Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Візія Сх.Європи 14-16 ст. І.Б.Грекова 6 страница




 

114. Державна влада за ЛС. Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства Литовського. Главою тут був великий князь — господар. За III ЛС 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолював виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами. Однак наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася «Панами-Радою» і сеймом, без згоди і схвалення яких господар не мав права вирішувати основні питання державної політики.До складу «Панів-Ради» входили найвпливовіші службові особи князівства: маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каштеляни, окремі старости, а також верхівка панівних станів — два католицькі єпископи й окремі великі феодали за особистим запрошенням великого князя. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, «Пани-Рада» незабаром набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря: кількість її членів досягала 80 осіб.«Пани-Рада» була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи Рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадках, коли думка «Панів-Ради» і думка великого князя не збігалися, останній мусив підкорятися Раді.Правове становище «Панів-Ради» як одного з найвищих органів державної влади ВКЛ було закріплено привілеями 1492 і 1506 pp.До компетенції «Панів-Ради» входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі або виносила їх на розгляд сейму.З часом дедалі впливовішим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, члени «Панів-Ради», католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали за запрошенням великого князя і по два делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на повітових сеймиках. Певних строків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми за потреби, наприклад у разі війни.

Вальний сейм, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, оголошення про скликання ополчення (рушіння), зносини з іншими державами та ін., належали до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

 

115. Проблема реконструкції іменного ряду Київських князів (1360-1470)

Володимир Ольгердович (* бл.1331 † після 1398) - Князь Київський (1362-1394 рр.), князь Копильський (1395 — після 1398 рр.).Перший Київський князь (1362-1394) із династії Гедиміновичів, син Великого князя Литовського Ольгерда. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на слов'янських звичаях і традиціях, він не був сприйнятий в Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. В нечисленних документах, що збереглися з тих часів, Володимир Ольгердович іменує себе "З Божої ласки князь Київський".Як володар Київського князівства провадив самостійну політику, карбував власну монету. Виступив проти політики обмеження удільних князів і, програвши війну з Вітовтом, мусив уступити Київське князівство. Вигнаний з Києва Вітовтом, отримавши замість нього Копил. В останнє підписався під миром Вітовта з Орденом у 1398 р. Його старший син Олелько Володимирович займав Київський престол у 1440-1455 рр. А середній син Іван Володимирович став засновником роду Більських.Деякі дослідники припускають, що Володимир був у залежності від татарського хана. Дане твердження виникло у звязку з присутністю на його монетах татарських символів. Проте, це не "тамга" символ татарської державної влади, а "плетінка" символ успіху.Записаний у Києво-Печерському пом'янику. Згідно цього пом'яника перед смертю став ченцем.Олелько Володимирович (Олександр Володимирович; р. н. невід. — п. 1455, за ін. дан., 1454) — київський удільний князь 1443—55; за ін. дан., 1440-55). Внук Ольгерда був одружений на Анастасії — дочці московського князя Василія Дмитровича та Софії Витовтівни. Прагнув зміцнити політичну автономію Київського князівства, що перебувало у залежності від Великого князівства Литовського. Вів боротьбу проти нападів татар на південноукраїнські землі. Сприяв розвиткові української православної церкви і культури; Семеон (Семен) Олелькович (р. н. невід. — п. 1470) — останній київський удільний князь (1455-70). Правнук Великого князя Литовського Ольгерда. В 1458 за князя Семеона Олельковича православна церква в Україні відокремилась від Московської митрополії і перетворена на самостійну Київську митрополію. По смерті Семена Олельковича Казимир IV Ягеллончикне передав Київське князівство братові Семеона Михайлу, а настановив київським воєводою Гаштовт Мартин всупереч волі киян, фактично зліквідувавши київське князівство. Кияни бажали собі князя, а не простого. Лыквыдацыя удільного київського князівства викикала опір, тому відбулася змова князів 1481 р. Учасниками змови були князі Михайло Олелькович (брат Семена Київського), Федір Бєльський та Іван Гольшанський (див. Гольшанські). В Київі перестали правити князі, а тільки воєводи.

116.Політичні стратегії української шляхти. Концепція Станіслава Орехівського та Миколая Рея.

Можемо побачити напрочуть яскравий образ поляка, себто шляхтича ПК, який пишається своєю значущістю. Тріумфальне утвердження шляхетських вільностей підштовхнуло до появи над етнічної та над конфесійної ідеології народу шляхти. В основу її лягли постулати а) про рівність „братії шляхетської”. б) переконуюсь у тому що шляхту і простий люд розділяє нездаланна прірва іншої крові. Микола Рей народився в містечку Журавні під Галичем. У багатьох творах Рей закликає стояти на активній громадській позиції, дотримуватись своїх прав і обов’язків. Шляхтич-русин вільно орієнтувався у тому колі політичних абстракцій що становили спільну для шляхти систему вартостей: благо вітчизни і активна громадянська позиція, гарантована законом свобода особи.

 

117.Українська культура. Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Трохи пізніше, у той час, коли в Московії західної науки і культури завжди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подібного не спостерігалося і західний вплив широкою рікою котився до Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639—1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645—1647 рр. ("Підручник логіки" та "Загальний нарис філософії"), не обмежувались лише викладом концепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, психології та інших наук.Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства та здійснила величезний вклад у справу формування української еліти.У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров прибув до Львова і при підтримці свідомих громадян організував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарськими книжниками. У 16-17 ст. церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У цей час набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.

В Україні наприкінці XIV— початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно зв'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р.Єдність української еліти була найсильніша в часи перших боїв за визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви суспільства почав змінюватися.

За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька інтелігенція. Але вона була розбита на два табори — Запорожжя і Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились.

Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало об'єднувати громадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні егоїстичні інтереси.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку історики назвали Руїною. Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку.

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію.

Українські книжки "посунули" на Москву ще більше за людей. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це йшло з України в Москву. Сила-силенна українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих грамотних людей.Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі.До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.У другій половині XVII ст. український вплив позначився в друкарстві, навіть у дрібних деталях. Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопо-вич. Так званий класицизм в московську літературу був занесений з України

Культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст., досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

 

118.Змова 1481. В 1481 р. на Казимира Ягайловича склали змову князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Причиною їх виступу проти великого князя було те, що князям Олельковичам відібрали київське князівство. Але ця змова не виявилася в ніякій воєнній акції, бо змовників викрили й двох з них, Гольшанського й Олельковича, покарали на горло. Змовники хотіли відновити Київське князівство і відірвати русько-литовські землі від Польщі. Початком мало послужити вбивство Казиміра Ягеллончика на весіллі у кн. Ф.І.Бельського. Змова була викрита. Ф.Бельський втік до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Юрійович схоплені та страчені (117, с.233). Був одружений з кн. Анною Михайлівною Чорторийською. Записаний у Києво-Печерському пом'янику (поз.30, 53).

1481 року молодший брат Семена Михайло Олелькович домовився з князями Іваном Гольшанським та Федором Більським виступити проти Казимира. Сподіваючись на підтримку українських та білоруських князів і бояр, змовники збиралися вбити Казимира і посадити на престол Михайла. Він розпочав таємні переговори з Москвою про допомогу проти Вільна, обіцяючи їй, за деякими відомостями, східнобілоруські землі до Березини. Частина істориків вважає, що справжньою метою повстання було відновлення Київського та інших українських і білоруських удільних князівств. Перед Великоднем хтось доніс Казимиру на князів-змовників. Федір Більський встиг просто з власного весілля втекти до Москви, де поступив на службу до московського князя Івана ІІІ Васильовича. Натомість Михайло Олелькович та Іван Гольшанський були заарештовані і таємно страчені у Вільні. Пізніше у Києві виникла леґенда про публічну страту князів під Замковою горою. Відтоді, за словами літописця, “на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи постали”.

 

119.Козацький реєстр є унікальним і надзвичайно важливим джерелом з історії України та козацтва. Вони засвідчують кількісні дані щодо реєстровців конкретної сотні, полку, часом - населеного пункту, дають точне уявлення про території та адміністративно-територіальний поділ, матеріали для дослідження української козацької генеалогії, біографістики тощо.

Створення перших реєстрів було пов’язане із залученням козацьких підрозділів до участі у війнах, які вела польсько-литовська держава. Найбільш ранній відомий нам реєстр було укладено 1581 року після повернення козацького полку Я. Оришовського з російсько-польської війни 1578-1582 років. Але використання козацьких частин у бойових діях практикувалося урядом і раніше. Тому є згадки і про давніші козацькі реєстри. Перша відома згадка про козацький реєстр датується 1568 роком. Ще один реєстр був складений 1572 року, коли коронний гетьман Ю. Язловський набрав 300 козаків на державну службу. Оскільки бажаючих записатись козаками було забагато, то старшиною проводився відбір. У першу чергу до списків вносилися старі заслужені козаки. У переважній більшості полків козаків записували по сотнях, хоча траплялися й такі випадки, коли заносили у список по місцевості. Полковники і полкова старшина вносились переважно до списку полкової сотні. При складанні реєстру 1649 року спочатку була проведена старшинська рада, на якій було визначено основні принципи його складання (кількість полків, козаків, межі полків). Полкові списки було відправлено в Генеральну військову канцелярію, де вони зводилися в єдиний реєстр. Зшитки полкових списків були переписані й переплетені в книгу з палітурками, обтягнутими сап’яном темно-вишневого кольору і прикрашеними тисненням. Таких книг було щонайменше дві - (один примірник мав зберігатись у Варшаві, інший в Україні). Однак до наших часів дійшла одна, яка знаходиться в Російському державному архіві давніх актів.

Реєстр є доказом того, що кожний полк мав не регiональний, а всеукраїнський характер. У реєстрi представленi всi воєводства, якi були на Українi в той час.Вiн показує, що подоляни в першому письмовому документi були представленi, хоча до середини XVII столiття козацькi полки не були розташованi на Подiлля.

Проект створення реєстрового козацтва був висунутий ще у 1524 році. Реалізовано його було 1572 року, коли Україна входила до складу Польщі. До реєстру було записано 300 козаків. Проте українські козаки використовувалися урядом у війнах і раніше. Є згадка про існування більш ранніх козацьких реєстрів. Реєстрові козаки були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували привілеї. Одним з них було право на володіння містечком Трахтемирів з монастирем і землями до Чигирина для зимових квартир, арсеналу, шпиталю. Реєстровим козакам також були надані клейноди.

- Історичні джерела свідчать, що реєстрові козаки були грамотними людьми.- Дійсно, історичні матеріали підтверджують достатню грамотність козаків, як на ті часи. Переважно вони були сімейними і заможними людьми, мали власне господарство. На відміну від запорожців відзначалися більшою лояльністю до уряду, були менш схильними до заворушень. Можна сказати, що вони були більш статечними. Разом з тим, реєстрові козаки були рушійною силою у боротьбі за козацькі права, права православної церкви. Вони часто брали участь у козацько-селянських повстаннях, у національно-визвольній боротьбі українського народу. У реєстровому козацтві починали свій шлях видатні полководці Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Іван Виговський, Іван Мазепа, Михайло Дорошенко та інші.

Деякий час вищу освіту українські юнаки могли набути тільки за кордоном. В козацьких реєстрах з ХVI ст... зустрічаються записи, в яких, крім імені, прізвища або роду занять козака, є слово "бакалавр". Наприклад, "Денис бакалавр" або "добрий дяк Бакалавр". Не виключено, що вони здобули освіту в західноєвропейських навчальних закладах, після яких надавався вчений ступінь бакалавра. Частина українців ставала провідними вченими в європейських вищих навчальних закладах. Т

 

120. Перебіг Люблінського сейму. Сейм тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 року. Загроза розколу зі смертю останнього Ягемона. 1 березня 1569 литовці не погоджуючись покинули сейм, намагаючись зірвати сейм, з ціллю зібрати анти уніатське ополчення. Березень – рестуційний акт сейму на Підляшшя і Волинь, а потім Брацлавщину. Кијвщину приєднано на початку червня. 1 липня 1569 року – унія.

За книгою: Н. Яковенко. Нарис істрії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття, Київ, "Генеза", 1997, с. 121-122. 10 січня 1569 р., після кількарічних попередніх дебатів, у Любліні розпочався сейм, спільний станам Польської Корони зі станами Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому непримиренно зіткнулися два уявлення про унію: литовської сторони --- в значенні федеративного об'єднання двох держав, польської --- в значенні безумовної інкорпорації Великого князівства, для якого стане честю, за Станіслава Оріховського, виступати як частина такого великого і славного королівства. У гострих дебатах, котрі нераз опинялися на грані розриву і навіть збройної сутички, врешті було досягнуто згоди. Актом від 1 липня 1569 р. проголошувалося утворення нової федеративної держави двох народів --- Речі Посполитої. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, лишалося самостійним політичним організмом з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству, стали Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина, тобто території, що найдовше (а власне до самої унії) зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави: віднині ці землі переходили під юрисдикцію Корони Польської. Інтереси трьох українських воєводств --- Київського, Волинського та Брацлавського --- офіційно представляли на сеймі понад 30 осіб: воєводи й каштеляни князі Василь (Костянтин) Острозький, Олександр Чорторийський, Роман Санґушко, Андрій Вишневецький і Андрій Капуста; 12 земських послів, обраних шляхтою з найпомітніших панських родин, як Олізари й Солтани --- з Київщини, Гулевичі, Костюшки, Бокії, Кірдеї, Семашки --- з Волині, Кошки, Шашковичі, Козарини й Стрижовські --- з Брацлавщини; численні посадові особи --- старости, хорунжі; члени виборних земських судів; члени княжих родин. У бурхливих сеймових дебатах українській політичній еліті випало зіграти непрестижну роль швидше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. Виправданням може служити хіба прихильне ставлення до саме такого перебігу подій, бо ж ні українські князі, ні, тим більше, шляхта не противилися очікуваній зміні. Власне, послів від шляхти на Люблінському сеймі взагалі ще не було чутно, а князі трималися "мінімалістичної програми" --- відстоювали свободу віросповідання і недоторканність місцевих звичаїв, навіть не висуваючи вимог політичного характеру. Ось один із показових виступів, що належить князю Костянтину Вишневецькому, молодшому братові славетного Дмитра Вишневецького (Байди). Наголошуючи на збереженні давніх прав і вольностей Русі, Вишневецький з наказу волинців говорить: / на цьому перед Вашою Королівською Милістю наголошуємо, що ми погоджуємося [на інкорпорацію] як люди вільні, свобідні, щоб це не принизило нашої шляхетської гідності. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю... Також просимо, оскільки ми [з поляками] різної віри, а власне ми --- греки, то щоб нас і в цьому не було понижено і щоб нікого не примушували до інакшої віри. Очікувані гарантії були надані. У привілеях Волині, Брацлавщини й Київщини, приєднаних до Корони Польської як рівні до рівних, вільні до вільних, спеціально виділялися сюжети, спрямовані на охорону цілісності території і непорушності місцевих звичаїв. Так, окремим пунктом оговорювалося збереження стародавніх границь згаданих земель з усталеною сіткою самоврядних земських інституцій та судово-адміністративних органів. Основним законодавчим кодексом залишався й надалі Литовський Статут; гарантувалося збереження руської мови в публічному побуті: Усі місцеві уряди, почесні титули й посади, згідно з привілеями, могли надаватися лише мешканцям відповідної землі (волинцям, киянам чи брацлав'янам) без огляду на їх віросповідання, так само як і всі пільги, декларовані привілеями, поширювалися нарівно на католиків і православних. Отже, як бачимо, Люблінський акт не порушував принципів автономного існування Київської і Волинської земель у складі нової держави, до якої вводила їх історична доля. Згідно з унійним привілеєм, за колишніми литовськими володіннями визнавалися давні кордони, право на власне судочинство, адміністрацію і урядову мову, тобто, висловлюючись по-сучасному --- на культурно-адміністративну автономію. Питання про те, наскільки польський уряд виявився здатним забезпечити реальне дотримання норм цієї автономії, лежить в іншій площині, бо у свідомості тутешніх мешканців гарантований законом особливий статус України-Руси існував, і якраз відповіддю на його порушення стало згодом загострення національної проблеми.

 

121. У селяни в ІІ пол. 16-сер.17ст

Процес позбавлення селян земель, що роздавалися васалами. Насильне прикріплення селян до землі. Злиття вільних і невільних. Поширення фільварків, ще повинність „толока”. Селяни володіли землею але законодавчо ніде не закріплювалося, власністю вважалося лише рухоме майно. Обмеження свободи переміщення. Селянське законодавство ВКЛ було м’яким на відміну від РП. Литовськи статути розрізняли статус вільного і невільного. 1557 – Устава на волоки – Запровадження нормованих повинностей залежно від кількості землі. Але на тер У. волочна міра майже не вважалася. Заселення пусток – практика слобод. В прикордонних районах спроба запровадити панщину натиналася на опір.

 

122.Боротьба шляхти за соціальні права так чи інакше пов’язувалася і з релігійною, а точніше, з боротьбою за право влади над церквою. Найбільше можливостей їй у цьому давав кальвінізм: на відміну від лютеранства, керівне становище у реформатській церкві мав не король (князь) та, як у католицизмі, не духовний сановник, а її світський фундатор (або власник населеного пункту, де утворювалася нова релігійна громада). Шляхту приваблювали кальвіністські вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю мирян за діяльністю духовенства, у церковно-будівничому плані — ідея помісної, не залежної від будь-якого вищого органу церкви, у духовному — ідеали віротерпимості, політичної свободи, обмеження королівсько-князівського всевладдя, що були близькі до ідеалів шляхетської вольниці. Ці економічно-політичні прагнення юридично закріпили рішення Варшавської конфедерації (1573), засудивши втручання влади у справи віри і визнавши за шляхтою право на вибір віросповідання. Річ Посполита в останній третині XVI ст. була чи не єдиною європейською державою, де існувала відносна (лише для панівного стану) релігійна свобода. Щоправда, вона не мала надійного законодавчого підкріплення, тому її постійно порушували.

 

123. Дмитро Вишневецький. (1516?1517 — † 1563) — український магнат, князь. Походив з старовинного волинського князівського роду Корибутовичів, обрусілої гілки литовських князів Гедиміновичів. Власник земельних маєтків у Кременецькому повіті (родова резиденція — у містечку Вишнівець У 1548 — 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Дмитро взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до вликого князя литовського і польського короля Сигизмунда II Августа характеризує князя як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі. Сигізмунд II Август, віддаючи данину поваги сміливості Дмитра, призначає його старостою міст-фортець Черкас та Канева. Він розробив план наступальної боротьби проти татар. Центром плана було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької организації на той час нема. Шукаючи підтримки від держави, він виклав цей план у листі до Сигизмунда. Сигизмунд стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Великого князівства Литовського проти Москви., Дмитро Вишневецький у 1552 році із загоном козаків (близько 300), вирушив до острова Мала Хортиця і на свої кошти розпочав будівництво фортеці, яка мала бути форпостом у боротьбі з татарською агресією. Козаки оточили фортецю земляними валами, на яких із дубових кряжів зводили стіни та башти для гармат. Мала Хортиця не ототожнюється з Хортицею, знаною з інших джерел та відомою нині; місцезнаходження цього острова досі не з'ясовано, залишки фортецы не знайдені.У 1553 році Вишневецький залишає Хортицю і з усім своїм військом відправляється до Стамбула, де служив султанові півроку. Цей похід збентежив польського короля, який не хотів втрачати владу на південних землях і також став прагнути до союзу з Вишневецьким.Повернувшись з Туреччини, Вишневецький довершує будівництво фортеці на Хортиці, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.В цей час князь Дмитро розпочинає переговори і з польським королем із московським царем Іваном Грозним. Він просить дати грошей на будівництво кам'яної фортеці, яка б захищала кордони від татар. Крім цього була необхідна допомога бойовими засобами — гарматами, ядрами, рушницями, порохом тощо.Польський король відзначив старанність Вишневецького у захисті кордонів, але ні в чому не допоміг та ще й попередив князя, щоб його козаки не чіпали татар. Іван Грозний хоча й прислав допомогу, та ця поміч була дуже незначною.У 1556 році українські козаки разом із загоном із Путивля на човнах попливли Дніпром до турецької фортеці Очаків. Сили турків значно перевищували козацькі загони, та численні і добре озброєні турки не встояли перед козаками. Козаки захопили і зруйнували фортецю і визволили чимало невільників.Повернувшись із цього походу, Вишневецький незабаром нападає на Аслам-город. Зруйнувавши місто, козаки відправилися громити та палити татарські улуси в степах.Дочекавшись, коли крига вкриє Дніпро, кримський хан Девлет-Гірей в січні 1557 року з великим військом підступив до Хортиці. Але козацькі укріплення витримали 24-денну облогу, а козаки розгромили ворога і відігнали його. Ханові вперше довелося на території, яку він вважав своїм володінням, зустріти неприступну фортецю і з поразкою повернутися до Криму.Навесні 1557 року Вишневецький організовує новий похід. Козаки посідали в човни і знов атакували Аслам-город. Розчарувавшись в політиці Московщини і дізнавшись про черговий напад татар на Україну, Вишневецький у 1562 році звертається до польського короля повернути йому своє підданство. Король погоджується і запрошує Вишневецького до себе в Краків, де зустрів його з великою пошаною, як великого і відважного полководця, проте також наказав не водити козаків проти турків і татар.В 1563 році молдавські бояри всупереч волі свого князя намагалися скинути турецьке ярмо. Вони стали просити Вишневецького очолити повстання і стати господарем Молдавії. Вишневецький охоче погодився, хоча був на той час хворим і слабким. В авангарді виступив великий загін, а самого Вишневецького супроводжували лише кілька козаків. Один із молдавських бояр, Томжа, сподіваючись на ласку від турецького султана, вдав із себе спільника Вишневецького. Він радісно зустрів передовий загін козаків і повідомив, що хоче власноручно вручити великому гетьману молдавську булаву — символ влади. Та вирушивши на зустріч Вишневецькому він зненадська напав на козаків. Вишневецький із старшинами потрапили у полон і були відправлені до столиці Молдавії, де їх Томжа власноручно жорстоко катував. Усім полоненим, окрім Вишневецького і Пясецького він відрізав носи і вуха і виколював очі, а гетьмана і старшину надіслав у дарунок турецькому султану.За наказом султана Вишневецького було страчено в Константинополі (Царгороді). За переказами, його скинули з башти на гак, вмурований у стіні біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Мужній воїн, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 442; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.