Тема 16 1 страница

УТВОРЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ. АВСТРО-УГОРЩИНА

Німецький абсолютизм - це понад 300 (в літературі навіть трапляється цифра 355) держав і державочок, кожна зі своєю династією, армією, поліцією, законами, митними зборами тощо - словом, усіма інститутами «нормальної» держави. Рух товарів, робочої сили і капіталу унеможливлювався цими міждержавними бар'єрами. Зрозуміло, що економічний розвиток Німеччини був приречений на застій. Епоха наполеонівських воєн дещо зменшила число німецьких суб'єктів міжнародного права - як відомо, до Німецького Союзу входили 34 монархії та 4 вільних міста. Інтереси німецької нації вимагали возз'єднання, цьому опиралися тогочасні Великі держави (у першу чергу Австрія та Франція), а також німецькі вінценосні монархи, яким було доволі затишно у своїх державних комірках. Існувало два шляхи для об'єднання Німеччини -такби мовити, «знизу» і «згори».

Нація, яка унаслідок своєї роздробленості і слабкості була мало не посміховиськом для європейських народів ще у середині XIX ст., на початку XX ст. перетворилася на головну європейську економічну потугу (за економічними показниками, Німеччина відставала лише від США), та у найгрізнішу у світі військову силу. У першій світовій війні Німеччина, маючи нечисленних і нездатних союзників - Австро-Угорщину, Болгарію та Туреччину, змогла воювати з половиною світу і навіть поставити на коліна східний фронт (Бухарестський мир 1917 р. означав капітуляцію Румунії, Брестський 1918 p.- Росії).

Очевидно, щось у німецькому державному устрої, започаткованому імперською Конституцією 1871 p., було досконалішим, ніж у сусідів. Що? З іншого боку, відомо: «Наші недоліки - це лише продовження наших достоїнств». Адже і першу, і другу світові війни Німеччина у кінцевому підсумку програла.

Важливо показати, що успішне становлення загальнонімецького права було фактором, який не лише супроводжував становлення Другого Райху, але й, у свою чергу, сам сприяв німецькому об'єднанню.

Посилення Пруссії. Прусська конституція 1850 р.

30 травня 1814 р. у Парижі був підписаний договір між держава-ми-переможцями та переможеною Францією. Цей договір позбавив останню усіх територій, завойованих нею у війнах кінця XVIII - початку XIX ст. У вересні 1814 р. у Відні зібрався найбільш представницький з дипломатичних конгресів, які скликалися коли б то не було раніше. На нього з'їхалися 216 представників усіх європейських держав, за винятком Османської імперії. З січня 1815 р. Англія, Австрія та переможена Франція уклали між собою таємний союз з метою протидії планам російського та прусського урядів у польському та саксонському питаннях. Нові союзники навіть обіцяли один одному військову допомогу в разі необхідності.

8 результаті їх об'єднаного тиску на Пруссію тій довелося примиритися з корекцією власних масштабних планів. До Пруссії відходила лише північна частина Саксонії, а південна залишалася самостійним королівством. Вона ж отримала додатково Познань і Гданськ зі складу колишнього Великого герцогства Варшавського (що суперечило планам Росії на ці території), а також шведську Померанію, Рейнську провінцію та Вестфалію. Останні дві провінції були найбільш розвинутими в економічному відношенні німецькими землями, важливим було й їх стратегічне становище. Галичина тоді ж була передана Австрії.

9 червня 1815 р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього увійшли 34 монархії та 4 вільних міста (Гамбург, Бремен, Любек та Франкфурт-на-Майні). Прусські та австрійські володіння включалися до Німецького союзу не повністю. З прусських -поза Союзом залишалася Східна Пруссія та Познань, з австрійських -Галичина, Угорщина та більша частина південнослов'янських облас-

тей імперії. Австрійський канцлер Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і розглядав його як знаряддя австрійської політики. Тим самим Австрія перетворювалася на жандарма Європи.

Керівний орган Німецького союзу - т. зв. Союзний сейм турбувався перш за все про збереження європейського статус-кво: державних кордонів, монархічних режимів, політичної ізоляції Росії та збереження політичної роздробленості німецьких земель. Після вражаючих перемог над Наполеоном Росія намагалася претендувати на роль провідної європейської сили. Це не відповідало інтересам жодної з європейських наддержав - Англії, Австрії, Франції. Спроби Росії опертися на союз із Пруссією викликали зрозуміле занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В результаті цього Пруссії, як менш сильному учаснику намічуваної коаліції, дозволили дещо зміцнити свої позиції, але ціною розриву з Росією. Остання підтримувала прагнення Пруссії захопити усю Саксонію, але, в свою чергу, претендувала на герцогство Варшавське з Познанню та Гданськом включно.

Що виграла і що програла Пруссія від цієї комбінації - з'ясувалося набагато пізніше. Але підключення до Німецького союзу уже зв'язувало цю державу у пошуку політичних союзників, в тому числі і на сході Європи.

Союзний сейм (бундестаг) - рада уповноважених окремих німецьких монархів - перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного судового органу, ні об'єднаного дипломатичного представництва, ні загальної армії. Рішення сейму ставали обов'язковими лише за умови їх визнання усіма суверенними монархами -членами Союзу. Тим самим Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і значення.

Володіння Пруссії були роз'єднані і складалися з двох основних частин. Східна частина включала давні прусські провінції та Познань, західна - Рейнську область та Вестфалію. Обидві частини королівства були розділені землями інших німецьких государів, відрізнялися вони і за своїм внутрішнім суспільним ладом. У східних провінціях панувало велике поміщицьке землеволодіння (місцевих поміщиків називали юнкерами). Юнкерам належала на селах вища поліцейська влада і вотчинна юрисдикція. Селянство, особисто вільне після реформи 1807 p., але політично безправне і позбавлене землі, продовжувало нести панщину і платити оброки. В західних володіннях Прусського королівства, які довго перебували під управлінням французів, селянство уже вивільнилося з-під кріпосної залежності, в життя грунтовно увійшли буржуазні порядки і створене французькою революцією законодавство, рівність усіх громадян перед законом, гласне судочинство тощо.

Поміщицька юрисдикція, що зберігалася на сході Пруссії, тут давно уже припинила своє існування. Ця дуалістична модель прусської держави мала деяке притягальне значення - вона демонструвала певну толерантність її монархів до місцевих порядків і звичаїв та дозволяла сподіватися, що в майбутньому цей принцип буде поширений і на інші німецькі землі в разі їх можливого входження до складу Пруссії. Певну роль відігравали і релігійні відмінності - у східній частині сповідувався переважно протестантизм, у західній - католицизм.

У кожній з восьми провінцій Прусського королівства діяли станові ландтаги, не пов'язані між собою. їх функції зводилися до дорадчих при монарху.

Політичний режим інших німецьких держав охоплював широкий спектр державно-правових моделей. Найтяжчим було становище народних мас на півночі - у Мекленбурзі, Брауншвейзі, Ольденбурзі та Гессені, де попередні феодальні порядки були відновлені у повному об'ємі. В чотирьох південнонімецьких державах - Баварії, Вюртемберзі, Бадені та Дармштадті були введені конституції, дещо схожі на французьку Хартію 1814 р. У Ганновері та Саксонії поновлені станові ландтаги - анахронізм навіть не учорашньої, а позавчорашньої історичної доби. Така політична строкатість виступала додатковою перепоною на шляху об'єднання усіх німецьких земель, перетворення Німеччини у цілісну та могутню державу.

Водночас, потреби економіки, єдність історичного минулого, мови і традицій усе нагальніше вимагали німецького возз'єднання. В ролі об'єднавчого центру, на думку німецьких патріотів, могла виступити Пруссія як наймогутніша з власне німецьких держав. Політична роздробленість німецьких земель не дозволяла німецькій буржуазії конкурувати з сусідніми державами, оскільки кордони і високі митні тарифи перешкоджали вільному руху товарів і капіталу. Як результат, німецькі товари були дорожчими і мали нижчу якість.

Цікаво, що вперше в світі клеймо «Made in...» з'явилося на англійських товарах в середині XIX ст. виключно з метою вирізнити якісні англійські вироби від дешевих німецьких підробок.

Лише політичні зміни могли вивести німецьку економіку на вищий рівень, тільки об'єднана держава давала німецькій буржуазії шанс на виживання у конкурентній боротьбі. Ще у 1818 р. в Пруссії був введений спільний для усіх восьми провінцій митний тариф. Пізніше її уряд здійснював постійні зусилля щодо знищення митних перегородок між прусськими володіннями та сусідніми німецькими державами. У 1834 р. митний союз, нарешті, об'єднав 18 держав з

23 млн населення. Це стало великим політичним успіхом Пруссії. Німецька буржуазія починає розглядати Пруссію як свій форпост в економіці та політиці, тим більше, що Австрія та її сателіти до митного союзу не увійшли.

Революція 1848 р. у Франції перекинулася на сусідні з нею держави Південної та Південно-Західної Німеччини. Уже 27 лютого почалися революційні виступи у Баденському герцогстві. В березні 1848 р. влада в Бадені, Гессені, Дармштадті, Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії. В столиці Пруссії Берліні революційні події почалися 6 березня.

18 березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV про скликання об'єднаного для усіх восьми прусських провінцій ландтагу. Цей же документ проголошував необхідність прийняття нової конституції Німецького союзу, яка б передбачала створення загально-німецьких збройних сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Іншим указом було знято цензуру.

29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, прем'єром якого став лідер рейнських лібералів Кампгаузен. Більшість міністерських портфелів опинилася у руках обуржуазнених аристократів.

1 та 8 травня 1848 р. відбулися двоступеневі вибори до прусських Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу. Кампгаузен поставив на обговорення цих зборів проект конституції, яка передбачала збереження в Пруссії монархії та запровадження двопалатного парламент)'. Одночасно Установчі збори виступили проти демократичного вирішення аграрного питання. Зокрема, вимога відміни феодальних повинностей без викупу була відкинута, що називається, з порогу.

Навесні 1848 р. були проведені вибори до загальнонімецького парламенту. Більшість отримали представники ліберальної буржуазії. Основним питанням стало об'єднання Німеччини. Відразу розгорнулася боротьба між т. зв. малонімецькою партією, чиєю метою було об'єднання Німеччини (без Австрії) навколо Пруссії на чолі з «демократичним» імператором, та великонімецькою партією, яка домагалася такого об'єднання під егідою Австрійської імперії. Парламент розпочав свої засідання 18 травня 1848 р. у Франкфурті-на-Майні у соборі св. Павла.

Першим кроком цього представницького органу стало обрання австрійського ерцгерцога Йогана на посаду тимчасового імперського намісника Німеччини, що де-факто означало успіх великонімець-кої партії.

Поразка червневого повстання робітників у Парижі означала поворот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами. Це мало свій вплив і на долю німецького об'єднання. Шанс здійснення цього об'єднання революційним шляхом, під тиском широких народних мас одночасно з проведенням назрілих демократичних перетворень був остаточно упущений. А те, що така можливість реально існувала, з особливою рельєфністю продемонстрували події у Шлезвігу і Гольштейні.

Ці німецькі землі на поч. 1848 р. перебували у складі Данії. Під впливом німецької революції їх населення піднялося на повстання. Йому на допомогу з багатьох держав Німецького союзу потягнулися загони озброєних добровольців. Під тиском масового патріотичного руху в боротьбу за звільнення Шлезвіга і Гольштейна включилися і окремі німецькі уряди. На чолі союзних військ, що воювали проти Данії, був поставлений прусський генерал Врангель. Однак уже 26 серпня 1848 р. у м. Мальме було підписано перемир'я між німецькими державами і Данією. Його умови передбачали ліквідацію Тимчасового (німецького) уряду Шлезвіга і Гольштейна, вивід німецьких збройних загонів із цих територій.

Франкфуртський парламент без особливих коливань ратифікував укладене в Мальме перемир'я уже 16 вересня. Армія тепер стала потрібна для боротьби з «внутрішнім» ворогом, тобто революцією. Ще в липні, тобто відразу після поразки пролетаріату в Парижі, в Пруссії впав ліберальний кабінет Кампгаузена і був сформований контрреволюційний уряд генерала Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки, якими керував усе той же Врангель.

З листопада в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранденбурга. Усі ліві газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні організації розпущені. 9 листопада державний переворот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу переведені до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого розголосу розпустили.

Тоді ж населенню Пруссії була «дарована» досить ліберальна конституція. Вона гарантувала свободу слова, зібрань та союзів, представництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканність приватної власності. Разом з тим королівська влада проголошувалася «Божою милістю». Король отримував уповноваження права абсолютного вето, безконтрольного управління армією, оголошення війни. Зберігалося попереднє карне законодавство та податкова система, вводилися певні обмеження щодо виборчого права.

Уже ЗО травня 1849 р. король видав «трикласний виборчий закон», яким скасовувалося загальне виборче право. Згідно з цим документом, чоловіче населення Пруссії у віці від тридцяти років поділялося на три курії в залежності від рівня сплачуваних податків. Усі три класи виборців (відповідно - 153 тис, 409 тис. та 2651 тис. чол.) обирали по однаковому числу виборщиків. В свою чергу, ці виборщики шляхом відкритого голосування обирали депутатів прусського ландтагу. Така процедура «виборів» забезпечила в першому з обраних ландта-гів 250 з 350 депутатських місць королівським чиновникам.

31 січня 1850 р. Пруссія, знову ж таки з рук короля, а не ландтагу, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі «трикласного закону» 1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але вже з 1852 р., за наполяганням канцлера Бісмарка, стала пожиттєвою і спадковою. Вона формувалася з принців крові, князів і призначуваних королем перів. Сюди ж спочатку потрапили обер-бургомістри великих міст та представники університетів, але у 1852 р. їх представництво було скасоване.

За Конституцією 1850р., король зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Йому ж належало право законодавчої ініціативи. Король був главою виконавчої влади. Він міг розпускати нижню палату, що іноді й відбувалося ще навіть до першого засідання ландтагу, якщо склад обраних депутатів видавався монарху надто ліберальним. Міністри були непідзвіт-ними ландтагу, не несли колективної відповідальності, не йшли у відставку внаслідок вотуму недовір'я. По суті, ландтаг залишався дорадчим органом при королі. З деякими поправками ця конституція діяла у Пруссії до 1919 р.

Одночасно Франкфуртський парламент розробив проект загаль-ноімперської конституції. Його було схвалено 28 березня 1849 р. Конституція зберігала 36 німецьких монархій та старий державний апарат в усіх німецьких землях. Тим самим встановлювалася своєрідна федерація німецьких монархій. Але, на відміну від колишнього Німецького союзу, мала бути створена загальнонімецька центральна влада. Носієм цієї влади ставали спадковий імператор та загальноні-мецький парламент - рейхстаг. Це був крок до реального возз'єднання Німеччини. Франкфуртська конституція проголошувала рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності, свободу слова, совісті, зібрань. Того ж дня, 28 березня 1849 p., франкфуртський парламент прийняв рішення запропонувати імпера-

торську корону прусському королю Фрідріху-Вільгельму IV. Однак король відмовився прийняти корону з рук зборів, створених революцією. Услід за прусським монархом про свою відмову визнати владу центральних органів, створених Франкфуртською конституцією, оголосили уряди Австрії, Баварії, Ганновера, Саксонії. Тим самим було відкинуто останню можливість революційного, здійсненого волею народних мас об'єднання Німеччини.

Силами німецької реакції були жорстоко придушені повстання в Дрездені (4-9 травня 1849 р.), в Рейнській Пруссії (10-11 травня), Баварському Пфальці і Бадені (13 травня - 23 липня) на підтримку Франкфуртського парламенту і прийнятої ним конституції. Показово, що основну ударну силу контрреволюції становило 60-тисячне прусське військо.

Таким чином, прусська монархія, поставлена перед вибором між буржуазно-демократичною федеративною імперією, очолюваною прусським королем, і подальшим збереженням німецької роздробленості, обрала другий шлях. Мовою шахістів, темп було принесено в жертву якості. Прусські королі, звісно, прагнули до встановлення своєї гегемонії в Німеччині, до імператорського титулу та пов'язаних з ним переваг. Але їхньою метою була влада не номінальна, а близька до абсолютної, якщо не абсолютна.

З цієї точки зору, гра на відновлення давньої Німецької імперії, де імператор «царював, але не правив», не вартувала свічок. Відмова від імператорського титулу у березні 1849 р. була лише тактичним кроком. Уже в травні того ж року з ініціативи прусського уряду був створений союз трьох королів (прусського, саксонського і ганновер-ського), до якого згодом приєдналися ще 27 дрібніших держав.

Тим самим утворилася Німецька унія на чолі з Пруссією. Навесні 1849 р. об'єднані німецькі війська, порушивши перемир'я, укладене в Мальме з Данією, вторглися до датської Ютландії. Це викликало зрозуміле занепокоєння в європейських столицях - мати в центрі Європи войовничу об'єднану Німеччину не входило до планів жодної з тогочасних великих держав. Під тиском Австрії та Росії Німецька унія була розпущена.

У травні 1851 р. відбулося остаточне відновлення Німецького союзу у тому вигляді, в якому він існував до революції 1848 р. Австрія не бажала втрачати свої позиції в німецьких державах. Будь-які спроби Пруссії ослабити австрійський вплив у цьому регіоні наштовхувалися на спротив Австрії, а услід за нею й інших європейських держав. Так, намагання Пруссії приєднати Шлезвіг і Гольштейн викликали активну протидію російської, англійської та французької дипломатії. За

Лондонською угодою (травень 1852 p.), обидва герцогства залишалися у складі Данії. І все ж головним політичним суперником Пруссії в середині XIX ст. залишалася Австрія. Боротьба за гегемонію в Центральній Європі мала рано чи пізно неминуче вилитися у збройну сутичку цих країн. Готуючись до майбутньої війни за об'єднання Німеччини під своєю егідою, Пруссія нарощувала власні економічні потуги та військові сили. За період з 1850 по 1870 pp. протяжність її залізничних колій виросла втричі. Втричі зріс і прусський експорт. Різко збільшилося число парових двигунів, задіяних у промисловості.

Успішна конкуренція з сусідніми державами досягалася шляхом високого рівня експлуатації. Тривалість робочого дня встановлювалася на рівні 13-14 год., реальна заробітна плата в промисловості за період 1850-1885 pp. впала на 40%. Втім, саме Пруссія першою серед німецьких держав ввела законодавство з охорони дитячої праці (1853 p.).

Для підтримання високих темпів розвитку промисловості прусський уряд потребував класового миру. В цьому зв'язку цікавою видається політика канцлера Бісмарка. З вересня 1862 р., не скасовуючи «гарантованих» Конституцією 1850 р. прав і свобод, канцлер піддавав їх своєрідній редакції. Так, дозволена Конституцією свобода зібрань обмежувалася тим, що ці зібрання були дозволені лише у приміщенні, але не на квартирі організатора. Крім певних сум на винайм приміщення, вимагалася ще й певна політична репутація винаймача -зв'язуватися з відверто радикальними елементами охочих було мало.

У 1863 р. Бісмарк ввів розпорядження про наступну цензуру. Тим самим офіційно свобода слова і друку зберігалися, але після трьох попереджень нелояльний друкований орган підлягав закриттю. З допомогою тих же нехитрих прийомів Бісмарк обходив і постанови ландтагу, зокрема в бюджетній сфері. Суми на оборону витрачалися в обхід затвердженого бюджету. На майбутню війну Бісмарк витрачав 22 млн талерів, тобто більше 40% від 51-мільйонного бюджету.

Північнонімецький союз. Утворення Німецької імперії

У 1853 р. Пруссії вдалося відновити митну унію, яка економічно об'єднала під її проводом більшість держав Німецького союзу. Успіхом держави стало і демонстративне невтручання німецьких держав в італо-франко-австрійську війну 1859 р. Член Німецького союзу Австрія вела цю безуспішну війну з чужоземними державами без підтримки німецьких союзників.

Австрія у 1864 p. дещо несподівано вступила у союз з Пруссією проти Данії. Коротка війна проти датчан завершилася відторгненням Шлезвіга та Гольштейна. Однак розділити здобич двоє заклятих союзників так і не зуміли. Шлезвіг на короткий час ставав прусським, Голь-штейн - австрійським. Але уже в квітні 1866 р. Пруссія уклала анти-австрійський союз з Італією. Цей союз був підтриманий іншими німецькими державами. В битві при^ Садовій (Чехія) у 1866 р. Австрія зазнала нищівної поразки. Франц-Йосиф І звернувся до французького імператора Наполеона НІ з проханням про посередництво в укладенні миру з Італією з тим, щоб мати змогу продовжити війну з Пруссією.

Однак у Наполеона III було своє бачення ситуації, яке, в основному, збігалося з намірами Бісмарка. 26 липня 1866 р. між воюючими сторонами була підписана Нікольсбурзька угода на умовах, запропонованих посередником - Наполеоном III. Старий Німецький союз підлягав ліквідації, натомість створювався новий Північноншецький союз з держав, розташованих на північ від р. Майн. Участь Австрії у створенні та діяльності Союзу виключалася. Пруссія в цьому Північ-нонімецькому союзі отримувала військове командування, а разом з ним і провідну роль в усіх справах союзу.

З цього часу надії німецької буржуазії на майбутнє возз'єднання будуть пов'язані виключно з Пруссією. А саме об'єднання Німеччини відбуватиметься на основі прусської політичної системи. 18 німецьких держав та три вільних міста (Гамбург, Бремен і Любек) підписали союзний договір та прийняли на початку 1867 р. союзну конституцію. Поза Північнонімецьким союзом залишалися Баварія, Баден та частина Гессен-Дармштадту, які однак перебували у військовому союзі з Пруссією. В країнах Північнонімецького союзу налічувалося близько ЗО млн населення, а у південнонімецьких державах- не членах Союзу - лише 8 млн.

Згідно із союзною конституцією 1867 р., скликався союзний двопалатний парламент - рейхстаг. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, але виборчих прав були позбавлені жінки, солдати і домашня прислуга. Обмежені права рейхстагу повністю контролювалися владою президента Союзу - прусського короля та верхньої палати - Союзної ради. Президенту Союзу належало виключне право скликати і розпускати рейхстаг та Союзну раду. Президент затверджував закони, прийняті парламентом. Єдиним союзним міністром був канцлер Союзу, відповідальний перед президентом - прусським королем. Перед рейхстагом канцлер відповідальний не був. На чолі окремих відомств (міністерств) були поставлені статс-секретарі - без рангу міністра, підлеглі канцлеру.

Свідченням виключної ролі Пруссії у об'єднанні 1866-1867 pp. може бути хоча б той факт, що деякі німецькі держави, як-от Ганновер і Нассау, не увійшли до Північнонімецького союзу як самостійні суб'єкти, а були просто приєднані до Пруссії. Остання, як бачимо, анітрохи не побоювалася, що називається, сполохати рибу, тобто настроїти проти себе інших членів новоутворюваного союзу. Заради справедливості зазначимо, що безапеляційна поведінка Пруссії пояснювалася не лише її військовою могутністю на фоні союзників. Утворення цього союзу відповідало настроям й інтересам широких верств населення. Створення єдиного внутрішнього ринку, введення єдиної системи мір та ваг, єдиного торговельного кодексу і єдиного вексельного права сприяли розвитку промисловості і торгівлі об'єднаної частини Німеччини.

Однак мала ця палиця й інший кінець. Південнонімецькі держави, які у період з 13 серпня по 21 жовтня 1866 р. уклали з Пруссією військові конвенції на п'ятирічний термін, почали політичний дрейф у сторону Франції. Для Баварії, Вюртемберга, Бадена та ін. позасоюз-них держав Північнонімецький союз, в якому домінувала Пруссія, став не стільки магнітом, скільки виразною загрозою їх незалежності. Задум Бісмарка стосовно цих держав полягав у тому, щоб спровокувати війну з Францією (сама Пруссія обов'язково мусила виступити в ролі «жертви») й у ході цієї війни перетворити військових союзників у політичних, включити південні німецькі держави до політичних структур Північнонімецького союзу. У 1870 р. ці плани блискуче здійснилися.

Суперечка між Францією і Пруссією виникла з приводу кандидатури на «вакантний» іспанський престол. Наполеон III звернувся до прусського короля з ультиматумом, на який король поспішив дати заспокійливу відповідь. Бісмарк з власної ініціативи скоротив текст королівського листа так, що він набував зневажливого щодо Наполеона III змісту. Бісмарк був переконаний у перевазі німецької зброї, але уперто наполягав: «Важливо, щоб ми були тими, на кого напали».

19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала. Потрапив до німецького полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором.

До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південнонімецькі держави - Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об'єднувала

у собі 22 монархії та 3 вільні міста. Пруссії належали 60 відсотків території імперії, понад половину її громадян становили прусські піддані. Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії, призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент Німецької імперії був двопалатним.

Верхня палата - Союзна рада (бундесрат) складалася з 58 депутатів. Пруссія мала в ній 17 (далі навіть 22) місць, решта держав - від 1 до 6 місць. Для заблокування рішень було достатньо 14 голосів, отже, Пруссія могла самостійно блокувати будь-яку невигідну для себе парламентську постанову. Нижня палата (рейхстаг) обиралася на основі загального для чоловіків, виключаючи військовослужбовців, голосування. Термін її повноважень складав 3, а з 1887 p.- 5 років. Один депутат обирався від 100 тис. виборців. Він не був пов'язаний наказами та інструкціями своїх виборців, законодавчу діяльність здійснював на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над імперськими міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союзної ради, на чолі якої перебував імперський канцлер.

Голова уряду - канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. Усі інші члени його кабінету рангу міністрів не мали, а вважалися статс-секретарями. За своїм статусом вони були підлеглими канцлера, який міг їх самостійно призначати і зміщувати. У віданні канцлерського уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і професійні спілки, санітарна і ветеринарна служба тощо.

Суб'єкти імперії мали свої власні ландтаги та місцеві уряди. На долю цих місцевих урядів - 25 суб'єктів федерації - випадало, головним чином, проведення в життя імперських законів. Функції рейхстагу окреслювалися ст. 23 імперської конституції: «Рейхстаг має право пропонувати закони... і направлені йому петиції передавати Союзній раді та імперському канцлеру». Тим самим рейхстаг був перетворений у суто дорадчий орган.

Якщо проводити історичні паралелі, то цей імперський порядок дещо нагадує... Радянський Союз у тій формі, яким він був витворений Сталіним на середину 30-х років XX ст. Порівняйте - Верховна Рада, обрана всенародним голосуванням, лише штампує законопроекти, розроблені в надрах урядово-партійного апарату і схвалені на По-літбюро. Радянський уряд де-факто відповідальний не перед парламентом, а перед керівником правлячої партії - своєрідним аналогом

німецького імператора. Республіканські Верховні Ради та Ради міністрів фактично дублюють загальносоюзні закони, додаючи до них малу дещицю національного колориту. Думається, такий збіг деталей не зовсім випадковий, можливо, навіть, що Сталін свідомо обрав німецьку імперську модель як своєрідний негласний зразок.

Переваги такої системи полягали в її стабільності. Правила гри в економіці, політиці, військовій справі тощо встановлюють компетентні чиновники, а не політики-дилетанти. Водночас населення перебуває в ілюзії, що живе в демократичній країні: регулярно проходять вибори, парламентарі виголошують запальні промови з високої трибуни, місцеві парламенти можуть навіть відстоювати якісь місцеві звичаї і традиції (наприклад, в УРСР та УзРСР, на відміну від решти союзних республік, жінки отримали змогу виходити заміж не з 18, а з 17 років; на Кавказі, де холодна зброя становить елемент національного одягу, її ношення не вважалося карним злочином і т. ін.). Зрозуміло, що були і свої відмінності. В Німецькій імперії була дозволена багатопартійність. Президент Німецької імперії був пов'язаний контрасигнатурою канцлера (якого ж сам і призначав). Влада імператора теоретично була обмежена Союзною радою, але він як прусський король сам призначав потрібну кількість її членів. Посада імператора була довічною і спадковою, а керівники СРСР обиралися і могли бути зміщені (Хрущов).

Дата добавления: 2015-05-23