У ФРАНЦІЇ 4 страница

Важливою проблемою сучасного карного законодавства залишається боротьба з організованою злочинністю. Юридична практика XX ст. свідчить про часту неможливість притягнення до відповідальності верхівки злочинницьких організацій, таких, як північноамериканські гангстерські синдикати чи італійська мафія. Віддаючи накази «лейтенантам» (а ті - рядовим бійцям), боси професійних злочинних організацій залишаються практично недосяжними для закону. Цікаве нововведення в карному законодавстві прийняте в США. 1 листопада

1987 р. набув силу пункт 5К 1.1 Федерального керівництва вироками, який дозволяє судді пом'якшувати покарання підсудним, якщо вони «суттєво допомогли слідству чи прокуратурі». Так, у березні 1992 р. був присуджений до пожиттєвого ув'язнення без права на умовно-дострокове звільнення чи не найвідоміший мафіозний «хрещений батько» Джон Готті. Проти нього свідчив його колишній помічник Сальваторе Гравано (кличка Семмі Бик). І хоча свідок визнав себе винним у безпосередньому здійсненні 19 убивств, він отримав усього 5 років. Це було сущою дрібницею порівняно з вироком для Готті, який власними руками смертей не чинив. Суд над російським «злодієм в законі» В'ячеславом Іваньковим закінчився вироком - 9 років 7 місяців ув'язнення. Його співучасник Леонід Абеліс, який погодився співробітничати зі слідством, отримав три роки умовно. Як уже вказувалося, буржуазна держава рішуче бореться з несплатниками податків, а також спробами «відмивання» брудних грошей. Подібно до засобів боротьби з мафією (остання, як правило, сьогодні тісно пов'язана саме з економічними деліктами) застосовуються аналогічні методи заохочення. У разі, якщо свідок погоджується дати свідчення без попереднього арешту, він може претендувати не тільки на послуги програми щодо захисту свідків (зміна зовнішності, документів, надання житла на новому місці проживання), але й на 25 відсотків конфіскованого майна того, на кого подав компромат. Максимальна сума винагороди - 250 тис. доларів. Доцільність подібних новел карного законодавства, звичайно, небезсумнівна - злочинець уникає покарання тільки тому, що підводить під покарання іншого (не обов'язково вищого за рангом) злочинця.

У судовій практиці розгляду кримінальних справ вагомим досягненням слід вважати максимальне утвердження невідворотності покарання. В сучасних буржуазних демократіях ні посада президента чи міністра, ні королівський титул не можуть вивести винного з-під удару. Раніше у подібних випадках на допомогу приходили висококваліфіковані (і високооплачувані) адвокати, сьогодні заінтересована сторона легко долає цю останню перепону на шляху здійснення правосуддя.

Як приклад можна навести судовий вирок судді Сьюзен Райт у гучній справі про позов Поли Джонс до президента США Б. Клінтона. Незважаючи на те, що позивачка за 850 тис. доларів відступного погодилася зняти свої звинувачення, суд присудив діючого президента країни за неповагу до суду (кривосвідчення під присягою) до штрафу в 90 тис. доларів, а також сплати ще 89 483 та 1202 доларів, які підуть відповідно на покриття гонорару адвокатів П. Джонс та на компенсацію дорожніх витрат судді.

Система виконання покарань також переживає суттєві зміни в усіх буржуазних демократіях. Розглянемо ці зміни на загалом типовому прикладі США. В цій країні підраховано, що на утримання одного в'язня уряд витрачає 20-25 тис. доларів на рік. Даний тягар намагаються всіляко полегшити, зокрема, в країні з'явилися навіть приватні в'язниці, власники яких не лише отримують від уряду певні суми на утримання в'язнів, але й експлуатують їх дешеву працю. Найтяжчі злочинці, з терміном ув'язнення 10-25 років, утримуються у в'язницях державного підпорядкування. Тривалі терміни ув'язнення фактично вимушують в'язнів об'єднуватися в білі, чорні, іспаномовні общини, які безперервно воюють між собою. Зрозуміло, що режим утримання і контролю за поведінкою в'язнів тут найсуворіший. Злочинці, які отримали менші терміни ув'язнення за відносно легкі порушення закону (крадіжки, наркотики), утримуються у в'язницях штатів. Цей тип ув'язнення характеризується не лише відносно м'яким режимом, але й максимальною заінтересованістю у виправленні особи злочинця і корекції його соціальної поведінки. На відміну від тяжких «федеральних» в'язнів, тут не лише допускається, але й всіляко стимулюється виправлення.

Залежно від суми набраних балів надаються привілеї, всі в'язні поділяються на три групи: добру, середню і погану.

У кращій групі - комфортні особисті умови проживання: холодильники, відеомагнітофони, платний телефон. Підйом о 9-й, відбій о 23.30. Середня група обходиться без холодильників і телефонів, відбій на годину раніше. Найгірші (за бійку чи спробу самогубства) потрапляють до камер-одиночок, де з благ цивілізації лише унітаз, а їжа подається один раз на день. На прогулянку з такого карцера не виводять, ліжко - без постільної білизни. В'язні можуть заробити певні суми на прибиранні території чи інших обслуговуючих роботах (кухня, пральня). Ці гроші на руки не видаються, але їх можна отоварити в магазинчику при в'язниці (спиртні напої та тютюн в ньому не продаються).

Усі категорії в'язнів можуть отримувати початкову та середню освіту, для старших діє комп'ютерна програма. Спеціальні програми діють для алкоголіків та наркоманів. Тим самим наполегливо реалізується один із основних принципів покарання - виправлення особи злочинця та адаптація його до майбутнього перебування на волі.

Досить цікаве явище - приватні в'язниці. Початок їм було покладено років 15 назад - в період, коли «рейганоміка» намагалася рішуче відмовитися від усіх «зайвих» державних витрат. Сьогодні власними в'язницями і колоніями володіють 18 компаній у двох десятках шта-

тів. Усього тюремний комплекс налічує 104 приватних установи з 70 тис. «посадкових» місць (дані 1998 р.- Авт.). Платять в'язням 50-70 центів на годину (при середній зарплаті у промисловості -17 доларів 20 центів). Корпорація «Коррекшн корпорейшн оф Америка» в 1995 р. отримала майже 15 млн доларів чистого прибутку. Як правило, до приватних в'язниць відправляють, що називається, бомжів - нелегальних емігрантів і таку іншу публіку без громадянства.

Рекомендована література

Ливанцев К. И. История буржуазного государства и права.- Л., 1986.

Складові демократії: Пер. з нім.- К., 1993.

Страхов Н. Н. Основные закономерности становления буржуазного государства и права в Англии, Германии, Франции и Северной Америке.- Харьков, 1978.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридическая литература, 1984.- С. 280-314, 315-335, 345-347.

Тема 14

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ МОНАРХІЇ

В АНГЛІЇ

У сучасному суспільстві доволі гострим залишається питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії», єдино придатними для того, щоб замінити старі, віджилі форми держави і права новими, прогресивними, то прихильники теорії «реакційності революцій» дотримуються прямо протилежного підходу. Революції, на їх думку, завжди відкидають суспільство назад у його розвитку: відсторонюється від влади стара управлінська еліта з її величезним досвідом, руйнуються налагоджені форми виробництва та економічні зв'язки, втрачаються мільйони робочих днів, у громадянських війнах гинуть тисячі людей, країну покидають численні емігранти, вона стає беззахисною перед зовнішніми ворогами. Розвиток Великобританії, як відомо, протягом останніх трьох з гаком сторіч відбувався без революцій (сусідня Франція пережила їх з півдесятка). При цьому саме Великобританія тривалий час являла світові зразки демократії, запровадивши загальне виборче право для чоловіків, створивши у певному розумінні зразкову двопартійну систему, вирішивши питання пріоритету нижньої палати парламенту над верхньою, і т. д. і т. п.

Важливо також побачити, що навіть «цивілізованому» англійському громадянському суспільству доводилося вирішувати назрілі питання через запеклу боротьбу: з розстрілом демонстрацій, ув'язненням робітни-

чих вождів-чартистів тощо. З іншого боку, важко переоцінити значення поміркованості усіх учасників тривалого і складного процесу становлення демократичних інститутів держави і права, їх готовності шукати і знаходити необхідний консенсус. Цієї політичної культури так часто не вистачає багатьом народам світу.

Цікаво, що політичний розвиток Великобританії супроводжувався значним прогресом правових інститутів. Саме у цій країні уперше були застосовані умовне засудження, роздільне утримання неповнолітніх та дорослих в'язнів, додаткові покарання для осіб, визнаних рецидивістами, примусове лікування хворих на алкоголізм тощо.

Утвердження принципів парламентської монархії. Поява «відповідального уряду»

Англійська буржуазна революція прискорила капіталістичний розвиток країни. Акти 1646 і 1656 pp. звільнили землевласників від усіх феодальних обов'язків щодо держави і перетворили феодальне землеволодіння у повну буржуазну власність. Селянство як клас зникає в Англії у другій половині XVIII ст., його замінюють підприємці-фермери та наймані батраки.

У промисловості було винайдено і впроваджено летучий човник (ткацька промисловість), механічну прядку «Дженні» на 16-18 веретен, нову водяну машину Р. Айкрайта, парову машину Дж. Уатта, удосконалено виплавку чавуну і сталі тощо. Промисловий переворот змінив економічну географію Англії (з'явилися нові міста Манчестер, Бірмінгем, Ліверпуль) та соціальну структуру населення (на поч. XIX ст. в містах проживало дві третини, а в 40-х роках навіть три чверті мешканців країни). Зміни в економіці вели до змін у політиці. Економічне посилення промислової буржуазії та ослаблення старої феодальної аристократії на цьому фоні стимулювали становлення режиму парламентської монархії.

Прийнятий 22 грудня 1694 р. Трирічний акт установлював, що парламент має скликатися не рідше одного разу на три роки, а термін його повноважень не може тривати більше трьох літ. У 1701 р. був прийнятий Акт про престолонаслідування (відомий також як Акт про облаштування). Крім питання про «протестантське престолонаслідування» (за допомогою якого з числа престолонаслідників усувався син Якова II Яків-Едуард), цей документ містив й інші важливі положення. Зокрема, вводилося принципове нововведення - контрасигна-тура. На кожному державному акті, крім підпису монарха, мав бути проставлений ще й підпис того члена Таємної ради, який відповідав

за законопроект. Контрасигнатура знімала з короля відповідальність за затвердження законів («король не може помилятися»), але переносила цю відповідальність на королівських міністрів. Акт 1701 р. проголошував незмінюваність суддів та недійсність королівського помилування політичних злочинців, справу яких порушувала палата громад. Тим самим: а) король мусив обов'язково сповідувати протестантську віру, що потенційно позбавляло його підтримки папського престолу та католицьких країн; б) у випадку спроби узурпації влади королем чи навіть простого конфлікту з парламентом можливості монарха були обмеженими - його міністри ризикували опинитися під судом парламенту без надії на королівську підтримку чи помилування, а без підпису міністрів жодне розпорядження короля вважалося недійсним. Цим же актом встановлювалося, що особа, яка посідає будь-яку платну посаду на службі короні або отримує від неї пенсію, не може бути обрана членом парламенту. Тим самим блокувалося створення сильної роялістської партії (на зразок «пенсіонерського» чи «кавалерського» парламенту Карла II) в законодавчому корпусі країни.

Наступниця Вільгельма III королева Анна (1702-1714), невеликого розуму, малоосвічена і неенергійна, авторитету королівській владі не додала. Саме в роки її правління (1711 р.) остаточно утвердився принцип невідповідальності монарха за політичні дії («король не може чинити зла») при одночасній відповідальності міністра, чий під-пис-контрасигнатура спричинив політичний злочин чи серйозний прорахунок.

У XVII ст. функції уряду країни виконувала Таємна рада з числа королівських радників. Після прийняття актів 1701 та 1711 pp. члени цієї Ради опинилися під загрозою судового переслідування з боку парламенту. Щоправда, у королів залишався останній аргумент у конфлікті із законодавчою владою - право королівського veto на законопроекти, але востаннє воно було застосоване ще в 1707 р. королевою Анною (для відхилення білля про шотландську міліцію), після чого уже ніколи не згадувалося.

Після смерті Анни на престол зійшла нова - німецька Ганноверська династія. Георгу 1, коронованому на англійський престол, було вже 54 роки. Новий король так і не спромігся достатньо оволодіти англійською мовою, зі своїми міністрами спілкувався латиною, а на засідання парламенту взагалі не приходив. У роки його правління на зміну колишній Таємній раді приходить кабінет міністрів (сам термін «кабінет» виник значно пізніше.- Авт.).

Суть зміни полягала у тому, що члени Ради призначалися королем з власної ініціативи, а міністрів пропонував парламент з числа осіб,

наділених його довір'ям. Уже Георг І участі в роботі свого кабінету міністрів не брав. Утвердився принцип затвердження міністрів короною за рекомендацією партії парламентської більшості. Прем'єрство лідера вігів Уолполля (1721-1742) тривало понад 20 років, він фактично відтіснив на другий план королів Георга І (1714-1727) та Георга II (1727-1760). За Уолполля кабінет міністрів дістав свого офіційного главу (раніше дану роль виконував сам король). Цей глава був лідером провідної партії парламенту, а не королівським висуванцем. Нарешті, Уолполль створив ще один важливий конституційний прецедент. Він пішов у відставку зі своїми колегами після того, як його партія втратила парламентську більшість. Уолполля вважають першим англійським прем'єр-міністром.

Використавши заколот у Шотландії 1715-1716 pp., парламент самовільно подовжив термін своїх повноважень із 3 до 7 років, що також стало ознакою часу. Фактично, парламент ставав усе більш незалежним не лише від короля і королівської влади, але й від більшості населення країни (з 7,5 млн тогочасного населення Англії виборців налічувалося усього 150 тис. чол.). Офіційні парламентські протоколи не публікувалися, більше того - запис і публікація парламентських промов приватними особами переслідувалися у судовому порядку.

У XVIII ст. у гілці виконавчої влади утверджується принцип «відповідального уряду». З Таємної ради виокремлюється кабінет міністрів - орган, який формально не існує ні в законі, ні навіть у теорії. Його засідання проходять таємно, не було навіть постійного місця проведення цих засідань (резиденція на Даунінг-стріт, 12, з'явилася не раніше кін. XIX ст.- Авт.). Спочатку до його складу входила відносно вузька група вищих сановників: прем'єр, лорд-канцлер, лорд-охо-ронець печатки, лорд-голова Таємної ради, держсекретар, скарбник. Далі додаються перший лорд Адміралтейства і військовий міністр (він же міністр у справах колоній). Це був уже не механічний набір людей із власними симпатіями і концепціями, а згуртована група однодумців з числа представників партії парламентської більшості. Король не міг відправити у відставку свого «королівського міністра», оскільки це б означало бурхливий конфлікт з парламентом. Разом з тим, жодний уряд не міг проводити свою політику без мовчазної згоди палати общин чи, принаймні, її більшості.

Георг III (1760-1820) на початку свого правління спробував диктувати власну волю парламенту. У 1761 р. молодий (22 роки) король створив «міністерство королівських друзів» з числа фаворитів-придворних, без попереднього схвалення міністерських кандидатур у парламенті. Утримуватися при владі цьому міністерству (прем'єри Б'ют у 1761-1763 pp.

таГренвілль у 1763-1764 pp.) вдавалося з допомогою хабарів депутатам та політичного терору (справа депутата Уілкса). Проте уже кабінет Норта (1770-1782 pp.) був скинений з нечуваним скандалом, викликаним поразкою у війні з північноамериканськими колоніями.

У 1783 р. прем'єр-міністром Англії стає 25-річний Уїльям Пітт Молодший (по 1801 p., а потім і в 1804-1806 pp.). Політичне довголіття цього непересічного політика було пов'язане з війною, яку Англія в союзі з іншими монархами Європи вела проти революційної Франції. Поруч з удосконаленнями системи «вільної торгівлі», поліпшенням управління колоніями тощо, Уїльям Пітт Молодший урегулював відносини уряду з парламентом. Ставши де-факто незалежним від королівської влади, кабінет міністрів перебував у прямій залежності від парламенту. Розкол парламентської більшості призводив до кризи кабінету і його відставки, що не завжди було доцільно з огляду на ті чи інші причини, зокрема, на міжнародну обстановку. Новий прем'єр поступово утвердив порядок, за яким уряд може розпустити парламент у разі конфлікту законодавчої і виконавчої влади. Якщо ж і наступний склад депутатського корпусу, обраного на нових виборах, виступає за розпуск уряду, кабінет міністрів повинен піти у відставку.

Вперше розпуск парламенту в інтересах збереження кабінету міністрів відбувся у 1784 р. Нові вибори Пітт Молодший виграв. У 1785 р. палата общин прийняла аж 5 резолюцій про недовір'я уряду Пітта, але до загострення відносин справа уже не дійшла. Надалі уряд застосовував своє право оголошувати позачергові парламентські вибори лише тоді, коли був впевнений у власному успіху. Дрібні конфлікти з парламентом ігнорувалися. Вперше уряд потерпів поразку на дострокових виборах 1834 р.

Цікаво, що новий кабінет лорда Мельбурна продовжував ігнорувати парламентські наскоки, подібно до своїх попередників. З 1834 по 1840 pp. цей уряд 58 разів зазнавав поразку у парламенті під час розгляду тих чи інших питань, але у відставку уперто не йшов. Загалом на цьому не надто наполягали і самі парламентарі.

Вдруге уряд невдало для себе розпустив парламент у 1847 p., програвши наступні вибори. Цей урок був врахований обома сторонами -«вибори - річ дуже дорога, і, у разі невдачі,- дуже образлива». Поступово встановлюється така практика: партія, яка перемогла на чергових виборах, формує уряд. Надалі цей уряд діє автономно. Навіть у випадку розколу у рядах фракції більшості сама фракція намагається не доводити справу до відвертого конфлікту з урядом та до

позачергових виборів. Це, в свою чергу, вимагає консолідації у лавах парламентської більшості. Внутрішні конфлікти не виносяться назовні, вони усуваються засобами взаємних консультацій і поступок всередині самої фракції. Уряд намагається уникати конфліктів з парламентською більшістю, утримуючись від застосування свого права на оголошення дострокових виборів, навіть якщо йому не вдається провести через парламент ті чи інші свої кроки. Це й зрозуміло — відкритий конфлікт піде на користь лише політичному конкуренту. Проте, з 1832 по 1867 pp. парламент 10 разів скидав прем'єрів, які переставали задовольняти вимоги більшості. Ці роки дістали назву «золотої ери англійського парламентаризму».

Але саме в цей час остаточно оформлюється англійська двопартійна (консерватори і ліберали) система: з'являються постійно діючі партійні центри, нового змісту набирає поняття партійної дисципліни. Здобуття депутатського мандату незалежними кандидатами без підтримки налагоджених партійних структур надзвичайно ускладнюється. Партії починають дорожити власною перемогою, уникають самої можливості дострокових виборів. Партійна дисципліна вимушує шукати компромісу з тими урядами, що були сформовані самою ж партією відразу після виборів. Склад такого уряду ще на етапі його формування узгоджується з таким розрахунком, щоб були враховані інтереси усіх партійних фракцій. Кабінет міністрів тим самим переживає ще одну принципову еволюцію - це більше не набір лідерів-особистостей, а компромісна група, в якій представлені усі партійні фракції - територіальні, станові тощо.

Таким чином, в кін. XVIII - серед. XIX ст. парламентська монархія в Англії зазнала таких змін і вдосконалень:

• монарх перестав бути фактичним главою виконавчої влади, після невдалих спроб формування кабінету міністрів Георг III самоусунувся;

• формування уряду як вищого органу державної виконавчої влади перейшло до рук парламентської більшості;

• конфлікти між урядами і парламентською більшістю поступово починають вирішуватися у кулуарах - надто висока ціна ризику дострокових виборів;

• остаточно оформлюється двопартійна система, обрання незалежних депутатів без підтримки партійних структур ускладнюється максимально;

• уряд формується парламентською більшістю з урахуванням інтересів усіх її фракцій з метою запобігти можливому розколу у майбутньому.

Виборчі закони 1832,1867 та 1884-1885 pp.

Англійський парламент поч. XIX ст. був виразником інтересів верхівки земельного дворянства та фінансової олігархії. Верхня палата -палата лордів - складалася з тримачів спадкових титулів та ієрархів панівної англіканської церкви. Нижню палату общин обирали виборці в округах, діюча система виборів була антидемократичною і нелогічною. Так, у 1816 р. з загального числа 658 депутатів 487 були обрані в «гнилих» або «карманних» містечках. Таку назву дістали ті виборчі округи, де виборів практично і не було. Містечко могло отримати королівський привілей надсилати до парламенту одного чи двох депутатів ще у XIII-XVI ст. Проходило кількасот років, містечко вироджувалося у звичайне село або навіть луг чи болото, а право зберігалося.

Високий майновий ценз, встановлений для виборців, призводив до парадоксів і курйозів. Так, у графстві Б'ют з 14 тис. населення право голосу мав 21 виборець, а назагал у типовому «середньому» англійському містечку 12 виборців обирали 2 депутатів. Згідно з Актом 1710 р. майновий ценз для пасивного виборчого права був збільшений до 600 фунтів річного доходу у графствах та до 300 фунтів - у містечках. Траплялося, що містечко просто продавало місце у парламенті з аукціону, оголошення про такий аукціон відкрито друкувалися у газетах. Крупні аристократи у межах своїх володінь де-факто призначали депутатів парламенту. Так, герцог Норфолк мав право призначати 11 депутатів, стільки ж мав і герцог Ньюкастл. Королі контролювали в обох палатах парламенту уже сотні місць - за рахунок чиновників, які повністю залежали від службових доходів. Так, король Георг І контролював 271 парламентське місце, Георг II - 257.

Привілейовані містечка розподілялися на території країни нерівномірно. Зокрема, графство Корнуеллс посилало аж 44 депутати від 165 тис. населення. Для порівняння, півмільйонний Лондон мав усього 4 місця. Оскільки саме парламент вотував податки і бюджет та фактично контролював уряд, представництво в законодавчому органі ставало для стрімко зростаючої буржуазії не лише справою принципу і престижу, але й великих грошей. Міг у перспективі виграти від перерозподілу місць у парламенті і робітничий клас Англії.

Велике значення у боротьбі за парламентську реформу мала пропагандистська діяльність дрібнобуржуазного демократа Генрі Гента та статті публіциста Вільяма Коббета, видавця «Щотижневого політичного журналу». Саме вони почали поширювати ідеї впровадження загального виборчого права. Мітинги і демонстрації з вимогою реформ розпочалися у 1819 р.

16 серпня 1819 р. учасників мітингу на площі Пітерсфільд в Манчестері атакували підрозділи регулярної армії, що брали участь у битві під Ватерлоо. Пізніше ця розправа, в результаті якої загинуло 15 і було поранено 400 чол., дістала назву «побоїща під Пітерслоо». Країною прокотилася хвиля обурення. У відповідь, торійський парламент на пропозицію міністра іноземних справ Кеслрі прийняв спеціальні постанови, які обмежували право громадян брати участь у публічних мітингах, забороняли носити зброю, затруднювали видання масових недорогих газет, обмежували право цих газет публікувати і коментувати політичні новини.

З 14 млн населення Англії та Уелльсу на поч. XIX ст. правом голосу користувалося 300 тис. чол., тобто ледь більше 2,1 відсотка. Тим самим чисельні прошарки буржуазії не могли достатньо захищати власні інтереси в парламенті. З багатьох питань ці інтереси кардинально розходилися з інтересами великих землевласників, чиє представництво в парламенті було найбільшим. Зокрема, землевласники добивалися підвищення цін на продовольство та сільськогосподарську сировину для промисловості. Під їх тиском парламент прийняв хлібні закони 1815 р. та увів у 1819 р. високі мита на ввіз вовни. Буржуазії, навпаки, було вигідним здешевлення продуктів харчування і сировини. Перше дозволяло знижувати заробітну плату робітників, друге - здешевлювати англійський експорт. З метою вимусити землевласників піти на поступки промислова буржуазія почала підтримувати і стимулювати широкий народний рух за парламентську реформу.

Торійський уряд лорда Ліверпуля (1815-1827) провів низку реформ в інтересах буржуазії. Зокрема, у 1822 р. були знижені ввізні мита на окремі види продовольства і сировини, включаючи бавовну. У 1824 р. парламент скасував закон, що забороняв робітничі професійні спілки - трейд-юніони. Метою цього кроку було протиставлення легальних підконтрольних організацій таємним революційним спілкам. Такі напівзаходи не могли вдовольнити апетити промислової буржуазії, яка вперто рвалася до влади. В кінці 1829 р. буржуазія м. Бірмінгема створює «Політичний союз для захисту суспільних прав» із завданням пропаганди реформи парламенту. За цим же зразком політичні союзи буржуазії виникли і в інших містах.

На парламентських виборах в липні 1830 р. прихильники реформ отримали близько 50 місць. Сформований після виборів вігзький уряд графа Грея оголосив себе прихильником реформ. Білль про реформу парламенту, внесений цим урядом, був затверджений нижньою палатою, але відкинутий палатою лордів у 1831 р. Стихійні народні виступи відбулися в Брістолі, Глазго та інших містах країни.

Уряд вігів демонстративно подав у відставку навесні 1832 р., а буржуазні союзи закликали своїх однодумців до несплати податків та масового забирання вкладниками своїх внесків з банків та зберігальних кас.

Король був змушений доручити формування нового уряду лорду Грею. Віги почали погрожувати палаті лордів, що доб'ються згоди короля на розширення цієї палати за рахунок прихильників реформ. 7 червня 1832 р. палата лордів капітулювала, і білль про реформу парламенту став законом.

Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уелльсі 1832 р. позбавляв місць у парламенті 56 «гнилих містечок» - ті міста, де налічувалося менше 2 тис. мешканців (загалом 111 місць). Поселення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали обирати лише одного депутата (ще 32 вивільнених місця). Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті. Промислові міста, що виросли за роки промислового перевороту і дотепер ще не були представлені в законодавчій владі, отримали право посилати загалом 65 депутатів. З метою урівноваження цього посилення позицій промислової буржуазії було збільшено представництво сільських округів у графствах - на 65 місць.

Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії (а усього з врахуванням «міських» округів ці частини З'єднаного королівства отримали 18 нових місць). Право голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів річної ренти, а також винаймачі цих будинків. Виборці у містах мали сплачувати особливий податок на користь бідних, тим самим з їх числа виключалися робітники і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали понад 40 шилінгів річного доходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.

Число виборців зросло незначним чином: у графствах з 347 тис. до 376 тис. чол., а в містах - з 188 до 256 тис. Промислова буржуазія забезпечила собі певний вплив на питання державного управління, але саме управління продовжувало залишатися в руках аристократії та фінансової олігархії.

На доповнення Акта 1832 р. про парламентську реформу був прийнятий закон 1835 р. про реформу муніципальних управлінь. Замість вузьких корпорацій «вільних міщан», тобто в основному верхівки торговельної олігархії, в містах створювалися муніципалітети. Виборці, до числа яких були віднесені усі платники прямих податків, почали обирати радників терміном на три роки з правом переобрання. Радники зі свого середовища обирали т. зв. олдерменів терміном на шість років. Олдермени з власного середовища щорічно обирали ме-

pa. Така процедура виборів була своєрідним компромісом заможних верств міста з метою недопущення гострого конфлікту між окремими групами міської верхівки.

Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від англійського слова «chart» - хартія). Суспільство стрімко розпадалося на два нових антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві - усього 28%. В середині XIX ст. в крупних містах країни проживало 34% її населення, кількість мешканців Лондона досягла 2,3 млн чол. Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих випадках - і 18 годин. Буржуазія у своїх вузькокласових інтересах ігнорувала потреби пролетаріату. Особливо цей вузькокласовий егоїзм виявився з прийняттям 1834 р. закону про бідняків. Законодавство про бідних діяло у Англії ще з часів Єлизавети 1 (померла у 1603 p.). Воно зобов'язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб. Закон 1834 р. заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом. Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних робітних домах. Режим утримання мало чим відрізнявся від тюремного: роздільне утримання дітей і батьків, чоловіків і жінок, навмисне безглузда праця (тріпання старих канатів, дроблення каміння), жорстокі покарання за непослух чи невиконання трудової норми. Витрати на бідних різко скоротилися, неімущі намагалися уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в промисловості. Це в свою чергу дозволяло посилювати експлуатацію.

Дата добавления: 2015-05-23