Тема 16 2 страница

Німецький уряд звертав мало уваги на парламентську говорильню. Свідченням цього можуть бути стосунки уряду і лівих. Репресії проти соціал-демократичної партії, розпочаті т. зв. Виключним законом проти соціалістів 1878 p., зачепили усього кілька тисяч чоловік (1500 ув'язнених, 900 - висланих). Але, незважаючи на репресії, у 1884 р. соціал-демократи здобули в рейхстазі 24 місця, у 1890 - 35, у 1893 p.- 44, а напередодні першої світової війни ця фракція (111 місць) взагалі була найчисельнішою у нижній палаті парламенту. Та ця «опозиційна» партія в цілому була лояльна щодо вищої імперської влади і до пріоритетів виробленої цією владою основ зовнішньої і внутрішньої політики. Рішення про вступ у світову війну було де-факто підтримане німецькими соціал-демократами, незважаючи на власні антивоєнні резолюції передвоєнних років.

З іншого боку, давно помічено, що недоліки - це тільки продовження достоїнств. Уміння «загнати джина опозиції у пляшку» ніколи не вирішувало проблем, які породжували саму опозицію. У Німеччині всесилля пануючої верхівки оберталося химерними цілями досягнення світового панування, що в кінцевому підсумку поставило країну на грань катастрофи.

Отримані у 1871-1873 pp. 5 млрд франків контрибуції з переможе-

ної Франції зумовили бурхливий економічний розвиток Німеччини. На поч. XX ст. вона виробляла промислової продукції більше, ніж Англія, Франція чи будь-яка інша європейська країна (попереду знаходилися лише США). До 1914 р. з Німеччини були вивезені капітали на суму в 44 млрд франків - і це при тому, що країна була практично позбавлена колоній. Німецький уряд напередодні світової війни міг собі дозволити виділяти на військові потреби у 2,5 рази більші суми від витрат на мирні статті бюджету. Для порівняння, у сусідній Франції військові витрати складали третину бюджету.

Швидкі темпи економічного росту Німеччини стимулювалися державою. Робітничий рух потрапив під ефективний державний контроль після того, як у 1908 р. був прийнятий Закон про союзи. Цей акт дозволяв розпуск будь-якого об'єднання під приводом «порушення карного законодавства».

Усвідомлення власних переваг над європейськими сусідами, зумовлених більш ефективною системою державного управління, призвело до завищеної переоцінки німецьких можливостей політичним керівництвом країни. Відомо, що плани світової війни були складені генералом Альфредом фон Шліффеном ще за 8-9 років до 1914 р. План Шліффена передбачав блискавичні строки війни: спершу за 4— 5 тижнів розгром супротивника на Західному фронті, а далі - такий же миттєвий розгром Східного фронту. Уся кампанія війни на два фронти мала бути завершена і виграна «до осіннього листопаду».

Звичайно, цей план, як показали реальні події, був авантюрою. Однак готовність Німеччини до війни проти решти світу та понад 4 роки здатності провадити таку війну практично без союзників (їх доводилося безперервно рятувати німецькими резервами) не можуть не вражати.

Внутрішній ресурс міцності Другого Рейху нерозривно пов'язаний з ефективністю його державної організації та своєрідної досконалості бюрократичної машини.

Паралельно з розбудовою апарату Німецької імперії проходило і становлення загальнонімецького права. Ще у 1848 р. почав діяти спільний для більшості членів Німецького союзу вексельний статут, а у 1861 p.- торговельний кодекс. У 1873 р. приймається поправка до конституції, яка віднесла цивільне законодавство до компетенції імперії. Вироблення Німецького цивільного укладення затягнулося до серпня 1899 р. (вступило у дію з 1 січня 1900 р.) внаслідок опору поміщицької верстви. Незважаючи на певні обмеження в праві розпорядження землею, Укладення 1900 р. відповідало в цілому новим історичним умовам буржуазного розвитку країни. Сам документ складається з 5 книг: загальні питання права, зобов 'язання, речове право,

шлюбно-сімейне законодавство, спадкове право. Ця пандектна (тобто «всеохоплююча») схема пізніше була запозичена цивільним правом інших країн. Щоправда, загальний обсяг Німецького цивільного укладення (2885 параграфів) робить його надто громіздким порівняно з цивільним Кодексом Наполеона.

Право власності на земельну ділянку поширюється на надра і на повітряний простір над нею. Однак для експлуатації надр чи використання повітряного простору вимагається спеціальний дозвіл урядових органів. Угоди із землею і нерухомістю мають обов'язково фіксуватися в іпотечних книгах. Сучасне законодавство розвинутих капіталістичних країн, включаючи й Німеччину, проголошує державну власність на надра, водні ресурси, повітряний простір. Як бачимо, Цивільне укладення 1900 р. більш розширено трактувало права власника нерухомості, ніж це прийнято сьогодні.

Закладалися Німецьким цивільним укладенням і основи соціального законодавства. Працедавець зобов'язувався забезпечити захист робітника від небезпеки для його життя і здоров'я під час роботи, а у разі хвороби чи нещасного випадку виплатити грошову допомогу.

У шлюбному законодавстві зазначалося, що «чоловіку належить вирішення усіх справ стосовно спільного подружнього життя». Можливо, тут далися взнаки і особисті переконання кайзера Вільгельма І щодо місця і ролі жінки - три «К»: «кюхен, кіндер, кірхе», тобто «кухня, діти, церква». Головним обов'язком жінки Цивільне укладення оголошувало ведення домашнього господарства.

В цілому цей документ мав велике позитивне значення, оскільки усував цивільно-правову строкатість 25 суб'єктів імперії, означав перемогу буржуазних принципів над пережитками феодалізму в праві об'єднаної Німеччини.

У галузі карного права найбільш значною пам'яткою стало Карне укладення 1871 р. Серед покарань домінують жорсткі санкції - смертна кара, тюремне ув'язнення, каторжні роботи. Характерно, що класова боротьба оголошувалася карним злочином.

У 1877 р. був прийнятий карно-процесуальний кодекс. Він закріпив процедуру змішаного (розслідувального і змагального) процесу, що теж було ознакою буржуазної еволюції права. Відмінним моментом від законодавства інших країн стала та обставина, що потерпілий міг виступати додатковим звинувачувачем спільно з прокурором. Допускався перегляд не лише звинувачувальних, але й виправдальних вироків (у англосаксонській системі особа, визнана одного разу судом невинною, не може бути вдруге притягнута до відповідальності за тим же звинуваченням).

Австрія та Австро-Угорщина (1814-1914 pp.)

Території, що перебували під управлінням імператора Франца 1 після завершення наполеонівських воєн, можна умовно поділити на п'ять основних частин, населених різними народами, з відмінними формами управління для кожної частини.

1. Спадкові землі Габсбурзького дому на чолі з австрійським ерцгерцогством, розділені на 10 окремих провінцій.

2. Ломбардо-Венеціанське королівство, населене італійцями, яких піддавали жорстокому національному і економічному гніту.

3. Землі Богемського (Чеського) королівства у складі трьох провінцій - Чехії, Моравії та Австрійської Сілезії.

4. Галичина та Буковина.

5. Землі «корони св. Стефана» - Угорське королівство, князівство Трансільванія, королівства Хорватії і Словенії та сербська провінція Воєводина.

Управління цією клаптиковою імперією Франц І здійснював, за власними словами, так: «Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину. Кожний стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять один одного. З їх неприязні народжується порядок, з їх ворожнечі -загальний мир».

Тривалий час ця система була ефективною. Революційні потрясіння 1820-1821 pp. та 1830 р. майже не зачепили Австрію. Скинення Луї Філіппа у Франції на поч. 1848 р. мало величезний вплив на пробудження опозиційних настроїв у Європі і, зокрема, в Австрії. 13 березня відбулася масова демонстрація у Відні, в результаті уряд Мет-терніха був вимушений піти у відставку. 14 березня була створена Національна гвардія. 15 березня імператор опублікував указ, в якому давав згоду на введення конституції.

Ця Конституція, вироблена імперським урядом, була опублікована 25 квітня 1848 р. Нею проголошувалася «єдність і неподільність» Австрії. Імператор отримував усю виконавчу владу та управління армією. Австрійський рейхстаг мав складатися з двох палат. Частина депутатів верхньої палати призначалася безпосередньо імператором. Вибори до нижньої палати мали бути двоступеневими, вводився високий майновий ценз. Робітники, прислуга, інваліди війни і праці виборчих прав були позбавлені.

Саме Конституція викликала бурю протестів. Уряд почав стягувати у столицю війська, оголосив про розпуск Центрального політично-

го комітету Національної гвардії. Спроба республіканського перевороту 18 травня у Відні була придушена, увечері цього ж дня уряд заборонив скликання зборів та друкування листівок. Через тиждень було закрито університет та ін. учбові заклади. Це призвело до вуличних боїв 26-27 травня, після чого уряд вимушено пішов на поступки. Війська були виведені з столиці, її охорона доручена Національній гвардії. 10 червня був виданий новий виборчий закон, який допускав до виборів у рейхстаг робітників. Засідання новообраного рейхстагу розпочалися 22 липня. До складу депутатів увійшли представники різних національностей (німці, чехи, поляки, українці і т. д.) та соціальних груп (зокрема, 97 селян). 27 серпня 1848 р. рейхстаг виніс постанову про відміну феодальних повинностей селян. Оброк, панщина та різноманітні сервітути відмінялися за викуп. Закон від 7 вересня визначив порядок сплати викупних сум поміщикам. Дві третини визначених сум вносили селяни, ще третину - держава. Розміри викупних платежів встановлювалися у сумі 20-ти річних селянських зобов'язань.

15 березня 1848 р. розпочалася революція у столиці Угорщини Будапешті (т. зв. Пештська революція). Влада перейшла до рук Комітету суспільної безпеки. Протягом двох днів дворянський сейм затвердив основні закони буржуазного перетворення Угорщини. Знищувалося кріпацтво та кріпосні повинності, відмінялася церковна десятина. Питання про викупні платежі було відкладено на майбутнє. 17 березня сформувався перший самостійний уряд Угорщини на чолі з Лайошем Беттьяні. До нього увійшли представники ліберального дворянства, прихильники поміркованих реформ та угоди з Габсбургами. Ліві були представлені міністром фінансів Кошутом.

Фердінанд І ще 27 березня зробив спробу позбавити угорський уряд права розпоряджатися військовими та фінансовими справами. Відмовився імператор також затверджувати закони про скасування панщини і церковної десятини. Але мітинги протесту в угорській столиці вимусили монарха відмінити свій указ уже наприкінці березня. За перші десять днів квітня всі закони угорського сейму були затверджені натяканим Фердінандом.

Після початку роботи загальноімперського сейму, коли ситуація в державі, здавалось би, дещо стабілізувалася, Фердінанд І спробував повернутися до угорської проблеми. 22 вересня 1848 р. він виступив з офіційною заявою, в якій засуджував прагнення Угорщини до незалежності та політику угорського уряду.

У відповідь угорські Національні збори того ж дня винесли рішення

створити Комітет захисту вітчизни. Фердінанд І оголосив Національні збори Угорщини розпущеними. З жовтня австрійський уряд офіційно оголосив війну революційній Угорщині. Але вже перша спроба вислати на придушення угорської революції Віденський гренадерський батальйон викликала повстання у самому Відні.

Імператор був примушений втікати з власної столиці. 28 жовтня угорські революційні частини навіть здійснили спробу пробитися до Відня на допомогу повсталим. Однак саме цього дня австрійські контрреволюціонери розпочали вирішальний штурм столиці. Імператорські війська 1 листопада оволоділи Віднем.

2 грудня 1848 р. на австрійський престол вступив Франц-Иосиф І. Він закликав до «відновлення єдності Австрійської імперії». В ніч на 7 березня 1849 р. австрійський рейхстаг був розігнаний військовою силою. Тоді ж уряд оголосив про введення нової конституції. Згідно неї, імператору передавалася уся виконавча влада. Законодавча влада надавалася загальноімперському двопалатному рейхстагу.

14 квітня угорські Національні збори з ініціативи Кошута проголосили державну незалежність Угорщини та скинення «віроломної Габсбургсько-Лотарингської династії». 2 травня 1849 р. Комітет захисту батьківщини був замінений Радою міністрів. Кошут став правителем Угорщини. Франц-Йосиф І розпочав переговори з російським царем Миколою І про інтервенцію. Близько 100 тис. царських військ вторглися до Угорщини, ще 40 тис- у Трансільванію. З півночі наступала російська армія під командуванням Паскевича, з південного заходу - австрійські війська під командуванням Гайнау. Угорський уряд та Національні збори перебралися у Дебрецен. 13 серпня угорська армія капітулювала біля містечка Вілагош, склавши зброю і знамена. Кошут ще 10 серпня емігрував до Туреччини.

Серед визначних досягнень угорського революційного уряду слід зазначити закон від 28 липня 1849 р. про рівноправність усіх національностей, що населяють Угорщину. На жаль, прийнятий він був надто пізно і не встиг здійснити належного впливу на перебіг угорської революції та боротьбу з інтервентами.

Абсолютистська монархія в Австрії була врятована з допомогою російських багнетів. 31 грудня 1851 р. був виданий указ про відміну конституції 1849 р., права провінційних сеймів були зведені до мінімуму. Пригнічені народи імперії (78% населення) відчули ще тяжчий національний гніт. Територія Угорщини була розділена на 5 намісництв, що управлялися австрійськими чиновниками. Угорсь-

кий парламент було розпущено. Від Угорщини відділили Трансільванію та слов'янські землі на півдні. Різко зріс військовий бюджет. У 1851 р. він складав 126 млн гульденів - удвічі більше, ніж у передреволюційному 1847 р. Витрати на поліцію зросли у чотири рази. Затрати на чиновницький апарат вимушували уряд вводити нові податки, як прямі, так і акцизи — на цукор, спиртні напої тощо.

20 жовтня 1860 р. був опублікований т. зв. Жовтневий диплом -урядовий указ про введення федераліської конституції. Згідно цього указу, імператор мав здійснювати законодавчу владу спільно з ландтагами (сеймами) окремих земель та зі сформованим з їхніх представників загальноімперським рейхсратом. У лютому 1861 р. була опублікована нова австрійська конституція, яка ґрунтувалася на посиленні австрійського централізму. Протести проти цієї конституції призвели до того, що від виборів до рейхсрату відмовилися представницькі зібрання Хорватії, Трансільванії та Венеції. В Угорщині вводилося осадне становище і вибори не відбулися взагалі. Вийшли з корпусу імперського рейхсрату чеські, а далі і польські делегати, після чого замість спискових 343 депутатів в його складі залишилися 120.

У червні 1866 р. вибухнула австро-прусська війна. В липні австрійські війська були розбиті при Садовій. 26 липня було підписано перемир'я з Пруссією. Військова поразка ослабила Габсбургів та загострила політичну кризу в Австрії. В травні 1867 р. австрійський рейхсрат обговорив і схвалив умови австро-угорської угоди, в червні того ж року до неї приєднався і угорський парламент. На основі цього пакту Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію -Австро-Угорщину. Вона надалі була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою - Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія, Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До Транслейтанії - відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія, Словенія та Трансільванія.

На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який одночасно носив титул угорського короля. Угорщина отримувала право мати свій парламент та окремий уряд. Австрія та Угорщина мали три спільні міністерства - іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів. Встановлені між обома частинами імперії торговельні та митні угоди повинні були поновлюватися кожні десять років.

Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося лібералізацією суспіль-

ного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська конституція розширила повноваження рейхсрату, вводила загальну військову повинність, юридичне визнання цивільного шлюбу тощо. Водночас, за імператором зберігалося право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст. 14 конституції"). Верхня палата австрійського рейхсрату складалася зі спадкових і пожиттєвих членів, нижня - обиралася на основі реакційної куріальної системи та високого майнового і вікового цензів. Угорський сейм був однопалатним.

На основі австрійської Конституції 1867 р. обирався і Галицький сейм (автономія Галичині була надана з 1869 р.). Управляв Галичиною намісник, який призначався Віднем. До 1914 р. включно цю посаду обіймав хтось з представників польського аристократичного середовища - граф Бадені, Голуховський, граф Потоцький, проф. Боб-жинський. Вибори у Галичині відбувалися по куріях виборців, штучне включення до Королівства Галичини і Лодомерії (Волині) етнічних польських земель навколо Кракова зумовлювали велику численну перевагу польських послів у Галицькому сеймі (наприклад, у 1895 р. з 150 депутатів українців було лише 14).

Для контролю над діяльністю загальноімперських міністерств та для вирішення загальноімперських питань (головним чином фінансових) щорічно в Будапешті та Відні скликалися об'єднані делегації від законодавчих органів Угорщини та Австрії - по 60 чоловік від кожного.

З незначними змінами ця дуалістична монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Рекомендована література

Краткая Всемирная история. Кн. 1.- М.: Наука, 1967.- С. 486-502, 517-525, 555-574 (вибірково).

Михайлов М. И. Проблемы Германской революции 1848 г.-М., 1985.

Страхов Н. К Основные закономерности становления буржуазного государства и права в Англии, Германии, Франции и Северной Америки,-Харьков, 1978.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран- М.: Юрид. литература, 1984.-С. 315-334.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.:Вентурі, 1995.-С 114-118.

Тема 17

ВПЛИВ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА НА СВІТОВУ ІСТОРІЮ

Марксизм у XX ст. спромігся стати панівним ученням у Союзі РСР, Китайській Народній Республіці, країнах «народної демократії», марксистські диктатури з'явилися навіть у Західній півкулі (Куба). Проте, свій вирішальний бій зі «світовим капіталізмом» соціалізм програв. Диктатура пролетаріату як форма державної влади безнадійно поступилася буржуазній демократії. Такою ж незавидною була участь «соціалістичного» права, свого часу оголошеного найвищим досягненням правової думки.

Колись О. Бісмарк пожартував: «Для соціалізму треба вибрати країну, якої не шкода». Історія розпорядилася так, що цією країною - як її невід'ємна складова - стала й Україна.

У 1918 - на поч. 1921 pp. у Радянській Росії був проведений грандіозний (додамо, і дуже кривавий) державно-правовий експеримент. З допомогою законів т. зв. «воєнного комунізму» була здійснена спроба залізною рукою загнати людство до щастя. Відмінивши гроші і ринок, запровадивши трудову повинність і прямий розподіл матеріальних благ державними структурами, «кремлівські мрійники» намагалися побудувати комунізм. Не вийшло. На X з'їзді РКП (б) бажаючих продовжувати політику «воєнного комунізму» уже не виявилося.

Водночас, саме радянський «експеримент» вимусив владні структури розвинутих буржуазних країн піти на такі зміни у законодавстві, які ще донедавна видавалися неможливими. Аби уберегти власні держави від комуністичної небезпеки, потрібно було запропонувати свій - кращий -план розв'язання соціальних, колоніальних, національних, расових та інших проблем, дати жінкам рівні права з чоловіками, гарантувати права релігійних меншин і т. д. і т. п. Зрештою, від «російської» революції найбільше виграли «неросіяни»: пролетарі США та Західної Європи, народи домініонів та колоній, американські феміністки та голландські «геї».

Поняття «загальної кризи капіталізму» -

вчора і сьогодні. Жовтневий переворот 1917 р.

Перші кроки Радянської держави і права

У середині XIX ст. виникає марксизм - вчення, узяте на озброєння лівими партіями. На думку В. І. Леніна, «наріжним каменем теорії Маркса є вчення про додаткову вартість». Згідно з цією доктриною, власність капіталіста - це не винагорода за його організаторські здіб-

ності, ризик, ощадливість, як вважали попередні покоління економістів, а лише результат безоплатного присвоєння частини робочого часу найманих працівників. За такою логікою, «експропріація експропріаторів», тобто позбавлення капіталістів їхніх фабрик, заводів, банків тощо, є справою справедливою, а отже, й законною.

Робітники повинні здійснити соціалістичну революцію в світовому масштабі. Саме підготовці цього всесвітнього перевороту мав послужити так званий Інтернаціонал - створена Марксом і Енгельсом міжнародна організація лідерів марксистських гуртків, груп і партій.

На початку XX ст. В. Ленін обґрунтував неодночасність початку соціалістичних перетворень у різних країнах світу (своєрідна ревізія марксового вчення про світову революцію), а з початку 20-х років Ленін, а згодом Сталін та інші теоретики марксизму розробляють положення про можливість перемоги соціалізму навіть «в одній, окремо взятій, країні».

Звичайно, така постановка питання не означала відмови від ідеї відновлення справедливості, за Марксом, в масштабах усієї земної кулі. Навіть спроба М. Хрущова на XX з'їзді КПРС обгрунтувати мирне співіснування країн з різним суспільним ладом як особливу форму класової боротьби викликала шалені нападки з боку китайського та албанського комуністичного керівництва. Відмова від ставки на збройне протистояння з капіталістичним світом була потрактована як «ревізіонізм», тобто відмова від «революційного вчення Маркса -Енгельса - Леніна - Сталіна».

Зрозуміло, що керівництво СРСР, принаймні до середини 80-х років, не збиралося відмовлятися від ортодоксального марксизму в тому, що стосується майбутнього людства. Воно бачилося виключно комуністичним, йшлося тільки про конкретні терміни і допустимі засоби для прискорення процесу комуністичної перебудови недосконалого, експлуататорського, повного внутрішніх суперечностей капіталістичного суспільства. Для обслуговування комуністичної доктрини було розроблене вчення про «загальну кризу капіталізму», тобто процес, який носить необоротний характер, і в остаточному підсумку веде до загибелі капіталістичного суспільства. Конкретизувалися навіть етапи цієї кризи.

Перший розпочався після жовтня 1917 р., коли виникла поки що єдина країна переможного пролетаріату - СРСР. Другий - після світової війни 1939-1945 pp., коли були утворені т. зв. країни народної демократії. Розпад колоніальної системи імперіалізму, демократичні революції 60-70-х років оголошувалися новою ланкою загального процесу.

Зрозуміло, що на всіх етапах цих перетворень роль СРСР, ВКП(б) - КПРС і марксистської теорії в цілому (до речі, доволі значна- Авт.) гіперболізувалися надмірно. Оголошувалося, що увесь суспільний прогрес, досягнутий людством у XX ст., не лише блискуче підтверджував геніальність передбачень марксистських класиків, але й був досягнутий зрештою внаслідок того, що все ширші народні маси творчо опановували марксизм.

Насправді ж у багатьох випадках перша в світі соціалістична держава та її вожді не стільки стимулювали суспільний прогрес, скільки стримували його. Позаяк неможливо заперечити визначну роль СРСР у подоланні німецького націонал-соціалізму і фашизму, досягнення радянської науки в галузі освоєння космосу, опанування енергією атома, в медицині тощо. З іншого ж боку, саме радянські політичні доктринери оголошували генетику і кібернетику буржуазними лженауками, насаджували «мічурінське вчення» народного академіка Т. Лисенка, травили поетів Єсеніна і Стуса, академіка Сахарова і генерала Григоренка.

За різними підрахунками, кількість репресованих (читай: розстріляних і знищених в таборах ГУЛАГу) громадян СРСР становить від 600 тисяч до 10 мільйонів чоловік. Голодомор 1932-1933 pp., що охопив Україну, Поволжя, Північний Кавказ, Казахстан, приніс ще від З до 11 мільйонів жертв. Втрати у війні з фашизмом, спричинені передусім невмілим чи надто жорстоким керівництвом, були уп'ятеро (!) вищі від німецьких. Згадаймо угорські події 1956 р. та чехословацькі 1968 р. Навіть у відносно благополучні 70-80-ті роки СРСР підтримував авторитарні недемократичні режими в Сомалі, Афганістані, Нікарагуа, Іраку, Лівії тощо. Відтак озброєні радянською зброєю і марксистською доктриною комуністичні повстанці сіяли терор по усьому світу (справедливості ради зазначимо, що й опоненти з НАТО не надто добирали засобів у «холодній війні»).

Так як же в цілому розцінювати вплив радянської держави і права на хід історії? Відповідь - діалектично. З іншого боку, сьогодні, після фактичного краху світового комунізму, нас має більше цікавити питання, поставлене в іншій площині, а саме: що з цього розрекламованого «впливу» залишилося дотепер - на кінець II - початок III тисячоліття? Безперечно, лубок «країни без експлуататорів і експлуатованих» мав величезну притягувальну силу, особливо в 20—50-ті і навіть пізніші роки. Безперечно, що політичні лідери розвинутих і не дуже некомуністичних країн повинні були зважати на небезпеку гасла «Зробимо, як в Росії». Це першочергово стимулювало серйозні зміни в державному будівництві і праві цих країн.

Боротися з привабливістю комуністичних гасел лише з допомогою репресій, як з'ясувалося уже на початку 20-х років, було трагічним абсурдом. Потрібно забезпечити своїм громадянам (усім без винятку!) кращі умови життя, ніж в комуністичному раю: вищий ступінь демократії, краще вирішення расової проблеми, досконалішу соціальну політику тощо. Іншими словами, створити умови, щоб з СРСР емігрували до США чи Ізраїлю, а не навпаки. За вісім десятиріч буржуазна держава і право зробили гігантський стрибок уперед, відбулись такі зміни в державному устрої, правотворенні і правоохоронній діяльності, що це дозволило остаточно «поховати» комунізм.

Парадоксально, але саме у цьому і полягає головний вплив більшовицької держави і права на світовий суспільний прогрес.

У лютому 1917 р., коли у Росії розпочалася друга буржуазна революція, чисельність більшовицької партії не перевищувала, згідно з уточненими даними, 20 тис. чоловік. Партія була буквально нашпигована провокаторами, лідери її не були широко відомими. Коли в квітні 1917 р. Ленін висунув гасло «жодної підтримки Тимчасовому уряду», це зустріло непорозуміння в самій партії. Загострення внутрішньополітичної кризи в країні стимулювало радикалізацію суспільства. На VI з'їзді РСДРЩб) (літо 1917 р.) були представлені уже 240 тис. більшовиків. Цікаво, що з 171 делегата 150 мали досвід арешту, а 110 - ув'язнення, ще 10 - каторги. Коли в листопаді 1917 р. ця партія узяла владу, вона, як показали вибори до Установчих зборів, користувалася підтримкою лише 20% населення Росії. В національних окраїнах її вплив був ще меншим - скажімо, на Україні 10% симпатиків.

Серед перших декретів контрольованого більшовиками 2-го Всеросійського з'їзду Рад 1917 p.- «Декрет про мир» і «Декрет про землю». Перший містив заклик до негайного миру без анексій і контрибуцій, відмову від практики таємних міждержавних угод. По суті, цей односторонній крок був зрадою союзників по Антанті, які вступили у війну влітку 1914 р. тому, що в Австро-Сербському конфлікті Росія підтримувала Сербію «Декрет про землю» був створений на основі 242 селянських наказів. Понад 150 мільйонів десятин поміщицької та церковної землі оголошувалися всенародною власністю і без викупу передавалися у безплатне користування селян. Власне, це була есерівська вимога, оскільки В. Ленін у квітні 1917 р. наполягав на державному землекористуванні та створенні великих державних виробництв у сільському господарстві. Було сформовано чисто більшовицький уряд, який у грудні того ж року поповнився за рахунок лівих есерів (7 членів цієї партії очолили наркомати землеробства, юстиції, пошти і телеграфу, місцевого самоуправління, державного майна).

До середини лютого 1918 р. радянська влада була встановлена в 97 губернських центрах та інших великих містах, у 17 випадках це відбувалося внаслідок збройних повстань. 1 листопада було припинено видачу заробітної плати чиновникам, які не виходили на роботу, бойкотуючи самозваний Раднарком. 7 грудня 1917 р. на пропозицію Ф. Дзержинського було створено ВЧК - Всеросійську надзвичайну комісію по боротьбі із саботажем і контрреволюцією.

В кінці листопада для керівництва народним господарством країни була створена Вища Рада Народного господарства (ВРНГ), перед якою постало завдання підготувати перехід від робітничого контролю до безпосереднього управління господарством на основі націоналізації промисловості, транспорту, банків. До березня 1918 р. в 31 губернії було націоналізовано 836 найпотужніших підприємств.

На виборах до Установчих зборів (грудень - початок січня) меншовики і есери зібрали 62% голосів. Ці збори відмовилися затвердити декрети ленінського уряду і уже 6 січня були розігнані військовою силою. Раднарком чітко продемонстрував свою відразу до «буржуазної» демократії.

Навесні 1917 р. Ленін в «Чергових завданнях Радянської влади» сформулював нові цілі «пролетарської держави». До них були віднесені: організація обліку і контролю на виробництві, підвищення трудової дисципліни і організація змагання в промисловості, соціалістична кооперація селянства. Показово, що в діяльності сільських Рад Ленін закликав «поголівно притягати бідноту до практичної участі в управлінні».

Дата добавления: 2015-05-23