Первісне населення на території України

До середини I тис. нашої ери).

Лекція 1. Стародавня доба в історії України

План

1. Первісне населення на території України.

2. Античні держави і кочовики.

3. Слов’янський етногенез.

Література

1. Геродот. Iсторії в 9-ти книгах. - К.,1993.

2. Грушевський М. Iлюстрована історія України. - К.,1990.

3. Давня історія України: Навч. посібник: у 2 кн./Толочко П.П.(керівник авт. колективу). – К.,1994.

4. Iсторія України /під ред. проф.Р. Ляха. – К.,1998.

5. Давид Ламберт. Доисторический человек. Кембриджский путеводитель. – Ленинград,1991.

6. Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К.,1994.

7. Першиц А., Монгайт А., Алексеев В. История первобытного общества. – М.,1982.

8. Петров В. Походження українського народу. – К.,1992.

9. Попович М. Нарис історії культури України. – К.,2001.

10. Рыбаков Б. Язычество древних славян. – М., 1981.

11. Саган К. Драконы Эдема. Рассуждения об эволюции человеческого разума. – М.,1986.

12. Соколов Г. Античное Причерноморье. – Ленинград,1973.

13. Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М.,1991.

14. Шкловский Й. Вселенная. Жизнь. Разум. – М.,1987.

15. Яковенко Н. Нарис історії України. – К.,1997.

Походження (генезис) людини і суспільства є актуальною науковою проблемою. Сьогодні існують різні теорії, які ґрунтуються на сучасних методах дослідження, але не можуть претендувати на беззастережну істину. Не можна ігнорувати аргументи прибічників креативної теорії (теорії створення світу) і екстрапланетарної теорії (позаземного експерименту), але слід визнати, що традиційна теорія еволюції залишається непохитною. Дарвіністи успішно продовжують наполегливе дослідження процесу виділення людини з твариного світу з наступним вдосконаленням її фізіологічного типу і соціальної структури. На основі еволюційної теорії палеонтологами, палеоантропологами і археологами були розроблені і вдосконалені певні типи періодизації людської історії, а саме: геокліматичний – 1) дольодовиковий ~ з 1 млн. років тому – до 300 тис. років; 2) льодовиковий ~ з 300 тис. років тому – до 40 тис.; 3) польодовиковий ~ з 40 тис. років тому; антропологічний – 1) пітекантроп ~ з 1 млн. років тому – 300 тис.років, 2) неандерталець ~ з 300 тис.років тому – до 40 тис. років тому; 3) кроманьонец ~ з 40 тис. років до нашої ери. I, нарешті, археологічний – 1) кам’яний вік, який поділяється на:

а) палеоліт (давньокам’яний) ~ 1 млн. – 10 тис. років тому.

б) мезоліт (середньокам’яний) ~ 10 тис. років – до V11 тис.

в) неоліт (новий кам яний) – з У11 тис. – до 1У тис. до н.е.

2) бронзовий вік, якому передує міднокам’яний (енеоліт або халколіт ~ IV-III тис. років тому). Бронзовий вік охоплює третє і друге тисячоліття до нашої ери.

3) залізний вік, початок якого умовно датується першим тисячоліттям до нашої ери.

Назви періодів або епох пояснюється тим матеріалом, з якого виготовлялися основні знаряддя праці.

Оскільки людина є не тільки індивідуумом, але й соціумом, тобто суспільною істотою, вчені виділяють три періоди процесу формування соціальної структури:

1) первісне людське стадо ~ 1 млн. років тому – до 40 тис. років;

2) матрилінійна родова община (матріархат) – з 40 тис. – до III тис. до нашої ери.

3) патріархальна родова община (патріархат) – починаючи з III тис. до нашої ери.

Обмежені археологічні свідчення дозволяють лише припускати, які були умови життя первісних людей, їх чисельність, зовнішній вигляд, спосіб діяльності, комунікації і стосунки між собою.

Люди раннього палеоліту (неандертальці), найдавніші сліди перебування яких на території України датуються орієнтовано 300-200 тисячами років до нашої ери, займалися збиральництвом і полюванням, використовуючи примітивні кам’яні знаряддя праці і зброю (сокири, рубила, скребла, списи). Вивчення тимчасових поселень – стоянок, знайдених археологами на південному узбережжі Криму (Кіїк-Коба), в Донбасі (Амвросіївська), на Поділлі (Лука-Врублівецька) доводить, що їх мешканцями були люди неандертальського типу (термін – від німецького селища Неандерталь, де вперше знайдені подібні). Ймовірно, холодний клімат льодовикового періоду спонукав їх використовувати і штучно добувати вогонь, виготовляти одяг і взуття, заселяти печери і будувати житло, приручувати тварин, вдосконалювати виразне мовлення. Основою соціальної організації неандертальців було первісне стадо, або дородова громада, яке вело кочовий спосіб життя.

У період пізнього палеоліту (40-10 тис. років до н.е.), про що свідчать розкопки Радомишльської (Житомирщина), Мізинської (Чернігівщина), Гонцівської (Полтавщина) стоянок, на усій території України з’явився кроманьонець (термін – від французського селища Ла Кроманьон) або “людина розумна” (Homo sapiens), яка належить до сучасного антропологічного типу. Причини різкої і майже одночасної зміни основного фізичного типу людини залишаються нез’ясованими. Однак археологічні дані відзначають збільшення чисельності населення, вдосконалення знарядь праці з каменю, кісток та дерева, появу нових технологій: розпилювання, шліфування, свердління. Значно збагатилося і вдосконалилося мислення – мовлення людини: зароджувалися релігійні вірування й уявлення (тотемізм, анімізм, магія) та мистецтво. В соціальній організації відбувся справжній переворот – виникла родова матрилінійна (матриархальна) община, тобто усталена структура, яку складали родичі за материнською лінією, оскільки за групових статевих відносин батьківську лінію виявити і встановити неможливо. На важливу роль жінки вказують численні знахідки тогочасних статуеток, що являли собою узагальнений образ праматері роду. Засоби виробництва були спільною общинною власністю, а результати праці порівну розподілялися між членами общини. Споріднені материнські общини об’єднувались у племена – складався родоплемінний первіснообщинний лад.

Біля 10 тис. років тому (початок доби мезоліту) природні умови на території України змінилися і встановилася сучасна геологічна епоха – голоцен. Гідрографічна мережа, флора і фауна примушували людину пристосовуватися, вдосконалювати старі і знаходити нові засоби, знаряддя та технології праці. З’являються і широко застосовуються мікроліти (ретельно оброблені, невеликі за розміром знаряддя праці з каменю), виникають нові, дистанційні знаряддя і зброя – лук та стріли, вдосконалюються засоби для плавання (плоти та човни) і рибальство, яке поряд з мисливством стає провідним господарським заняттям. Про це свідчать численні археологічні знахідки на стоянках в Криму (Мурзак-Коба), в Подністров’ї (Гребенники), на Черніговщині (Журавська) та інші.

Приблизно з VII тисячоліття до нашої ери починається, як вважають археологи, новий кам’яний вік (неоліт), характерною рисою якого є перехід від привласнюючих способів і форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворюючих форм – землеробства і скотарства. З’являються також примітивне ткацтво та гончарство. Це дозволяє зробити висновок про початок процесу суспільного поділу праці в трьох його послідовних проявах: відокремлення скотарства, зародження ремесла і виділення обміну-торговлі. Iзольовані раніше поселення концентруються в певних регіонах, так званих археологічних культурах неоліту: дунайській, буго-дністровській та дніпро-донецькій.

У IV тисячолітті до н. е. населення України познайомилося з примітивним металургійним виробництвом. Воно почало плавити мідь і виробляти, поряд з кам’яним, мідні знаряддя праці і зброю. Археологи називають його мідно-кам’яним віком – енеолітом або халколітом (лат. “енеос”, давньогр. “халкос” – мідь) і датують IV-III тис. до. н. е. Від III-го тис. до н. е. починається бронзовий вік, який тривав до I тис. до н. е. і на зміну якому прийшов залізний вік – з I тис. до н. е.

В епоху металів у людському суспільстві відбулися справжні революційні зміни: значно підвищилася продуктивність праці, з’явилися надлишки господарства і виробництва, що призвело до суттєвих змін у соціальній організації.

У зв’язку з розвитком металургії різко зросла роль чоловіка як головної продуктивної сили, що поставило його в умовах парної родини на чолі родової, тепер уже патріархальної общини. Виникає і затверджується патріархат. Більш досконалі металеві і кам’яні знаряддя праці дозволяли вести господарство і збільшувати його навіть окремим сімейним общинам, що неминуче приводило до появи приватної власності, майнової нерівності і диференціації суспільства. У період бронзового і залізного віків почала руйнуватися родоплемінна суспільна організація, що в умовах соціальної диференціації призвело до формування перших класових суспільств і держави.

У цю добу (IV-III тис. до н. е.) на території України з’являються розвинені землеробські культури, серед яких особливо виділяється “Трипільська культура”. Вона була відкрита і досліджена відомим київським археологом В. Хвойкою ще наприкінці XIX ст. в селі Трипілля на Київщині. Аналогічні поселення знайдені на більшій частині сучасної України. Головними заняттями трипільских племін було землеробство і скотарство, але вони мали також розвинені ремесла: обробку міді і бронзи, гончарство і ткацтво. Окрім трипільської культури, у цей час на терені України також розповсюджені племена ямної, катакомбної і зрубної культур, що мають таку назву за типом поховань.

2. Античні держави і кочовики

Скотарські племена євразійських степів з’явилися на території України на початку III тис. до н. е. і відомі під назвою племін ямної і катакомбної культур. Пізніше (середина II тис. до н. е.) сюди мігрували інші скотарські племена, яких давньогрецькі джерела називають “кіммерійцями”. Гомер в “Одіссеї” говорить про Північне Причорномор’я як про землю кіммерійців. Заселяли вони, мабуть, територію від Кубані до Карпат. Ймовірно, будували укріплені городища, про що свідчать розкопки біля сіл Немирово, Мотронівка, Хмільне та ін. Кіммерійці займалися табунним скотарством, особливо конярством, мали досить високу культуру бронзи і кераміки з кольоровою інкрустацією. На початку I тис. до н. е. племена кіммерійців, яких очолювали вожді-царі, почали експансію на південь від Великого Кавказського хребта. Вони стали широко застосовувати залізну зброю і численну легкоозброєну кінноту. На початку VII ст. до н. е. кіммерійці були витіснені й асимільовані кочовиками-скіфами.

У I-му тис. до н. е. на території Криму, який давньогрецькі автори називають Тавридою, жили племена таврів (від гр. “таурус”, укр. “бик”). Вони, ймовірно, займалися розведенням великої рогатої худоби, примітивним землеробством, рибальством. Замкненість ізольованих общин, важкодоступніть гірських місць поселень таврів, а також відсутність писемних джерел обмежують вивчення історії цих племен.

Значно більше відомо про іраномовні племена, які з’явилися на території України на початку VII ст. до н. е. Це були племена скіфів.

У V ст. до н. е. давньогрецький історик Геродот відвідав Скіфію і отримав дуже важливу інформацію про цей народ та його історію. Геродот виділяв скіфів-орачів, які розселилися обабіч Дніпра, скіфів-кочовиків – між Дніпром і Доном і “царських” скіфів, що мешкали у Північному Причорномор’ї та Криму. Ймовірно, домінували “царські” скіфи, бо вони брали данину з усього населення Скіфії. У IV ст. до н. е. виникла первісна скіфська держава, створена царем Атеєм з центром у Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Симферополя). Агресивна політика “царських” скіфів в IV ст. до н. е. вичерпала їхні сили і в 339 році до н. е. вони були розбиті під час походу у Фракію (на Балканах).

В III ст. до н. е. на території, яку займали скіфи з’явилися іраномовні племена під збірною назвою “cармати” (від давньоіран. “сааремат” – оперезаний мечем). Це були войовничі племена за походженням і родом занять близькі скіфам. У сарматів зберігалися міцні матріархальні пережитки, тому роль жінки в їх суспільстві була досить високою. Сарматською столицею було місто Танаїс (у гирлі Дону), яке було і центром євроазійської торговлі. Якоїсь нової культури сармати не витворили, але прийняли і збагатили скіфську. В III ст. нашої ери сарматів почали тіснити з заходу готи- - германські племена, а в IV ст. н. е. сармати були поглинені в результаті нашестя зі сходу гуннів – азійських кочовиків, яких середньовічні хроністи назвали “карою божою”.

Ще в III ст. н. е. почався рух германських племен на схід. Одне з них – остготи – осіло між Дніпром і Доном, проникло до Криму, зруйнувало Беспорське царство і заснувало Готську державу зі столицею у Данпрштадірі (на березі Дніпра). Розквіту вона досягла за короля Германаріха (350-375 рр.). Готи творчо засвоїли культуру попередніх народів, збагатили її оригінальними рисами, створивши так званий “готський” або “меровінгський” стиль.

У середині IV ст. н. е. починається могутній рух з Азії на захід тюркських (туранських) племен, який отримав назву “велике переселення народів”. Першою хвилею було гунське нашестя. Вони знищили у 375 році готську державу, грецькі колонії у Північному Причорномор’ї та Криму (окрім Херсонесу і Пантікапею), вдерлися в Центральну і Західну Європу, де в середині V ст. н. е. створили могутню імперію на чолі з царем Аттілою (410 – 453 рр.). Після смерті Аттіли держава гуннів розпалася, частина гуннів осіла на території України. У VI ст. нашої ери почалася аварська навала. Вона була дуже спустошливою, але нетривалою. Авари (“обри” – в давньоруських лiтописах) підкорили місцеві слов’янські племена, зруйнували антський племінний союз і напали на Візантійську імперію. Однак у 626 році їхні орди були розбиті візантійським імператором Iраклієм, розсіяні і щезли з історичної арени. “Погібоша, аки обри” – зазначив руський літописець.

В VII ст. н. е. через українські землі прокотилися болгарські племена, які в 680 році спільно з південними слов’янами заснували сильну Болгарську державу. Майже одночасно почали рух на захід тюркські племена хазарів, що створили Хазарський каганат – державу, кордони якої простягались від Волги до Дніпра. Хазари обклали даниною слов’янські племена і розгорнули велику євразійську торгівельну діяльність.

У 915 році, як записано в літопису “прідоша печеніги первоє на Руську землю.”

В середині X ст. вони зайняли причорноморські степи, і на протязі майже ста років становили серйозну загрозу для руських земель.

Ще в VII ст. до н. е. на північному чорноморському узбережжі та в Криму почали засновувати свої колонії-факторії греки з Еллади. За образним виразом давньогрецького філософа Платона (428-348 рр.) греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу “як жаби ставок”. У Північному Причорномор’ї вони заснували великі міста Тірас (на Дністрі), Ольвію (в гирлі Південного Бугу), Борисфеніду (в гирлі Дніпра); в Криму – Херсонес, Феодосію, Пантікапей; на Таманському півострові – Фанагорію, в гирлі Дону – Танаїс та інші. Колонії були міцно пов'язані з метрополіями, тобто з рідними (материнськими) містами, вихідці з яких і були засновниками цих поселень. Вони мали однаковий суспільно-політичний устрій, споріднену економіку, культуру, релігію. Ці колонії були рабовласницькими містами-державами (полісами) і значними центрами ремесла і торгівлі. Головними статтями імпорту полісів були раби, пшениця, рогата худоба, риба, шкіра, хутра, ліс, а експортували вони ремісничі вироби, тканину, оздоблення, прикраси, вина, посуд, оливкову олію та ін. Декілька століть ці міста квітли, але в II ст. до н. е. в них загострилися соціальні суперечності, які послабили політичну владу і військову міць, а в умовах посилення тиску кочовиків (сарматів) і експансії зростаючої Римської держави вони занепадали і втрачали свою самостійність. Останнім, у 68 році до н. е., занепало Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї. В умовах римського панування грецькі міста-держави продовжували інтенсивне торгівельно-економічне життя до середини IV століття нашої ери, коли вони остаточно були зруйновані гуннами.

Дата добавления: 2015-05-23