Слов’янський етногенез

Як вважає більшість учених, слов’яни відносяться до індоєвропейської етнічної групи і є автохтонним (корінним) населенням Європи. Походження етноніму (назви народу) залишається загадкою, хоча існує припущення, що назва “слов’яни”, або староруська – “словене” походить від “слова”. Старослов’янська група племен розселялася, згідно з аргументами вісло-дніпровської теорії походження слов’ян (Л. Нідерле), від річки Одри на заході до Подніпров’я на сході (Б. Рибаков). В окремий етнос слов’яни виділилися десь у кінці I тис. до н. е. На рубежі нашої ери почався процес формування окремих територіальних і культурних зон словʼян: східної, західної та південної. Численні античні, візантійські і германські писемні джерела (Геродот, Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Прокопій Кесарійський, Йордан) називають слов’ян венедами, склавінами й антами. Етнонім “ант” – іранського походження, що означає “край – батьківщину” і, ймовірно, це північно-західний іранський (сарматський) етнос, який пізніше послов’янився, зберігши стару назву. Можливо, саме це населення було творцем багатих “зарубинецької” (с. Зарубинці Черкаської області) та “черняхівської” (с. Черняхів Київської області) археологічних культур, які датуються II століттям до нашої ери – V століттям нашої ери. У IV ст. нашої ери на території сучасної України виникла примітивна державна формація антів – “антський племінний союз”, який історики кваліфікують як родоплемінну або військову демократію. “Слов’янами і антами не править один муж, але здавна вони живуть громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи погані, вирішують спільно” (Прокопій Кесарійський). Однак реальну владу обіймали племінні вожді-царі, авторитет яких визнавав увесь народ. Середньовічні джерела називають імена цих вождів: Бож (Бус), Пірагаст, Ардагаст, Мезамир, Мусокій. Держава антів існувала до VII ст. н. е., коли загинула у боротьбі з аварами. Саме у цей час остаточно зникає назва “анти” і поширюється етнонім “cлов’яни”. Літопис “Повість врем’яних літ” називає вже 14 великих племен східних слов’ян: полян, які заселяли середнє Подніпров’я, деревлян – на Правобережній Україні, сіверян – на Лівобережжі, волинян (дулібів), які займали територію на захід від полян і деревлян. На південь від них жили племена тіверців і уличів. Згадуються також племена полочан, дреговичів, ільменських слов’ян, кривичів, радимичів, в’ятичів, що розселялися на території сучасних Білорусії і Росії.

У середині I тисячоліття нашої ери у східних слов’ян почався процес розкладу родоплемінного ладу і формування диференційованого суспільства. Головними причинами його були вдосконалення землеробських і ремісничих знарядь праці, агротехніки і агротехнологій, підвищення продуктивності і ефективності трудової діяльності. У нових умовах окремі сімейні общини, які зростали чисельно, вже були здатні самостійно вести господарство, не потребуючи колективних зусиль усього роду. Формується новий тип общини – сусідської, або територіальної (марки), членами якої були не тільки родичі, але й чужеплемінники, що мешкали на території певного поселення (села, городища). Поступово складалося общинне землеволодіння (поля, ліси, луки випаси), а орні землі (угіддя) знаходилися у користуванні окремих сімей, які мали і присадибні ділянки. Ці сусідські общини у словʼян називалися “мир” або “верв”, а члени їх - общинниками-смердами. Диференціація слов’янського суспільства була спричинена появою майнової нерівності та приватною власністю на головний засіб виробництва – землю. Це основне багатство слов’ян привласнювала родоплемінна верхівка – князі та їх оточення (дружини). Одночасно землевласники – майбутні феодали – встановлювали свою владу і над общинниками-смердами, примушуючи їх платити (працею, натурою чи грошима) за користування землею і водою. Відбувалося поступове формування поземельних (ранньофеодальних) відносин. Слід зазначити, що з об’єктивних та суб’єктивних причин рабовласницькі відносини в їх класичному варіанті у східних слов’ян не склалися, хоча патріархальне рабство все ж існувало.

Основним господарським заняттям східних слов'ян було підсічне і перелогове, а пізніше орне землеробство та скотарство. Як і раніше важливу роль грало мисливство, рибальство і бортництво – збирання дикого меду і воску. З ремесел найбільш розвиненими були ковальське, гончарське і ткацьке. В зв’язку з поглибленням процесу суспільного поділу праці у східних слов’ян все більш інтенсивно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Найважливішими були річкові та морські торговельні шляхи: Волзький, Двінський, Німанський, “великий шлях із варягів в греки” (Дніпровський), “шовковий”, “соляний”, які перетинали землі слов’ян з півночі на південь та зі сходу на захід.

Побут східних слов’ян визначався їх господарською діяльністю: житла були дерев’яними або глиняними, одяг – льняний з вишивкою влітку і хутровий взимку. Взуття – плетене або шкіряне, їжа та напої рослинно-тваринного походження. Померлих вони, як правило, спалювали (кремація) або ховали в безкурганних общинних могильниках. Східнослов’янські поселення – городища укріплювалися земляними валами і дерев’яними стінами, які були оточені глибокими ровами. Будувалися городища на стрімких берегах річок і служили не тільки для захисту, але були також адміністративними центрами і місцями торгівлі.

Релігійне життя слов’ян характеризується політеїзмом – тобто вірили вони у багатьох богів, які були різні за походженням, божественним рангом і призначенням. Загальнослов’янськими були боги Даждьбог, Сварог, Перун, Хорс, Велес. Релігійні вірування і уявлення слов’ян походили від обожнювання природи в різних формах та від культу роду. Визначальними рисами язичницьких вірувань слов’ян були життєрадісність, ясність, світлість, оптимізм. З найдавніших часів у релігійній свідомості слов’ян збереглися також суттєві ознаки анімізму (віри в безсмертну душу і потойбічний світ), магії (чаклунство, чародійство, заклинацтво) і тотемізм (обожнювання конкретної рослини або тварини, символа роду-тотему). Саме тому символіка і атрибутика слов’янського життя характеризується різноманітністю і витонченістю. Типовими символами, які схематично зображувалися і якими прикрашалися житла, посуд, знаряддя праці були диск або спіраль (сонце), хрест (вогонь), листя рослини (життя), блискавка (зигзаг – громовий знак). Кольорами, які приносили щастя і удачу вважалися білий, червоний та зелений; ці кольори були основними в орнаментах і оздобленнях. Сторони світу у слов’ян також мали свій колір: південь – червоний, північ – чорний, захід – білий, схід – зелений або синій.

В середині I-го тисячоліття нашої ери у східних слов’ян визріли передумови створення політичної, і насамперед, військової організації, яка була необхідна для зміцнення влади землевласників і захисту своїх земель в умовах “великого переселення народів”. Як уже згадувалося, в IV ст. н. е. такою примітивною державою був “антський союз” племен, а в VI ст. н. е. виник “союз дулібів” на Волині. Але тільки в VII ст. найбільш численне і найсильніше плем’я полян змоглося створити міцний союз, який переріс в IX столітті в могутню державу – Київську Русь. Важливим етапом в формуванні державних інституцій було виникнення у слов’янських племен територіальних військових об’єднань-князівств з традиційними племенними центрами – містами: Київ (у полян), Чернігів (у сіверян), Iскоростень (у деревлян), Луческ (у волинян). Ймовірно, один з полянських князів Кий, з братами Щеком і Хоривом, як повідомляє “Повість врем’яних літ”, заснували місто, назване на честь старшого брата Києвом. На думку археологів, ця подія відноситься до кінця V ст. н. е., умовно, до 482 року (Б. Рибаков).

З VIII ст. н. е. в іноземних джерелах для визначення населення середнього Подніпров’я з’являється назва “Русь”, “Руська земля”. Пізніше це ім’я поширилося на усю територію східних слов’ян, яких стали називати “руссю”, “русичами”. Походження цього терміну і сьогодні залишається нез’ясованим: можливо, воно має германське чи кельтське коріння (О. Пріцак). Однак загальновизнаним вважається місцеве, південне походження терміну “Русь”. (М. Грушевський, Б. Рибаков, П. Толочко), що знаходить підтверждення в топоніміці – річки Рось, Росава, Роска та інші.

.

Лекція 2. Княжа доба в історії України (ІХ-І пол.ХІУ ст.)

План.

1. Передумови виникнення державності.

2. Київська Русь.

3. Галицько-Волинська держава.

Література.

1. Аркас М. Iсторiя України-Руси. - К., 1990.

2. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. Т.1-2, К., 1991.

3. Ефименко А. История украинского народа. - К., 1990.

4. Котляр Н., Смолий В. История в жизнеописаниях. – К.,1990.

5. Крип’якевич I. Галицько-Волинське князівство. – К.,1984.

6. Повість врем’яних літ. – К.,1990.

7. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. Т. 1-2. - К., 1992.

8. Пріцак О. Походження Русі. – К.,1997.

9. Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – М., 1982.

10. Субтельний О. Україна. Iсторія. – К.,1991.

11. Толочко П. Київська Русь. – К.,1996.

Дата добавления: 2015-05-23