Феодальні держави Західної Європи. Держава франків

Тема 5

Сучасна західноєвропейська цивілізація не лише визначала розвиток людського супільства протягом останньої тисячі років, але й дала поштовх становленню державно-правових систем США, Австралії, Канади, країн Південної Америки тощо. Народи, що їх просвічені греки і римляни презирливо називали «варварами» (оскільки їхня бідна мова нагадувала цивілізованим рабовласникам якесь суцільне «бар-бар»), зуміли не лише силою зброї перемогти колись непереможну Західну Римську імперію, а й створити власні колоніальні імперії по усьому світу. Вироблені цими народами у процесі тривалого внутрішнього розвитку норми демократії сьогодні домінують у державно-правовому устрої більшості країн світу.

Що дозволило перемогти непереможну Римську імперію? Як вдалося вистояти у боротьбі з новим могутнім ворогом - арабами?

Проте й варварські держави мали не лише сильні, але й слабкі сторони, свої власні дошкульні проблеми. Свідченням цього може служити розпад імперії Карла Великого уже у 843 р.

Заслуговує на увагу і право т. зв. варварських правд. Які переваги і недоліки композицій - системи грошового відкупу за вчинений злочин? Чим пояснити тривале збереження ордалій (у Німеччині судові поєдинки практикувалися навіть у ХІІ-ХІІІ ст.)?

Середніми віками в Європі учені називають період від падіння Західної Римської імперії (476 р.) до падіння Східної Римської імперії чи Візантії (1453 p.). Це - час існування особливого суспільного ладу, який прийшов на зміну рабовласницькому. Феодальне суспільство так само, як і рабо-

власницьке, було класовим, воно базувалося на експлуатації людини людиною. Відмінність полягає в тому, що за феодалізму трудящі були вже не рабами, а лише особисто залежними від своїх панів, чи, в гіршому випадку, кріпаками представників пануючого класу, який називався класом феодалів. Феодалізм як суспільний лад був неминучою і необхідною стадією в історії розвитку людства, але порівняно із рабовласницьким ладом він виступає більш прогресивним явищем, хоча характеризується ще слабким суспільним поділом праці.

Держава франків

Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом (481-511) на початку VI ст. зайняли майже усю територію колишньої Римської провінції Галлії. На кінець VIII ст. вони підпорядкували собі германські племена аллеманів, тюрінгів, саксів, баварів, лангобардів.

Про германців розповідали ще Юлій Цезар, який зустрічався з ними в середині І ст. до н. е., та історик Таціт, який вивчав їх побут і звичаї наприкінці II ст. н. є. За часів Цезаря це були переважно скотарі, мисливці і рибалки, без розвинутого землеробства. Земля оброблялася спільно великими родовими групами, а продукти згодом розподілялися між собою. Ще через 150 років землеробство стало основним заняттям. Землю почали ділити між т. зв. великими сім'ями, які включали в себе три покоління родичів. Землі було багато, і довгий час її браку не відчувалося. Виникає ремесло і ринки збуту. Незначні справи роду і племені вирішуються старійшинами. Для найважливіших справ скликаються народні збори. У германців такі збори припадали на «щасливі дні» - при повному чи новому місяці. Проходили озброєними, згоду чи незгоду висловлювали, потрясаючи зброєю. Усі дорослі общинники були одночасно воїнами, наявність зброї була ознакою вільного, повноправного члена племені. Знатні і багаті часто збирали навколо себе дружину і, за висловом Таціта, «віддавали перевагу здобути собі кров'ю те, що іншим діставалося потом». Звісно, така дружина добиралася без огляду на приналежність дружинників до того чи іншого роду.

Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в

IV ст. н. є. на Дніпрі. В 375 р. був розбитий союз гунами, які прийшли з монгольських степів. Перша варварська держава вестготів (західних германців) утворилася в Пд.-Західній Франції і в Іспанії в 419 р.

V 493 р. остготи під проводом короля Теодоріха (475-526) завоювали Італію, а в 568 р. Італія стала жертвою вторгнення нового германсько-

го племені лангобардів. Ці завоювання прискорили процес феодалізації суспільства, а разом з ним - і виникнення держави. Серед завойов-ників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче приймали до своєї дружини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, латинської мови. Середовище дружинників поповнювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків. Членів своєї дружини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіції).

Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старійшин була замінена постійним оточенням короля, народні збори назавжди втратили своє колишнє значення. Місце народного ополчення зайняло військо, що складалося з служилих людей. Коли франки захоплювали нові території, король наділяв у першу чергу своїх дружинників, які часто отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя власна, доморощена знать.

Уже в VI ст. основна маса орних земель стає у франків вільно відчужуваною власністю, «аллодом». Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів суспільства. Платою за отримане покровительство і захист ставала свобода. Бідняк отримував від покровителя ділянку землі на умовах безтермінового спадкового тримання. Іноді до неї додавалася худоба, реманент чи гроші. Натомість він був зобов'язаний сплатити за землю і відробляти своєю працею (панщина) чи продуктами тієї праці (оброк). Ці ж умови поширювалися на нащадків залежного общинника. Часто франки ставали залежними через неможливість несення військової повинності. Перші три місяці відбування служби воїн мусив харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння від служби у війську каралося штрафом у 20 биків. Розв'язуючи війну, король чи герцог тим самим підштовхував збіднілих общинників до розорення і перетворення на залежних людей.

Однак покровительства часто шукали і заможні члени суспільства. Земля передавалася «добровільним» актом (він мав назву комменда-ція) новому власникові (графу чи монастирю) і поверталася попередньому уже в якості тримання, із зобов'язанням виконувати повинності. У більшості таких випадків, крім підтримки і захисту, тримач до своєї ділянки отримував ще й додатковий наділ. Ділянка

у спадковому триманні називалася «прекарій». Повинності селян спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлювалися особливими договорами, залежно від того, яким чином набу-вався прекарій, був він попередньою власністю тримача чи звичайним пожалуванням.

За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Розпочалося з безнадійних боржників або повністю безземельних, які були готові взяти прекарій на будь-яких умовах. Згодом, коли цей процес розвинувся, уже у VIII—IX ст. королі забороняють перехід від одного феодала до іншого, вільні люди, з остраху на покарання, зобов'язуються знайти собі пана (сеньйора). Утверджується правило: «нема землі без сеньйора», людину без «покровителя» можна пограбувати, убити тощо.

Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь. Для затвердження цих захоплених ними прав феодали добивалися від короля особливої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони фактично захопили самі. Така грамота називалася імунітетною грамотою, а нова влада власника такої грамоти - імуніста - називалася імунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини означає «вийняття», «вилучення» в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під юрисдикції короля чи його чиновника - графа. Власник такої грамоти віднині самочинно здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.

Важливе значення для характеру феодальних відносин мала реформа Карпа Мартелла (688-741). У сфері її дії після утворення імперії Каролінгів опинилася не лише Франція, а й Італія та Німеччина. Саме ця реформа дозволила франкам узяти під свій контроль численні германські племена - після неї держава франків була міцнішою за сусідів, а феодальний розвиток суспільства випереджував оточення. Карл Мартелл (Молот) був майордомом, тобто своєрідним прем'єр-міністром при кількох франкських королях у першій половині VIII ст. Він походив з багатого та знатного роду Арульфінгів, його батько також був майордомом. У 732 р. франкське військо ледве розбило арабів у битві при Пуатьє. Саме в цій битві проявилася слабкість армії франків, сформованої на основі народного ополчення. Араби мали значну перевагу в кінноті. Оскільки повне оснащення кіннотника (панцир, зброя, металічні лати для коня тощо) вартували стільки ж, як 45 корів, то у франкському війську вершників було обмаль. Влада Мартелла була настільки значною, що сучасники називали його «прин-цепсом». Він скористався цією владою для створення якісно нового

війська. У церкви і монастирів було відібрано частину земель і роздано воїнам у вигляді бенефіціїв. Далі йшлося за ієрархією: король роздав бенефіції герцогам і графам, ті - баронам, барони - рицарям.

Бенефіцій - це землекористування на умовах несення військової служби та деяких інших повинностей. Власник бенефіція мусив на першу вимогу свого сюзерена (війна, придушення повстань) з'являтися для несення військової служби важкоозброєного кіннотника. Увесь обладунок вершник-шевальє мав придбати за власний рахунок - доходи з бенефіція. Таким чином, король чи інший феодал ставав сеньйором, а його бенефіціарій - васалом (від кельтського «qwas», що означає «людина»). Урочистий обряд посвячення у васали називався оммаж (від латинського «homo»), тоді ж у королівському лексиконі з'являється вираз «мої люди». Наділені землею барони ставали васалами герцогів, рицарі - васалами баронів. Сформувалася феодальна драбина сюзеренітету - васалітет. В разі смерті васала його бенефіцій і обов'язки переходили до старшого сина (майорат), у разі відсутності синів - до зятя або іншого власника чоловічої статі, який міг виконувати військовий обов'язок. За відсутності такого спадкоємця-воїна бенефіцій передавався новому власнику.

Практично відразу починається боротьба бенефіціаріїв за невідчу-ження своїх маєтків, що призводить до феодальної роздробленості. Через переважно натуральний вираз господарства торговельні відносини мають епізодичний характер, відсутні і національні зв'язки. Взагалі формування нації, тобто усталених груп людей з розвинутими політичними, економічними, етнічними, релігійними та іншими зв'язками,- це ознака більш зрілого ступеня розвитку, властивого для епохи капіталізму. Зусилля королів та майордомів щодо створення великих державних утворень, як правило після їх смерті, зводяться нанівець. Так, після смерті короля Хлодвіга його нащадки ділять державу на 4 частини: Австрію, Нейстрію, Бургундію, Аквітанію (кін. VII ст.). Створена Карлом Великим у 800 р. величезна імперія у 843 р. була розділена між його трьома онуками: Людовік Німецький отримав східну частину, Карл Лисий - західну (сучасна Франція), центральний коридор та Північна Італія опинилися в руках Лотаря.

Розпад великих державних утворень після смерті їх засновників супроводжувався боротьбою між нащадками. У цій боротьбі претенденти на свою частку спадщини спиралися на васалів. Останні, в свою чергу, добивалися імунних грамот і невідчуження бенефіціїв. З часом маєтки перетворювались у феодальну власність, а назви посад (граф, віконт) - у спадковий титул. Цій тенденції децентралізації намагалася протистояти сильна королівська влада.

Уже засновник династії Меровінгів Хлодвіг (V ст.) зробив значний внесок у зміцнення влади центру. Якщо на початку своєї діяльності він був повністю залежний від народних зборів (просив їх згоди на оголошення війни вестготам, на прийняття християнства тощо), то за роки подальшого правління вирішувалися завдання ліквідації племінного сепаратизму, створення нових загальнодержавних форм управління. Державу було розбито на територіальні округи і підпорядковано королівським чиновникам і суддям. Найближчим оточенням короля стала Рада, до якої входили вищі світські чиновники і єпископи. Перший сановник мав назву майордома, юридичним радником короля був палацовий граф, управителем канцелярії - референдарій, командуючим кіннотою -маршал. Сталого розмежування обов'язків не було. Як правило, розширені засідання Ради із запрошенням представників знаті відбувалися навесні і восени, решту часу Рада була постійно діючим органом при королі.

На місцях управління округами здійснювали графи і герцоги. Крім адміністративних і судових функцій, у їх обов'язки входив збір податків, частина яких призначалася для державної скарбниці. За 200 років правління нащадків Хлодвіга, Меровінгів повністю було завершено переростання органів воєнної демократії в апарат управління, призначений обслуговувати інтереси феодалів. Уже Хлотар II (VI ст.) проголосив, що посади графів будуть заміщатися лише представниками знаті, переважно місцевої.

Останні королі з династії Меровінгів дістали прізвисько лінивих. Управління поступово зосередилося в руках королівських майордо-мів. Зрештою, у 753 р. нащадок Карла Мартелла Піпін Короткий з династії Каролінгів (751-768) здійснив державний переворот і став королем франків. Син Піпіна Карл Великий (768-814) зумів підкорити своїй владі саксів, значну частину території майбутньої Австрії, швейцарські провінції, північний схід Іспанії. У 800 р. папа Лев III у Римі урочисто проголосив Карла імператором, а володіння Карла Великого почали називатися імперією.

Франкська держава цього періоду може служити прикладом організації варварської держави. Столиці цієї держави у сучасному розумінні не існувало. Вона знаходилася там, де перебував король і його дружина. Король пересувався по франкській державі від одного свого маєтку до іншого, бо саме там знаходилися запаси продовольства та інших необхідних засобів для задоволення потреб двору і армії. Збиралися ці продукти та товари у вигляді податку з місцевого населення. Після спустошення запасів одного замку король з оточенням переїздив до іншого. Не мала варварська держава і чітко окреслених кор-

донів. Фактичними кордонами її були межі, куди простягалася влада короля і його дружини, що збирали данину і податки. Реформа Карла Мартелла започаткувала чисельне збільшення і зміцнення пануючого класу - воїнів-землевласників. Саме ця обставина дозволила Карлу вести енергійну зовнішню політику. З часу проголошення імперії до її складу входили сучасна Франція, північна частина Іспанії, північна Італія та значна частина західної Німеччини. Реально -це було тимчасове з'єднання під владою звитяжного завойовника, без скільки-небудь міцного внутрішнього економічно-політичного зв'язку.

Розпад імперії Карла Великого пояснювався не лише тим, що в ній були об'єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які після його смерті відійшли від імперії і стали самостійно існувати у формі племінних герцогств, як і до завоювання їх Карлом. Причини такого розпаду криються у самій природі феодалізму. Карл Великий спробував було організувати ефективну систему управління, не пов'язану з місцевою знаттю. На чолі округів призначалися графи, які командували місцевим ополченням, у більш обширних областях - герцоги. Раніше ці посади належали племінним вождям і передавалися у спадщину. Імператор активно втручався у справи церкви (зокрема, у конфлікт між Римом і Візантією з богословських питань), йому належала ініціатива у призначенні на посади єпископів та архиєпископів на підвладних територіях. Усі ці зусилля в кінцевому підсумку виявлялися марними. Оскільки міцні економічні зв'язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства ставав неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перспективі - і повної незалежності від центру.

На початку XI ст. у всій Європі завершився процес феодалізації, тобто уся чи майже уся земля опинилася в руках пануючого класу феодалів, а усі трудящі села і міста потрапили у більш чи менш сувору форму залежності від панів. Найважчою формою залежності став кріпосний стан трудящих, який полягав у спадковій прикріпленості до певного представника панівного стану. Такий кріпак був спадково прикріплений до землі і зобов'язувався спадково служити своєму сеньйору. Численні повинності (панщина і оброк) називаються феодальною рентою. Феодальний власник отримує її за право користування землею, яку він передає селянам, чи, як їх стали називати, «тримачам».

Королі були надто слабкими, щоб протистояти посиленню місцевої знаті, оскільки єдиною можливістю винагороди дружинників і слуг в умовах натурального господарства було пожалування землі з правом збирати податки і данину. Великий землевласник у межах своєї вот-

чини ставав для населення фактичним государем, тобто виконуючим публічно-правові функції.

Король на цей час продовжує «існувати», але фактична влада на місцях належить феодалам. Найбільші з них, які отримали свої феоди від короля, вважають себе рівними йому - перами (досл. «рівними»), хоча й називаються його слугами - васалами. Дрібні феодали, що одержали свої наділи не від короля, а від перів, виступають вже їхніми васалами і зобов'язані служити своїм сеньйорам і т. д. Увесь панівний клас побудовано у вигляді ієрархічної драбини: на вищій сходинці - король, нижче - великі феодали (герцоги, графи, абати великих монастирів), далі - барони, на найнижчій сходинці - прості рицарі. Увесь панівний клас зверху донизу був пов'язаний солідарністю своїх експлуататорських інтересів. Імперія Карла Великого після його смерті з відносно централізованої держави розпалася на численні вотчини, власники яких перебували у васальній залежності один від одного і у кінцевому підсумку - від короля. На останнього мало зважали, оскільки кожний феодал знав лише свого безпосереднього сеньйора і виконував лише його вимоги. У франкській державі, де феодальні порядки знайшли найбільш яскраве втілення, панував принцип: «Васал мого васала - не мій васал».

Показово, що не лише васал мав обов'язки щодо свого сеньйора, але й сеньйор, звісно, значно вужчі,- щодо свого васала. Останні зводилися до підтримки і покровительства. В разі, якщо сеньйор ігнорував ці обов'язки, грубо порушуючи права васала, той, принаймні теоретично, мав «право» на опір і навіть повстання. На практиці цим «правом» користувалися вже тоді, коли васал знаходив собі могутнішого покровителя або у разі помітного ослаблення сеньйора (військова поразка, опала, вимирання роду тощо).

Ранньофеодальна держава в Англії

Близько 449 р. германські племена, сакси, юти та тюрінги, перейшовши через Ла-Манш, утворили на Британських островах кілька (7) варварських королівств. Набагато пізніше, ніж у континентальній Європі, тут відбувся процес об'єднання в одне королівство - Англію. Це сталося лише в IX ст. (829 p.), коли король Уессекса Екберт об'єднав три королівства в одне.

Після германського завоювання Британських островів підкорені місцеві кельти були перетворені у напіввільних летів. Англосаксонська знать (ерли) отримала невеликі земельні наділи - «гальди». Площа такого гальда - близько 40 га орної землі. В VI—VII ст. розпочався

процес укрупнення феодальної власності. Колишні сім варварських королівств зливаються в три. Одночасно відбувається наступ ерлів на сільські общини і закріпачення селян. Користуючись усобною боротьбою королівських династій та війнами між королівствами, ерли домагаються надання їм імунітетних грамот. Місце колишніх старійшин в управлінні місцевими общинами посідають королівські чиновники з числа ерлів.

Найдавніший англосаксонський кодекс «Правда Етельберга» був створений у VII ст. Уже в цьому документі спостерігаємо класове розшарування суспільства. Так, за убивство вільного - ерла - винний карається штрафом у 100 шилінгів. За убивство лета, залежно від категорії, до якої належить убитий, штраф становить відповідно 80, 60 і 40 шилінгів. Життя безземельного наймита оцінене у 6 шилінгів. Показово, що життя усіх вільних членів суспільства захищене правом однаково - у 100 шилінгів, незалежно від службового чи майнового становища убитого. В законнику короля Альфреда (890 p.) убивство вільного - ерла - оцінюється уже неоднаково: від 200 до 1200 шилінгів. У вищу суму оцінене життя найбільш знатних ерлів.

Якщо в державі франків селяни починають шукати собі «покровителів» уже в VII—VIII ст., а імператор Карл Великий спробував осуджувати практику тиску на селян позачерговими призовами на військову службу, судовим переслідуванням, допоки селянин, «збіднівши, волею-неволею, власність свою не віддасть», то на Британських островах ці процеси проходили із запізненням, але набирали більш жорстких і категоричних форм.

Так, у законах Етельстана (близько 940 р.) містилася категорична вказівка: нехай родичі знайдуть сеньйора тому, хто його ще не має. Така людина, поки не знайде собі покровителя, стоїть поза законом. її можна навіть безкарно убити, як злодія! Над кожними 9 селянами має бути поставлений десятник, який призначений стежити, «щоб дев'ять виконували уклад».

Загалом в Англії відбуваються ті ж процеси державного будівництва, що і у франків. Від народних зборів функції управління переходять до рук короля і його ради - вітенгемота («збори мудрих»). На місце родоплемінних старійшин призначаються королівські чиновники - елдормени. Однак феодалізація англійського суспільства розпочалася у IX ст. і підходить до свого завершення у середині XI ст., коли престол англосаксонських королів був захоплений герцогом Нормандії Вільгельмом І Завойовником (1066 р.). Останній з метою виявлення тих засобів, якими може послуговуватися держава, провів статистичне дослідження своїх володінь. Воно здійснювалося з допомогою місцевого населення, яке змушували свідчити під присягою,

«як на страшному суді». Звідси назва рукопису, який зберігся до наших днів,- «Книга страшного суду». Більша частина селян на цей час перебувала в кріпосній залежності і дістала назву «вілланів». Важко розповісти щось конкретне про суть і об'єми їх обов'язків. Однак, поза сумнівом, навіть у цей час ще зберігаються значні прошарки особисто вільних селян.

Англійський феодалізм відрізнявся від континентального не лише відставанням у часі. Тут, на Британських островах, перша (VI ст.) і друга (XI ст.) хвилі завойовників натрапляла на відчайдушний опір підкореного кельтського, а згодом англосаксонського етносів. Королівська влада була змушена примушувати усіх членів пануючого класу, від аристократії аж до простого рицарства, вірно служити короні. І, навпаки, експлуататори-іноземці об'єдналися навколо короля-заво-йовника для збереження свого панівного становища.

Англія, таким чином, не знала того тривалого і складного шляху, яким йшли до об'єднання континентальні держави - через постійні усобні війни феодалів, що супроводжувалися значною загибеллю людей і матеріальних цінностей. Англійське суспільство страждало не від відсутності сильної королівської влади, а навпаки - від сильної центральної влади, яка дозволяла собі численні зловживання.

Варварські правди

Варварськими правдами називаються ранньофеодальні юридичні кодифікації германських народів. Найбільш ранньою з них вважається т. зв. «Салічна правда» (Lex Salica), датована V ст. Приблизно тоді ж, у V-VI ст., з'явилися Ріпуарська та Бургундська правди. Дещо пізніше були укладені англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та ін.

У науковому розумінні «Салічна правда» не є ні кодексом, ні законом. В ній записані норми звичаєвого права. Перший король франків Хлодвіг «постановив керуватися в судових рішеннях титулами з 1 -го по 62-й». А потім зі своїми наближеними видав додаток з 63-го титула до 78-го. А король Хільдеберт згодом тривалий час роздумував, що належить додати, і знайшов достойним внести додатки від 78-го титула до 83-го, що він і передав брату своєму Хлотару у писаному вигляді. Хлотар з людьми свого королівства обговорював, що до цього слід додати, що належить встановити наново, і постановив те, що поміщене в титулах з 89 по 93 («Салическая правда». Русский перевод.- Казань, 1913). Як бачимо, принаймні з деяких титулів, це не лише запис звичаєвого права, а й результат законодавчої діяльності франкських

королів. Саме з їхньої ініціативи встановлювалися потрійні розміри віри за убивство королівського службовця, підвищена відповідальність за убивство, здійснене у військовому таборі під час походу, тощо. З іншого боку, не підлягає сумніву, що у переважній більшості випадків «Салічна правда» просто фіксує ті норми звичаєвого права, що склалися у франків на рубежі V-VI ст., незалежно від королівських законів і розпоряджень.

Створення перших варварських правд збігалося у часі із завоюваннями, за яких варварські племена прискорено проходили період розкладу родового ладу і переходу до раннього феодалізму. Основу війська все ще становить народне ополчення, в складі якого - усі вільні члени общини. Водночас зміцнюється влада і вплив короля, який спирається на свою дружину - майбутніх феодалів. Пережитки родового ладу, «старих порядків», бачимо у тих титулах, що були укладені ще Хлодвігом. Так, заперечення одного общинника досить, щоб переселенець покинув нове місце проживання, навіть якщо на прийом чужинця буде згода усіх інших членів общини (титул XV, ст. 1-2).

Ліси, вигони, незорані пустощі належать усім членам общини, але огороджене місце недоторканне до зняття врожаю. Найменше порушення огорожі карається штрафом в 15 солідів, у ту ж суму оцінюється проїзд полем перед жнивами (XXXIV, ст. 1, 3). Оранка чужого поля (XXVII, ст. 24) і особливо його засів (XXVII, ст. 25) потягнуть за собою штраф, відповідно, у 15 і 45 солідів. Для порівняння: зманювання чужого раба каралося штрафом у 15 солідів (XXXIX, ст. 1), а його крадіжка - ЗО (X, ст. 1).

Втім, після зняття врожаю огороджене місце може використовуватися для випасу худоби членів общини, що є свідченням суспільного характеру володіння землею. Наділ ще перебуває у користуванні, а не у повній власності. Виморочна ділянка стає власністю общини. Про купівлю-продаж землі теж не згадується. Перехід майна з рук в руки (крім випадків спадкоємства) відбувається за суворого дотримання обряду, в присутності трьох свідків (XVI). Враховуючи обмеження для прийому чужинців, про що йшла мова вище, можемо стверджувати, що й у цьому випадку земельний наділ переходив до члена общини, а не до сторонньої особи.

Рухоме майно успадковували сини (спадкоємці першої черги, IX, ст. 1), мати (IX, ст. 1), далі - брат, сестра померлого (IX, ст. 2), чи, у крайньому разі, сестра матері. При цьому, «земельна спадщина в жодному випадку не повинна діставатися жінці» (у розумінні «неодруженій», яка може вийти заміж за представника чужого роду) (IX, ст. 5). Дослідники цього періоду вважають, що у даному разі йдеться

не про дискримінацію жінки, а про намагання зберегти землю в руках роду. Історичні паралелі можна відшукати і в «Руській правді» (XI ст.). Мине ще 100 років - і в установах короля Хільперіка (561-584) буде вказано, що за відсутності синів наділ має успадковувати дочка або брат, сестра померлого, але не «сусіди», як це було раніше. Даний факт є найсуттєвішим доказом швидкого розкладу родової організації суспільства і формування нових суспільних відносин. Зауважимо, що у вестготів дочки і сини успадковували майно нарівні, а у саксів дочки померлого успадковували його наділ у разі відсутності синів ще за родового ладу.

Привертає увагу велика кількість майнових злочинів, зазначених у «Салічній правді». Зокрема, вказані окремо штрафи за крадіжку яструба, півня, курки, голуба, журавля, коня, винограду, великої рогатої худоби. Цікаво, що красти свиней чи рогату худобу стадом було «вигідніше», ніж поодинці. Так, за крадіжку однієї корови штраф становив 15 солідів, а за стадо з 12 корів - 62,5 (а не 180, як можна було б очікувати).

Шлюбні звичаї варварських племен у період розкладу родових відносин також переживають певні зміни. Первісно шлюб був купівлею (викупом) дружини, після смерті чоловіка права на неї переходили до свекра. Це пояснювалося тим, що як глава сім'ї (т. зв. «великої сім'ї», якими жили варвари) саме свекор вносив плату за викуп дружини для сина. У «Салічній правді» місце викупної плати зайняли речі чи гроші, т. зв. «ранковий дар» у винагороду за невинність. Дружина приносила у дім придане. Зґвалтування каралося штрафом у 62,5 соліди, а співжиття з дівчиною за взаємною згодою - 45 (XXV, ст. 1, 2). Одруження на рабині чи вихід вільної заміж за раба означало втрату особистої свободи (XXV, ст. 5, 6). Розлучення спочатку дозволялися, але пізніше були заборонені внаслідок поширення християнства (королівський капітулярій 744 р.). До речі, католицька церква і сьогодні не допускає розриву шлюбних відносин.

У франків, як дає змогу пересвідчитися «Салічна правда», боргове рабство було відсутнім, але майнова відповідальність за непогашену позику - висока. Через 40 днів після несплати позики кредитор у присутності свідків вимагав повернення боргу. Відмова негайно погасити борг тягнула за собою виплату 15 солідів (L, ст. 1). Кредитор протягом трьох тижнів ще тричі приходитиме до боржника зі свідками і кожного разу борг зростатиме на 3 соліди. Після цього граф округу має провести конфіскацію майна неспроможного боржника (L, ст. 2, 3). Відмова графа виконати цю конфіскацію могла обернутися для нього навіть позбавленням життя! (L, ст. 4).

Родове суспільство захищає своїх членів з допомогою кровної помсти. В додержавному суспільстві захист життя, майна і честі може здійснюватися лише членами того роду, до якого належав скривджений. Цей порядок освячувався релігією - без помсти убитий не міг досягнути вічного спокою. У багатьох племен, зокрема у древніх норвежців, вважалося особливим достоїнством убити кращого з роду кривдника, тобто помста поширювалася не стільки на особу убивці, скшьки на увесь його рід. Зрозуміло, що у такому разі кровна помста швидко переростала у війну, яка тривала до взаємного зрівняння кількості жертв з обох сторін або й до повного винищення ворожого роду.

Варварські правди кровну помсту обмежують, але не забороняють. У «Салічній правді» убивця може бути позбавлений життя за законом, якщо він настільки бідний і безрідний, що не може зібрати суми викупу: «Якщо ж ніхто не поручиться в уплаті віри (...), тоді він повинен сплатити віру своїм життям» (VIII, ст. 1). Помста заборонена, якщо не було умислу, а отже, ворожнечі. Тут, у всіх випадках, досить відшкодування збитків. Таке ж відшкодування (до 100 солідів) сплачується у разі тяжкого тілесного ушкодження, кровна помста у цьому випадку заборонена.

Заміна кровної помсти штрафом проходила непросто. Спочатку приймати гроші у викуп за кров вважалося ганьбою. Замирення з убивцею завжди прикривалося принизливим для останнього виявом розкаяння і покори. Так, у древніх германців рука убитого зберігалася у родині, після викупу убивця мав покласти в розриту могилу цю руку і закопати тіло - своєрідне вибачення перед убитим і його родом. Пізніше звичаєве право германців переходить до установлення фіксованих розмірів штрафів (спершу вони індивідуально визначалися у кожному окремому випадку).

У «Салічній правді» штраф за убивство («вергельд») раба становив 35 солідів (XXXV, ст. 6), римлянина - 62,5 (або 100 солідів, якщо римлянин - землевласник) (XI, ст. 6, 7), вільного франка - 200 солідів (XI, ст. 1), королівського слуги або графа - 600 (IV, ст. 1). У пізніших додатках до «Салічної правди» у 600 солідів було оцінене життя священика, у 900 - єпископа. Втричі вищі штрафи встановлювалися за убивство вільних франків і королівських службовців під час походу. Так, за життя королівського службовця під час походу винний сплачував 1800 солідів (XIII, ст. 2).

Убивство хлопчика до 10 років каралося штрафом у 600 солідів (XXIV, ст. 1), вагітної жінки - 700 солідів (XXIV, ст. 3), жінки дітородного віку - 600 (XXIV, ст. 6), тобто у 3-3,5 рази вище, ніж життя чоловіка. Дослідники пояснюють факт вищої суспільної цінності життя

дитини чи жінки тим, що ці особи не могли тримати в руках зброю, тобто убивця під час злочину не ризикував своїм життям. Можливо також, що цими заходами хотіли обмежити втрати від кровної помсти, не допустити її поширення на жінок і дітей ворожого роду. Зауважимо і той факт, що розміри вергельду залежать від суспільної цінності особи. Усі, хто стоїть нижче від вільного франка (навіть римлянин-землевласник), оцінені у значно нижчі суми, натомість життя графа, священика чи королівського службовця цінується вище.

Не повинно створюватися враження, ніби убивство стало поширеною практикою внаслідок можливості відкупитися. За 2 золотих солі-ди можна було купити бика, тому сплата віри була справою усього роду, причому законом було установлено процедуру розкладання боргу на усіх родичів убивці з боку батька і матері. «Салічна правда», як уже вказувалося, допускала смертну кару у випадку неможливості сплати боргу за делікт. Законодавство германських племен пізнішого часу різко розширить коло злочинів, за які застосовувалася смертна кара без альтернативи викупу. Так, у «Саксонській правді» (поч. IX ст.) смертю карається участь у змові проти короля, також убивство, грабунок і навіть крадіжка майна на суму понад 3 соліди. Цікаво, що подібні тенденції будуть спостерігатися й у давньоруському законодавстві.

Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без появи крові (XVII, ст. 6) - до 100 солідів за тяжкі (втрата ока, носа, язика). Характерна деталізація при оцінці пошкоджень, наприклад, визначення суми штрафу залежно від розмірів рани в дюймах тощо. Так, позбавлення людини великого пальця тягнуло за собою штраф у 50 солідів (можливо, тут далася взнаки та обставина, що саме цим способом римляни традиційно калічили полонених варварів), вказівний, яким натягували лук, коштував 35 солідів (XXIX, ст. З, 5), а середній палець коштував найдешевше. Каліцтво, втрата працездатності оцінювалося варварськими правдами, як правило, в половину вергельда.

Варварські правди роблять несміливу спробу відмежувати прямий і непрямий умисел, полегшуючі і обтяжуючі обставини при здійсненні злочину тощо. Навіть англосаксонський кодекс, наприклад, ще встановлював однакову відповідальність за навмисне і ненавмисне убивство, але, з іншого боку, вже в Салічній і Ріпуарській правдах зазначалося, що той, хто вчинив неумисне вбивство, кровній помсті не підлягає. Система композицій (штрафів) змушувала суддів ігнорувати наміри злочинця, до уваги брався лише кінцевий результат його дій.

Стосовно об'єктивної сторони злочину германські правди виявляють більше багатство змісту. Грабунок карається суворіше крадіжки, крадіжка зі зломом - суворіше звичайної (відповідно 45 і 15 солідів,

XXVII, ст. 22, 23), групове убивство тягне за собою в кілька разів вищий штраф (троє, найбільш винних, повну суму вергельду кожний, ще троє - по 30 солідів, решта 3 по 15 солідів, XIII, ст. 3).

Початково штраф йшов на користь сім'ї потерпілого. Так, у разі убивства голови сім'ї, половина вергельду відходила синам, а половина -найближчим родичам з боку його батька і матері (XII, ст. 1). З переходом судових функцій до держави на користь останньої стягується третина суми штрафу. З розкладом родових відносин втрачає своє значення кругова порука. Так, уже з кінця VI ст. сплату штрафу, як правило, проводить сам злочинець, а не його рід, як це було раніше.

У період родового ладу верховні судові функції повинні були належати зборам роду. В «Салічній правді» згадується колегія рахінбургів з 7 членів, обраних народом. Відмова рахінбургів чинити суд карається штрафом в 3 соліди (VH, ст. 1), суд не за законом - 15 солідів (VII, ст. 2). Головою судових зборів є тунгін, але скоро його функції переходять до королівського чиновника - графа, йому допомагають в судочинстві засідателі - скабіни. Показово, що первісно граф ще міг бути покараний за відмову чинити правосуддя чи перевищення покарання (І, ст. 2), пізніше, з набуттям імунітетів, ці колишні королівські чиновники стають фактичними государями в межах своїх феодальних володінь.

Справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони, яка формулювала звинувачення і надавала докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Виняток становили злочини, які зачіпали суспільні інтереси. Так, зрадника варвари вішали на дереві. Втеча з поля бою каралася утоплениям в болоті. Такий процес покарання проводився з ініціативи властей.

Попереднього розслідування не було. Суддя обмежувався доказами, що їх надавали сторони. Причому суддя знав, що родич ніколи не стане свідчити проти родича чи представник ворогуючого роду - на користь противника. Адже штраф (колосальний за мірками того часу) розкладався на увесь рід винного, а вигоду отримував увесь рід потерпілого. В цих умовах основним завданням судді було добитися визнання звинуваченим своєї провини. Якщо ж таке визнання не наступало, практикувалися ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовувалося випробування водою, залізом і вогнем. Зокрема, вважалося, що вода - чиста субстанція і злочинця приймати не буде. Зв'язаного підозрюваного кидали у воду. Якщо йшов на дно - виправдовували, тримався на поверхні - значить, винний. Випробування розпеченим залізом зводилося до того, що судді спостерігали, як заживає опік: якщо легко, значить особа невинна, і навпаки. Випробовуваний вогнем йшов по вогненному коридору між двома багаттями. Цікаво, що вже

у «Салічній правді» підозрюваний міг «викупити» свою руку від випробування казанком з киплячою водою за 3 чи 6 солідів, залежно від важкості висунутого звинувачення (III, ст. 1, 2).

У багатьох випадках практикувався судовий поєдинок. Він був обов'язковий, якщо звинувачений, у свою чергу, звинувачував позов-ника в зумисній брехні. Вважалося, що у такому поєдинку Бог виступає на боці невинного і дає йому перемогу в усіх випадках. Від зобов'язання битися уже не можна було відмовитись, але можна було замість себе виставити чемпіона, тобто професійного бійця. Дворяни билися на конях, селяни - колами. З часом, причому доволі швидко, поєдинки між представниками різних майнових класів унеможливилися.

Особливою формою ордалій була клятва у формі співприсягання, число тих, хто присягав разом зі звинуваченим, залежало від важливості справи. У різних статтях «Салічної правди» називаються 3, 6, 9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках - навіть 72. Клялися на зброї. Якщо хтось із співприсяжників і, особливо, сам звинувачений збивалися з клятви, справа вважалася програною. З поширенням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах. Такий порядок вирішення проблеми мав у собі раціональне зерно. Відомо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття клятви, присутність культових речей могли породити у когось із кривоприсяжників психічний зрив. Щоправда, часто питання співприсяж-ництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжників селянинові, часто його співприсяжники боялися не тільки Божого суду, а й переслідувань протилежної сторони. Навпаки, феодалу, оточеному васалами і дружиною, зробити це було легше.

«Салічна правда» була оригінальною пам'яткою права раннього феодалізму, вона не відчула на собі будь-якого впливу високорозви-нутого римського права. Крім «Салічної правди», у германців існували й інші «варварські правди» - Ріпуарська, Аллеманська, Баварська, Саксонська (поч. IX ст.) та ін.

Рекомендована література

Всемирная история в 10 т.- М.: Госполитиздат, 1957. Т. 3.- С 140-165.

ГапанзаП. Н. Феодальное государство и право-М, 1963.

Салическая правда (Под. ред. В. Семенова).- М, 1950.- С. 3-58.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М., 1984.- С. 72-97.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С. 37-46.

Дата добавления: 2015-05-23