-Сх Русі виділяє два центри: Москву і Твер. Пояснює успіх завойовницької політики Гедиміна і Ольгерда наявністю в Зх Руських землях певних тенденцій до об’єднання. Практика збереження уд князівств. Підкреслює велику роль Золотої Орди в розвитку Пн-Сх Русі, яка вміло грала на протиріччях Москви і Твері. Стверджує, що ВКЛ в деякій мірі була руською державою. Поразка на Ворсклі примусила Вітовта відмовитися від сепаратистських настроїв щодо Польщі. Литва та Москва зростали за рахунок приєднання руських земель, це призводило до того що зовнішня політика Василя І і Вітовта збігалися, вони висували програму збору руських земель.

 

47. Концепція Синьоводської битви Ф. М. Шабульдо — битва, що відбулася на річці Сині Води (Синюха) 24 вересня — 25 грудня 1362 між Великим князем Литовським Ольгердом Гедиміновичем (1345—1377) та монголо-татарськими правителями на Поділлі, поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської області).Військо Ольгерда являло собою об'єднані литовсько-руські сили до яких окрім ольгердових військових входили також загони Любарта з Волині,війська київських та чернігово-сіверських бояр та князів Коріатовичів з Поділля. Проти них виступили володарі Кримської, Перекопської та Ямболукської Орд — Кутлуг-Бей (Кутлубуч), Хаджи-Бей (Кочубей) та Димитр.Дата битви в літописах подається по-різному — близько 1351, 1362 рр. М.Грушевський висловив думку, що, найімовірніше, битва відбулася близько 1363 року, можливо, не на Синіх Водах, а на Сниводі (лівій притоці Південного Бугу, Вінницька область). Під час битви основні сили ворога було розгромлено, а золотоординські воєначальники загинули. Внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар захоплене ними у середині 13 ст. Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря.Перемога українсько-литовського війська у Синьоводській битві задовго до Куликовської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов'янських народів від монголо-татарського іга.Битва описана в білорусько-литовських літописах.Киевский историк Феликс Шабульдо, «реставрируя» картину событий, утверждает, что литовско-русское войско осуществило два больших похода на ордынцев: один — к устью Дона и Азову, второй — к устью Днепра и Южного Буга, притоком которого и является Синюха. Успеху Ольгерда способствовали внутренние усобицы в Золотой Орде, существенно ослаблявшие ее..Шабульдо допускает, что Синие Воды-Торговицу можно отождествить с Ябу-городом, находившимся в бассейне Южного Буга, однако довольно далеко от Черного моря. Ябу-город, считает ученый, в первой половине XIV в. был резиденцией ханского наместника во владениях Золотой Орды к западу от Днепра (именно слово «йабгу» — означало титул наместников из числа ближайших родственников правителей степных империй).

 

Конкретно-історичний блок

48. Демографічні зміни в Україні 14-17 ст.

Для встановлення демографічної ситуації українських земель того часу використовуються достатньо відносні методи. З 16ст з’являються податкові документи, що можна використовувати в цьому напрямку, опис замків та волостей в загальному переписі, існують з 15 ст. З 14 ст. з’являються найважливіші в цій галузі пам’ятки – синодики(поменики) – церковні книги, на рівні родів. Туди заносилися всі правлячи особи, авторитетне духовенство автоматично, переслідувалась ідея генетичної пам’яті. З 15 ст. Можна досліджувати за цеховими книгами: імена всіх майстрів, підмайстрів, їх родин. Військові пописи – перелік війська що має бути виставлене у разі потреби. Заповіти, постаменти. Макарчук (Львів): 1300-3,2 млн; 1400-3,7млн; 1500-4,4 млн; 1550-4,9 млн;1600–5,2млн. Але десь в 14ст всю Україну, починаючи з Кафи, косить чума а потім і третину Європи. Мала урбанізація 7-8%. Сільська демографія складніша, проблема генетичної пам’яті.

 

49.Іноземці в українському суспільстві: джерела притоку, основны групи, права.

 

Прямим кoнтaктaм oбox культурниx свiтiв сприялa aтмoсфeрa бaгaтoмoвнoгo й бaгaтoeтнiчнoгo гaлицькoгo мiстa. Пeршi дoпливи чужoзeмнoгo eлeмeнту фiксуються тут щe в княжi чaси. У XV ст., внaслiдoк дeмoгрaфiчниx прoцeсiв, прo якi йшлoся вищe, у нaйбiльшиx мiстax Русi – Львoвi й Пeрeмишлi – руськe нaсeлeння взaгaлi стaє мeншiстю, витiсняючись дo пeрeдмiсть; у мaлиx мiстax руськa люднiсть прoдoвжувaлa склaдaти oснoвну мaсу нaсeлeння.

Пeршу скрипку сeрeд кoлoнiстiв грaли нiмцi, якi у Львoвi в пeршiй чвeртi XV ст. стaнoвили пoнaд 70% прибулoгo люду. Нa другу пoлoвину цьoгo ж стoлiття їx пoзiрнo мeншaє – дo 30%, нa пoчaтку XVI ст. – дo 14%, a нa сeрeдину XVI ст. – дo 6%. Цe, прoтe, нe oзнaчaлo, щo вoни пoвиїжджaли. Вiдбувaлaсь прискoрeнa пoлoнiзaцiя xристиян-кaтoликiв (чexiв, угoрцiв тa нiмцiв), якi зaвдяки спiльнiй рeлiгiї тa мiшaним шлюбaм рoзчинялися у пoльськiй спiльнoтi. Нiмцi витвoрили й пeршу мaґдeбурзьку грoмaду Львoвa; прoтягoм XV – пoчaткiв XVI ст. з нiмeцькoгo сeрeдoвищa виoкрeмлюється пeрший мiський пaтрицiaт, який oxoплювaв рoдини Aрнeстiв, Буxгoльцiв, Ґeльбeзeмiв, Ґeрнiгiв, Ґoльдбeрґiв, Зiнрixiв, Зoммeрштaйнiв, Клoппeрiв, Лiндeрiв, Рaннeрiв, Смeльдфeльдiв тa iн.

Другoю зa впливoм i чисeльнiстю eтнiчнoю групoю прoдoвжувaли, як i в княжi чaси, лишaтися вiрмeни. Змiцнeння вiрмeнськoї тoргoвoї кoлoнiї у Львoвi нaприкiнцi XIV ст. зaсвiдчує пiднeсeння тoргiвeльнo-пoсeрeдницькoї рoлi Львoвa, кoтрий пoруч з Вeнeцiєю тa Aмстeрдaмoм пeрeтвoрився нa oдин з трьox гoлoвниx вiрмeнськиx цeнтрiв Єврoпи. У нaйблaгoслoвeннiшiй i вeличнo услaвлeнiй мaтeрi мiст, яку oxoрoняє Бoг, як пишнoмoвнo нaзивaють Львiв тoгoчaснi вiрмeнськi джeрeлa, вiрмeнськa кoлoнiя зaсeлялa oкрeмий квaртaл, дe мeшкaлo пoнaд 60 рoдин; ужe з 1365 р. тут iснувaлa oкрeмa цeркoвнa спiльнoтa нa чoлi з єпискoпoм, щo пiдкoрявся кaтoлiкoсу. Чимaлa кoлoнiя iснувaлa i в Кaм’янцi-Пoдiльськoму (зa пiзнiшими, сeрeдини XVI ст., дaними, їx тут прoживaлo дo 300 рoдин). Мeншi вiрмeнськi oсeрeдки фiксуються в Гaличi, Снятинi, Язлiвцi, Брoдax, Ярoслaвi. Прo aктивнe дуxoвнe життя вiрмeнськиx грoмaд, oсeлeниx нa Русi й Пoдiллi, свiдчaть числeннi григoрiaнськi цeркви (сeрeд ниx – i тaкa пeрлинa вiрмeнськoї сeрeдньoвiчнoї aрxiтeктури, як xрaм Успiння Бoгoрoдицi у Львoвi). При xрaмax дiяли приxoдськi шкoли, a у Львoвi у 20–30 рoкax XVI ст. булo склaдeнo двi вiрмeнськi xрoнiки з iнфoрмaцiєю прo мiсцeвi пoдiї пoчинaючи вiд сeрeдини XIV ст.

Oкрeмi мiськi грoмaди утвoрювaли єврeї, якi з чaсiв Кaзимирa Вeликoгo зa привiлeями 1364 i 1367 рр. кoристувaлися прoтeкцiєю пoльськoгo уряду, зaцiкaвлeнoгo в припливi дo крaїни грoшoвитиx людeй, кoтрi нeрiдкo виступaли в рoлi гoлoвниx крeдитoрiв сaмиx кoрoлiв. Oскiльки в бiльшoстi мiст єврeї нe мaли прaвa зaймaтися рeмeслaми, a пoчaсти й тoргiвлeю, в їxнix рукax зoсeрeдилoся лиxвaрствo i нaкoпичилися чимaлi кaпiтaли, пiдштoвxуючи рoзвитoк грoшoвoгo oбiгу. Тaк, у Львoвi зaвдяки єврeйськiй iнiцiaтивнoстi вжe нa злaмi XIV–XV ст. iснувaли рoзвинутi крeдитнi вiднoсини з устaлeнoю прoцeдурoю крeдитниx oпeрaцiй, у тoму числi в сфeрi кoмeрцiйнoгo крeдиту – мiж львiвськими тa iнoзeмними купцями.

Нa вiдмiну вiд нiмeцькиx кaтoлицькиx кoлoнiй, вiрмeнськa i єврeйськa грoмaди нe тiлки нe рoзсмoктувaлися в слoв’янськiй мaсi, aлe нaвпaки – внaслiдoк зaгaльнoї iнтeнсифiкaцiї дуxoвнoгo життя щe дужчe виoкрeмлювaлися, дoдaючи бaгaтoбaрвнoстi руським мiстaм i склaдaючи тлo, нa якoму впeршe в укрaїнськиx зeмляx пoчaв рoзвивaтися фeнoмeн вiдкритoгo суспiльствa мiськoгo типу.

 

50.Полемічна література: „за” і „проти між церковної унії

Поширення інформаційного вільнодумства проходило під акомпанемент полеміки яке супроводжувалось появою величезної друкованої продукції.Для православної церкви цей арсенал прийомів спочатку не був характерний. Першою полемічною пробою руського пера стало “Посланіє до латин из их же книг”,як відповідь на трактат Петра Скарги. Ширший потік полемічних творів відкриває книга Смотрицького “Ключ до царства небесного”, спрямований проти календарної реформи. “Апокрисис”- Мартин Броневський, одна з вершин високої полеміки, позначена високим літературним хистом. В ній сформульовано програму якою православна церква протягом багатьох років.

 

51. Волинці і Кияни на Люблінському сеймі 1569р

Інтереси Київського, Волинського і Брацлавського воєводства на Люблінському сеймі представляли 30 осіб. У бурхливих сеймових дебатах цим людям випала роль пасивного спостерігача. Ні князі, ні шляхта не оказували опору, обстоячи лише свободу віросповідання і недоторканість місцевих звичаїв. Очікуванні гарантії були надані. Учасники обстоювали виключно свої регіональни інтереси. Збереження воєводств з усталенною сіткою самоврядування шляхетських інститутів. Унійний акт не порушував адміністративного положення Київщини і Волині.

 

52.Сейми і Сеймики у ВКЛ,РП

Політичний та державний устрій В.к.Л. формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. За Віленським привілеєм 1447 р. юридично оформлялися права "князів, панів, шляхти". На поч. 16 ст. князівська влада в різних юридичних актах закріпила та розширила майнові й особисті права шляхти, її судові імунітети, право на власний суд. Як вищий дорадчий орган складалася державна рада - Пани-рада. Формувався сейм - від надзвичайних з'їздів боярства-шляхти (перші з'їзди - 1401, 1413, 1447 рр.) до постійно діючого органу. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.

Радомська конституція 1505 р. визначила органи станової монархії В. к. Л. - двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління.

З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сеймуІз середини 17 ст. спроби В. к. Л. зберегти свою широку автономію в Речі Посполитій закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово В. к. Л. втрачає елементи державності, перетворюється у провінцію Польщі. З 2-ї пол. 17 ст. вже не збирались окремі сейми В. к. Л.; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (1700-1721) - воєнні дії на території В. к. Л., захоплення Швецією та Росією - призвели до економічного хаосу, загибелі третини населення. Рішеннями сейму в 1788-1792 рр. ліквідовано залишки автономії В. к. Л. - створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.В сеймі та місцевих сеймиках проти унії активно виступила православна шляхта. Її керівником був князь Костянтин-Василь Острозький – один з небагатьох аристократів, що зберігали національно-релігійну вірність українству. Тим часом почали в Польщі відправлятися сейми й сеймики, на яких постановляли не що інше, а тільки те, щоб знову почати війну з Хмельницьким і щоб на нього не посилати посполитого рушення, тільки зібрати п’ятдесят тисяч квартального війська. Для цього пропонувалося встановити і збирати в повітах на те військо грошові побориНайвищим законодавчим органом держави був з’їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. В період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.

 

53.Явище шляхетської демократії. Польська шляхта користувалась усіма громадянськими правами і свободами, тобто в Речі Посполитій існувала «шляхетська демократія,істотно відрізнялася від інших відомих демократичних режимів – грунтувалася вона не на волі більшості, а на згоді всіх. Устрій, що склався у 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама держава стала називатись Річ Посполита (республіка) Польська (1569). Столиця перемістилась у Варшаву (див. Річ Посполита).Станова демократія створювала ґрунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели боротьбу за владу. Спроби зміцнити королівську владу, до яких вдались Сигізмунд I Старий (1506—1548) і особливо його дружина Бона, наштовхнулись на збройний опір-"рокош" шляхти. Тільки найбільш освічені поляки (Анджей Фрич Моджевський, Петро Скарґа і ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576—1586).Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.

 

54. Литва Міндоугаса МІНДÓВГ (лит. Mindaugas, Mendog), Міндаугас (р.н.невід-1263) – засновник Литовської держави, великий князь литовський (з 30-х рр. 13 ст.). Протягом 1230-1240 рр. об’єднав під своєю владою більшу частину литовських земель (Нальшанську, Делтувську, Жемайтійську та ін.). Для науки имеет принципиальное значение выяснение вопроса, где была «Литва Миндовга», ибо именно с нее начался процесс объединения балтско - литовских племен. В. Пашута показывал ее в Аукштайтии, на территории, которая включала города Вильно, Троки, Кернав, Делтуву, Укмерге [104]. Но на этой же карте он поместил (правда, с вопросом) г. Воруту, где, как отмечено в летописи под 1252 годом, оборонялся Миндовг от своих противников [105], не месте современного поселка Городище (Барановичский р-н), что очень далеко от Аукштайтии. В связи с этим возникает вопрос, почему Миндовг защищался от врагов не в «Литве Миндовга», а в Новогородской земле, почему он бросил «свою» Литву и пришел искать защиту в чужой земле. В. Пашута не ставил этих вопросов, и, естественно, не дал на них ответа, как и не разъяснил, почему он предполагал, что Ворута находилась на месте современного Городища. Но все дело в том, что «Литва Миндовга», как и вся Литва, находилась не в Аукштайтии, а в Верхнем Понемонье, где и Ворута. Уже летописное сообщение, что «Даниил возведе на Кондрата Литву Миндовга Изяслава Новогородского» [106], дает понять, что «Литва Миндовга» и Новогородок находились недалеко одна от второго. Видимо, это последнее было причиной того, что Э. Гудавичус, который посвятил «Литве Миндовга» специальное расследование и который считает, что она находилась на юге современной Литвы, даже не указал, в каком контексте она упоминается [107]. Близость «Литвы Миндовга» от Новогородка дает возможность определить (хотя бы приблизительно) местонахождение Воруты. Хотя ее отождествление с современным Городищем не может быть бесспорным, однако оно может быть близким к истине. Мы со своей стороны о местонахождении и названии Воруты высказываем такое предположение. Между реками Сервечью и Валовкой есть небольшая речка Рута и несколько населенных пунктов с таким названием. Может быть, на месте одного из них и находилась Ворута. В первоначальной редакции летописи, созданной, как предполагал В.Пашута [108], в Новогородке, могло быть написано, что Миндовг «вниде во град во Руту». Повторение предлогов характерно для Новогородской летописи: «на реце на Немне», «за Домонтом за Нальщанским», «на Романа на Брянского» [109]. Позже редактор, вставляя Новогородскую летопись в Галицко-Волынскую, мог, не разобравшись, «во Руту» принять за одно слово и, сделав другие редакционные изменения, написать «вниде во град именем Ворута». Возможно, что Ворута находилась на месте современных Кареличей, которые размещены на р. Рута и где есть городище. Именно «Литву Миндовга» вместе с правобережной Литвой и Нальщанами завоевывал в 1258 г. татарский воевода Бурундай [110]. Но Р. Батура полагает, что под «землей Литовской» в летописи нужно понимать Новогородское княжество, которое якобы уже принадлежало Литве (112). Однако он упустил из вида, что в это время Новогородок не отождествлялся с Литвой, о чем свидетельствует приведенное выше летописное сообщение о основании Войшалком монастыря между Литвой и Новогородком. В 1262 году Миндовг мстил волынскому князю Васильку за его участие в походе Бурундая нападением на волынские города. Показательно, что отряды «литвы» и в этот раз отступали через Пинскую землю(113), что еще раз свидетельствует о нахождении «Литвы Миндовга» между Пинской и Новогородской землями. Из этого следует, что Бурундай мог завоевывать единственную в то время Литву, которая находилась в Верхнем Понемонье и с которой он перешел на Нальщанскую землю. Хотя последняя пока что исследователями не локализована, однако бесспорно, что она, гранича с Литвой, находилась на северо-западе современной Белоруссии. И когда Бурундай, двигаясь с юго-востока, прошел через Литву в Нальщаны, то ливонцы и рижане, которые двигались с северо-запада, через Нальщаны (durch Nalsen)(114) проникли в Литву. Это яркое совпадение в показаниях Ипатьевских летописей и Ливонской рифмованной хроники - еще одно очевидное свидетельство, где была древняя Литва. Соседством Новогородка и «Литвы Миндовга» разъясняется факт появления последнего в этом городе, о чем пойдет разговор ниже.

 

55. Політичний патріотизм. Поняття національного в цілому. Одним із важливих елементів людської свідомості є національне, котре можна розглядати насамперед як певні відображення різноманітних процесів формування і розвитку етносів, націй, різних рівнів відносин та стосунків. Виходячи з двох рівнів свідомості – науково-теоретичного та буденного, психологічного, можна твердити, що національне існує на першому рівні у вигляді певних ідей, концепцій, політичних доктрин, на другому – у вигляді національних та міжнаціональних звичаїв, традицій, особливостей національної психіки, характеру, побуту … Водночас у суспільно-політичному житті існують принципи діяльності, які в комплексі становлять націоналізм. Національна державність виражена в понятті “національна ідея”. Виходимо з того, що ідеї – початок усякої свідомої діяльності, відображення потреб, інтересів різних суспільних груп. Поряд з цим існує світ підсвідомих ідей, певної системи архетипів нашого колективного несвідомого. Кожна нація має свою систему ідей, в яких досягається певний баланс свідомості та підсвідомості. Серед них особливе місце займають політичні ідеї. Насамперед це владні ідеї, що передбачають панування чогось над чимось, мобілізують на боротьбу й досягнення політичних цілей, завоювання та утримання політичної влади даного етносу. Будь-яка національна ідея є політичною, бо вона набуває найвищого розквіту в процесі її одержавлення. Водночас вона є соціальною ідеєю, бо несе в собі національне розуміння соціальної справедливості, що історично склалося у даного етносу, містить його ідеали добра і зла, розуміння щастя, багатства, рівності, ставлення до праці, ощадливості, цінностей міжлюдського спілкування. Нарешті національна ідея – це дух нації, комплекс її світоглядних настанов, специфіка релігійної свідомості, естетичні цінності, психологічний характер, менталітет. Зрозуміло, що вона історична, тобто поступово змінюється, має бути достатньо лаконічною, щоб стати сприйнятливою для буденної свідомості мас, бути дещо символічною. Національна ідея стає передумовою та стрижнем політичної ідеології. У націй, що ведуть боротьбу за самовизначення, така ідеологія стає насамперед націоналістичною. У націй, що утвердили власну державність, така ідеологія стає месіанською, культуртрегерською, загальноцивілізаційною тощо.(це вже залежить від конкретно-історичних міжнародних умов, технологічного Щодо української національної ідеї, то важливо зазначити її специфічність (певну дискретність, складність та проблематичність її зародження, зв’язок з релігією православ’я, циклічність розвитку та ін.). Можна припустити, що її формою є авторитарний демократизм, звичайно, який би отримав відповідне словесне прийнятне оформлення. Це був би етап на довгому і важкому шляху будування правової української держави, формування громадянського суспільства в Україні.

 

56. Гедимінова литва. Гедимін (лит. Gediminas) (прибл. 1275—1341) — великий князь литовський (1316—1341), син Путувера, брат Вітеня. Засновник династії Гедиміновичів.Гедимін отримав владу по смерті брата Вітеня. Вів непримиренну боротьбу з німецькими лицарями, яким завдавав ряд поразок. В 1325 уклав союз з польським королем Владиславом Локетком для спільної боротьби проти хрестоносців. В 1331 розбив війська Лівонського ордену під Пловцями (Польща). За його правління більша частина білоруських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. В 1319-20 захопив Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець та ін. міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турово-Пинське князівства, завершив підкорення Полоцького князівства. Політичний вплив Гедиміна відчувався і в Києві. Залежними від Гедиміна були київський і смоленський князі. Після смерті Юрія II Болеслава в 1340 поставив свого сина Любарта князем Волині. Гедимін вважається засновником столиці Литви Вільнюса, яка вперше згадується у 1322-23. У листах папі Римському Іоанну XXII, ганзейськім містам, франциськанцам і домініканцям (1323—1324) заявляв про своє бажання прийняти християнську віру і запрошував до Литви лицарів, ремісників, купців, землеробів, священиків. Сам Гедимін не прийняв християнську віру.Він першим став титулувати себе «королем литовців і руських».Гедимін був смертельно поранений під час облоги німецької фортеці Баєрбург на р. Німан.Гедімін був тричі одружений і від трьох шлюбів залишилося сім синів і шість дочок. За літописами, він за життя розділив володіння між синами:Монвіду (1300—1348) — Кернаве і Слонім, Нарімунту (1300—1348) — Пінськ, Ольгерду (1296—1377) — Крево, Коріату (1300 — 1362) — Новогрудок, Любарту (1300—1384) — Володимир, Луцьк і Волинь, Кейстуту (1297—1382) — Жмудь, Троки і Гродно, молодшому сину Євнуту — Вильну. Потомство Монвіда, Кейстута, Коріата і Любарта заникло у другому або третьому поколінні. Потомство Нарімунта, Ольгерда і Євнута утворило роди, які прийнято називати Гедиміновичами, серед яких були польська королівська династія Ягеллонів, польські, литовські та українські князівські роди: Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Несвицькі, Ровєнські, Порицькі, Воронецькі, Чорторийські, Корецькі, київські князі Олельковичі, а також московські роди Голіцини, Куракіни, Хованські та Трубецькі.

Подобно брату своему Витену, которому он наследовал в 1316 г., Гедимин, соединяя под своей властью не только собственно литовские, но и многие русские земли, в значительной степени опирался на русский элемент; в сношениях с иноземными государствами он принимал титул короля Литвы и Руси, назначал русских людей в посольства; русским был и наиболее видный сподвижник его - Давид, староста гродненский.Из русских земель под властью Гедимина находились: Черная Русь, присоединенная литовцами еще в начале XIII в.; земля Полоцкая, присоединенная при Миндовге и при Гедимине управлявшаяся братом его, Воином; княжества Минское, Пинское и Туровское, попавшие под власть Литвы, вероятно, в конце XIII или начале XIV веков, и княжество Витебское. Рассказ о походе Гедимина в 1320 - 21 годах на Волынь и Киев и завоевании этих областей относится, скорее всего, к области исторических легенд и возник уже в XVI в. В 1323 году Гедимин перенес столицу из г.Тракай в г.Вильно (известен с 1128 года).Гедимин старался распространить свое влияние и на другие соседние русские земли, главным образом на Псков и Новгород. Он помогал псковичам в их борьбе с Ливонским орденом, поддерживал в Пскове против Ивана Калиты и позднее укрывал в своих владениях тверского князя Александра Михайловича, стоял на стороне псковичей в их стремлении достигнуть полной независимости от Новгорода в церковном отношении. С новгородцев Гедимин, захватив однажды новгородского владыку и бояр, взял обещание дать кормление сыну его Наримунту. Обещание это было исполнено в 1333 г., когда Новгород, теснимый Иваном Калитою, дал Наримунту в отчину Ладогу, Ореховец, Корельскую землю и половину Копорья. Впрочем, Наримунт жил больше в Литве, а в 1338 г., когда он не только не явился на зов Новгорода защищать его против шведов, но и отозвал своего сына Александра, всякие связи его с новгородцами порвались. При Гедимине намечались основы той политики великих князей литовских по отношению к русским землям, которая впоследствии приводила их к столкновениям с князьями Московскими; но в данное время непосредственные сношения обоих государств носили еще мирный характер и в 1333 г. Симеон Иванович даже женился на дочери Гедимина, Айгусте, в крещении Анастасии. Внимание Гедимина сосредоточивалось в особенности на борьбе с теснившим литовцев Ливонским орденом.

 

57. Система кліентелли

Латиною cliens – залежна людина. Пом’якшена форма залежності земної і середньої шляхти від магнатів. Клієнти великих феодалів – це безземельна, малоземельна або середня шляхта, яка надвірною службою заробляє на прожиток, служить в надії отримати від патрону землю або забезпечити собі за протекцією патрону доступ до місцевих урядів. Клієнти не складали однієї соціальної групи. Їх становище залежало від власницьких прав на землю, отриману від патрона, більшість данин має бенефіційний характер, існувала практика пожалування землі, обтяженої певними службами, що прирівнювала клієнта до вассала-ленника.

 

 

58. Три поняття й походження терміну „Литва”

В залежності від того забарвлення яке дослідник надає терміну „Литва” він може означити: 1.Назва племінного об’єднання(Етно-гео забарвлення); 2.Терріторія цього об’єднання з приєднаними землями, тобто ВКЛ(державно-тер); 3.Все населення ВКЛ(Етно-політ), але Етно-політонім „Литва” закріпився для позначення своїх пв-зх сусідів у пн-сх Русі, а внутрішнього вжитку не набув. У ПК населення цього регіону називалося „рутенус”. Щодо походження терміну: 1.у лит. Мові він прив’язується до гідроніму Литовка, а той до „літус” і „туба” - берег. 2.Маргінальна теорія щодо намагання дешифрувати його і зв’язати з кельтами. 3. Корені у національному міфу римської легенди, за якої з Італії пішла еліта суспільства: Italia→Litva. Вперше термін Литва згадується у Кведлінбурзських анналах під 1009 р. У ПМЛ перша згадка – 869, але текс редакції 12 ст, тому не рахується.

 

59.Католицька церква. Антонович спробував вияснити правне становище православної церкви в Україні протягом XIV — XVIII ст. На його думку, з посиленням польсько-шляхетського панування в українських землях становище православної церкви погіршується. З точки зору сучасних знань, історичний процес XIV — XVIII ст. неможливо пояснити за такою спрощеною схемою. Праці В. О. Біднова, О. Т. Лотоцького та інших дослідників показали неоднозначність і багатоманітність церковного життя в Україні вказаної доби.

На ідею керівної ролі Церкви в житті «роду Россійського» — багатих і бідних, знатних і простолюдинів — натрапляємо і в «Требнику» Петра Могили 1646 р.: «Архіерее повинны овца проводити прикладным житіем и наукою, а не овцы архіереов». Такий акцент, суголосний організаційному зміцненню Католицької Церкви в потридентських реформах, можна вважати доволі новим для руської конфесійної свідомості (у Захарії Копистенського теза про лідерську місію Церкви передбачає її сотеріологічні завдання, а не аґресивний диктат). Згадана зміна, без сумніву, спиралася як на суб'єктивні, так і на об'єктивні причини

 

60.Зміни в етнічному складі Галичини і Поділля в 15 ст.

Запустілі землі використовувалися як щит. Заохочувалася колонізація. Військова колонізація: ветерани ляхи, німці, угри, русини. Відбувається прихід жидів, постійна асиміляція, особливо міст. Литовські міста мали напіваграрний характер. Міста Кијвщини виникали на старих городищах Русі. З кінця XIV ст. у Галичині з’являються окремі польські села, збільшується частка польського населення міст, особливо найбільших 15. Наприкінці XIV — на початку XV ст. у Галичині чимало маєтків отримали польські можновладці та шляхтичі, які завдяки королівським наданням або шляхом прямого насильства витісняли попередніх українських власників. У середині XV ст. у Львівській землі вже близько третини сіл належало польській шляхті, наприкінці XVI ст. — понад половина. Ще більшою мірою панівним класом стає угорське католицьке дворянство на Закарпатті. Натомість на Волині, Поділлі, Київщині, Чернігівщині розселення польської шляхти починається після Люблінської унії 1569 р. Більшість шляхти цих реґіонів залишалася українською аж до середини XVII ст. 16 Полонізація впливових магнатів, що посилилася в другій чверті XVII ст., викликала побоювання щодо небезпеки суцільного ополячення, проте реальною ця загроза стала лише згодом.

 

61. Православна церква. Православна церква, тісно пов'язана з життям суспільства, довго займала у великому князівстві провідне становище й успішно протистояла католицизму, що проникав у Литву.

Визначальну роль у політичному і культурному житті відігравали братства - громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам. У 1596 р. в Бресті (Бересті) було скликано з'їзд прихильників унії і проголошено союз із католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої. Своїм главою уніати визнали римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов'янську мову та обряди православної церкви. Інша частина православного духовенства зібрала свій собор, на якому засудила унію Польсько-католицький елемент повсюди відтісняв православних українців зі сфери виробництва, управління, освіти, культури. Дійшло до того, що українцям як православним заборонялось селитись в центрі міста, як це було у Львові: для ремісників і міщан українців-русинів було відведена лише одна невеличка вузенька Руська вулиця. Українцям не було місця на своїй українській землі. Така ж доля спіткала українців і в Подніпров'ї.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 668; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.042 сек.