У ФРАНЦІЇ 5 страница

Робітники приходять до рішення самостійно боротися за реформу парламенту в інтересах власного класу. Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836 p.- Лондонська асоціація робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі. На першому етапі чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової реформи виборчого права та впровадження в життя принципів «вільної торгівлі», зокрема скасування мита на привізний хліб.

8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи депутатів. На підтримку вказаних 6 пунктів відбулися грандіозні мітинги в Глазго (200 тис. учасників), Бірмінгемі (250 тис), Манчестері (400 тис).

4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент.

У самому русі оформилося два крила - ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну агітацію і масований моральний тиск на парламент. На травень 1839 р. петицію чартистів підписали 1250 тис. чоловік. У відповідь уряд заборонив мітинги і розпочав арешти їх учасників. 12 липня 1839 р. палата общин більшістю голосів (235 проти 46) відмовилася навіть розглядати хартію. 15 липня в м. Бірмінгемі розпочалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі політичні діячі чартистського руху опинилися в ув'язненні, і 14 вересня чартистський керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.

Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На чолі її стояв виконавчий комітет з 7 чол., члени асоціації платили членські внески. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. Парламент 27 травня 1841 р. цю петицію відкинув. Втім, чисельність Асоціації виросла до 40 тис. членів. 2 травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під нею стояло 3 315 752 підписи.

Питання реформ у ній ставилися набагато різкіше, критика суспільного ладу набула раніше нечуваного звучання: «В той час, як королева отримує на день 165 ф. ст., її чоловік - 164 ф. ст., а архієпископ Кентерберійський - понад 52 ф. ст., тисячі робітників вимушені жити з сім'єю на суму 2-3 пенси в день». Палата общин знову переважною більшістю голосів відмовилася навіть заслуховувати чартистських представників. У серпні 1842 р. країну охопив загальний політичний страйк, придушений після 20 серпня за допомогою масових арештів. Сотні чоловік були засуджені до тюремного ув'язнення.

У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, розпочалося циклічне економічне піднесення. Чартистський рух, ослаблений репресіями попередніх років, поволі згасає. Проте, під впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зокрема, в 1842-1843 pp. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас скасовані на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про скасування хлібних мит. У липні 1846 р. вігзький парламент Росселя скасував у більшості решту мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити англійські товари та наростити їх експорт.

Особливо важливе значення мав закон про десятигодинний робочий день, схвалений парламентом у 1847 р.

Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це спричинило реанімацію чартистського руху. За кілька весняних місяців під новою петицією підписалося близько 5 млн чоловік. 4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Щоправда, уже 13 травня делегати цього зібрання припинили свою роботу і розійшлися. Ця хвиля чартизму стала заключною фазою в історії руху. Але значення самого чартистського руху важко переоцінити. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка оплачувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.

У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки. В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань. У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п'ятниці». Негаразди в економіці далися взнаки на політиці.

Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мітингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис, в Бірмінгемі - 350 тис, в Глазго - 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату общин було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з прибутком від 12 ф. ст. на рік і вище.

Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув'язнення «винному» робітникові.

У грудні 1884 р. ліберальний кабінет Гладстона провів нову виборчу реформу, яка далі розширювала коло виборців. Майновий ценз для виборців у містах і графствах скасовувався взагалі. Віднині позбавленими виборчих прав залишалися лише жінки, особи чоловічої статі, молодші 21 року, та ті, що отримували допомогу від приходу впродовж 12 місяців. Тим самим число виборців зросло удвічі, досягнувши 5 млн чол. У наступному 1885 р. було проведено реорганізацію виборчих округів. Територію країни було розбито на територіальні округи. Округ з числом виборців до 50 тис. чол. обирав 1 депутата парламенту, з 50-65 тис. виборців - двох, понад 65 тис. виборців - трьох. В результаті, наприклад, Лондон отримав право посилати до парламенту 62 депутати, Ліверпуль - 9, Глазго і Бірмінгем - по 7. Усунення решток пережитків колишньої виборчої системи по суті урівняло вагу голосу кожного виборця, незалежно від місця проживання, і, що більш суттєво, практично незалежно від його майнового стану - осторонь залишалися лише ті, хто перебував на утриманні приходу.

Уже після реформи 1832 р. розпочався процес утворення політичних партій (в сучасному розумінні слова). Боротьба за голоси виборців вимагала не лише структурної перебудови давніх торі і вігів, але й пошуку нових форм організаційної роботи. Ще у 1831 р. консерватори заснували спеціальний Карлтон-клуб для координації діяльності партії у національному масштабі. У 1836 р. аналогічний орган з'явився у лібералів. Пізніше консерватори сформують Національний союз консервативних та конституційних асоціацій.

У 1877 р. буде створена Національна ліберальна асоціація.

Розширюється соціальна і національна база колишніх торі та вігів. Під впливом лібералів перебувала не лише верхівка промислової буржуазії, але й пролетаріат, дрібна буржуазія міста і села, більшість інтелігенції. Користувалися ліберали підтримкою і в Ірландії, якій обіцяли т. зв. гомруль (від Home Rule) - самоуправління. Консервато-

ри розширили свою соціальну базу за рахунок армії, державних чиновників, кліру офіційної англіканської церкви тощо.

Самостійна масова робітнича партія почала оформлюватися на Плімутському конгресі тред-юніонів 1899 р. У 1900 р. на виконання рішень цього конгресу в Лондоні пройшла конференція за участю 129 делегатів від профспілок та дрібних соціалістичних угруповань і союзів. Конференція створила Комітет робітничого представництва для організації виборчої кампанії 1905 р. У рік виборів Комітет було реорганізовано в Лейбористську партію (Labour - доел, праця, труд).

На перших же виборах ця партія провела до парламенту 29 своїх кандидатів, що стало вагомим успіхом третьої політичної сили Англії. Однак дуже швидко керівництво Лейбористської партії відмовилося від проведення самостійної політичної лінії і опинилося у блоці з лібералами. Лейбористи та ліберали домовлялися про взаємне зняття кандидатур у виборчих округах на користь більш сильного кандидата, спільне голосування в парламенті при обговоренні найважливіших питань тощо.

У 1911 р. депутати нижньої палати почали отримувати заробітну плату за свою парламентську діяльність. Ця зміна мала особливо важливе значення для лейбористів, чиї лідери не могли користуватися сторонніми джерелами надходжень (рента, підприємництво, кошти профспілки тощо) без шкоди для свого політичного іміджу. Після Першої світової війни почнеться поступовий перехід традиційних виборців Ліберальної партії (кваліфіковані робітники, дрібні чиновники, селянство) до електорату лейбористів. Відповідно, двопартійна система Англії, основана на протистоянні лібералів і консерваторів, буде замінена на таку ж двопартійну систему, але уже грунтовану на суперництві консерваторів і лейбористів. Ліберальна партія втратить свої колишні позиції однієї з провідних течій в британській політиці.

Політичний устрій Англії

напередодні Першої світової війни.

Зміни у праві та правоохоронній системі

Розширення виборчого права (реформи 1832, 1865 та 1884—1885 pp.) стало визначальним чинником демократизації англійського суспільства. Утверджуються і наповнюються новим змістом основні буржуазні свободи.

Свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, була закладена ще в Бредській декларації 1660 р. На вищі державні посади могли претендувати віруючі будь-якої протес-

тантської церкви, а не лише офіційної англіканської. Обмеження прав католиків у цей час диктувалося міркуваннями національної безпеки. Боротьба католиків Ірландії за урівняння в громадянських правах зумовила, зокрема, і урівняння католицизму з протестантськими конфесіями. Так, введена у 1870 р. конкурсна система заміщення посад на державній службі уже не передбачала дискримінації за релігійною ознакою. Ще раніше, у 1846 p., було деклароване урівняння в правах євреїв, які сповідували іудаїзм. На початку XX ст. навіть демонстративний атеїзм перестав бути перепоною для зайняття будь-яких посад у системі державної влади, включаючи і членство у парламенті (в текст присяги традиційно включалися згадки про Бога, відмова атеїста «кривити душею» не могла уже служити підставою для позбавлення його повноважень).

Свобода зібрань не декларувалася якимось окремим законом. Більше того, Закон про охорону суспільного порядку 1715 р. дозволяв поліції розганяти збори і мітинги. Однак, поступово установлюється практика, коли для організації мітингу чи демонстрації уже не вимагається особливого дозволу властей. На початку XIX ст. мітинг могли розігнати силами регулярної армії (побоїще при Пітерслоо), навіть не особливо рахуючись з кількістю людських жертв. Після того, як реформи виборчого права різко розширили число виборців, зросла здатність найширших верств населення здійснювати ефективний моральний вплив на владні структури. Правляча партія вимушена боротися за виборців в умовах жорсткої конкуренції з боку опозиції. Тепер мітинги розганяються поліцією лише у випадку повної упевненості в тому, що такий розгін не викличе протестів майбутніх виборців. Якщо мітинг перетворився на «шумне збіговисько» з актами вандалізму і насильства, дії поліції для відновлення порядку є, звісно, виправданими. Але навіть найрішучіші протести проти політики уряду не служать більше підставою для розгону мітингу чи демонстрації, якщо їхні учасники дотримуються правил громадської поведінки.

Свобода слова (цензура була скасована ще у 1695 р.) в XIX ст. набуває нового демократичного змісту. По-перше, право на висловлення власних поглядів отримують раніше заборонені суспільні структури і організації, наприклад, тред-юніони. По-друге, поширюється практика оскарження у суді тих чи інших публікацій, які завдають моральної шкоди громадянам. Особа, яка обґрунтовано вважає себе жертвою публікації, може розраховувати на відчутну матеріальну компенсацію і публікацію спростування згідно вироку суду. В практиці судів усе частіше - справи щодо «образи релігії», коли потрібно проводити риску між дозволеною пропагандою атеїстичних поглядів і недозволеним порушенням громадської моралі (наприклад, порнографією).

На поч. XX ст. гострий конфлікт між верхньою і нижньою палатами парламенту з окремого питання був вирішений на користь останньої, що мало надзвичайно важливі наслідки для парламенту і усієї практики парламентської роботи. У 1909 р. уряд лібералів вніс законопроект про збільшення податку на земельну ренту. Верхня палата, переважну більшість котрої складали аристократи-землевласники, у відповідь відхилила запропонований палатою общин бюджет. Ліберали заручилися підтримкою депутатів від Ірландії, після чого поставили перед королем Георгом V вимогу оголосити дострокові парламентські вибори. У випадку перемоги лібералів на цих виборах, король для усунення тупикової ситуації у конфлікті мав би провести розширення верхньої палати за рахунок т. зв. «маргаринових лордів» (тобто, як це практикувалося і раніше, надати титул «пера» новим особам за якісь визначні заслуги, як-от розвиток економіки, благочинність тощо). Причому, таке розширення мало б урівняти у верхній палаті представництво земельної аристократії і верхівки буржуазії, що дозволило б вирішити конфліктну ситуацію з бюджетом і законом.

Але ще до проведення виборів лорди відступили, справедливо вважаючи, що «поганий мир кращий від хорошої війни». Після цього нижня палата робить додаткові зусилля з метою закріпити свій успіх. 3 1911р. встановлюється новий порядок розгляду законопроектів. Відтепер будь-який «фінансовий» білль, схвалений нижньою палатою, йде на підпис королеві, без розгляду у палаті лордів. Усі інші законопроекти верхня палата може заблокувати двічі, але після третього схвалення законопроекту палатою общин він стає законом.

Таким чином, Акт про парламент 1911р. остаточно підтвердив верховенство палати общин над палатою лордів, перемогу демократичних принципів над аристократично-олігархічними.

Становить інтерес і еволюція острівної системи права в XIX ст. та усієї британської правоохоронної системи - з огляду на те, що в цей час саме Британія подавала світу передові зразки демократії, а її колоніальна імперія охоплювала 33 млн кв. км території в усіх частинах світу, за винятком Антарктиди.

Продовжувала залишатися неоплачуваною посада мирового судді. Акти 1732 та 1745 pp. встановлювали майновий ценз у 100 ф. ст. доходу від земельної власності для осіб, які бажали посісти цю посаду. Члени палати лордів, їх старші сини (спадкоємці титулу і місця у верхній палаті), а також спадкоємці осіб з річним доходом від земельної власності у 600 ф. ст. ставали мировими суддями в силу закону, так би мовити, автоматично. Майновий ценз для мирових суддів був скасований аж у 1906 р. Заміщення посад усіх вищих суддів відбувалося

за рекомендацією лорда-канцлера, за винятком посади лорда - головного судді. Цього останнього призначав король за представленням прем'єр-міністра. У 1832 р. був заснований судовий комітет Таємної ради у якості вищого апеляційного суду для колоній, а також у справах релігійної юрисдикції (тут варто пам'ятати, що в Англії англіканська церква була значною мірою одержавлена).

У 1834 р. був створений Центральний карний суд, який міг перебирати у своє провадження будь-яку карну справу. З 1 листопада 1875 р. почав функціонувати Верховний суд Великобританії, що поєднував у собі Високий суд та апеляційну інстанцію з цивільних справ.

Усі судді виконували свої обов'язки практично пожиттєво. Відсутність писаних кодексів в принципі дозволяла виносити суб'єктивні вироки, суворо карати за незначні злочини, допускати інші зловживання. За такої ситуації незгідний з вироком міг захистити свої інтереси в суді вищої інстанції, але це вимагало значних коштів на послуги адвокатів.

У 1782 р. в Англії створюється окреме міністерство внутрішніх справ, а з 1817 р. починає діяти поліція у графствах. У 1829 р. була створена поліція Лондона - Скотланд-Ярд (доел. Шотландський двір, оскільки на цьому місці колись розміщувалося представництво Шотландії.- Авт.). Даний орган розслідував карні справи у будь-якій частині країни на свій розсуд, здійснював нагляд за іноземцями у столиці і за її межами, подавав допомогу місцевим правоохоронним формуванням. У 1874 р. була створена Ірландська королівська поліція.

В містах начальник поліції обирався членами муніципалітету. Властями графства призначався головний констебль графства. Але місцева поліція не була ані незалежною, ні навіть автономною від центру. Інструкції міністерства внутрішніх справ були для місцевих поліційних формувань обов'язковими, саме міністерство вирішувало питання фінансування місцевих поліційних відділків, воно ж проводило інспекцію їх діяльності.

В Англії пройшла свою апробацію більшість важливих інститутів сучасного права і правоохоронної системи. Так, Акт про запобігання злочинам 1879 р. вперше вводив поняття умовного засудження. Якщо умовно засуджений порушував приписи поведінки або здійснював новий злочин під час випробувального терміну, новий вирок виносився без додаткового судового розгляду. З 1871 р. вводиться спеціальний нагляд за рецидивістами, а з 1908 р. рецидивістів у випадку наступного засудження починають карати додатковими (до основного вироку) покараннями - від 5 до 10 років каторжної в'язниці.

У 1908 р. з'явився Акт про неповнолітніх злочинців, за яким особи у віці від 16 до 21 року повинні були утримуватися окремо

від основної частини в'язнів, для них були введені особливі умови ув'язнення.

Акт про звичних п'яниць 1898 р. дозволив скеровувати осіб, шо вчинили злочин у стані сп'яніння і були визнані «пияками», у спеціальні лікувальні заклади терміном на три роки.

Саме в Англії винайшла себе система «виправлення працею» та заліків за зразкову поведінку і ретельний труд для ув'язнених за карні злочини. Автором ідеї був капітан Мекончі. У 1840 р. він почав управляти каторжанами на острові Норфолк, куди посилали найважчих злочинців. Суть т. зв. прогресивної системи позбавлення волі зводилася до того, що увесь термін ув'язнення розбивався на етапи. На кожному наступному етапі в'язень отримує певні пільги. Просування по етапах залежить від поведінки в'язня. Добра поведінка полегшує режим, погана - призводить до його погіршення. Регламентується усе: на скільки унцій додається у раціон хліба, каші, супу, коли можеш розраховувати на пудинг, скільки днів на тиждень маєш право користуватися матрацом, на якому етапі до нього додається подушка і т. д. Цікаво, що рецидив серед повторно засуджених після перебування на цьому острові склав ледь більше 2 відсотків (20 з 920, випущених на свободу)!

Цю систему удосконалили в Ірландії. В ірландській прогресивній системі останній етап відбуття покарання становить собою напівво-лю - можливість виходу на роботу з в'язниці без конвою, отримання відпустки тощо. Це допомагає ув'язненому адаптуватися до умов майбутньої свободи.

Британська колоніальна імперія

Англійська експансія в Ірландії розпочалася ще в XII ст. за Генріха II Плантагенета. Саме Ірландія стала де-факто першою колонією Англії.

Перша англійська колонія в Північній Америці була заснована у 1607 р. Однак аж до буржуазної революції надбання нових колоніальних володінь не входили до числа пріоритетів зовнішньої політики держави. Англійські королі боролися за гроб Господній в Палестині (Річард Левове Серце) та за давні лени королівських родин (Нормандія, Анжу, Пуату та ін.) в континентальній Європі. Виснажлива Столітня війна з Францією, загалом малорезультативне втручання у європейські справи під час Тридцятилітньої війни призвели у кінцевому підсумку до зміни зовнішньополітичних орієнтирів.

Вихід на політичну арену буржуазії змусив Англію здійснити

своєрідну переоцінку цінностей в сфері міжнародного життя. Якщо монархи і феодальна знать шукали за межами держави химерної «слави» і нових денних володінь, не зважаючи особливо на людські та матеріальні втрати, то буржуазія активно добивалася нових ринків збуту і сировини, нових можливостей прибуткового застосування свого капіталу.

Буржуазна революція серед. XVII ст. вивела Англію на арену боротьби за колоніальний поділ світу. У трьох кривавих англо-гол-ландських війнах 1652-1654, 1665-1667 та 1672-1674 pp. було зломлено опір одного з найважливіших конкурентів. Поступово занепала колись могутня Іспанія, чий флот відкривав Америку та морські шляхи до далекої Індії.

Основним суперником Англії в боротьбі за колоніальний поділ світу після занепаду Іспанії аж до 1789 р. виступала Франція.

Інтереси обох країн найгостріше стикалися у Вест-Індії. Тут Англії належала Ямайка, Барбадос та ряд інших островів, а Франції - відповідно Сан-Домінго, Мартиніка, Гваделупа. У Північній Америці Англії належали 13 колоній, що пізніше складуть основу майбутніх Сполучених Штатів, Франція володіла Канадою та Луїзіаною. В Індії англійськими були Мадрас, Бомбей і Калькутта, французькими -Пондішері та Чандернагор. Французька революція 1789 р. згодом вирішила і це суперництво на користь Англії - те, що не було захоплене англійцями під час воєн з революційною Францією, Наполеон відпродав Сполученим Штатам (Луїзіана).

У XIX ст. англійська колоніальна експансія поширюється на най-віддаленіші куточки світу. У 1914 р. Великобританії належали 57 відсотків території колоній та 71 відсоток залежного населення світу. Іншими словами, колоніальні володіння цієї країни перевищували заморські надбання Франції, Іспанії, Португалії, Голландії та усіх інших колоніальних країн, разом узятих.

В результаті чого вдалося створити й утримувати цю світову імперію?

Часто територіальні надбання досягалися силою зброї. Так, у 1755 р. воєнне протистояння з французами у Канаді перекинулося навіть на Європу. В 1756 р. між Англією та Пруссією був укладений т. зв. Уайтхолльський союзний договір, спрямований проти Франції. В 1756-1763 pp. тривала Семирічна війна, у яку проти Пруссії і Англії були втягнуті Австрія, Росія, Швеція, Саксонія, більшість німецьких держав. Згодом, до конфлікту підключилися практично усі тогочасні європейські країни. Скориставшись війною, Англія відторгла від Франції Канаду (1760 p.), частину Луїзіани та більшість французьких

колоній в Індії. Англійська колоніальна імперія в ході війни була розширена також за рахунок іспанських колоній.

З останньої третини XVIII ст. в англійській торгівлі з Китаєм провідне місце займав контрабандний опіум, виготовлений на бенгальських плантаціях Ост-Індської компанії. Цим не лише викачувалося з Китаю монетне срібло, але й готувалися передумови для наступного військового вторгнення.

Ост-Індську компанію британський уряд обклав щорічним податком у 400 тис. ф. ст., сплачувати який було не під силу. За законом Пітта Молодшого (1784 p.), фактична влада над англійськими колоніями у Індії перейшла до рук Контрольної ради, яка призначалася урядом. Французька буржуазна революція і наступні європейські війни дещо сповільнили британську колоніальну експансію, оскільки основні зусилля армії і флоту були відтягнуті до Старого Світу. Однак уже у 1815 р. Англія захопила Непал, приєднала до своїх індійських колоній відірвані у Бірми провінції Ассам і Аракан (1826 р.), північно-західні провінції Афганістану (1839 p.), індійські князівства Пенджаб і Кашмір (1849 p.).

Експансія наростала і в інших геополітичних напрямках. Так, у 1819 р. був захоплений Сінгапур, що встановлювало британський контроль над морськими комунікаціями Європи з Далеким Сходом. У 1839 р. Англія захопила порт Аден у зоні виходу з Червоного моря до Індійського океану, в 1841 p.- північну частину острова Борнео і важливий острів Абуан в Китайському морі. У 1839 р. розпочалася війна з Китаєм. Договори 1842-1843 pp., які поклали край цій війні, дозволили надовго закріпитися у переможеному Китаї, зокрема, у Гонконзі.

У 1840 р. англійський флот захопив багаті острови Нової Зеландії, заселені народом маорі. У 1848 р. вдалося установити контроль над Оранжевою республікою бурів (вихідців з Голландії) на Півдні Африки. І хоча після бурського повстання 1852 р. довелося визнати незалежність Оранжевої республіки, вона опинилася у зоні значного економічного впливу Англії.

У першій пол. XIX ст. розпочалася посилена колонізація й експлуатація Канади та Нового Південного Уелльса (в Австралії). Якщо у 1800 р. англійські і французькі колоністи в Канаді становили не більше 476 тис. чол., а населення Нового Південного Уелльса не перевищувало 20 тис. (в основному засланці), то у 1851 р. після кількох хвиль колонізації біле населення Канади зросло до 2436 тис, Австралії -438 тис, Нової Зеландії- 27 тис. Торговельний обмін з колоніями дозволяв нарощувати експорт власної промислової продукції, отримуючи дешеву сировину та продукти харчування.

Освоєння колишніх іспанських та французьких колоній Вест-Індії та Карибського басейну базувалося на широкому використанні рабської праці чорношкірого населення Африки. Якщо в 1730 р. до лівер-пульського порту було приписано 15 невільничих кораблів, то в 1792 р. їх уже налічувалося 132. На англійських плантаціях Ямайки в 1690 р. працювало 49 тис. рабів, а до 1820 р. сюди привезли ще 800 тис невільників. Високою серед них була смертність. Так, у тому ж 1820 р. на плантаціях Ямайки залишилося 340 тис. чорношкірих, тобто втрати населення катастрофічно перевищували природній приріст і покривалися лише шляхом механічного приросту.

Важливим актом англійського уряду стало скасування рабства у колоніях Вест-Індії (з 1833 р., повністю - з 1837 р.). Рабовласники отримали від держави величезну компенсацію - 29 млн ф. ст. Англійський уряд виграв у тому, що було знято загрозу масового повстання рабів. Лондон також розраховував, що звільнена праця дасть позитивний результат у економічному змаганні з виробниками цукру на Кубі і Маврикії.

Уже на середину XIX ст. Англія стала найбільшою колоніальною державою світу: територія її колоніальних володінь у 1850 р., без врахування Індії, становила 11 700 тис. кв. км, а населення цих колоній -160 млн чол. «Імперія, над якою ніколи не заходить сонце»,- так дещо поетично називали її сучасники. Британські школярі розучували віршики Р. Кіплінга (того самого, що написав «Мауглі»):

Вокруг земного шара британская вода,. Идут по океану британские суда.

Англійські колонії в др. пол. XIX ст. можна умовно поділити на 2-3 типи. Перший - це т. зв. переселенські, утворені переважно вихідцями з самої Англії. Вони перебували у відносно сприятливому становищі. Населення отримувало режим адміністративної, а далі і політичної автономії. Першою самоврядування одержала Канада. У 1851 р. її населення становило 2,4 млн чол., у 1860- 3,36 млн, у 1870 — 3,83 млн чол. Ще в кінці 40-х років XIX ст. англійський уряд надав канадському парламенту право створювати автономний уряд з числа представників партії, яка зібрала більшість голосів на місцевих виборах. У 1854 р. канадським властям було надано право розпоряджатися місцевим земельним фондом, а у 1859 р. знову ж таки з ініціативи британського уряду, було скасовано торговельну монополію Компанії Гудзонової Затоки на зовнішню торгівлю цієї поки що британської колонії зі Старим Світом. Це дозволило подолати наростаючу опозицію місцевих сепаратистів та прихильників возз'єднання з США.

У 1866 р. уряд Сполучених Штатів посилив тиск на Канаду у питаннях міждержавної торгівлі, намагаючись тим самим стимулювати її розрив з Англією. У відповідь, у грудні 1866 р. англійський уряд погодився затвердити текст конституції, виробленої п'ятьма канадськими провінціями (Верхня Канада, Нижня Канада, Нова Скотія, Нью-Брунсвік та о-в Едуарда). Провінції отримували значну автономію, федеральний парламент складався з двох палат. До нижньої палати кожна провінція посилала депутатів залежно від кількості виборців. А до сенату з 72 членів 24 члени комплектувала Верхня Канада, 24 -Нижня Канада та решта 3 провінції надсилали ще 24 сенатори.

Дата добавления: 2015-05-23