Буржуазні демократії після другої світової війни 2 страница

Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловості і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, залізничний транспорт. Дещо пізніше, уже в 50-х роках, було націоналізовано сталеливарну промисловість і, тим самим, доведено частку державного сектора в промисловому виробництві країни до 20%.

Зі сторони це виглядало як спроба переходу до «соціалізму» мирним шляхом, через викуп промислових та транспортних підприємств, а також фінансових структур у попередніх приватних власників. Причому самі власники не виявляли найменшого занепокоєння. Викуповувалися ті галузі, які вимагали значних постійних капіталовкладень, а приносили далеко не найвищий дохід (прикладом може служити вуглевидобування, яке сьогодні у всьому світі збиткове і перебуває на державних дотаціях). Капіталісти, отримуючи високу компенсацію, як правило, вкладали отримані кошти у розвиток тих галузей, де прогнозований прибуток очікувався вищим,- у новітні технології, у виробництво побутової телерадіотехніки, модного одягу чи навіть у шоу-бізнес. Це дозволяло створювати нові робочі місця, а отже, зменшувати безробіття.

Найбільш організовані загони робітничого класу (ті ж шахтарі) раптом опинилися ніби поза класовою боротьбою - тепер вони працювали не на капіталіста-експлуататора (чим завжди залякували пролетаріат марксисти), а на державу (як це було в СРСР та інших «соціалістичних» країнах). Отже, різко скорочувалася кількість страйків та інших акцій протесту, а також економічні втрати від таких акцій.

Зосередивши в своїх руках 30-40 відсотків національного доходу, держава була вимушена різко збільшити чисельність управлінських структур. Зокрема, з'явилися нові міністерства - праці, постачання, енергетики тощо. Відповідно виросла армія чиновників - у шість разів за період з 1914 по 1954 pp. Кошти на викуп підприємств та утримання розбухлого чиновницького апарату держава мусила вишукувати шляхом різкого збільшення податкового тиску на усі категорії населення, включаючи пролетаріат. У лейбористській Англії робітники опинилися у великому програші. їхня заробітна плата була заморожена, а ріст податків (на націоналізацію) та інфляція призвели до того, що фактичні доходи робітників у 1951 р. скоротилися на 20 відсотків порівняно з періодом, коли при владі перебували консерватори.

На виборах 1951 р. перемогли консерватори, після чого обидві провідні політичні партії поперемінно перемагали на виборах 50-70-х років. Програма лейбористської націоналізації, активно розпочата у другій половині 40-х років, була спершу згорнута, а згодом, уже за прем'єрства М. Тетчер, розпочалася денаціоналізація.

Цікаво, що подібний феномен пережили більшою чи меншою мірою й інші європейські країни, зокрема Франція, Португалія (після т. зв. «революції гвоздик») тощо. Держава, здійснюючи націоналізацію промисловості, несподівано замість очікуваних прибутків починала зазнавати збитків, протягом лічених років втрачалися позиції на світовому ринку продукції націоналізованих галузей. Так, Англія в 70-х роках ввозила 50% автомобілів, майже 80% холодильників, 70% ЕОМ тощо. Середньо-душові доходи населення вперше за останні сотні років упали нижче від середньоєвропейських.

Причин було три. По-перше, капіталісти тих країн, де уряди надто ревно починали націоналізацію, намагалися не ризикувати і починали вивозити капітал туди, де їх власності поки що нічого не загрожувало. По-друге, високі прямі та непрямі податки не стимулювали розвиток виробництва і споживання всередині самої країни, відбивалися на рівні зайнятості. Нарешті, по-третє, державний сектор капіталістичної економіки не витримував конкуренції з приватним. Ситуація в мініатюрі нагадувала світове змагання двох систем - капіталістичної і соціалістичної. Державним підприємством управляє чиновник, чиє го-

ловне завдання - зберегти посаду. Приватним - менеджер, чиї репутація і доходи прямо залежать від успіху і прибутку. Прорахунки капіталістичного підприємства, його розорення ведуть до поглинання банкрута більш конкурентоспроможною фірмою з ефективнішим управлінням. Втрати державного лягають тягарем на державний бюджет. Стимулювання праці робітника також суттєво відрізняється, причому це стосується як позитивних (преміювання, службовий ріст тощо), так і негативних (загроза безробіття, зниження заробітної плати, неповний робочий день) стимулів.

У перші роки після націоналізації ця різниця, за інерцією, ще незначна, але згодом, коли вимагається модернізація матеріальної бази, часткове чи повне перепрофілювання виробництва, пошук нових джерел сировини та ринків збуту тощо, ситуація починає відрізнятися уже кардинально.

Консервативні уряди, зокрема в 1971-1974 pp., намагалися стримувати вказану загрозливу тенденцію втрати світових позицій колишньої «майстерні світу» з допомогою паліативів. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про обов'язкову реєстрацію профспілок, заборону політичних страйків та страйків, не санкціонованих профспілковими центрами, під загрозою великих штрафів. Тим самим англійським капіталістам пропонувалися дещо сприятливіші умови для розвитку виробництва. Лейбористи пропонували свої, не менш надумані, рецепти оздоровлення економіки. Наприклад, встановлювали «стелю» для росту заробітної плати осіб найманої праці.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. Так, у 1948— 1949 pp. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою (до цього традиційно могли подавати два голоси на виборах до парламенту). В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лордів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за рахунок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права особам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин. Тут бралися до уваги не лише вищі можливості «коммонера» в розробці та прийнятті законів країни у порівняння з «пером», а й те, що лише депутат нижньої палати міг у перспективі очолити уряд країни.

Не вдалося лейбористам у 1968-1969 pp. реформувати палату лордів,

позбавивши представництва в ній тримачів спадкових титулів (крім спадкових лордів в ній були представлені вищі сановники англіканської церкви, а також особи, яким це право надане довічно - але не спадково - королівською владою на знак визнання якихось заслуг перед державою разом з титулом, як, наприклад, Маргарет Тетчер).

Вдруге лейбористи повернулися до цієї ідеї у листопаді 1998 р.

Великобританія у післявоєнні роки стала однією з провідних країн НАТО. Договір про дружбу і співробітництво з СРСР був денонсований Радянським урядом у 1955 р. Англія була і продовжує залишатися ядерною державою. У післявоєнний період її збройні сили були кілька разів задіяні у масштабних військових конфліктах, зокрема в англо-франко-ізраїльській інтервенції проти Єгипту в 1956 р., фолклендській кризі, бомбардуваннях Сербії тощо. Намагання зберегти роль світової держави у післявоєнні роки оберталося для Англії необхідністю підтримання і нарощування військового потенціалу, що лягало додатковим тягарем на її і без того напружений бюджет.

70-ті роки XX ст. стали для Великобританії часом нелегких випробувань, роками пошуку виходу з кризи. Виправляти помилки післявоєнних лейбористських урядів випало прем'єру Маргарет Тетчер (Робіне), внучці шевця і дочці власника бакалійної ятки. Ідеолог «нового торізму» стала прем'єром у віці 54 роки.

У кінці 70-х років за Англією закріпилася репутація «хворої людини Європи». Найнебезпечнішою з хвороб була інфляція, яка сягнула двозначної цифри в річному обчисленні. Лейбористські уряди в 1974-1979 pp. намагалися вирішити проблему двома шляхами: домовитися з профспілками про заморожування заробітної плати та обкласти найбагатших громадян максимально високими податками (82,7 відсотка доходів). Профспілки, які перебували в зеніті своєї могутності, на компроміс не йшли. В свою чергу, підприємці, задушені податками, почали вивіз капіталу за кордон. Довелося брати кредити у МВФ на умовах останнього, що стало відчутним ударом для почуття національної гордості британців.

У 1979 р. консерватори перемогли на виборах до парламенту і сформували власний кабінет міністрів. Спочатку в його складі переважали аристократи (для прикладу, сім міністрів були випускниками престижної приватної школи в Ітоні), але дуже швидко «залізна леді» замінила міністрів-лордів людьми з більш скромним родоводом. Членами кабінету стали син залізничника Сесіл Паркінсон, син дрібного торгівця Норман Теббіт, син годинникаря Кеннет Кларк і така інша публіка. Цьому було своє пояснення - лорди ніби «соромилися» про-

водити в життя ті пункти програми уряду, які вели до погіршення становища народних мас, побоюючись опинитися під вогнем критики охлосу.

Стиль управління нового прем'єра в Англії відразу дістав оцінку «революції місіс Тетчер»: приблизно удвічі було скорочено число засідань кабінету, міністри не наважувалися просити аудієнції у прем'єра, щоб не нарватися на прискіпливий рознос. Основні кроки своєї політики Тетчер здійснювала з допомогою численних спеціальних комітетів, у складі яких працювали особисто віддані їй люди. Тим самим, міністри втратили частину своїх звичних прерогатив та реального впливу в країні. За перші десять років її правління у відставку подали 25 міністрів, причому далеко не всі з власної волі. Програми «старих консерваторів» завжди орієнтувалися на «золоту середину», на поміркованість, на проблеми т. зв. критичних груп населення - безробітних, пенсіонерів, дрібних торгівців під загрозою розорення тощо. Тетчер зробила спробу зупинити хронічну кризу економіки з допомогою монетаризму, скорочення державних витрат, ефективнішого податкообкладання, припинення державного фінансування «хворих качок» (так в Англії називали збиткові підприємства), приватизації раніше націоналізованих галузей промисловості.

«Залізна леді» була переконана, що інфляція становить більшу небезпеку, ніж безробіття, що держава повинна відмовитися від спроб державного регулювання цін і доходів. Уряд не повинен виступати посередником у взаємовідносинах підприємців і профспілок, усе повинно вирішуватися вільним ринком. Держава зводить до мінімуму свої зобов'язання у галузі соціальних програм, освіти, охорони здоров'я.

У перші роки правління «нових торі» безробіття в країні зростало темпами 1,5 тис. чоловік на день, і, врешті, досягнуло 3 (за даними профспілок, навіть 4) млн чол. Були підірвані ті галузі економіки, які колись дали Англії право називатися «майстернею світу»,- сталеливарна, машинобудівна, кораблебудівельна. Цей процес, в окремих випадках, мав незворотний характер. У приватні руки були передані усі державні корпорації: «Брітіш телеком» (зв'язок), «Брітіш гес» (газова промисловість), «Брітіш петролеум» (нафта), сталь, електроенергія, водопостачання, вугільна промисловість. Уперше за свою історію Англія стала більше ввозити, ніж вивозити, а дефіцит зовнішньої торгівлі в 1988 р. склав 13 млрд фунтів стерлінгів.

Ситуація була настільки драматичною, що її можна сміливо порівнювати з країнами СНД 90-х років. Щоправда, на уряд консерваторів спрацювали три позитивні обставини. Перша - успішно виграний

конфлікт з Аргентиною навколо Фолклендських (Мальвінських) островів. 440 британських десантників розправилися з 1200 аргентинських коммандос. Спалах патріотичних настроїв у країні дозволив М. Тетчер виграти вибори і подовжити своє перебування при владі. Друга - віднайдення величезних запасів нафти в Північному морі (річний видобуток вийшов на 90 млн тонн), що дозволило з імпортера перетворитися на експортера, державні прибутки від нафти сягнули 10 млрд ф. ст. на рік. Третя - незворушність і витримка прем'єра в затяжному конфлікті 1984-1985 pp. із страйкуючими шахтарями. Уряд свідомо йшов на цей конфлікт, тричі - у 1980, 1982, 1984 рр.-приймаючи закони, що суттєво урізали права профспілок. Так, були оголошені незаконними страйки солідарності, за проведення яких загрожували мільйонні штрафи. Рік боротьби з страйкуючими шахтарями, що принесло навіть людські жертви, завершився перемогою Тетчер. Відтак уряд зумів добитися того, що енергетики, комунальні службовці та інші профспілки відмовилися від страйків як засобів досягнення поставлених цілей. Страйковий рух перестав бути глобальною загрозою для економіки, як тільки профспілки переконалися в безплідності страйків. Вдалося збити інфляцію, щоправда, не до нуля, як передбачалося. Але 4-6 відсотків річних порівняно з колишніми 10-16 були успіхом.

Починаючи з 1981 р. темпи економічного росту були вищими, ніж у європейських сусідів {Ъ,2-А,А відсотки в рік, що навіть перевищувало найбільш оптимістичні прогнози).

Електорат Тетчер становили власники. За 80-ті роки відсоток домовласників в країні виріс з 52 до 66. З мільйона тих, хто викупив муніципальні будинки, 44 відсотки становили кваліфіковані робітники. Якщо в 1979 р. тримачами акцій були 7 відсотків виборців, то в 1987 p.-усі 19.

Ідеалізувати роки правління Тетчер не доводиться. Так, в 1987 р. за межею бідності проживали 8 млн чол., або 17 відсотків населення -на третину більше, ніж в 1979 р. В особливо складному становищі опинилися 7 млн англійських пенсіонерів. Цікаво, що витрати на урядовий апарат не лише не скоротилися, але й зросли - до 4,9 млн ф. ст. в рік. Уперше в історії країни утримання глави уряду обходилося дорожче, ніж королівська сім'я з її палацами і замками. Коли прем'єра почали звинувачувати, що вона добилася близькосхідних підрядів на будівельні роботи для компанії, де її син Марк володіє крупним пакетом акцій, «залізна леді» заявила, що... пишається своєю допомогою вітчизняній економіці. Тетчер не приховувала свого прохолодного ставлення до об'єднання Німеччини, не виключала можливості засто-

сування ядерної зброї у конфлікті з Аргентиною, скептично ставилася до ідеї спільної європейської валюти - ЕКЮ. Доходи середнього англійця, хоч і виросли за роки її правління, усе ж залишалися удвічі меншими, ніж доходи «бундеснімця».

Врешті настав момент, коли Маргарет Тетчер змусили піти у відставку, її наступник Джон Мейджор був компромісною фігурою, яка мала продовжити лінію консерваторів уже без «залізної леді».

У нове, третє тисячоліття Англія входить з новим лейбористським урядом Тоні Блера. Наприкінці 1998 р. лейбористи оприлюднили програму модернізації суспільства. Найбільш сенсаційною стала спроба реорганізувати палату лордів. Сьогодні вона складається з носіїв титулів перів та 500 пожиттєвих членів. Після реформи в палаті лордів мають залишитися лише призначені члени, місце у спадок передаватися уже не буде. Виконали лейбористи й іншу передвиборну обіцянку - скликати представницькі законодавчі органи Шотландії та Уельсу. У відання цих органів народного представництва передаються питання судочинства, освіти, охорони здоров'я та збору податків, хоча загальне визначення напрямів економічної, військової та зовнішньої політики залишається прерогативою парламенту, який засідає у Вест-мінстері.

У травні 1999 р. вперше з 1707 р. відбулося скликання шотландського парламенту. Тоді ж відбулися вибори до парламенту Уельсу, який раніше взагалі ніколи не скликався. І якщо на виборах до уельського парламенту впевнену перемогу здобули лейбористи, то в шотландському парламенті другу за чисельністю фракцію склала Національна партія Шотландії (37 мандатів із загального числа 129 місць), яка виступає за відокремлення і утворення самостійної держави.

Основні аргументи сепаратистів базуються на можливості відокремленого користування нафтовими родовищами Північного моря, що має відразу різко підвищити рівень життя населення незалежної Шотландії порівняно із загальнобританським. В уельському парламенті націоналістична партія «Плед Симру» має 17 місць з 60, що також може служити ознакою популярності сепаратистських настроїв. Починає зсуватися з мертвої точки питання про Ольстер. У 1998 р. була підписана низка угод з представниками ірландської католицької опозиції, випущені з в'язниць бойовики терористичної Ірландської Республіканської Армії (ІРА).

Лауреатами Нобелівської премії миру того року стали лідери пів-нічноірландських католиків Джон Х'юм та тамтешніх протестантів Девід Трімбл.

Песимісти сьогодні стверджують, що можливий розпад Велико-

британії на кілька дрібних держав за зразком колишнього СРСР. Нарешті, після трагічної загибелі леді Ді (розведеної дружини на-слідного принца Чарльза) якийсь час точилися розмови про ліквідацію інституту монархії чи, принаймні, про дуже серйозне скорочення державних витрат на утримання королівського дому.

Цікавим видається і той факт, що Тоні Блер здобував освіту в аристократичних приватних навчальних закладах. Тим самим, услід за прикладом дочки бакалійника Тетчер, лейбористський прем'єр сам ніби руйнує традиційні уявлення про соціальну базу двох провідних партій Великобританії.

Четверта та П'ята республіки у Франції

6 червня 1944 р. розпочалася операція вторгнення армії союзників в окуповану гітлерівцями Францію. Був сформований тимчасовий уряд країни на чолі з генералом де Голлем. До цього уряду вперше в історії Франції увійшли комуністи. Сам де Голль наприкінці 1944 р. відвідав з офіційним візитом Москву, намагаючись знайти порозуміння з радянським диктатором Сталіним. Ганебна поразка Франції у 1940 р., кількарічне вимушене перебування де Голля та інших політичних емігрантів у Лондоні під крилом британського уряду змушували нові власті країни дещо ревниво ставитися до своїх західних союзників, протистояти посиленню англо-американських впливів у зовнішній та внутрішній політиці післявоєнної Франції. Окрім цього, лівим тенденціям у розвитку країни певний час сприяв авторитет ФКП - «партії розстріляних», яка винесла на своїх плечах організацію антифашистського опору в найтяжчі перші роки гітлерівської окупації.

У жовтні 1945 р. відбувся референдум з приводу подальшої долі країни. 18 млн виборців (з 19) висловилися за скликання установчих зборів та прийняття нової конституції. Вибори 1946 р. принесли комуністам 5 млн голосів і найбільшу кількість депутатських мандатів -151. Народно-республіканський рух та соціалісти зібрали по 4,5 млн. В результаті компромісу цих трьох партій був складений остаточний проект конституції (після того, як перший, складений самими комуністами, був відхилений голосуванням в Установчих зборах).

Конституцію затвердив референдум 13 жовтня 1946 р. Це - дата народження т. зв. Четвертої республіки (1946-1958 pp.). «Декларація прав людини і громадянина» увійшла в текст Конституції з доповненнями, продиктованими часом: право на організацію професійних спілок та на проведення страйків, право на працю, рівноправ'я чоловіків і жінок, безоплатна світська освіта, державне регулювання

монополістичної економіки, заборона дискримінації за расовими, політичними та релігійними ознаками тощо. Конституція проголосила відмову від наступальної війни та допустимість націоналізації підприємств, що мають суспільне значення.

Виборчий закон вводив пропорційне представництво (депутатські місця, відведені на виборчий округ, ділилися між політичними партіями відповідно до числа поданих голосів). Парламент був двопалатний. Верхня палата - Рада республіки з правом рекомендації поправок до схваленого законопроекту, та нижня - Національні збори. У компетенції нижньої палати перебувало прийняття поправок до Конституції і законів Франції, затвердження бюджету, оголошення стану війни, ратифікація найважливіших міждержавних договорів. Уряд був відповідальний лише перед Національними зборами.

Вводилася посада президента, якого обирали на 7 років. Влада його була обмежена контрасигнатурою прем'єра чи відповідного міністра, аналогічно дублювалися відповідними відомствами його рішення з питань помилування, кадрових призначень тощо. Такі обмеження були введені з огляду на фігуру де Голля, найавторитетнішого на той час політика країни. Амбітний генерал з погордою відкинув пропозиції балотуватися на цей чисто номінальний пост.

Під тиском комуністів у Франції розпочалася націоналізація промисловості, зокрема заводів «Рено», авіакомпаній, електроенергетики, найкрупніших банків - тобто процеси, дуже схожі на ті, що мали місце в цей час на Британських островах.

У 1947 р. комуністи були виключені з уряду, оскільки їхня партія, всупереч позиції інших партій урядової коаліції, підтримала страйк робітників «Рено». Того ж року був прийнятий закон «Про захист республіки і свободи праці», який дозволяв за певних умов ув'язнювати організаторів і активних учасників страйків. Тим самим розпочався наступ на Конституцію 1946 p., яка, зокрема, гарантувала право на страйк. 26 липня 1948 р. Франція увійшла до НАТО (395 депутатів Національних зборів - за, 189 - проти).

В 1951 р. була введена мажоритарна система виборів до Національних зборів. Партія або блок, які зібрали більше половини голосів виборців округу, отримували усі мандати, відведені на цей округ. Комуністи відразу ж втратили близько 80 місць у Національних зборах та левову частку свого впливу на політику країни. І навпаки - гол-лістська РПФ опинилася у виграші. Так, на виборах 1951 р. комуністи зібрали 5038 тис. голосів і отримали 103 місця в Національних зборах, РПФ з 4134 тис. голосів мала 118 мандатів.

Економічне піднесення 1952-1957 pp. супроводжувалося невдача-

ми на міжнародній арені. В 1954 р. Франція була вимушена вивести свої війська з В'єтнаму. Того ж року розпочалася війна в Алжирі проти місцевих повстанців-арабів. Суспільство ніби розкололося на тих, хто наполягав на необхідності за будь-яку ціну вберегти колоніальну імперію, та на прихильників демократичного вирішення національного питання. Дане протистояння поставило Францію на грань громадянської війни. До речі, Франція була єдиною світовою державою, яка не припиняла воювати протягом 23 років (1939-1962 pp.). Збройні сили країни зросли у 1950-1957 pp. з 242 тис. до 1044 тис. чол. Армія, перетворившись на самостійну політичну силу, почала виходити з-під контролю.

В цій ситуації буржуазні партії висловилися за скасування Конституції 1946 р. 1 липня 1958 р. генералу де Голлю парламентом були надані надзвичайні повноваження. А уже 28 вересня того ж року референдум схвалив Конституцію П'ятої республіки. В метрополії «за» висловилися 17,7 млн чол. або 79,2% учасників.

Згідно з цією Конституцією, президент республіки зосереджує в своїх руках найважливіші важелі влади. Він невідповідальний ні перед виборцями, ні перед парламентом (йому неможливо оголосити імпічмент). Президент може на свій розсуд розпустити Національні збори та Сенат. Президент головує на засіданнях уряду, призначає та зміщує міністрів. Двопалатний парламент обирається на основі мажоритарної системи (нижня палата) на 5 років. 283 члени верхньої палати (Сенату) обираються колегією виборців з числа генеральних та муніципальних радників та з 490 депутатів Національних зборів. Згідно з Конституцією Національні збори можуть відмовити у довір'ї уряду лише абсолютною більшістю голосів. Голоси відсутніх та тих, хто утримався, додаються до тих, що голосують за довіру.

Після заколоту генералів в Алжирі (квітень - вересень 1961 р.) референдум 28 жовтня 1962 р. вніс у конституцію держави нову поправку. Відтепер, згідно зі ст. 16, президент отримував змогу узяти в свої руки усю повноту влади, якщо під загрозою опинилися «незалежність нації, цілісність її території чи виконання міжнародних зобов'язань». Єдине обмеження - неможливість розпуску за таких умов Національних зборів.

Конституція 1958 р. дозволила заморським територіям і колоніям самостійно вирішити питання свого державного статусу. Схвалення населенням Конституції означало збереження даної колонії у складі Франції на правах «заморської території», несхвалення - відповідно вихід з імперії з перспективою проголошення незалежності. Наданою можливістю майже негайно скористалися усі африканські колонії.

Так, у Гвінеї за незалежність висловилися 97 відсотків виборців. В 1960 р. незалежними стали Того, Камерун, Конго, Центральноафриканська Республіка, Чад, Габон, Мавританія. Алжир, де з 9 млн населення 1 млн становили французи, став незалежним після референдуму 1962 р. Метрополія першою визнала результати референдуму.

Франція за де Голля проводила більш самостійну зовнішню політику. Країна, зокрема, вийшла з військової організації блоку НАТО, у 1963 р. відмовилася приєднатися до тристороннього американо-радянсько-англійського договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах. Франція в січні 1969 р. першою серед капіталістичних держав визнала уряд комуністичного Китаю (інші ще кілька років визнавали лише чанкайшістський уряд Тайваню як представника усього Китаю). У галузі внутрішньої політики уряд де Голля орієнтувався на модернізацію економіки та встановлення класового співробітництва засобами державного регулювання. Життєвий рівень французів у 1958-1968 pp. зріс на 38%. Щоправда, за цей же час прямі податки і акцизи виросли на 220 млрд франків, було скасовано бюджетні дотації на хліб, молоко, вино, тютюн, підвищилися тарифи на газ, електроенергію, вугілля. Антистрайковий закон 17 червня 1963 р. зобов'язував організаторів страйку повідомляти підприємців за п'ять днів до його початку.

Відносно спокійне правління де Голля було перерване раптовою кризою в травні - червні 1968 р. Ще в березні студенти почали вимагати підвищення стипендій на 15%. 6 травня поліція почала приступом брати студентські барикади, цього дня з обох сторін було близько тисячі поранених. 13 травня розпочався загальний страйк, того ж дня відбулася 600-тисячна демонстрація в Парижі. Де Голль передав на розгляд загальнонародного референдуму свій проект реформи державного управління, але 53,17% виборців висловилися проти. Президент пішов у відставку і невдовзі помер.

Після добровільної відставки де Голля президентами країни обиралися праві Ж. Помпіду (помер у 1974 р.) та Ж. д'Естен. Вони відійшли від де голлівської ідеї «третього шляху», тобто розвитку Франції дещо у розріз із США та його союзниками по НАТО,- з одного боку, та СРСР і країнами народної демократії,- з іншого. У 1972 р. Франція вступила до ЄЕС, поліпшилися відносини з Англією.

У 1981 р. на пост президента Франції був обраний 65-річний представник Французької соціалістичної партії (ФСП) Франсуа Міттеран. Цікаво, що сама ФСП була створена тільки в 1971 р. на з'їзді кількох лівих груп. А уже в 1972 р. лідер цієї партії Міттеран став головою Соціалістичного Інтернаціоналу. На виборах 1974 р. він зібрав 49%

голосів виборців за рахунок блоку з комуністами. Друга спроба виявилася більш вдалою. Міттеран добровільно ділив владу з прем'єр-міністром, з парламентом та з Державною Радою, а при де Голлі ці три інститути влади майже не мали самостійного значення. Журналісти навіть назвали його президентство П'ятою з половиною республікою, натякаючи на принципову відмінність державного управління від де голлівської схеми.

Вперше в історії П'ятої республіки до уряду увійшли комуністи (4 міністерських пости). Курс зовнішньої і внутрішньої політики цього президента був розрахований на побудову міцної держави засобами масштабних суспільних реформ, а також розвитку самоуправління і децентралізації (закон про децентралізацію місцевого управління, прийнятий у січні 1982 p., скасував створену ще Наполеоном систему).

Підтримував президент-соціаліст і курс на європейську інтеграцію -економічну і політичну.

В перші місяці своєї діяльності президент активно підтримував етатистів - прихильників націоналізації великих монополій та розвитку державного сектора економіки. Етатисти отримали ключові міністерські пости і змогу реалізації своїх концепцій через апарат держави. Зокрема, закон про встановлення державного контролю над певними галузями економіки (1982 р.) передбачав націоналізацію п'яти промислових корпорацій, двох фінансово-промислових угруповань та 39 приватних банків. На націоналізованих підприємствах Франції було зайнято близько чверті усіх промислових робітників.

Ці кроки президента не пройшли непоміченими в СРСР, обрання лівого кандидата на найвищий пост Французької республіки розцінювалося як черговий доказ реалізації «марксистсько-ленінської програми революційного оновлення світу». Однак політика націоналізації економіки, здійснювана у 1981-1982 pp., одразу наштовхнулася на різку протидію з боку транснаціональних корпорацій (ТНК). Одночасно виявилися слабкі сторони функціонування держсектора економіки, особливо в тому, що стосувалося опанування і запровадження у виробництво новітніх технологій. Франція почала стрімко втрачати зовнішні ринки, а націоналізовані підприємства - заплановані прибутки. З причини недостатності потрібних коштів загальмували соціальні програми, сповільнився ріст зайнятості. У опозицію до президента почали переходити профспілки.

Уже в березні - червні 1984 р. (тобто на третьому році свого перебування при владі) президент Міттеран здійснює кардинальний поворот в галузі внутрішньої політики. Він відмовляється від ідеї націоналізації промисловості та усіх спроб створення монопольно-

державної системи освіти і охорони здоровая. У відповідь з його уряду виходять комуністи, а в самій ФСП наростає протистояння між правими і лівими.

Проводити денаціоналізацію руками ФСП президент не міг і не хотів. Уряд очолили праві, що також було незвичним для П'ятої республіки, де, згідно з Конституцією, саме президент призначає і зміщує міністрів. У жовтні 1984 р. в приватній розмові з другом Міттеран песимістично заявив: «Через пару місяців зі мною буде покінче-но». Проводив президент й інші історичні паралелі: ліві у Франції з 1789 р. перебували при владі усього чотири рази - в 1848 р. чотири місяці, в 1871 р. два місяці і тільки в Парижі, в 1936 р. один рік, і з 1981 р.-«так довго».

Дата добавления: 2015-05-23