У ФРАНЦІЇ 2 страница

У листопаді 1794 р. банди т. зв. «золотої молоді» розгромили Якобінський клуб в Парижі. Це послужило сигналом для розгортання в країні білого терору. Жирондисти і фейяни були випущені з в'язниць і розпочали полювання за колишніми політичними супротивниками. В 1795 р. була вироблена нова Конституція, яка знищила загальне виборче право і ввела високий майновий і віковий цензи. Вибори стали двоступеневими. Виборцями, за умови подолання майнового цензу, ставали чоловіки у віці від 40 років, які перебували у шлюбі чи були вдівцями. Законодавчий корпус став двопалатним. Рада п'ятисот

мала законодавчу ініціативу, а Рада старійшин приймала або відкидала проект в цілому, без внесення поправок.

Водночас Конституція 1795 р. містила в собі один принципово важливий прогресивний момент. Якщо в якобінській Конституції 1793 р. принцип поділу влади на три гілки (законодавча, виконавча, судова) заперечувався, то Конституція 1795 р. визначала поділ властей як «умову вільного правління», «вічний закон», без якого «суспільний порядок не може бути визначений».

З кінця 1795 р. виконавча влада перейшла до створеної на основі нової конституції Директорії. Остання складалася з п'яти членів, на чолі її був П. Баррас. Як у Директорії, так і у законодавчому корпусі більшість становили представники буржуазії, причому багато з них встигли побувати у складі законодавчих органів ще у роки революції і навіть стали причетними до страти Людовіка XVI та його дружини. Цим пояснюється політика Директорії, яка дістала влучну назву «політики гойдалки». Побоюючись плебсу і селянства, правляча верхівка була настроєна антимонархічно, оскільки збагатилася на конфіскації і розпродажу земель роялістів. Доводилося балансувати між двома небезпеками - лівою і правою.

У 1796 р. органи безпеки розкрили ретельно законспіровану «змову рівних», очолювану Гракхом Бабефом (1760-1797). Бабеф був першим комуністом, який прагнув через диктатуру меншості прийти до повного знищення приватної власності. Після розкриття конспіраторів їхній провідник був страчений.

Буквально через кілька місяців Директорія зіткнулася з небезпекою справа. В 1797 р. виникла загроза монархічного перевороту і знову влада змушена була застосувати силу. Депутати-роялісти були вигнані із законодавчого корпусу, а у 1798 р. звідти довелося виганяти уже де-путатів-демократів.

Роки Директорії увійшли в історію Франції як період спекуляцій банкірів, махінацій крупних і дрібних казнокрадів та хабарників, безправ'я і злигоднів народних мас. Загалом, знайшла підтвердження давно відома істина: «Після бою поле битви належить мародерам». Директорія втримувала владу у своїх руках з величезною напругою.

Вранці 18 брюмера VIII року (9 листопада 1799 р.) Директорія впала.

Консульство й імперія

Цього дня Рада п'ятисот, під приводом уявної небезпеки нової якобінської змови, призначила генерала Наполеона Бонапарта командуючим збройними силами. Наполеон склав присягу, оголосивши, що розкрита грізна змова, але він, Бонапарт, «відстоїть республіку, осно-

вану на свободі, на рівності, на священних принципах народного представництва». Надвечір 10 листопада переворот було завершено, режим Директорії з усіма його інститутами був ліквідований. У Франції був установлений новий порядок - Консульство. Своїм помічникам Наполеон дав вказівку: «Пишіть коротко і неясно». Саме за цим рецептом була складена нова Конституція - «Конституція VIII року», тобто 1799 р., за прийнятим літочисленням. Зовнішньо зберігалися і Республіка, і новий революційний календар, і бойові числа: «Свобода, рівність, братерство». Виконавча влада, замість п'яти директорів, зосереджувалася у руках трьох консулів, а замість двопалатної законодавчої влади складалася важка і заплутана система законодавчих органів. Тепер їх було чотири: сенат, державна рада, трибунат і законодавчий корпус. Громадяни уже не обирали депутатів, а налічували їх. Комунальний округ формував своє управління, обираючи в нього десяту частку усіх мешканців. Окружний список формувався з однієї десятої частини комунальних списків, національний список містив десяту частину членів окружних. Нарешті, з національного списку сенат підбирав кандидатури до законодавчого корпусу. Насправді ж усі законодавчі органи володіли чисто декоративними функціями -приблизно як римський сенат в епоху принципату. /

Реальна влада перебувала в руках першого консула. Він заступав державну владу в період між сесіями і керував її роботою під час сесій. 2-й і 3-й консули - Камбасерес і Лебрен - мали лише дорадчі функції.

У листопаді 1799 р. авторитет Бонапарта був не набагато вищим, ніж у інших бойових генералів - Моро, Журдана, Массена та ін., до того ж Наполеона звинувачували в тому, що він кинув на загибель армію в Єгипті. Тому попервах перший консул багато говорив про «священні принципи» і «необхідність захищати свободу і республіку. ' Тим часом створювався потужний державний апарат, ключову роль в якому відігравало Міністерство внутрішніх справ з його розгалуженою системою призначуваних ним же префектів та мерів і могутньою поліцією, очолюваною талановитим Жозефом Фуше. Зауважимо: Фуше при монархії був священиком, при якобінському Конвенті -крайнім терористом, при Директорії - правовірним термідоріанцем. Саме така людина змогла довести свою потрібність новому господарю. Уже в 1800 р. під надуманими приводами була фактично ліквідована свобода друку - десятки газет закриті, а усього 13 уцілілих - перетворені в урядові органи.)

Однак не лише поліцейські заходи служили зміцненню диктатури першого консула. У 1800 p., подолавши малодоступний перевал Сен-

Бернар, французька армія вийшла у самий тил австрійців і 14 червня у битві під Маренго наголову розбила ворога. В лютому 1801 р. Австрія була змушена підписати надзвичайно вигідний для Франції мир. У 1802 р. мир була змушена підписати й Англія, Вперше після десяти років напруги і кривавих боїв, що коштували величезних людських жертв, Франція вийшла з війни. Це зміцнило особистий авторитет Бонапарта. У 1802 р. він був проголошений пожиттєвим консулом, а у 1804 p.- «імператором французів». Слово «республіка» офіційно замінено на «імперія».

Ще у 1800 р. Наполеон завоював Італію. Папа Пій VII (1800-1823) фактично став іграшкою в руках майбутнього імператора. 15 липня між Наполеоном і ГІієм VII був підписаний конкордат, що складався з 17 статей. Католицизм визнавався «релігією значної більшості французів». Конкордат 1801 р. діяв до 1905 p., коли у Франції було проведено закон про відокремлення церкви від держави і, відповідно, скасовано конкордат. Незважаючи на видання Наполеоном декрету про розпуск релігійних орденів, папа був змушений погодитися на поїздку до Франції, де він повинен був коронувати останнього імператорською короною. Якщо перший імператор франків Карл Великий для цього мусив їхати у Рим, то Наполеон коронувався у своїй столиці. Корона його була зроблена не з золота, а з заліза, що мало символізувати власну волю коронованого як визначальну у його фантастичному злеті. Під час процедури коронування Наполеон вирвав цю залізну корону з рук папи і власноруч зодягнув її на свою голову.

Імператорський двір в Тюїльрійському палаці своїм багатством перевершив двори усіх монархів світу. Було створене нове, імперське дворянство і колишні конюхи, дрібні торговці і писарчуки, що вірою і правдою служили Наполеону, отримали титули князів, герцогів і графів. Емблемою імперії стали золоті бджоли на чорному оксамиті.

Всі демократичні завоювання революції були знищені, демократи опинилися у в'язницях. Було заборонено свободу слова і введено цензуру друку. Але Бонапарт не лише зберіг перерозподіл власності, який відбувся за часів революції, але й повсякчасно зміцнював створену революцією буржуазну власність.

У 1805 р. Наполеон тріумфально розбив Третю коаліцію, до складу якої входили Англія, Росія та Австрія. 13 листопада його війська увійшли до Відня. Щоправда, 21 жовтня англійці під Трафальгаром перемогли об'єднаний французько-іспанський флот, але 2 грудня 1805 р. під Аустерліцом сухопутні армії Австрії і Росії зазнали ганебної поразки. Імператори Олександр І і Франц І були змушені рятуватися втечею. 26 грудня за Пресьбурзьким миром Австрія визнала

продиктовані їй умови. Зокрема, «Священна Римська імперія германської нації» припиняла своє існування.

Зазнала поразки у 1806-1807 pp. Четверта коаліція (Росія, Англія, Пруссія, Саксонія, Швеція). Після Тільзітського миру (1807 р.) Росія вимушено перетворилася на союзника Франції, а навколо Англії встановилася континентальна блокада. Остання означила припинення будь-якої торгівлі і зносин з Англією усього Європейського континенту.

У 1809 р. Франція легко подолала П'яту (англо-австрійську) коаліцію. Держава Наполеона досягнула зеніту своєї могутності. До складу Французької імперії ввійшли Бельгія, Голландія, Північна і Центральна Італія, Іллірійські землі та Далмація. Населення Французької імперії зросло втричі - з 25 до 75 млн чол. за рахунок приєднаних земель. Сам Наполеон був італійським королем, а його пасинок Євгеній Богарне - віце-королем. Решта Західної і Центральної Європи перебували у васальній залежності від Франції. На іспанському престолі сидів брат Наполеона Жозеф. Королем неаполітанським Наполеон призначив свого швагра, маршала Мюрата. У Вестфальському королівстві королем був молодший брат імператора - Жером. Австрія, Пруссія, Саксонія, Росія стали його вимушеними союзниками. Будучи сам надзвичайно талановитою людиною, Наполеон не боявся оточувати себе талановитими людьми. Даву, Ней, Мюрат, Бертьє, Ланн, Массен та інші його маршали були першокласними воєначальниками, але, як правило, не політиками.

Однак наріжним каменем успіху Франції у її протистоянні з усією Європою були не стільки особисті якості імператора та його оточення, скільки те, що Франція представляла більш прогресивний суспільний лад порівняно з феодально-абсолютистськими монархіями континенту.

Усюди, де побувала нога французького солдата, старі феодальні податки замінювалися новими буржуазними відносинами: скасовувалися панщина і феодальні повинності, цехова організація промисловості, інквізиція та релігійні ордени тощо, вводилися нові, уже буржуазні закони. З іншого боку, Наполеон грабував і розорював європейські країни, викачував їх промислову сировину, грошові ресурси та інші матеріальні цінності. Французька експансія стала загрожувати національному існуванню багатьох народів.

Першими проти Наполеона і його брата Жозефа піднялися на революційну боротьбу іспанці. В 1808 р. вони досягли значних успіхів. У відповідь Наполеон захопив Сарагосу, встеливши вулиці міста 50-ма тисячами трупів своїх супротивників. Незважаючи на партизанські рухи в Італії, Пруссії, австрійському Тіролі, 24 червня 1812 р. Напо-

леон з 600-тисячною армією вдерся до Росії. Зокрема, в Україні французький імператор розраховував на допомогу польської шляхти. Його зв'язок з Валевською і створення великого Варшавського герцогства породжував надії польського дворянства на відтворення Речі Посполитої у кордонах 1772 р., тобто з включенням Правобережної України, Волині і Галичини. Саме ця обставина зумовила в основному вороже ставлення українців до Наполеона, незважаючи на практику скасування феодальних пережитків у захоплених імператором країнах.

7 вересня 1812 р. під Бородіно відбулася битва, де 130 тис. французів протистояли 120 тис. росіян. Французи залишили вбитими 58 тис. чоловік, зокрема 47 кращих генералів. Ці втрати відіграли чи не вирішальну роль у швидкій втечі Наполеона із захопленої Москви. Учорашні союзники Франції - Пруссія, Австрія, Саксонія та інші переходили до антифранцузької коаліції. В триденній битві під Лейпцигом (16-18 жовтня 1813), що дістала назву «битви народів», союзники зломили опір Наполеона. 30 березня 1814 р. війська союзників увійшли до Парижа, а Наполеон підписав акт зречення.

Висновки

Французька буржуазна революція стала найвизначнішою битвою європейської буржуазії проти феодально-абсолютистських порядків. Молодий енергійний клас наполегливо відстоював свої політичні інтереси, не зупиняючись перед крайніми радикальними заходами. Революція в своєму розвитку пройшла три етапи, залежно від того, яка група буржуазії очолювала боротьбу. Владу великої буржуазії -фейянів (1789-1792 pp.) перехопили представники середньої буржуазії - жирондисти (1792-1793 pp.), а далі виразники дрібної буржуазії -якобінці (1793-1794 pp.). Розпочавши із скасування феодальної залежності селян і встановлення рівноправ'я громадян, буржуазія продовжувала громити старі інститути монархії. Було відділено церкву від держави, скасовано феодальний адміністративний поділ, проведено рішучу заміну усіх ланок державного апарату новими людьми, носіями нових, буржуазних ідей. Страта короля прискорила цей процес. Перехід влади в руки якобінців означав новий виток революції. Здійснена радикальна земельна реформа, чиїми плодами могло скористатись середнє і навіть неімуще селянство. Розпочалось створення системи соціальної допомоги і соціального законодавства, яке охоплювало представників нижчих верств суспільства. У короткі терміни було споряджено мільйонну революційну армію, яка будувалася за якісно новими, революційними принципами. Навіть поразка якобінського

крила революціонерів у боротьбі з їх політичними противниками не означала реставрації феодально-абсолютистських порядків. Режими Директорії, Консульства та Імперії створювали нову буржуазну державу, започатковану на принципово інших засадах.

Карний, Цивільний і Торговельний кодекси Наполеона (про що піде мова нижче) вибудовували новий державно-правовий механізм. Успіхи французької зброї 1800-1812 pp. у значній мірі пояснювалися тією обставиною, що боротьба Франції з її могутніми європейськими супротивниками означала не стільки протистояння держав і націй, скільки боротьбу нового буржуазного світу проти старого, феодального. Навіть поразка Наполеона і відновлення після 25-річної перерви панування Бурбонів у Франції не означали механічного повернення до попередніх, дореволюційних порядків. Відбулися серйозні зрушення у сфері законодавства, цивільно-правових відносин тощо. Гасла французької революції «Свобода, рівність, братерство» знайшли свій відгук у всьому світі, включаючи Росію й Україну.

Рекомендована література

Батыр К. И. История государства и права Франции периода буржуазной революции 1789-1794 гг. - М, 1984.

История Франции.- М.: Изд-во АН СССР, 1973. Т. 2.

Карлейл Т. Французская революция: История.- М., 1991.

МанфредА. 3. Великая французская революция-М.: Наука, 1983.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридическая литература, 1984.- С. 207-248, 290-315.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С 90-100.

Тема 13 ОСНОВНІ ІНСТИТУТИ БУРЖУАЗНОГО ПРАВА

Чому закони різних країн світу так суттєво відрізняються? Для

прикладу, у країнах Південно-Східної Азії за злочини, пов'язані з наркотиками, винних чекає смертна кара, в Україні - ув'язнення чи адміністративна відповідальність, в Голландії маріхуану можна придбати у аптеці чи барі, у Канаді віднедавна - навіть вирощувати на продаж. Нарешті, у Швейцарії влада видає особам, офіційно визнаним героїно залежними наркоманами, важкі наркотики, аби запобігти злочинам на ґрунті пошуку коштів для їх придбання.

З іншого боку, те, що донедавна вважалося злочином у одній країні, може згодом стати абсолютно похвальним діянням (за Хрущова розстрілювали «валютників», за Брежнєва - «цеховиків», сьогодні це чи не найшанованіші люди в російському та й українському суспільстві) у цій же державі. І навпаки - учорашня правомірна чи навіть правозахисна діяльність владою - власною, а не окупаційною - може бути оголошена злочином (так, у об'єднаній Німеччині, яка вважається зразком буржуазної демократії, був кинутий до в'язниці Маркус Вольф, керівник відомої «штазі» - однієї з кращих спецслужб соціалістичного світу). Де межа між злочином і правовою поведінкою? Як народжуються, живуть і помирають закони? Чи є якісь загальні критерії у законодавчій практиці тих чи інших історичних форм держави?

і найголовніше - чим сучасна доба у правотворенні відрізняється від учорашньої, яких нововведень українцям можна сподіватися у найближчому майбутньому? Не секрет, що поставивши завдання інтегруватися у світові та європейські структури, Україна буде приводити своє законодавство у відповідність до законодавства розвинутих буржуазних країн. Для прикладу, під тиском європейських держав, але всупереч настроям основної маси населення Україна спершу установила мораторій на виконання смертних вироків, а згодом навіть повністю скасувала смертну кару.

Історичний нарис розвитку права. Право добуржуазних суспільних формацій

Право - це сукупність встановлених або санкціонованих державою норм поведінки, дотримання яких забезпечується заходами державного впливу. Безумовно, і в додержавну добу людське суспільство дотримувалося певних рекомендованих нормативів поведінки. Так, виникнення уже перших релігійних вірувань супроводжувалося появою найбільш загальних моральних вимог (не убий, не укради, не криво-свідчи тощо). Підтримання елементарного суспільного порядку здійснювалося також засобами кровної помсти. За скривдженого члена роду мстив увесь рід, причому така відплата поширювалася на усіх членів роду, з якого походив кривдник. У деяких народів, наприклад, у древніх норвежців, доброю помстою за кров убитого вважалася смерть, заподіяна кращому з ворожого клану (старійшині, видатному воїну та ін.). Остання обставина змушувала родичів колективно стримувати усіх членів роду від ворожих дій щодо чужих.

У класовому суспільстві право нерозривно пов'язано з державою. Власне держава санкціонує певні правові звичаї і тим самим перетворює їх на закони, вона ж безпосередньо встановлює і нові правові норми в суспільстві. В обох випадках саме засоби державного примусу

забезпечують неухильне виконання правових норм усіма членами суспільства. Прикладом державного санкціонування вже існуючих правових звичаїв (або відмови від такої підтримки) може слугувати шлюбно-сімейне законодавство. Держава фіксує і підтримує ту практику існуючих сімейних стосунків, яка характерна для даного народу і набула найбільшого поширення - в одних випадках це моногамія (народи Європи), в інших - полігамія (мусульманські країни). Зрозуміло, можливий варіант, коли держава настроєна байдуже чи навіть вороже стосовно певних правових звичаїв. Тоді ці звичаї законами не стають.

Пригадаймо, як у франків з поширенням християнства припинив своє існування правовий звичай переходу дружини покійного сина до свекра. У азіатських народів право на дружину покійного давніше переходило до молодшого брата. В зв'язку з тим, що ці правові звичаї не отримували державної санкції, стати законами їм не судилося. Держава може також санкціонувати такі правові норми, які не мали аналога в минулому, більше того - суперечили попередньому звичаєвому досвіду. Прикладом тому є введення «сухого закону» в США в першій половині XX ст., «закон про колоски» (Указ від 7 серпня 1932 р. про карну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності) в СРСР тощо. У цих випадках ще донедавна звичні для суспільства норми поведінки починають жорстко переслідуватися засобами державного примусу.

Дилетантові може видатися, що законодавча діяльність держави має довільний характер. Часто навіть можна почути щось на зразок: «І що вони там собі думають?». Насправді ж правові норми досить суворо детерміновані. Право має ту ж класову сутність, що й держава. Певному типу держави відповідає і певний тип права. Законодавство рабовласницької держави суттєво відрізняється від законів держави феодальної чи капіталістичної. Звичайно, у деяких випадках можна говорити про паралелі і запозичення. Так, наприклад, сучасне цивільне право найрозвинутіших в економічному відношенні країн світу має в своїй основі римське цивільне право доби Республіки та Імперії, зрозуміло, модернізоване стосовно сучасних умов.

З іншого боку, можливі і суттєві розбіжності у праві держав, які перебувають на приблизно однаковому ступені суспільного та економічного розвитку. Прикладом може бути застосування смертної кари в різних штатах США - в одних вона допустима, навіть стосовно неповнолітніх (Техас), в інших її заміняють довічним ув'язненням. У деяких західноєвропейських країнах цивільне право визнає гомосексуальні шлюби нарівні з нормальними гетеросексуальними, в інших таке співжиття не визнається ні мораллю, ні законом. Оче-

видно, слід брати до уваги традиції того чи іншого народу, пануючу в суспільстві релігію тощо.

Право - це зведена в закон державна воля, але воно не виступає волюнтаристським породженням держави. На формування і розвиток правових систем чинять свій вплив численні об'єктивні фактори: економічний лад, характер.існуючих виробничих і класових відносин (згадаймо еволюцію радянського права від епохи «диктатури пролетаріату» до «розвинутого соціалізму»), пануюча в суспільстві ідеологія (антисемітські закони в фашистській Німеччині), церква та її авторитет у суспільстві (заборона абортів в посткомуністичній Польщі), історичні особливості та національні традиції (полігамія в деяких мусульманських країнах) тощо. Є чимало історичних свідчень й того, що право не може бути вищим від рівня культурного розвитку суспільства - досить пригадати, як у США пробували вводити «сухий закон». «Прокляті» традиції виявилися врешті сильнішими від найкращих мірів американських законодавців. Чи більш свіжий приклад -перипетії з відміною смертної кари в Україні. Незважаючи на настійні рекомендації Ради Європи, українська суспільна думка вважала, і обґрунтовано, що при сучасному занепаді економіки, негараздах правоохоронної системи, зламі суспільних орієнтирів скасування смертної кари є передчасною. Але зрештою на початок 2000 р. ВРУ виконала дану вимогу ОБСЄ. Ефективність цього кроку покаже час.

Право може прискорювати або гальмувати соціальний розвиток суспільства, але не може скасувати дію об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Так, в надрах абсолютистських держав з їх реакційними правовими системами виникали та набирали силу передумови нового буржуазного ладу. А історичний досвід «воєнного комунізму» 1918-1920 pp. продемонстрував, що навіть найжорстокіший примус безсилий щось змінити там, де немає реальних економічних, психологічних, моральних та інших передумов бажаних для держави перетворень.

Першою історичною формацією був т. зв. азіатський спосіб виробництва (див. Лекцію 1). Найбільш характерними спільними ознаками правових систем Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю можна вважати такі:

1. Земля перебуває у власності держави. Сільські общини та окремі громадяни отримують землю лише у користування на умовах виконання тих чи інших повинностей (будівництво зрошувальних систем, оборонних споруд, пірамід-усипальниць, військова служба тощо) та сплати державних податків.

2. Особа монарха чи, принаймні, його влада обожнюються. Будь-які

злочини проти особи деспота чи існуючого характеру управління однозначно караються смертю. Це ж правило поширюється на злочини проти релігії та служителів культу.

3. Люди нерівні у своїх правах та обов'язках. Хоча рабство має ще патріархальний характер, немає рівності і між вільними. Найрельєф-ніше ця нерівність виявлена в Давній Індії, менш відчутно в Єгипті і Месопотамії, але вона присутня в усіх правових системах. Мова йде не лише про цивільні відносини, але й про карне законодавство. Те, за що вавилонський авілум розплачується штрафом, для мушкенум обертається тяжким фізичним покаранням. Брахману обривають голову (приниження честі) за ту ж провину, за яку шудра платить життям. Відзначимо й те, що певні обмеження існують і для вищих прошарків суспільства - їм забороняється займатися принизливими видами економічної діяльності, як-от лихварством.

4. Джерелом закону виступає влада, а не народ. Верхівка чиновницького апарату та жрецтва розробляє і схвалює законопроекти, будь-яке народне представництво (навіть у формі народних зборів, як це було в рабовласницькому чи ранньофеодальному суспільстві) відсутнє узагалі.

5. Норми права відносно жорсткі. Навіть за порівняно неважкі злочини санкцією виступає смертна кара чи членоушкодження. Тут виявляється наївне переконання давніх законодавців, ніби за допомогою жорстокості можна викорінити злочинність. Правові санкції мають детермінований характер, суддя практично позбавлений права на свій розсуд застосовувати градаційну шкалу покарань залежно від об'єктивних обставин здійсненого злочину чи особи злочинця. Суддя може визнати підсудного невинним, але не може застосувати покарання, яке суперечить букві закону.

6. Можна говорити про відчутні впливи патріархату, а у окремих випадках - і матріархату (Єгипет) на сімейно-шлюбне законодавство. Глава сімейства перебуває у незрівнянно вищому правовому статусі порівняно з іншими членами сім'ї. Так, за законами Хаммурапі, його не можна продати у боргове рабство - за борги своєю свободою розплачується хтось із залежних членів сім'ї.

7. Цікавим винаходом цієї правової системи вважають таліон, тобто принцип заміщуючого покарання - «око за око, зуб за зуб». Таліон слід розглядати як поступальний крок у розвитку права. Його суттєва відмінність від практикованої здавна кровної помсти полягає у тому, що каральні функції бере на себе держава, а не рід скривдженого, як це було раніше.

Рабовласницьке право як особлива правова система розвинутого рабовласницького суспільства має такі характерні особливості:

1. Раб перетворений на повну власність рабовласника. Раб - об'єкт, а не суб'єкт права. Його можна не лише продати, здати у винайм до публічного будинку, але й скалічити чи навіть убити (в Римі справу раба вирішував сімейний суд) або передати в гладіаторську школу (відкладена смерть) без будь-якої санкції з боку держави.

2. Вільні члени суспільства не є рівними. Найбільш захищені правом - громадяни (5-10% загальної кількості населення). їх статус свободи не може бути втрачений за борги, а лише за найтяжчі злочини, пов'язані з утратою громадянства. Багатьох прав, насамперед майнових, позбавлені вільні негромадяни (метеки в Афінах, періеки у Спарті, перегріни в Римі). Вони можуть втратити статус свободи навіть за цивільні правопорушення (наприклад, борги), а вільновідпущеники також і за «неповагу» до колишнього рабовласника. В розвинутому рабовласницькому суспільстві може існувати градація правового статусу і в самому середовищі вільних громадян (патриції і плебеї, патрони і клієнтела), а також і серед негромадян (латини «древні» і «нові», перегріни, вільновідпущеники). Кожна суспільна група має різні можливості доступу до службової кар'єри, володіння нерухомістю, іншими суспільними благами.

3. Участь в управлінні тією чи іншою мірою беруть усі громадяни - через народні збори (апелла, центуріатні та трибутні коміції тощо), колективні виборні органи (гелієя, буле, герусія, римський Сенат після введення процедури поповнення вивільнених вакансій цензорами), а також в разі свого обрання на службові посади (геронта, архонта, консула, претора, трибуна). Влада в цілому має незрівнянно більш демократичний характер, ніж в країнах Стародавнього Сходу (греки відкрито зневажали персів за те, що вони погоджуються бути підданими своїх деспотів). Відповідно, і джерелом права виступає воля більшості громадян, хоча, принагідно зауважимо, громадянськими правами у повному об'ємі користувалася відносна меншість населення.

4. В сімейному праві виняткове місце належить главі сімейства, який виступає в ролі розпорядника життєвого укладу і побуту дружини, дітей та інших залежних членів родини. Жінка тривалий час обмежена у цивільній правоздатності, перебуває під постійною опікою родичів-чоловіків, не може володіти нерухомістю, вільно розпоряджатися спадщиною тощо. В усіх відомих рабовласницьких системах існують високі вікові цензи для заміщення виборних посад, що їх можна зіставити із сучасними вимогами до особи хіба що глави держави.

5. Процедура судочинства стає демократичнішою, суддя менше зв'язаний буквою закону. В Афінах гелієя з часів Солона перестає

користуватися писаним законодавством (закони Драконта), а виносить свій присуд залежно від об'єктивних обставин справи та особи звинуваченого. В Римі претор з II ст. до н. є. отримує змогу, посилаючись на exeptio doli, при потребі просто ігнорувати Закони XII Таблиць, якщо обставини справи свідчать про суперечність формальних вимог права з духом закону.

Процес формування феодального права в різних країнах проходив неоднорідно - з більшими чи меншими запозиченнями римського права, правових звичаїв варварських народів, впливами церкви та місцевих традицій тощо. Наприклад, у Візантії правова система сформувалася на основі поступової трансформації римського права, германські народи у своїх варварських правдах фіксували норми звичаєвого права, надалі доповнюючи їх певними запозиченнями, власні шляхи оформлення правових систем мали народи арабського Сходу. Водночас можна говорити і про окремі спільні моменти:

1. Феодальне право закріплювало юридичну нерівність, різницю прав станів. Воно виступає як право-привілей - свої правові норми для перів, дворянства, вільних і залежних людей (Велика хартія віль-ностей 1215 p.), своє судочинство для кліриків (канонічне право), для вільних міщан (магдебурзьке право) і т. д. і т. п.

2. Найважливіше місце у системі феодального права займають норми, які регулюють феодальну власність на землю та закріплюють залежне становище селянства.

Дата добавления: 2015-05-23