Тема 15 2 страница

Ці вибори були проведені 26-28 березня, після чого в присутності тисяч людей у приміщенні ратуші була проголошена Комуна.

Б) Державний лад Комуни

Вибори до Комуни проходили в умовах загального виборчого права (для чоловіків). Версальський контрреволюційний уряд закликав

бойкотувати вибори, і в буржуазних та аристократичних кварталах столиці відсоток тих, хто взяв участь у голосуванні, був незначним. Комуну обирали в основному трудящі прошарки населення. До її складу увійшли найбільш видатні члени ЦК Національної гвардії -Варлен, Дюваль, Журд, Ед, Вайян та ін. Усього було обрано 86 депутатів. 21 з них пізніше відмовилися від своїх мандатів, оскільки здійснювана Комуною політика не задовольняла цих людей. Зрештою в Раді Комуни залишилися 25 робітників та 31 представник від інтелігенції і службовців.

Це був блок пролетарських та дрібнобуржуазних революціонерів. Більшість у ньому становили дрібнобуржуазні угруповання: нові якобінці, бланкісти, прудоністи, радикали. Активні діячі Паризької федерації І Інтернаціоналу (федералісти) в Раді Комуни перебували у меншості. Найближче до марксизму стояли Л. Верлен, Л. Френкель, Ежен Потьє - майбутній автор тексту «Інтернаціоналу».

Додаткові вибори відбулися 16 квітня, вони посилили присутність радикальних елементів в Раді Комуни.

Подібно до ЦК національної гвардії, Комуна розглядала себе не як муніципальний орган Парижа, а як центральний революційний уряд усієї Французької республіки. З правової точки зору це був нонсенс. Керівну роль в Раді Комуни протягом усього періоду її існування зберігали бланкісти, прихильники дрібнобуржуазного революціонера Огюста Бланкі. Ні він сам, ні його оточення не мали скільки-небудь чітких уявлень про характер майбутньої влади. Рішення приймалися методом спроб і помилок.

Комуна приймала закони, відповідно була вищим законодавчим органом. Але сама ж Комуна здійснювала і виконання цих законів, тобто виступала і вищим виконавчим органом. Це поєднання в особі одного політичного центру вищої законодавчої і виконавчої влади марксистська думка пізніше потрактувала як «одну з визначних рис Комуни як держави нового типу», зразка для наступних «пролетарських революцій».

Офіційне проголошення Комуни відбулося 28 березня 1871 р. Тоді ж було сформовано 10 комісій, 9 з яких мали чітко визначену компетенцію: фінансова, освіти, юстиції, зовнішніх зносин, праці, промисловості та обміну, суспільних служб, оборони, суспільної безпеки. Роль об'єднавчого центру узяла на себе особлива Виконавча комісія, до якої увійшли делегати інших комісій. 1 травня на її базі був сформований Комітет суспільного порятунку.

В діяльності комісій діяв принцип колегіальності при обговоренні питань та персональної відповідальності за виконання прийнятих рі-

шень. На чолі кожної комісії був поставлений делегат (член) Комуни, наділений широкими повноваженнями. У своїй діяльності комісії спиралися на актив, передусім профспілковий. Особливо налагодженою була практика співробітництва з активістами там, де це дозволяли обставини, наприклад в роботі Комісії промисловості та обміну. Вдалою була діяльність Комісії освіти, яка зуміла прорвати блокаду невизнання і знайти спільну мову з викладачами шкіл, в т. ч. і вищих.

Париж було розділено на 20 округів, на чолі яких стояли муніципальні мерії, що в свою чергу підпорядковувалися Раді Комуни.

Комуна завершила розпочатий Центральним комітетом національної гвардії злам старої буржуазної державної машини і заклала початок створенню «держави нового типу». На підтвердження рішень Центрального комітету були офіційно скасовані постійні армія та поліція.

Старий державний апарат, що майже одностайно став на шлях саботажу, був практично негайно замінений новим. На другий день після свого проголошення Комуна оголосила про втрату законної сили усіх розпоряджень Версальського уряду. Було введено виборність зайняття усіх посад: державні службовці обиралися народом, були підзвітні народу, і могли в будь-яку хвилину бути відкликані народом зі своїх посад - принаймні, в теорії. 2 квітня Комуною було прийнято декрет про встановлення максимальної заробітної плати державних службовців. В середньому ж заробітна плата службовців повинна була наближатися до оплати праці кваліфікованого робітника, не перевищуючи 6 тис. франків на рік.

Інтереси боротьби з Версальським урядом, складність внутрішньої і зовнішньої обстановки зумовили реорганізацію апарату державної влади, його еволюцію в бік централізації управлінських функцій. Якщо на першому засіданні Комуни було погоджено, що склад її президії (голова, 2 заступники, 2 секретарі) обирається на тижневий термін, а повноваження Виконавчої комісії обмежуються «проведенням у життя усіх декретів Комуни і усіх постанов інших комісій. Вона нічого не повинна робити без відома Комуни», то уже через місяць було створено орган з надзвичайними повноваженнями. 1 травня 1871 р. було оприлюднено декрет про утворення Комітету суспільного порятунку.

Стаття З декрету зазначала, що цьому органу з 5 осіб «надається найширша влада над усіма делегатами і комісіями, він буде відповідальний тільки перед Комуною». Загалом централізація управлінського апарату, посилення авторитарного характеру революційної влади диктувалися логікою боротьби. Штати відомств було скорочено (до 75%), для вступу на деякі посади пропонувалося пройти конкурс або витримати іспит на професійну придатність.

Самого лише революційного ентузіазму і навіть широкої підтримки мас, як виявилося, не було цілком достатньо для здійснення функцій управління. І хоча привілеї чиновників були скасовані, встановлено максимум їх заробітної плати (і тим самим відсторонено від управління класово ворожі елементи), Комуна була змушена особливо турбуватися про кадровий підбір управлінців. Так, зокрема, було піднято найнижчі ставки для державних службовців - це уже здійснювалося декретом від 2 квітня.

Революційний нігілізм швидко змінювався реалізмом і в інших питаннях революційного державного будівництва. Як вказувалося вище, і ЦК Національної гвардії і сама Комуна спершу розглядали себе в якості уряду усієї Французької республіки. Зрозуміло, сподіватися, що уся нація погодиться визнати над собою суверенітет столичного муніципалітету, обраного лише частиною населення Парижа, особливо не доводилося.

Тому 19 квітня було розроблено і опубліковано план державного перетворення Французької республіки - «Декларацію до французького народу». Республіка визнавалася найбільш правильною формою правління. Усім комунам на території Франції мала бути надана повна автономія, а «кожному французу - повний розвиток його сил і здібностей як людини, громадянина і працівника». Республіка мала об'єднувати ці вільні комуни, організовані за зразком Паризької, їх автономні права повинні були обмежуватися в одному - інтересами сусідів і держави в цілому. Невід'ємними правами кожної окремої комуни оголошувалися:

1) комунальний бюджет (встановлення оподаткування і статей витрат), усі місцеві служби, включаючи поліцію, управління майном комуни;

2) призначення і відкликання усіх місцевих чиновників і посадових осіб;

3) «повна гарантія свободи особи, свободи совісті і свободи праці»;

4) постійна участь громадян у справах комуни, яка б забезпечила їм вільне волевиявлення і вільний захист своїх інтересів;

5) організація міської оборони і національної гвардії з правом обрання та зміщення командирів.

У цій же Декларації 19 квітня підкреслювалося, що «Париж не вимагає собі більше ніяких місцевих гарантій за умови, що в центральній адміністрації- зборах делегатів союзних комун - він знайде здійснення на практиці цих же принципів». Така постановка питання може розцінюватися як фактична відмова Паризької комуни розглядати себе в якості уряду усієї республіки при збереженні претензій на по-

літичне лідерство: «Париж залишає за собою право провести у себе, якщо він буде вважати за потрібне, адміністративні і економічні реформи, яких вимагає його населення, створити установи, що сприяють розвитку і поширенню освіти, продуктивності праці, обміну і кредиту і зробити владу і власність загальним надбанням» (!).

Ідеї самоврядування набули великої популярності в 60-70-х роках XIX ст. завдяки поширенню анархізму. Декларацію 19 квітня слід розглядати швидше як анархістський, а не марксистський, документ. Нечітке окреслення компетенції майбутньої «центральної адміністрації» можна розцінювати як додаткове свідчення відсутності у революціонерів чітких уявлень про майбутнє їх влади.

Декларація закликала народ до здійснення «комунальної революції» (на заклик Парижа спроби встановити комуни здійснювалися в Ліоні, Гаврі, Льєжі та ін. містах). Чи була б така революція, в разі своєї дуже малоймовірної перемоги, революцією пролетарською і соціалістичною? За логікою марксистів, анархізм - дрібнобуржуазна політична течія. Відповідно, і комунальну революцію слід розглядати як дрібнобуржуазну, а не соціалістичну.

Революціонери Парижа вважали свою справу лише початком «комунальної революції», яка знаменує «нову еру експериментальної, позитивної і наукової політики і кінець старого чиновництва та клерикального світу, кінець мілітаризму, бюрократизму, експлуатації... усього того, що підтримувало рабство пролетаріату» (Ленін).

Справді, на обмеженій території французької столиці вдалося на 72 доби «скасувати» стару армію, стару поліцію, старе чиновництво. Однак створити ефективні нові органи управління виявилося набагато важче.

Тут далося взнаки не лише ідеалістичне ставлення до держави. Чого, наприклад, вартий декрет від 29 березня, який в п. З оголошував: «Всі, здатні до військової служби, громадяни вступають у ряди національної гвардії». Чи, знову-таки для прикладу: Декларація від 19 квітня про збереження єдності Франції, яка надалі не буде результатом «деспотичної довільної і обтяжливої централізації». Нова влада наївно переоцінювала власні можливості, силу опору пануючих класів та їх державницької організації, силу звички, традиції. Звідси -закономірна прірва між деклараціями і діями.

Доходило до парадоксу: Декларація Комуни до французького народу 19 квітня проголошує: «повна гарантія прав свободи особи, свободи совісті... постійна участь громадян у справах комуни через вільне виявлення своїх поглядів, вільний захист своїх інтересів», а днем раніше Комуна постановляє «закрити газети «Вечір», «Дзвін»,

«Суспільна думка» і «Суспільна користь». Комуна часто, навіть в одному й тому ж документі, проголошує діаметрально протилежні принципи: загальнодемократичні, анархістські і ті, що пізніше будуть розцінені марксистськими істориками як «диктатура пролетаріату на ділі».

Загалом, розглядаючи питання про державний лад Паризької Комуни, слід обережно ставитися до тези про його нібито «пролетарський» характер. Ні Рада Комуни, ні голови її важливіших комісій не були ані комуністами (в сучасному розумінні слова), ані «пролетарськими революціонерами». Держава, яку вони мріяли побудувати, мала б куди менше рис «пролетарської диктатури», ніж демократії, а впливи анархізму, прудонізму, бланкізму на дії і наміри її провідників були куди сильнішими від марксистських.

Друга деталь, на якій варто було б акцентувати увагу - це тенденція до посилення централізації влади в ході боротьби з версальським режимом. Щоправда, самі комунари сприймали її як тимчасову. Для прикладу, в самому Парижі управління усіма 20 округами перейшло до рук особливо призначених депутатів Ради Комуни (а не до місцевого самоуправління, як передбачалося на початках), та цей крок розглядався як тимчасовий і такий, що не зачіпає принципів самоуправління.

Звернемо увагу і на ту обставину, що в певних випадках Комуні вдавалося вирішувати окремі соціальні проблеми навіть більш ефективно, ніж відлагодженому апарату буржуазної держави. Так, передача функцій охорони суспільного порядку до рук Національної гвардії сприяла різкому скороченню проявів злочинності. За 72 дні існування Комуни в Парижі не відбулося жодного серйозного злочину. Вдалося також відносно налагодити освіту. Разом з тим, основна маса питань управління комунальним господарством була фактично провалена. Незначним був і авторитет Комуни за межами бунтівної столиці, особливо неприязно до неї ставилося французьке село. Революційний уряд так і не зумів налагодити постачання продовольства, забезпечити нормальне функціонування транспорту і зв'язку тощо.

Ця держава не була повноцінною і в тому розумінні, що не зуміла дати своїм лояльним громадянам задовільного забезпечення тих функцій, задля яких взагалі існує держава: сприятливого міжнародного становища, стимулювання поступального розвитку економіки, захисту законно надбаної власності від безпідставних реквізицій тощо. І справа тут навіть не в тому, що Комуна «не встигла» - сам суперечливий характер цієї влади не дозволяв навіть припустити, що усі поставлені завдання можуть будь-коли бути виконані за умови дотримання проголошених принципів.

Через півстоліття з подібною дилемою зіткнуться Ленін і Сталін.

В порушення раніше проголошених принципів «свободи» і «демократії», вони почнуть вирішувати питання побудови «пролетарської держави» засобами червоного терору, насильницької «колективізації» села, фантастичної розбудови системи ГУЛАГу.

В) Соціально-економічні заходи Комуни

Ще ЦК Національної гвардії у перші дні після переможного повстання 18 березня прийняв ряд важливих декретів і розпоряджень. Так, був виданий декрет про призупинку розпродажу закладених у ломбардах речей та про повернення власникам усіх закладів, оцінених у суму до 15 франків. Заборонялося виселення з квартир жильців за несвоєчасну сплату квартирної плати. В ці перші дні були видані декрети про регулярну виплату утримання національним гвардійцям та про виділення 1 млн франків для розподілу суми між жителями міста, які найбільш гостро потребували грошової допомоги.

Паризька Комуна розширила і зміцнила це соціальне законодавство. Зокрема, була встановлена пенсія для дітей загиблих національних гвардійців, відмінялася нічна праця пекарів, введені пільги для кравців, зайнятих пошиттям мундирів для національної гвардії. Цікаво, що Комуна захищала інтереси не тільки працівників найманої праці -пролетарів, але й дрібної буржуазії. Так, декрет від 17 квітня вводив відтермінування сплати боргів по комерційних векселях. Цей захід буквально врятував тисячі дрібних торгівців і підприємців. Важливе значення мав декрет 16 квітня про передачу в руки робітників і виробничих асоціацій промислових підприємств, залишених їх власниками.

В даному декреті цікавими видаються два моменти. По-перше, п. 2 Декрету передбачав підготувати «доповідь з викладом практичних заходів, з допомогою яких можна було б негайно запустити в дію ці майстерні, але уже не силами господарів-дезертирів, які їх покинули, а силами кооперативної асоціації зайнятих у них робітників».

Тобто, мова йшла про передачу принаймні частини промисловості у відання робітничих колективів, а не держави, як потім практикувалося в СРСР та інших «соціалістичних країнах». Спроба Й. Тіто в Югославії передати промисловість робітничим колективам була засуджена усім «соціалістичним світом» як «анархо-синдикалізм», а сам югославський шлях розвитку як небезпечний відступ від марксизму.

По-друге, п. 4 Декрету пропонував «заснувати третейський суд, який у випадку повернення господарів повинен буде встановити умови остаточної передачі майстерень робітничим товариствам і розмір винагороди, котру ці товариства повинні будуть сплатити колишнім господарям».

Намір оплатити капіталістам їх відчужувану власність знову-таки

нагадує не т. зв. червоногвардійську атаку на капітал, здійснену в Радянському Союзі, а, швидше, щось подібне до англійської лейбористської націоналізації частини промисловості у кінці 40-х - на поч. 50-х років XX ст. Тобто, Ленін і Сталін використали досвід Комуни з точністю до навпаки, а їх нібито опортуністичні опоненти були насправді набагато ближчими до ідей «першої у світі пролетарської держави».

25 квітня 1871 р. Комуна прийняла декрет про реквізицію пустуючих квартир буржуазії. Передбачалося, що: «1. Усі пустуючі квартири реквізуються. 2. Ці квартири передаються у розпорядження мешканців обстрілюваних (ворожою) артилерією кварталів». Звернемо увагу, що квартири не конфіскуються (безоплатно), а реквізуються (тобто вилучаються оплатно). Передаються вони не у власність, а у користування осіб, які залишилися без даху над головою внаслідок обстрілів.

27 квітня вийшов декрет про заборону вирахувань із заробітної плати та штрафування робітників їхніми працедавцями. Передбачалося навіть повернути робітникам усі суми вирахувань і штрафів, накладених після 18 березня. Комуна погрожувала судовим переслідуванням порушникам цього розпорядження, причому обґрунтовувала це тим, що «подібного роду покарання (робітників)... не є результатом скільки-небудь правоправної юрисдикції». Сама постановка питання цікава тим, що Комуна не відкидає апріорі усталену систему буржуазного права, а навіть шукає в ній обгрунтувань для власної законодавчої діяльності.

Г) Судові органи та карально-репресивна система

Здійснюючи ломку старої буржуазної держави, Комуна не могла не зачепити питання про перебудову судового апарату. Передбачалося оновити його на основі виборів, призначення суддів Виконавчою комісією Комуни розглядалося лише як тимчасовий захід. Нижчою судовою інстанцією стали мирові судді, які розглядали незначні карні і цивільні справи. Ця ланка судового апарату комплектувалася з осіб без будь-якої юридичної освіти, як правило, робітників чи ремісників, авторитетних у власному середовищі. Серйозніші злочини мав розглядати особливий суд — Звинувачувальне журі за участю присяжних засідателів. Стати присяжним міг будь-який громадянин, що був членом національної гвардії. Ця остання деталь усувала від здійснення правосуддя політичних супротивників Комуни.

Вважається, що саме Комуна започаткувала «пролетарські принципи правосуддя»: рівний для всіх суд, виборність, відповідальність і змінюваність суддів, гласність суду, безплатне здійснення записів актів громадянського стану.

Пізніше цей, багато в чому уявний, досвід будуть застосовувати при розбудові судової системи СРСР та його європейських сателітів.

5 квітня 1871 р. був прийнятий Декрет про репресії, яким вводився інститут заложників. Комуна погрожувала Версальському уряду у випадку страт полонених комунарів у свою чергу застосовувати розстріли співробітників і агентів цього уряду. В останні дні Комуни були страчені 64 з 200 узятих заложників.

Серед інших заходів репресивного характеру відзначимо Декрет про судову відповідальність 6 членів Версальського уряду (їх майно піддягало секвестру), введення карної відповідальності за дезертирство та деякі інші заходи. Проте, так і не був прийнятий декрет про тотальне закриття реакційної преси, оскільки, на думку комунарів, це стало б «порушенням принципів».

Взагалі, у багатьох випадках керівники Комуни намагалися проводити свою політику, що називається, чистими руками, хоча ці правила гри були абсолютно непритаманні їхнім супротивникам. Так, наприклад, не були вилучені кошти з Французького банку, який Комуна розглядала як надбання нації. Натомість Версальський уряд не тільки користувався активами цієї фінансової установи, але й таємно вивіз із Парижа кліше для друкування банкнот.

Декрет від 14 квітня під загрозою революційного переслідування забороняв незаконні арешти, обшуки, реквізиції. Комуна вселяла бездомних у пустуючі квартири утікачів, передавала в руки робітничих колективів покинуті власниками заводи, але рішуче переслідувала мародерство під маскою революційної пильності.

28 травня 1871 р. версальські війська остаточно придушили Паризьку Комуну. Близько 30 тис. її учасників були розстріляні, ще понад 50 тис- відправлені на каторгу, у в'язниці, на заслання.

Марксистська історіографія, з одного боку, вказує на численні помилки нібито допущені комунарами, як-от відмову від негайного наступу на Версаль, недостатню політичну організацію і відсутність партії робітничого класу, поблажливу репресивну політику тощо; з другого боку, вимушено визнає, що у 1871 р. пролетаріат самого лише Парижа не мав найменших шансів на перемогу. Приблизно 100 тис. жертв цієї авантюри революціонерів ціною власного життя дозволили класикам марксизму внести необхідні зміни і доповнення в теорію.

Так, Маркс і Енгельс включили до «Маніфесту комуністичної партії» спеціальну поправку про необхідність злому старої державної машини як обов'язкову умову успішної пролетарської революції, а Ленін зміг обґрунтувати положення, що «до соціалізму робітничий

клас прийде не інакше, як через диктатуру, через насильне придушення експлуататорів».

Дивовижно, але ріки крові парижан стимулювали тільки відмову марксистів від еволюційних шляхів побудови омріяного соціалістичного суспільства, тож основна політична ставка була зроблена на організоване революційне насильство.

Третя республіка. Державно-політичний лад Франції напередодні Першої світової війни

Поразка Паризької Комуни призвела до посилення реакції в країні. У травні 1872 р. був прийнятий закон, за яким організаторам і членам робітничих союзів загрожувало ув'язнення терміном від 3 місяців до 5 років та штраф до 2 тис. франків. Того ж року було прийнято рішення про розпуск Національної гвардії.

Хоча офіційно ще 4 вересня 1870 р. була проголошена республіка, питання про форму державної влади залишалося відкритим. У Національних зборах більшість депутатів становили монархісти, щоправда в їх середовищі не було єдності. Легітимісти намагалися відновити династію Бурбонів, а орлеаністи і бонапартисти неодмінно хотіли бачити на престолі представників власних династій.

Президентом Третьої республіки в кінці серпня 1871 р. був проголошений Тьєр. Після дострокової сплати контрибуції Німеччині (для цього були проведені дві державні позики) окупаційна армія покинула Францію наприкінці 1873 р. Однак навіть цей політичний успіх Тьєра не міг задовольнити монархічну більшість Національних зборів. Тому в травні 1873 р. Тьєр пішов у відставку, а президентом більшістю Національних зборів на термін 7 років було обрано бонапартиста Мак-Магона. Після тривалих дискусій більшістю в один голос Національні збори прийняли в 1875 р. закон, який закріплював буржуазно-парламентарну республіку.

Того ж року була прийнята Конституція, яка складалася з трьох органічно пов'язаних між собою законів. Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. До їх компетенції належало прийняття законів, обрання президента, контроль за діяльністю уряду. Палата депутатів обиралася терміном на 4 роки. Із 300 депутатів Сенату 225 обиралися на 9 років, а решта 75 призначалися пожиттєво самими Національними зборами. Чоловікам надавалося загальне виборче право, вибори були прямими. Були позбавлені виборчих прав

жінки, військовослужбовці, особи без цензу осідлості (6 місяців) та населення колоній. У випадку потреби Сенат міг бути перетворений у суд над президентом за звинуваченнями про посягання на державну безпеку.

Закони приймалися методом човника - передачі від нижньої палати до верхньої і навпаки, аж до повного узгодження усіх положень документа обома палатами. Президент, що обирався Національними зборами, був наділений широким колом повноважень. Він отримав право розпуску (за згодою Сенату) палати депутатів, право укладення договорів з іноземними державами, включаючи таємні, право призначення ^зміщення міністрів, дипломатів і вищого командного складу армії. Йому підпорядковувалася армія, поліція та інші владні структури. Мав президент і право помилування та амністії. Разом з тим акти президента потребували підпису відповідного міністра (контра-сигнатури), він не мав права без згоди парламенту оголошувати війну. За своєю суттю створений державний лад був компромісом між монархією та республікою.

Вибори 1875 p., проведені на основі нової конституції, дали перевагу республіканцям. Всупереч волі президента Мак-Магона були сформовані республіканські кабінети Дюфора, а згодом - Сімона. 16 травня 1877 р. президент відправив у відставку кабінет Сімона і призначив прем'єром монархіста де Бройля. Цей уряд складався виключно з монархістів, і республіканська палата депутатів відмовилася визнати його. У відповідь, Мак-Магон 25 червня 1877 р. розпустив нижню палату. Нові вибори проходили під шаленим тиском владних структур і церкви, але принесли ще один успіх республіканцям. Вони отримали 335 місць із загального числа 550 депутатів. У січні 1879 p., вичерпавши усі свої можливості, президент пішов у відставку.

Національні збори обрали новим президентом поміркованого республіканця Ж. Греві. В швидкому часі республіканці зайняли ключові позиції в державному апараті, «Марсельєза» була знову проголошена державним гімном, а день взяття Бастилії, 14 липня,- державним святом.

У 1884 р. було проведено закон, який забороняв навіть ставити на голосування питання про скасування республіканської форми правління.

В середині 80-х років XIX ст. Франція зіткнулася з соціальним рухом, який дістав назву буланжизму і був різновидністю бонапартизму. Військовий міністр (з 1886 р.) Буланже звільнив з армії кількох офі-церів-монархістів, оголосив під час деказвільського страйку, що не дозволить використати армію проти робітників, заявив про необхідність реваншу за поразку у війні 1870-1871 pp. з Німеччиною. Ці демагогічні заяви принесли генералу неабияку популярність - з'явилися

його портрети, складалися пісні. Відправлений у відставку в 1887 p., міністр тріумфально переміг на виборах до Національних зборів у 1889 р. (одночасно у кількох округах).

Спроба державного перевороту, здійснена його прихильниками, провалилася, а сам генерал був засуджений до довічного ув'язнення.

Події 1889 р. показали, що небезпека відновлення монархії бонапартистського типу продовжує зберігатися. Особливе занепокоєння республіканців викликала фігура президента. Було прийнято постанову, згідно з якою не можуть бути обрані президентами члени колишніх імператорських та королівських родин.

У подальшому обрання президентів аж до Пуанкаре (1913-1920) здійснювалося відповідно до формули Клемансо: «Виберемо най-тупішого».

Становище президента в системі державної влади Леон Гамбетта (політик другої пол. XIX ст., прем'єр Франції у 1882 р.) сформулював так: «Підкоряйся або забирайся геть». Після 1889 р. президенти Третьої республіки були позбавлені реального впливу. До уряду відійшло командування армією, розпуск парламенту став неможливим, президент більше не мав права відхилювати законопроекти. Ослаблення президентської влади означало посилення позицій Національних зборів. Саме у їхні руки переходить контроль над урядом. У випадку парламентського вотуму недовір'я уряд був вимушений подавати у відставку.

Палата депутатів обиралася по округах на основі мажоритарної системи. У першому турі голосування перемогу приносила абсолютна більшість голосів, у другому було достатньо відносної. Оскільки у Франції діяло щонайменше 10 партій (самих лише монархічних було три), другий тур виборів перетворювався у лотерею, а в Національних зборах були тією чи іншою мірою представлені усі політичні сили. Наприклад, у 1893 р. серед депутатів Національних зборів були 12 марксистів і стільки ж представників від немарксистських соціалістичних течій. З іншого боку, голоси більшості (до 2/3 виборців) йшли, що називається, у пісок. Наприклад, після виборів 1885 р. з'ясувалося, що обрані депутати представляють разом 3042 тис. виборців, а кандидати-невдахи - аж 6 млн, тобто удвічі більше. Такими були плюси і мінуси мажоритарної системи.

Багатопартійний парламент у поєднанні з відповідальним урядом породжував ще один цікавий феномен Третьої республіки. Для того, щоб сформувати уряд, вимагалося об'єднання у коаліцію кількох партій. Найменша незгода вела до розпаду коаліційної більшості і відповідно - до відставки уряду. Підраховано, що з 1875 по 1914 рр. у Франції змінилося 48 урядів, тобто середня тривалість перебування

при владі міністерського кабінету не перевищувала 10 місяців. А, наприклад, з березня 1911 по червень 1914 pp. змінилося аж 8 урядів.

Як не дивно, зміна урядів зберігала міністерські портфелі за лідерами політичних партій - змінювалися лише посади, відповідно до умов нового міжпартійного компромісу. Так, Фрейсіне був прем'єром 4 рази, а членом кабінету - 13, Пуанкаре 6 разів очолював кабінет, а Бріан - навіть 11 (!). Така наступність до певної міри компенсувала звиви та зигзаги французької зовнішньої і внутрішньої політики, пов'язані зі зміною коаліційних урядів.

Однак порівняння виконавчої влади Франції і сусідньої Німеччини, показує, що остання дещо вигравала від дотримання послідовності у роботі виконавчої влади. Особливо чітко виявилася ця різниця після початку Першої світової війни. Незважаючи на те, що до війни тією чи іншою мірою готувалися усі європейські країни, Німеччина виявилася підготовленою найкраще і відразу перенесла бойові дії на територію Франції, створивши вже у серпні 1914 р. небезпечну загрозу окупації французької столиці.

Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової війни загалом закономірно характеризувався боротьбою двох тенденцій - демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам Комуни (1880 р.), проголошення свободи друку (1880 p.), відновлення свободи зібрань (1881 p.), закон про свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом поліції (1884 р.). У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р. законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи вилучалися з-під нагляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави відбулося у 1905 р. Надання громадянських свобод інколи обставлялося застереженнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад, декларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їх проведення виключно у закритих приміщеннях, про такі зібрання потрібно було завчасно повідомляти поліцію.

Дата добавления: 2015-05-23