Тема 10. Англійська буржуазна революція XVII ст

БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ В АНГЛІЇ. УТВОРЕННЯ БУРЖУАЗНОЇ ДЕРЖАВИ

Англійська буржуазна революція XVII ст. стала першою «чистою» буржуазною революцією (дещо швидше проходила така революція у Нідерландах, але там вона була тісно пов'язана з війною проти іспанського панування). Цікаво простежити, як новий революційний клас та його окремі складові уявляли основи нового державного ладу, нової буржуазної законності. Бачимо також, що революціонери не зупиняються перед найрадикальнішими заходами. У цій революції героїчне йде рука об руку з прозою житття, загалом підтверджується те загальне правило,

що: «Революцію роблять фанатики, а її плодами користуються негідники».

Занепад Англійської республіки після смерті Кромвеля і реставрація монархії Стюартів - чергове Ствердження відомої істини: розвиток людства, зокрема його державно-правових інститутів, йде не по прямій, а ніби по спіралі, де кожний новий виток чимось нагадує попередній, але одночасно має і принципово нові моменти.

На перший погляд, революційні події XVII ст. мало що змінили у державно-правовому устрої Англії: збереглася монархія, зміцнився колоніальний гніт у сусідній католицькій Ірландії, відверто антидемократичною залишалася виборча система, а отже, і характер законодавчої влади, дворянство не лише зберегло, але й зміцнило свої привілеї. Проте, у наступних двох сторіччях саме Англія буде не лише «майстернею світу», а й «колискою демократи». Чому?

Передумови революції

Англія у XVI-XVTI ст. зовнішньо ще була типово аграрною країною. Сільське населення становило 4/5 від загальної кількості. Великі міста - Лондон (200 тис. жителів), Брістоль, Норіч були явищем нетиповим серед більшості невеликих і малолюдних міст. Однак уже з'явилися нові галузі промисловості, які зовсім не знали цехів,- видобуток вугілля і виплавка заліза та чавуну, виробництво пороху, скла, паперу, бавовни, кораблебудівництво. Відбулися зміни в структурі експорту, Англія перестала вивозити вовну, її замінило готове сукно. Англійські колонії з'явилися на східному узбережжі Північної Америки, в Ост-Індії та в Західній Африці. Особливо відзначалися дві торговельні компанії - Ост-Індська та «Старих авантюристів». Річний експорт останньої сягав межі 1 000 000 ф. ст. Нагадаємо, що річний дохід в 20 фунтів був майновим цензом виборця англійського парламенту, як правило, сільського поміщика або багатого ремісника. Відбувається аграрний переворот в англійському селі. Поміщики в XVI-XVII ст. зганяють орендаторів зі своєї землі, перетворюючи ріллю на пасовиська для овець. Вовна, в свою чергу, служить сировиною для вітчизняної суконної промисловості. Практика «огороджувань» перетворює основне селянство на малоземельних та безземельних батраків; вільні робочі руки шукають собі застосування в містах. Частина розорених селян вдається до актів непокори і навіть до прямих революційних виступів. Так, в 1607 р. широкий рух проти насильницького обезземелення розгорнувся серед селян серединних графств - Бекінгемпшіру, Нортгемпшіру та Лейстершіру. В майбутній революції англійська буржуазія ще використає це широке невдоволення селянських мас проти своїх поміщиків.

У 1603 р. королем Англії на підставі заповіту Єлизавети І став син Марії Стюарт Яків VI Шотландський, який прийняв ім'я Якова І (1603-1625). У сучасників цей король заслужив характеристику «наймудрішого з дурнів в Європі». Сам Яків І стверджував: «Монархічна держава є найвеличніша річ на землі, оскільки королі не лише земні намісники Бога, але й сам Бог вважає їх собі рівними».

Яків І заперечував право парламенту видавати закони, вороже ставився до Реформації: «Реформація є зло, тому що вона проголошує рівність, а рівність є ворогом порядку і єдності, цієї матері порядку». У відповідь на відмову парламенту погодитися з введенням нових податків король широко практикував торгівлю патентами на різні торговельні і промислові монополії. У 1624 р. останній (четвертий) парламент Якова І притяг до відповідальності міністра фінансів графа Мідл-секса. Сам король був вимушений видати ордонанс, яким усі патенти «на монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не було» оголошувалися такими, що втратили свою силу.

У галузі зовнішньої політики Яків І різко змінив той курс, якого дотримувалася Єлизавета І. В часи її правління Іспанія та Франція (католицькі країни) були головними супротивниками англіканської (отже, непідлеглої папі) Англії, а європейські протестантські князі, переважно німецькі,- її природними союзниками. Причому така розкладка сил пояснювалася не стільки релігійними незгодами государів, скільки інтересами зовнішньої торгівлі, завданням витіснення з ринків торговельних конкурентів.

Після початку Тридцятилітньої війни (1618-1648 pp.) Яків І носився з планами підтримки свого тестя Фрідріха Пфальцського, лідера німецьких протестантів, з допомогою... Іспанії. Спадкоємця престолу, майбутнього короля Карла І (1625-1648), Яків І одружив з католичкою, сестрою французького короля Людовіка XIII. Обидва зовнішньополітичних кроки Якова І викликали обурення в англійському суспільстві і не принесли державі найменшої користі.

Після смерті Якова І на престол зійшов його двадцятип'ятирічний син Карл І, який відразу ж опинився під впливом свого фаворита Бе-кингема. Новий монарх негайно вв'язався в нову зовнішньополітичну авантюру - уклав союз із Францією і оголосив війну Іспанії. Союз із Францією змушував Англію допомагати французькому королю у його боротьбі проти місцевих протестантів, обложених у фортеці Ларошель. Це викликало такий протест в Англії, що Бекингем був змушений розірвати союз із Францією, оголосивши їй війну, і надати допомогу уже французьким протестантам-гугенотам. Однак у 1628 р. французькі війська підкорили Ларошель, і абсолютистський

уряд Англії був у черговий раз скомпрометований в очах своїх громадян.

За цих обставин парламент намагався усіляко стримувати непродумані кроки короля та його фаворита - вимагав відставки Бекингема, не давав згоди на введення нових податків і обмежував терміни збору старих тощо. Парламент 1625 р. Карл І розігнав через декілька місяців. Парламент 1626 р. зазнав тієї ж участі, а його лідери опинилися у в'язниці. Парламент 1628 р. виступив із знаменитою «Петицією про право». Вона зводилася до чотирьох пунктів:

1. Населення не повинно змушуватися до виплати податків, не затверджених парламентом;

2. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за ухвалою суду і за законами країни;

3. Повинні бути припинені арешти цивільних осіб за законами воєнного часу;

4. Повинні бути припинені постої військ у будинках обивателів. Король був змушений затвердити цю петицію, проте майже відразу

почав порушувати її. У березні 1629 р. і цей «непокірний» парламент було розігнано.

Одинадцять років безпарламентського правління ознаменувалися новими утисками проти протестантів-пуритан. Соціальною базою цієї релігійної течії була міська буржуазія, нове дворянство та дрібнобуржуазні елементи міста і села. Одночасно вводилися нові податки (наприклад, корабельний податок, запроваджений урядом у 1635 p.), що збуджувало невдоволення в усіх верствах населення, незалежно від релігійної орієнтації.

Шотландія в 1603 р. (за Якова І) об'єдналася особистою унією з Англією, але зберігала повну автономію. В цій країні значного поширення набув кальвінізм, населення вороже ставилося до офіційної англіканської церкви. Коли єпископ Лод у 1637 р. зробив спробу з відома Якова І ввести в Шотландії англійський церковний служебник, це викликало спочатку бунт покоївок у церкві св. Джайльса, а далі - швидке переростання стихійного виступу плебсу на формування військової ліги заколотників. У 1639 р. шотландці вдерлися на англійську територію. Після нетривалого замирення війна знову відновилася у 1640 р.

13 квітня 1640 р. Карл І був змушений скликати парламент, який відразу проявив свою непокірність і був розігнаний королем уже 5 травня. Цей парламент дістав назву Короткого. Розгін парламенту викликав виступи населення Лондона 6 та 14 травня. Тим часом шотландці відновили свій наступ. З листопада 1640 р. був скликаний новий парламент, вибори до якого проходили в умовах неймовірного збудження

і бродіння мас. Більше половини членів нового Довгого (1640-1653 pp.) парламенту були колишніми членами непокірного Короткого.

Першими кроками нового парламенту стали арешти фаворитів короля - Стаффорда і Лода. В травні 1641 р. був прийнятий закон про державну зраду Стаффорда, і 12 травня королівського фаворита було страчено. Парламент вимагав і добивався від короля нових поступок. Так, у травні 1641 р. Яків І вимушено підписав акт, згідно з яким парламент не міг бути розпущений інакше, як за його (парламенту) власною згодою. Була проголошена незмінюваність суддів та їх незалежність від корони.

Наприкінці жовтня 1641 р. розпочалося нове масштабне повстання в Ірландії. Король, як не дивно, зустрів повідомлення про цей заколот з ентузіазмом - у нього з'явився вагомий привід розігнати парламент. Випереджуючи події, Довгий парламент в листопаді 1641 р. виробив важливий документ, відомий як Велика ремонстрація. Цей акт складався з 204 статей. В ньому вказувалися усі зловживання численних королівських фаворитів та містилася вимога не призначати нових чиновників без згоди парламенту. Характерно, що Велика ремонстрація була прийнята незначною більшістю голосів (159 проти 148), це свідчило про відсутність єдності в лавах парламентаріїв. Карл І особисто з'явився в нижню палату парламенту з вимогою видачі п'яти лідерів радикального крила.

Громадянська війна в Англії (1642-1648 pp.)

Парламент відмовився виконати цю королівську вимогу, що стало актом відкритої непокори королівській владі. З невеликою групою прихильників Карл І залишає Лондон (січень 1642 р.) і перебирається у графство Ноттінгем. Наприкінці вересня 1642 р. король мав у своєму розпорядженні 6 тис. піхотинців та 2 тис. кавалеристів. Фактично в Англії утворилося два уряди - королівський і парламентський. Парламент шукає порозуміння з короною. Влітку 1642 р. королеві подаються «19 пропозицій», які в основному повторювали вимоги Великої ремон-страції: призначення вищих службових осіб за згодою парламенту, виключення папістів зі складу палати лордів тощо. Від короля вимагали також згоди на реформу церкви. Відмова Карла І прийняти парламентські пропозиції зробила громадянську війну неминучою. Північ і захід країни були в більшості за короля, парламент підтримували усі крупні порти і флот, а також найбільш розвинені південно-східні графства: Норфолк, Сеффолк, Кембріджшір, Лінкольншір. Класовою базою армії короля стало дворянство старого складу, за парламентом стояли широкі

кола буржуазії, плебейські і напівпролетарські верстви міста, а також вільні селяни-йомени. Велике селянське повстання проти феодалів відбулося у травні - червні 1643 р. в південно-західній Англії.

Під час громадянської війни спершу хід воєнних дій складався на користь короля. Восени 1642 р. при Еджгіллі армія парламенту була розбита. Король урочисто вступив в Оксфорд, який надалі став його штаб-квартирою майже на увесь період громадянської війни. Влітку 1643 р. парламентські війська зазнали поразки на західному театрі воєнних дій, роялісти захопили графство Девоншір та місто Брістоль.

Восени 1643 р. було оформлено союз парламентів Англії і Шотландії, «ковенант», згідно з яким обидві сторони висловлювали намір зберегти пресвітеріанський устрій церкви, вільності і привілеї королівств і парламентів Англії і Шотландії. Шотландська армія, вторгнувшись з півночі, відтягнула на себе частину сил короля. Війська англійського парламенту спробували скористатися даною обставиною для штурму Оксфорда, але були наголову розбиті. Армія Ессекса була цілком узята в полон королем, а війська Уоллера збунтувалися і пішли наступом на Лондон, вимагаючи виплати заборгованої парламентом платні.

Причини поразки парламентського війська полягали у нерішучості командування, яке складалося з дворян і не бажало остаточної поразки короля.

Реформа армії пов'язана з діяльністю Олівера Кромвеля (1599— 1658), видатного військового організатора. Свій перший загін Кромвель набрав на власні кошти, але з людей релігійно переконаних. У битві при Марстон-Мурі (2 липня 1644 p.), де Кромвель командував лівим флангом, саме його «залізнобокі» вирішили результат бою на користь парламентських військ. Ця перемога мала велике моральне значення. Після неї Довгий парламент погодився на реформу армії, давно пропоновану Кромвелем. 28 січня 1645 р. план реформування армії дістав схвалення нижньої палати парламенту. Замість окремих загонів, кошти на які відпускали графства, створювалася єдина армія на утриманні парламенту.

Нові загони набиралися із солдатів різних графств, вони отримували єдине, призначене зверху, командування. У війську вводилися сувора дисципліна і відповідальність перед трибуналом. Офіцерські посади стали доступними будь-якій здатній людині, незалежно від її походження. Так, полковниками в цій армії стали швець Х'юсон, візник Прайд, котельник Фокс та шкіпер Рейнсборо. Зауважимо: саме ці вихідці з народних низів були найближчими соратниками і однодумцями Кромвеля.

14 червня 1645 р. реорганізована армія здобула визначну перемогу

над королем у битві при Незбі. В руках переможців опинилися 5 тис. полонених, уся артилерія і обоз королівської армії. До Кромвеля потрапила і дипломатична переписка короля, яка остаточно дискредитувала останнього. З'ясувалося, що Карл І клопотав у Європі про іноземну інтервенцію і сподівався зразково покарати усіх своїх супротив-ників-аристократів у разі перемоги. Король також уклав договір з ірландськими католиками. Стало зрозумілим, що перемога короля обернулася б для Англії настільки тяжкою політичною і релігійною реакцією, що навіть аристократичне походження не врятувало б супротивників корони від кривавої розправи, а про будь-які поступки релігійній опозиції не могло бути й мови.

Після битви при Незбі Карл І втікає в Шотландію (березень 1646 р.), а уже в травні потрапляє у руки шотландського командуючого Леслі. Щоб домогтися видачі короля, Довгий парламент почав негайно виплачувати своєму шотландському союзникові давно обіцяну військову допомогу, що складала 400 тис. ф. ст. У лютому 1647 р. шотландці передали Карла І уповноваженим англійського парламенту.

Перелом у громадянській війні дався ціною не лише героїзму народних мас, але й великих грошей. Для поповнення бюджету Довгий парламент широко брав позики під забезпечення землями роялістів та єпископів. Небачених масштабів набуло казнокрадство. В лютому 1646 р. були скасовані рицарські тримання і повинності дворянства на користь корони. Тим самим феодальне володіння землею, пов'язане з виконанням денних обов'язків на користь королівської влади, було замінене нічим не обмеженою буржуазною власністю на землю. Реформа, однак, не поширювалася на селян-копігольдерів (довготривалих спадкових орендарів), чиї повинності на користь рицарства зберігалися.

Одночасно утвердженням пресвітеріанської (кальвіністської) церкви як офіційного віросповідання в Англії було здійснено і релігійну реформу. Пресвітеріани виступали за незалежну від держави, «дешеву» церкву, не визнавали влади єпископів, протиставляючи їм місцевих церковних старост - пресвітерів. У ролі таких старшин церковних общин опинялися, як правило, місцеві заможні люди, мало залежні від центральної влади в державі. Пресвітери тримали у покорі місцеве населення не лише своїм авторитетом, а й за допомогою церковно-поліцейського нагляду, штрафів і тюремних ув'язнень. Пресвітеріани становили більшість у парламенті. В опозиції до них перебували інде-пенденти - радикальне релігійне угруповання, очолюване його лідером О. Кромвелем. В релігійному відношенні розходження індепен-дентів з пануючою пресвітеріанською церквою зводилися в основному

до питань моралі. За діючої на той час в країні виборчої системи інде-пенденти не могли розраховувати на більшість в парламенті. Зате вони домінували в армії. Класовою базою цього релігійного угруповання була середня буржуазія, яка опиралася на частину дрібної буржуазії та на селян-йоменів. Індепенденти вважали себе Божими обранцями, а своїх ворогів, відповідно,- ворогами Бога. Саме вони не дозволили завершити революцію на користь «грошових мішків» уже в 1646 р.

Лівіше від індепендентів перебували левелери («зрівнювачі»), чиїм вождем був Джон Лільберн. Серед вимог левелерів - формальна рівність громадян, незалежно від майнового становища, рівність перед законом, загальне виборче право для усіх чоловіків та демократична республіка. Лільберн, лейтенант-полковник парламентської кавалерії, у червні 1645 р. був посаджений пресвітеріанським Довгим парламентом до в'язниці. Тут, у Тауері, в 1646 р. він видав памфлет «Антологія тиранії лордів», де стверджував, що лорди є нащадками соратників Вільгельма Завойовника, який в XI ст. прийшов з Нормандії і захопив землі та владу над англійським народом. Ідеї Лільберна знаходили жвавий відгук у низах парламентської армії, її рядовий склад вимагав негайного звільнення свого ідеолога.

На 25-28 травня 1647 р. парламент оголосив демобілізацію армії, одночасно розпочавши переговори з королем про зміст майбутніх поступок королівської влади. У відповідь Кромвель (який ще нещодавно погоджувався на розпуск армії") провів 4-5 травня армійську нараду, де були висунені «справедливі і законні вимоги». «Вільно-народжений англійський народ», на думку учасників наради, повинен отримати тверді гарантії проти утисків і будь-якої несправедливості.

Пресвітеріани в Лондоні спробували здійснити арешт офіцерів Кромвеля, які привезли у столицю пропозиції армії. Вони зводилися до того, що парламент мав би збиратися на дворічний термін, саме парламент, а не король повинен здійснювати контроль над армією і флотом. Зовнішня політика країни мала провадитися Державною радою, знову ж таки під контролем парламенту. Загалом у цих пропозиціях не було чогось аж надто неприйнятного, якщо не брати до уваги саму спробу армії диктувати власну волю парламенту. Після втечі армійських посланців з Лондона руки Кромвеля були повністю розв'язані. 6 серпня 1647 р. армія генерала Ферфакса увійшла до столиці, незважаючи на спроби парламенту і Сіті (діловий район Лондона) зорганізувати спротив. Негайно було здійснено арешти частини депутаті в-пресвітеріан.

В кінці жовтня - на початку листопада того ж року під Лондоном

відбулася армійська конференція за участю індепендентів та левелерів. Результатом стала т. зв. Народна угода, що передбачала розпуск Довгого парламенту і нові вибори за участю усіх дорослих чоловіків, рівне представництво в парламенті від графств, рівність громадян перед законом тощо. Сама угода приймалася в атмосфері напруженої боротьби. Досить вказати, що спершу вимоги левелерів були відкинуті. Військова рада розпочала суд і розправу над офіцерами і сол-датами-левелерами - «призвідниками заколоту і порушниками військової дисципліни», і лише потім вимушено пішла на поступки.

У грудні настало примирення в революційному таборі, індепенденти і левелери неохоче примирилися між собою та з пресвітеріанами, оскільки в країні знову назрівала громадянська війна. Король Карл І утік з Лондона і уклав таємний договір з шотландською пресвітеріанською партією великих феодалів. Навесні 1648 р. розпочалися роялістські заколоти в Уельсі, Кенті та деяких інших графствах.

У серпні 1648 р. Кромвель ущент розбив шотландців у битві при Престоні, а у вересні його війська увійшли в Единбург. Влада в Шотландії опинилася в руках лівих пресвітеріан, союзників англійського парламенту. Тим часом пресвітеріанська більшість англійського парламенту з Лондона розпочала переговори з Карлом І. У відповідь, 5 грудня 1648 р. полковник Прайд провів «чистку» парламенту. 140 де-путатів-пресвітеріан були вигнані з парламенту, 90 - заарештовані. Однак, щоб зберегти видимість єдності, частину «вичищених» навіть включили до складу особливого військового трибуналу для суду над королем. 27 січня 1649 р. 135 членів трибуналу винесли королю смертний вирок, то ж 30 січня Карл І Стюарт як «тиран, зрадник, убивця і ворог держави» був обезглавлений.

Ще 4 січня 1649 р. парламент прийняв резолюцію, яка визнавала верховенство нижньої палати над палатою лордів та над усіма властями взагалі:

1. Народ, що перебуває під владою Бога, є джерелом усякої справедливої влади;

2. Обрана народом палата общин має вищу владу в державі;

3. Те, що палата общин оголосить законом, і буде таким, незважаючи на заперечення лордів і короля.

На початку лютого 1649 р. до палати общин було внесено два біллі, один з них скасовував королівську владу як «непотрібну, обтяжливу і шкідливу для свободи, безпеки й інтересів англійського народу», а другий ліквідовував палату лордів як «парость тиранії».

Офіційно Англія стала республікою 15 травня 1649 р.

Республіка і протекторат Кромвеля

Після ліквідації верхньої палати парламенту і страти короля становище в країні продовжувало залишатися напруженим. З одного боку, в Англії ширився рух дигерів, тобто «копачів»,- людей, які захоплювали вільні від обробітку землі у своє користування. Тим самим робилася спроба ліквідувати приватну власність на землю. У червні 1649 р. Джон Лільберн публічно зрікся своєї причетності до цього руху плебейських мас, що однак майже не відбилося на його поширенні. Натомість, з іншого боку, широкий розпродаж земель і маєтків заколотників, фантастичне збагачення можновладців викликали справедливі протести у суспільстві. В цій ситуації індепенденти відмовилися виставити Народну угоду на всенародне обговорення, як це передбачалося їх домовленістю з левелерами.

Для подолання кризових явищ в суспільстві широкі повноваження були надані Державній раді з 40 членів. У свою чергу Лільберн виступив з проектом «угоди вільного народу Англії», за яким парламент з 400 чол. мав обиратися на один рік шляхом загального голосування усього чоловічого населення, за винятком слуг, убогих і - тимчасово на 10 років - роялістів. На підтримку його вимог виступили чотири полки у Солсбері (квітень -травень 1649р.), але Кромвель зумів придушити цей заколот. З метою розв'язання революційних суперечностей Кромвель навіть пішов на союз з пресвітеріанами, примирення відсвяткували банкетом в Сіті. Але цього було замало.

У серпні 1649 р. 12-тисячна англійська армія під проводом самого Кромвеля висадилася в Дубліні, столиці бунтівної Ірландії. До травня 1652 р. військові операції проти цієї країни були переважно завершені. На Ірландію поширювались акти Довгого парламенту про конфіскацію земель папістів та прихильників короля. Конфіскація була проведена спершу в 10, а згодом ще в 11 з 32 графств Ірландії. Саме цими землями Кромвель «розплатився» з поставниками армії (вони отримали їх на 2 млн ф. ст.!), а також ж самою армією. Після цього була проведена демобілізація. Відчуваючи потребу в грошах, багато рядових бійців армії не могли придбати потрібного реманенту, робочої худоби та посівного матеріалу. Тому отримані наділи масово продавали офіцерам і земельним спекулянтам. По суті, ірландськими землями Кромвель платив за лояльність своєї революційної армії, причому у виграші залишилися знову ж таки «грошові мішки».

Щось подібне до ірландського «землеустрою», хоч і у менших масштабах, мало місце і в Шотландії. Шотландці підтримали сина Кар-

ла І - Карла II, але двічі були розбиті: 3 вересня 1650 р. при Денбарі, а у вересні 1651 р.- при Бустері. Карлу II вдалося втекти.

Спроби Кромвеля закласти великий флот (40 нових кораблів) та заборонити іноземцям торгувати з англійськими колоніями (більшість з них перебувала у руках роялістів) призвела до конфлікту з Голландією та до початку англо-голландської війни в 1652 р. У 1654 р. ця війна завершилася перемогою Англії. Того ж року успішно завершилася ще одна війна - з Португалією. Мирний договір приніс Англії не лише компенсацію її витрат на війну, а й доступ у португальські колонії.

У 1655 р. вдалося укласти союз із Францією проти Іспанії. На вигідних умовах налагодилися роком раніше відносини з Данією. Щоправда, англійські купці втратили свої привілеї в Росії, але ця обставина майже не завадила зміцненню авторитету Державної ради і Кромвеля особисто. Натомість усередині держави режим Кромвеля постійно мусив боротися зі спалахами селянських виступів, що безперервно паралізували життя різних графств.

20 квітня 1653 р. Кромвель у супроводі загону мушкетерів розігнав Довгий парламент, який давно уже став гальмом державного розвитку. У липні того ж року Кромвель спробував створити новий, слухняний парламент - т. зв. Малий - з депутатів, висунутих релігійними общинами і доповнених особисто Кромвелем та Радою офіцерів. Як наслідок, у парламенті опинилося багато релігійних містиків, що не завадило самому парламенту виступити з радикальними вимогами, як-от: розробити звід законів замість традиційного прецедентного права, звільнити селян-копігольдерів від феодальних повинностей, ліквідувати інститут відкупу державних податків, ввести сувору звітність у використанні державних коштів тощо.

Зрештою «дурні» (так називав Кромвель членів Малого парламенту) стали заважати йому навіть більше за «мерзотників» (характеристика Довгого парламенту). 12 грудня 1653 р. поміркована більшість Малого парламенту, незважаючи на протести свого лівого крила, оголосила про саморозпуск і про передачу усієї влади Кромвелю. 16 грудня Рада офіцерів проголосила Кромвеля лорд-протектором (тобто «захисником») Англії, Шотландії та Ірландії. На цей час Кромвель уже був командуючим армією та головою Державної ради. Після проголошення лорд-протектором він ставав довічним главою республіки.

Своєрідною конституцією Англійської республіки став документ, відомий як «Знаряддя управління». Згідно з цим актом, ділити законодавчу владу лорд-протектор мав з однопалатним парламентом, до якого обиралися 400 чол. від Англії та по 30 від Шотландії та Ірландії. Майновий ценз виборців зріс до 200 ф. ст. річного доходу, тим самим

абсолютна більшість населення країни усувалася від виборів. Річна сесія парламенту мала тривати не менше 5 місяців, безпарламентське правління не могло тривати більше 3 років. В руках лорда-протектора перебувала і виконавча влада, хоча при її здійсненні він мусив зважати на думку Державної ради. Залежали від нього і суди. Лорд-протектор надавав титули і звання, мав право помилування, зі згоди парламенту оголошував війну і укладав мир, вів усі міжнародні справи, а між сесіями парламенту одноосібно керував армією і флотом.

Цікаво, що стаття XXVIII нової конституції дозволяла уряду навіть без згоди парламенту збирати податки на утримання армії, військово-морського флоту, а також на покриття витрат, «пов'язаних з діяльністю уряду і судів» та державного апарату взагалі. Тим самим було перекреслено увесь трьохсотрічний досвід парламентського розвитку країни.

Боротьба між королем і парламентом завжди точилася переважно навколо питання про правомірність обкладення податками та навколо здійснення контролю над витратою зібраних сум. Вже в XIV ст. було погоджено принцип, згідно з яким усякий податок виходить від парламенту і контролюється ним. Конфлікт Карла І з Довгим парламентом також виник з намагання королівської влади винайти кошти на війну з Шотландією, бездарно розв'язану королівською владою. Влада лорд-протектора тим самим перевищувала повноваження короля, а переможна війна проти монархії несподівано принесла англійському парламенту різке скорочення його звичної компетенції.

Фактично в країні була встановлена одноосібна диктатура лорда-протектора. За своєю класовою сутністю це була диктатура буржуазії і нового дворянства. Країна була розділена на 11 округів на чолі з військовими губернаторами у чині генерал-майорів. Бунти та пасивний опір населення придушувалися військовою силою. З метою розширення бази своєї диктатури Кромвель розпочинає переговори з роялістами. У 1656 р. республіканців вигнано з парламенту і відновлено палату лордів.

Вважається, що будь-яке порівняння кульгає. Кромвеля часто порівнюють з його великим сучасником Богданом Хмельницьким. Обидва успішно очолили боротьбу своїх націй проти ненависної монархічної влади, обидва мали успіх у цій боротьбі і, відповідно, підтримку населення. Для обох перемога стала лише прелюдією до вирішення головного питання: «що далі?»

У феодальній Європі панував принцип «немає землі без монарха». Доки чиясь корона не «прикрила» б собою Англію чи Україну, сусідні монархи дивилися б на ці землі як на нічийні. Хмельницький вимушено шукає сюзерена для України чи то в особі турецького султана

(1650 р.), чи молдавського господаря, турецького хана, семигородсь-кого князя і, зрештою, російського царя Олексія Михайловича (1654 p.). Самопроголоситися монархом Хмельницький не міг - такого самопо-мазання не визнала б вселенська церква, можна було б прогнозувати невдоволення козацької верстви і абсолютно негативне ставлення усіх європейських монархів. Ситуація Кромвеля була лише ненабагато кращою - острівне становище країни та відносно автономна від решти Європи церква. Заграванням з аристократами Кромвель намагався покласти початок новій власній династії. Є свідчення, що англійські роялісти навіть пропонували йому королівську корону, але проти цього рішуче виступив генералітет. Кромвель був змушений відмовитися, оскільки армія виступала головною опорою диктатури лорда-протектора.

У 1657 р. Кромвель уклав договір з Францією про спільні дії на континенті проти Іспанії. 4 лютого 1658 р. він розпустив парламент. Того ж року англійські війська розгромили іспанців і взяли Дюнкерк. «На поясі Кромвеля висіли ключі від Європи», що, здавалося, знову створювало йому підстави для претензій на королівську корону. Авторитет лорда-протектора зріс, навіть незважаючи на постійні виступи селян у графствах країни. Та 3 вересня 1658 р. Кромвель помирає.

Реставрація монархії

Смерть Кромвеля сталася одночасно з наростанням серйозної економічної кризи. Фонд конфіскованих земель, розпродаж котрих забезпечував республіку фінансами, був уже практично вичерпаний. Наступник Кромвеля - його син Річард, на прізвисько «невдаха Дік», відразу ж потрапив під контроль Ради офіцерів, а згодом нею ж був усунений. У січні 1659 р. парламент висловився проти того, щоб країною і надаті правила армійська верхівка в особі Ради офіцерів. 22 квітня 1659 р. Річард Кромвель розпустив парламент, а уже 25 травня його самого було відсторонено від влади.

В англійському суспільстві в цей час точиться боротьба трьох політичних сил: армійської верхівки, великої буржуазії (представленої колишнім «охвістям» Довгого парламенту) та роялістів. Командуючий шотландською армією генерал Монк, вступивши в змову з лідерами «охвістя», зайняв Лондон і розігнав Раду офіцерів. Було скликано новий парламент, в якому прихильники давніх порядків «з королем, лордами і общинами» становили більшість. Цей парламент звернувся до Карла II з пропозицією зайняти престол на умовах, що були викладені у Бредській декларації. Це були вимоги:

1. Збереження за новими власниками усіх, набутих до 25 квітня 1660 p., земель (ст. XLVIII), за винятком земель корони. Забігаючи наперед, зазначимо, що парламент не повернув і цих королівських земель, а призначив родині монарха річну ренту 1 млн 280 тис. ф. ст.;

2. Визнання свободи віросповідань, за винятком католицької;

3. Надання політичної амністії усім тим, хто підтвердить свою лояльність короні.

Повернувшись до Англії, Карл II відразу забув про дані у Бредсь-кій декларації зобов'язання. Трупи цареубивць Кромвеля, Айртона та Бредшоу були вириті із землі, повішені і увечері того ж дня обезглавлені. Жорстока політична реакція і терор в країні супроводжувалися відновленням державної англіканської церкви. Почалося переслідування пасторів пресвітеріанської церкви. За Карла II була поновлена стара виборча система з її архаїчним розподілом виборчих округів. Ця система забезпечувала панування великих землевласників, але суперечила інтересам торгової та промислової буржуазії.

У 1661 р. був скликаний двопалатний парламент, який швидко дістав уїдливе прізвисько Кавалерського або Пенсіонерського (натяк на продажність королівській владі). Тим часом, розпочалося формування власної королівської армії. Одним словом, революція не навчила нічому династію Стюартів.

Опинившись на троні, Карл II і його син Яків почали відроджувати «старий добрий лад», не звертаючи ані найменшої уваги на зміни, що сталися у суспільстві за останні десятиріччя. На старих принципах будувалася і зовнішня політика - воля короля домінувала над інтересами держави. Так, Карл II продав Франції Дюнкерк, завойований в останній рік правління Кромвеля. В 1670 р. з Людовіком XIV було підписано Дуврський договір, що передбачав оголошення війни Голландії та відновлення в Англії католицизму. До того часу Англія перебувала в політичному союзі трьох протестантських (Англії, Голландії, Швеції") держав. Укладався Дуврський договір навіть без відома тих членів уряду, які були некатоликами. Натомість його скріпили особистими підписами три міністри-католики. Уже ця обставина говорила багато про що.

У 1672 р. під виглядом «Декларації про віротерпимість» Карл II спробував надати усі політичні права католикам. Проти цього рішуче виступив парламент. Він у 1673 р. прийняв Акт про присягу (Test Act). Згідно з цим документом, право займати державні посади мали лише послідовники англіканської церкви. Спадкоємець престолу, син Карла II - Яків, був католиком. Тим самим, Test Act підняв питання про усунення Якова від престолонаслідування.

У самому парламенті оформлюються два крила - торі та віги. Існують кілька пояснень походження цих термінів. За одним з них, «віги» або «вігамори» - це непримиримі шотландські пресвітери періоду громадянської війни 1640-х pp., а «торі» - прізвисько ірландських партизан-католиків, які в цей же період вели війну проти республіканської армії Кромвеля. За іншою версією, на ірландському арго «торі» - це вуличні злодії, а «віги» - також ірландське зневажливе прізвисько протестантів. Чиї ж інтереси відстоювали ці дві парламентські фракції? Торі первісно були представниками консервативно-роялістських елементів, пов'язаних з великими землевласниками-дво-рянами. Вони вимагали повернення земель, конфіскованих у період республіки і розпроданих для покриття її витрат. До вігів належали представники англійської промисловості та торгівлі і, як не дивно, найбільш знатні аристократи. Ці останні обурювалися тим, що король провадив зовнішню політику держави наче власну сімейну справу. Заперечували ці аристократи і божественність королівської влади.

У зв'язку з питанням про престолонаслідування атмосфера у парламенті була дуже напруженою. В цій ситуації віги, які до того перебували в опозиції, зуміли перемогти на парламентських виборах у травні 1679 р. Своє недовге перебування при владі партія вігів зуміла використати для прийняття Habeas Corpus Act, тобто Акта про краще забезпечення свободи підданих та про попередження ув 'язнень за морями. Згідно з цим документом:

а) арештованому має бути наданий письмовий акт про арешт, інакше його мають звільнити або терміново передати справу до найближчого суду. Саме суд має вирішити питання про запобіжні заходи -ув'язнення чи звільнення під грошову заставу. Суд також повинен відпустити затриманого на свободу, якщо не виявить достатніх підстав для арешту. Порушення даного правила тягнуло за собою штраф у 100 ф. ст. для винної посадової особи, повторне порушення - штраф у 200 ф. Відпущеного за рішенням суду не можна удруге заарештовувати за тим же звинуваченням. Винного у повторному арешті чекає штраф у 500 ф. ст.;

б) арештований може вимагати, щоб його передали до найближчого суду для вирішення питання про законність затримання. Відмова у цій просьбі (наприклад, начальника в'язниці) каралася штрафом у 100 ф. на користь ув'язненого, повторне порушення вело до усунення з посади;

в) те ж право звернення до суду з вимогою дотримання Habeas Corpus Act надавалося і родичам арештованого та іншим заінтересованим особам. Судді не могли відмовити їм під загрозою штрафу.

Водночас дія Акта про захист прав особи не поширювалася на

справи, пов'язані зі звинуваченням у державній зраді. Крім того, Habeas Corpus Act міг бути призупинений окремим парламентським актом, що неодноразово і робилося. Документ дозволяв судам відпускати звинувачених під грошову заставу. Насправді ця застава була настільки високою, що скористатися наданою можливістю могли лише багаті люди.

Громадяни Великобританії дуже пишаються цим документом, вважаючи, що саме він став наріжним каменем усіх закріплених у подальших національних і міжнародних документах прав людини. Дійсно, Акт урегулював особливу процедуру, завдання якої полягало у визначенні правового статусу особи, що перебувала під вартою до суду. Була встановлена і чітко окреслена відповідальність посадових осіб за недотримання законної процедури арешту. Разом з тим, не слід переоцінювати значення цього документа саме в галузі прав людини. Країна, в якій на час прийняття Habeas Corpus Act'а страчували за рецидивні дрібні крадіжки чи ув'язнювали за спробу організації страйку, країна, громадяни якої отримали загальне виборче право двома сотнями років потому, не повинна надто переоцінювати значення одного, хоча і, безперечно, дуже важливого документа.

Карл II погодився - вимушено - на Habeas Corpus Act, але розпочав приготування до розгону парламенту. Парламентарі перебралися до Оксфорда, віги з'являлися на засідання озброєними. Здавалося, що країна стоїть на порозі нової громадянської війни. Карлу II вдалося цього разу опанувати ситуацію. Частина вігів-деггутатів була заарештована. В останні роки правління, з 1681 по 1685 pp., король обходився взагалі без парламенту. На цей час англійський монарх уже перебував у повній залежності від Людовіка XIV, отримуючи французькі дотації.

В 1685 р. після смерті свого брата на престол сходить Яків II. Він скасовує Habeas Corpus Act 1679 р., а також знижує ввізні мита на французькі товари. Всупереч Акта про присягу 1673 p., король призначає католиків на провідні державні посади. В 1687 р. Яків II видає декрет про віротерпимість, за яким католики отримують усі політичні права. Логічним продовженням цієї політики мало б стати відновлення католицизму і монастирського землеволодіння. Одночасно було поновлено діяльність Високої Комісії - цього політичного трибуналу монархії. Зрозуміло, що подібні дії серйозно зшрожували інтересам буржуазії та нового дворянства.

Падіння Якова II було прискорене... народженням його сина. Після появи спадкоємця Стюартів стало зрозумілим, що перервати цю династію на троні (а разом з династією - і зарозумілу зовнішню і внутрішню політику), можна лише радикальним шляхом. Торі та віги

знайшли спільну мову, не в останню чергу тому, що остерігалися революційного перебігу подальших подій. Запобігти громадянській війні був покликаний двірцевий переворот 1688 р.

Взимку 1677-1678 pp. Марія, старша дочка Якова II, вийшла заміж за Вільгельма Оранського, штатгальтера Голландії. Вільгельм Оран-ський був протестантом, вихованим у дусі конституційного правління. В особі голландського штатгальтера намічався в перспективі новий англійський король, але для цього вимагалося усунення Якова II. Поки Яків II усував суддів-вігів та відновлював права католиків, його й без того слабка підтримка в суспільстві танула на очах. Коли ж король почав позбавляти міста їх давнього права самоуправління, союз торі з вігами, спрямований проти Якова II, сформувався остаточно. З Лондона Вільгельма поінформували про тяжку хворобу Якова II і неможливість виконання ним функцій монарха. Хоч це і було дезінформацією, проте у листопаді 1688 р. флот Вільгельма Оранського відплив до Англії, маючи на борту потужний експедиційний корпус під командуванням маршала Шомберга. До складу цих сил входила голландська гвардія, найманці-шведи, бранденбуржці, вюртембергська кавалерія, швейцарські війська та, навіть, великий англо-шотландсь-кий загін. Ця армія рушила на Лондон. Людовік XIV не надав підтримки Якову II, і англійський король був змушений втікати з власної столиці. В січні 1689 р. в Лондоні зібрався парламент, названий «Конвентом», з надзвичайними повноваженнями. Було оголошено, що Яків II добровільно зрікся престолу, а королівську владу буде передано Вільгельму Оранському, штатгальтеру Голландії.

Передача влади Вільгельму 13 лютого 1689 р. була гучно названа «Славною революцією». Того ж року Вільгельм III видав «Декларацію про права», яка лягла в основу пізнішого «Білля про права». Саме цей документ заклав основи конституційної монархії в країні. В ньому зазначалося, що:

а) усякий закон приймається лише за згодою парламенту, рівно як усякий податок накладається виключно рішенням парламенту. Королівські намагання призупинити дію законів - завідомо незаконні;

б) ніхто, крім парламенту, не може звільнити з-під дії законів, скасувати закон чи призупинити його дію;

в) узаконюється свобода дискусій у парламенті: «свобода слова, дискусій і усього того, що відбувається в парламенті, не може дати привід для переслідування чи бути предметом розгляду в будь-якому суді, крім суду парламенту»;

г) гарантувалося часте і регулярне скликання палат, а «вибори членів парламенту повинні бути вільними»;

д) саме парламент визначає склад і чисельність армії на кожний рік та виділяє для цього необхідні кошти;

є) підданим надається свобода петицій, вони мають право носити зброю.

Як уже вказувалося, запрошення на трон Вільгельма Оранського було справою як торі, так і вігів. Такий союз між феодальним дворянством і буржуазією не був випадковим чи тимчасовим. Компроміс двох класів зберігався й у XVII-XIX ст., він простежується і надалі.

Після 1689 p., тобто уже понад 300 років, Англія розвивається без революцій та громадянських війн. Напевно, в усьому світі лише Швейцарія може похвалитися подібним тривалим періодом безкровного еволюційного розвитку. Що ж лежало в основі історичного компромісу 1689 p.:

а) буржуазія мовчки погодилася на те, щоб дворянству були залишені усі прибуткові місця в державному апараті;

б) парламент, унаслідок діючої системи виборів, залишався в руках переважно представників феодально-дворянського класу;

в) натомість дворяни-землевласники негласно погодилися при визначенні основ державної політики керуватися не лише вузькими класовими інтересами, а й брати до уваги потреби вітчизняної буржуазії. Закони, що приймаються в цей період, об'єктивно відповідають інтересам усієї правлячої верхівки.

Англійська революція була першою буржуазною революцією, що на півтора-два століття випередила решту європейських революцій. Саме цією обставиною, обставиною часу, і пояснюється той факт, що англійська революція не була доведена до кінця. Для прикладу, у Франції буржуазія уклала з широкими народними верствами політичний союз, спрямований проти короля, дворянства, церкви. В Англії нове дворянство об'єдналося з буржуазією. А народ - вільне селянство, ремісники,- ця основа армії Кромвеля,- виграв від революції найменше. Здійснене у 20-3 0-х роках XVII ст. пограбування общинних земель пізніше було санкціоноване парламентом. Згідно з Бредською декларацією, усі землі, набуті до 25 квітня 1660 p., закріплювалися за їх власниками. Здійснене в ході революції колосальне розграбування земель корони та роялістів залишило народні маси у програші - щорічна рента королівської сім'ї, яка стала своєрідною компенсацією за «прихватизовані» землі, виплачувалася за рахунок платників податків.

Незавершеність революції виявилася й у тому, що до союзу із земельною аристократією була допущена перш за все фінансова аристократія, натомість промислова буржуазія залишалася дещо осторонь від цього блоку протягом тривалого часу. Лише після виборчої реформи

1832 р. можна говорити про залучення промислової буржуазії до правлячої еліти як рівноправного партнера.

Важливим наслідком революції в Англії стало зникнення класичного англійського селянства. Залишилися орендарі і наймити, з одного боку, та заможні господарі - фермери, які використовували найману працю своїх односельчан,- з другого. Соціальний прошарок селян-одноосібників практично вироджується і зникає.

Висновки

Англійська буржуазна революція розпочалася в країні, де розвиток капіталістичних відносин значно випереджав сусідні континентальні держави, за винятком Голландії. її початок прискорила невиважена політика двох монархів династії Стюартів - Якова І та Карла І, релігійний та зовнішньополітичний чинники. Далося взнаки і острівне становище Англії, яке забезпечувало відносну ізоляцію від Європи та ускладнювало можливість ворожої інтервенції тих європейських монархів, які б вирішили надати допомогу Стюартам.

В основі конфлікту між королем і парламентом лежали фінансові проблеми, хоча сам конфлікт був набагато ширшим. Необхідність усунення з політичної арени королівських фаворитів з усією гостротою поставила питання про реальну владу в державі. Початкові поразки армії парламенту в боротьбі з королівськими військами припинилися після військової реформи, здійсненої Олівером Кромвелем.

У стані революції більшої ваги набувають ті сили, які розглядають свою боротьбу проти монархії як справу Бога, а себе самих - його знаряддям. Така перебудова радикалізує антимонархічний рух, на місце поміркованих пресвітеріан до керівництва приходять індепенден-ти та левелери. Результатом стала страта короля і проголошення республіки. Однак розпочатий переділ власності призвів до конфлікту в самому таборі переможців. Розпадається союз центру (індепендентів) та лівих (левелерів), революційну армію використовують для придушення національно-визвольних рухів в Ірландії та Шотландії.

Згодом встановлюється військова диктатура буржуазії та нового дворянства у формі протекторату Кромвеля. Внутрішні та зовнішні негаразди спричиняють еволюцію Протекторату, його виродження у квазімонархічний диктаторський режим. Смерть Кромвеля прискорила реставрацію монархії Стюартів. Повернення династії на престол обставлене певними політичними та релігійними умовами. Мало зважаючи на досягнуті у Бредській декларації правила гри, Карл II розпочинає Реставрацію - штучне відновлення застарілих державно-

правових норм. Англійська політична еліта виявилася розколотою на торі і вігів, останні зуміли в інтересах власної політичної безпеки добитися прийняття важливого Акта про краще забезпечення свободи підданих.

Цей документ став визначною віхою у подальшій боротьбі за права людини. Покликання на престол Вільгельма Оранського супроводжувалося прийняттям не менш важливого Білля про права, котрий заклав підвалини англійської конституційної монархії. Нова громадянська війна, на порозі якої уже, здавалося, стояла країна, так і не розпочалася. Революція в Англії залишилася незавершеною. Склався союз феодального дворянства та фінансової аристократії. Саме цей союз забезпечив вдалий старт подальшого еволюційного розвитку Англії, який триває ось уже понад три століття.

Рекомендована література

Английская буржуазная революция.- М.: Политиздат, 1954.

Страхов М. М. Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провідних країнах Європи і в Північній Америці.- К., 1991.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридическая литература, 1994.-С. 152-164.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія-К.: Вентурі, 1995.-С 67-72.

Дата добавления: 2015-05-23