Альтернативні моделі державно-правового розвитку

Тема 21

Тема цікава, у першу чергу, тим, що з'ясовує питання: як намагалися розв'язувати свої проблеми держави, так би мовити, другого ешелону. На фоні протистояння двох світових наддержав - СРСР та США - інші державно-правові моделі ніби відступали у тінь. Втім, саме Швеція у 70-80-х роках, тобто у апогеї згаданого протистояння, досягла найвищої у світі якості життя. Маючи відносно несприятливі природно-кліматичні умови, бідні північні ґрунти, ця держава, з її оригінальною державно-правовою моделлю, зуміла випередити визнаних лідерів.

Досвід європейських країн «народної демократії» цікавий уже тим, що за якихось півтора десятиріччя вони зуміли повністю розпрощатися з комуністичною спадщиною і увійти до структур НАТО і Європейського Співтовариства - шлях, який, сподіваємося, Україні ще належить пройти у майбутньому. Проте згадані процеси мали і свою тіньову сторону -значна частина національних багатств та виробничих потужностей цих країн була на пні скуплена іноземним капіталом, що негативно сприймалося і сприймається суспільною думкою згаданих держав.

Комуністичний Китай у 80-х роках минулого століття також став на шлях фактичного демонтажу державно-капіталістичного «соціалізму». Зумівши досягнути високих темпів економічного розвитку, залучивши серйозні зарубіжні капіталовкладення, власті цієї країни, однак, зуміли зберегти національний характер власної економіки, а отже, і економічну самостійність держави.

Можна з упевненістю сказати, що розглянуті у даній темі питання становлять особливий інтерес для українського читача.

Світове змагання двох систем - капіталістичної і соціалістичної, всупереч прогнозам Маркса, завершилося політичним крахом останньої. Однак говорити про те, що все в соціалізмі було неправильним і нелогічним, не доводиться. Тривалий час на Заході популярною була теорія конвергенції, тобто зближення двох соціальних систем - при збереженні переваг кожної системи і подоланні недоліків. Було б цікаво простежити цю конвергенцію в дії - форми і наслідки - на прикладі не флагманів капіталізму і соціалізму (відповідно - США і СРСР), а тих держав, що стояли дещо осторонь.

Європейські держави «народної демократії»

Союзники з антигітлерівської коаліції сформулювали своє бачення післявоєнного світу у Атлантичній хартії. Цей документ було схвалено президентом США Рузвельтом та прем'єром Англії Черчіллем 14 серпня 1941 р. У вересні того ж року до нього приєднався СРСР (з обмовками, що дозволяли в майбутньому відстоювати територіальні надбання 1939-1940 pp.) та емігрантські уряди окупованих Гітле-ром країн Європи. Атлантична хартія зобов'язувала її учасників не прагнути до територіальних надбань в ході цієї війни та поважати право усіх народів обирати свою власну форму правління. Насправді ж, післявоєнні європейські кордони та політичні режими були, швидше, результатом балансу сил, що склався на той час. Військова могутність та міжнародний авторитет СРСР дозволили йому перекроїти на свій огляд кордони Східної Європи, утвердити дружні режими в сусідніх країнах і нав'язати цим країнам прорадянську внут-

рішню і зовнішню політику. Водночас, СРСР практично не втручався у справи тих країн, які потрапили до західної зони впливу - Туреччини, Греції, Італії та ін., незважаючи на те, що в деяких з них діяли потужні комуністичні партії з власними військовими формуваннями.

У липні 1944 р. у звільненому радянськими військами польському м. Хелм самопроголосився Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ) ~ маріонетковий прорадянський уряд Польщі. В маніфесті цього Комітету вперше був використаний термін «народно-демократична держава». Пізніше, в першій післявоєнній польській Конституції 1952 p., політичний режим в країні дістав назву держави «народної демократії». І лише в Конституції 1976 р. було, нарешті, записано, що «ПНР є соціалістичною державою». В період, кінець 40-х - середина 70-х років - (аж до отримання «соціалістичних» Конституцій) державами народної демократії називали себе європейські сателіти СРСР - Польща, НДР, Чехословаччина, Болгарія, Румунія, Угорщина та деякий час Албанія. За формою державного устрою це були республіки. В Румунії та Болгарії якийсь час ще зберігалися формально монархії, а румунський король був навіть одним з небагатьох іноземців, нагороджених найвищим радянським військовим орденом «Перемоги».

Якщо говорити про суттєві відмінності «народних демократій» від класичного радянського зразка, то їх було небагато, але мали вони досить суттєвий характер.

По-перше, допускалася багатопартійність. Щоправда, партії селян, дрібної буржуазії та інтелігенції не були масовими. їх «добровільно» втягували в блоки з правлячими комуністичними партіями.

По-друге, в деяких країнах зберігалася приватна власність на землю, а кооперативно-колгоспне будівництво не мало брутально-примусового характеру, як у СРСР. У ПНР, наприклад, колективізація у сільському господарстві так ніколи навіть і не розпочиналася.

По-третє, в обмежених масштабах допускалася приватна власність на засоби виробництва та нерухомість. Скажімо, в Німецькій Демократичній Республіці приватному власникові міг належати будинок з десятком чи більше квартир, населених жильцями. Але такий власник мусив самостійно підтримувати житло в робочому стані, сплачувати податки та утримувати квартирну плату на рівні ставок державних житлових помешкань. По суті, він ставав заручником своєї власності і часто писав добровільну відмову від неї на користь держави за чисто символічну компенсацію. У приватних руках угорців, поляків, чехів, словаків, східних німців могли перебувати невеликі ресторани, пансіонати відпочинку, зубопротезні кабінети, ремісничі майстерні тощо.

По-четверте, «залізна завіса», характерна для СРСР ще навіть в середині 80-х років, для східноєвропейських мешканців соцтабору була більш прозорою, найактивніші навіть могли виїжджати на заробітки до розвинутих капіталістичних країн. Менші обмеження накладалися і на туристичні, наукові, господарські контакти.

По-п'яте, більш вільно почувала себе церква, переслідування якої ніколи не набирало характеру масових кампаній.

Особливо відчутною стала ця різниця після XX з'їзду КПРС (1956 p.), коли у країнах Східної Європи розпочалася демонтація сталінських режимів - Ракоші в Угорщині, Червенкова в Болгарії і т. д. Разом з тим радянський контроль над цими країнами існував завжди -радянська військова, економічна, дипломатична підтримка дозволяла легко вирішувати численні внутрішні проблеми, наприклад, дешевої сировини та енергоносіїв, збуту власної сільськогосподарської та промислової продукції невисокої якості тощо. Пряник у критичній ситуації легко замінювався на кийок - двічі війська Варшавського Договору приходили на виручку прорадянським маріонетковим клікам, що зверталися за «допомогою» проти антикомуністичної контрреволюції- у 1956 р. в Угорщині та у 1968 р.- в Чехословаччині. Тільки введення генералом Ярузельським військового становища у грудні 1979 р. дозволило Польщі уникнути такої ж інтервенції (на ній, зокрема, наполягав румунський диктатор Чаушеску). Зрозуміло, що даний підхід вимушував уряди народно-демократичних країн часто приймати такі політичні рішення, що йшли в розріз з національними інтересами. Прикладом можуть служити солідарний розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем, бойкот Олімпіади 1984 р. в США (утримувалася лише Румунія) та тому подібні демарші.

Намагання вирватися з-під радянської опіки відразу оберталося значними проблемами - пропагандистська кампанія, розрив налагоджених економічних зв'язків, відмова поставляти озброєння та комплектуючі до нього, що вело до необхідності радикального переозброєння. Але деякі політичні лідери свідомо йшли на ці кроки^

Першою, ще в кінці 40-х років, відкололася Югославія. Йосип Броз Тіто, керівник СФРЮ, не задумуючись використовував сталінські методи для боротьби з власною прорадянською опозицією - тисячі колишніх соратників були кинуті у концтабори. Але збудована у цій країні модель «соціалізму» різко відрізнялася не лише від радянського зразка, але й від народно-демократичного аналогу. Основна відмінність полягала у тому, що підприємства передавалися у власність та управління трудових колективів. Самі робітники власною працею могли довести свій завод чи фабрику до процвітання чи до

банкрутства. Відповідно і економічна стимуляція їхньої праці коливалася у широкому діапазоні. Держава заохочувала трудову еміграцію -зароблені в Італії чи ФРН гроші живили економіку країни: щось емігрант пересилав на прожиток сім'ї, щось вкладав у будівництво та сферу обслуговування, повернувшись додому із заробітків.

Цікаво, що у військовій галузі СФРЮ співробітничала з США та НАТО. В Югославії була збудована відносно ефективна економіка, високі прибутки приносив міжнародний туризм. Після смерті Й. Тіто в країні розпочалося відродження національних рухів, жорстоко придушуваних колишнім керівником держави, до речі, хорватом за національністю.

Зрештою країна розпалася на окремі суб'єкти міжнародного права -Словенію (найрозвиненішу), Хорватію, Македонію, Боснію і Герцеговину. Назва Югославія збереглася за федерацією Сербії і Чорногорії. У цій останній обидва суб'єкти федерації зберігають високий ступінь автономії, обирають власні парламенти та формують уряди.

Після початку кампанії «критики культу особи» в СРСР про свою особливу позицію оголосила Албанія. У 1968 р. після інтервенції ОВД в Чехословаччині Албанія заявила про свій вихід з цієї організації. Надалі Албанія, керована Енвером Ходжа та Мехметом Шеху, перебудовує свій зовнішньополітичний курс на соціалістичний Китай. В країні зберігатиметься класичний «сталінський» соціалізм. Албанія постійно готуватиметься до війни з іноземними загарбниками. Зрештою ця європейська країна ортодоксального комунізму на рубежі 90-х років опиниться в такій глибокій економічній прірві, що мало чим відрізнятиметься від слаборозвинутих країн Африки чи Азії. Албанія може слугувати своєрідною ілюстрацією того, що значить будувати соціалізм з опорою на власні сили і без багатих природних ресурсів СРСР - економічний результат самоізоляції та придушення приватної ініціативи був жахливим.

Свій особливий курс стосовно Радянського Союзу в Європі мала і Румунська Соціалістична Республіка під проводом Ніколає Чау-шеску.

Провал горбачовської «перебудови» в СРСР означав крах прора-дянських режимів в країнах Східної Європи. В одних випадках зміни мали характер «оксамитової революції», як це було в Чехословаччині, в інших - була пролита кров тисяч людей (Румунія). В жодній з європейських країн соціалізм не зберігся, що загалом було невипадковим. Економічне змагання ринкової та планової економіки демонструвало переваги капіталізму в сфері матеріального життя: ефективніше виробництво, економія ресурсів, швидше впровадження досягнень НТР,

вищий життєвий рівень, якісніші товари, житло і медичне обслуговування тощо.

Розгорнута адміністрацією американського президента Р. Рейгана кампанія «захисту прав людини» несла в собі раціональне зерно - соціалізм не зумів забезпечити своїм громадянам реальні демократичні свободи слова, друку, зібрань. Негаразди в економіці вимушували закривати рот критиці, боротися з політичними опонентами не силою переконань, а засобами терору.

Після 1990 р. усі європейські постсоціалістичні країни пішли на масштабні економічні та демократичні реформи, що означали фактичний демонтаж «соціалізму». В різних державах цей процес йшов з різною швидкістю, але генеральний напрямок був очевидним. На прикладі Угорщини можна простежити деякі загальні закономірності (ця країна уже практично пройшла шлях перебудови економіки та соціальної політики, вступила до НАТО та прагне стати членом Європейського співтовариства). Наперших демократичних виборах 1990 р. у цій країні закономірно перемогли демократичні партії. Вони зуміли поламати стару систему, але далі творча робота залишала бажати кращого. Економіка звикла орієнтуватися на загалом невисокі вимоги радянського ринку та необмежені енергетичні ресурси СРСР, якість продукції була загалом неконкурентоспроможною, ціна - невідповідною. Розвал економіки вдалося зупинити вже у 1993 p., коли уперше був досягнутий навіть деякий приріст ВВП. Але кожний процент цього приросту збільшував зовнішній борг на 500 млн доларів. Тобто успіх досягався не на власній основі, а залученням іноземного капіталу.

На других демократичних виборах 1994 р. демократи з тріском програли соціалістам. Незважаючи на те, що соціалісти були політичними спадкоємцями ВСРП, партією в цілому керували прагматики. Вони розуміли, що повернення до планової економіки неможливе, тому були вимушені будувати інфраструктуру капіталізму. По-перше, уже в 1998 р. була завершена тотальна денаціоналізація, включаючи стратегічні об'єкти економіки. Приватизація проходила в першу чергу завдяки іноземному капіталу. По-друге, був здійснений остаточний -без будь-яких винятків - перехід від планового господарства до ринкової економіки. По-третє, в житті країни багатопартійність стала реальністю. Різниця економічних інтересів породжує різницю інтересів політичних. Із становленням нової економіки політичні партії перетворилися зі своєрідних клубів за інтересами в організовані структури з налагодженими джерелами самофінансування та відпрацьованими навиками лобіювання своїх програмних цілей та тактичних завдань.

По-четверте, була проведена переорієнтація щодо політичного напрямку зі Сходу на Захід. Угорщина вступила у НАТО, намагалася стати повноправним членом Європейського співтовариства.

Здійснення цих завдань пов'язано з перебудовою національного законодавства з метою його уніфікації з європейськими стандартами. Соціалістичний уряд був вимушений власними руками демонтувати усю соціальну сферу: скасувати безплатне навчання, охорону здоров'я, скоротити соціальні виплати тощо. Були суттєво скорочені державні витрати. Серед надзвичайних заходів уряду відзначимо введення 8-відсоткового мита на всі ввізні товари, крім енергоносіїв, а також запровадження щомісячної планової девальвації національної валюти. Уже в 1997 р. Угорщина забезпечила собі 4,5% росту ВВП. Однак подібно до своїх попередників-демократів, уряд досягнув цього показника за рахунок створення привабливих умов для іноземного капіталу. З п'ятдесяти найбільших світових ТИК на угорському ринку присутні 47. Заводи і фабрики належать переважно іноземному капіталу, якого приваблюють кваліфікація і відносна дешевизна робочої сили, вигідне географічне розташування Угорщини, політична стабільність. З іншого боку, усі ці підприємства забезпечують роботою угорських громадян та вносять відчислення до національного бюджету.

Психологічний дискомфорт рядового угорця, на чиїх очах загальнодержавна соціалістична власність була розкуплена іноземцями, мав вирішальне значення для результатів останніх парламентських виборів (травень 1998 p.). Успіху добилися ті політичні сили, які обіцяли підтримку національного капіталу та національного виробника. До влади дещо несподівано прийшла коаліція з п'яти правих партій, в якій провідну роль посідає партія, створена на початку 90-х років студентами, т. зв. Партія Молодих Демократів (ПМД).

Парадоксально, але соціалісти, які зуміли врятувати економіку Угорщини від розвалу, забезпечили країні відносно стабільні позиції в Європі та світі, а її населенню - пристойний життєвий рівень, ці вибори програли. Але різкого перегляду орієнтирів у внутрішній та зовнішній політиці не відбулося, мова йде швидше про якісь тактичні зміни і ходи. Нова влада розуміє, що іноземний капітал швидко покидає ті країни, де для нього погіршуються умови функціонування.

Загалом можна констатувати, що соціалістичний експеримент не вдався не лише в СРСР, де правляча комуністична партія була обтя-жена важкою історичною спадщиною (голодомор, Великий терор 1937-1938 pp., депортації населення, ГУЛАГ тощо). Навіть там, де

правлячі партії комуністів не мали на своїй совісті неоголошеної війни проти власного народу, де допускався певний плюралізм економічного і, навіть, політичного життя, де «завоювання соціалізму» були найвагомішими (в НДР молода сім'я в день одруження отримувала ключі від однокімнатної квартири), протягом якихось одного - двох років відбулись безповоротні зміни.

Китайська Народна Республіка

Перемога СРСР над фашистською Німеччиною та її союзниками змінила баланс сил не лише в Європі, але й на Далекому Сході. Дотримуючись Ялтинських угод 1945 p., Радянський Союз «не пізніше як через три місяці після завершення військових дій в Європі» вступив у війну проти Японії (остання з грудня 1941 р. воювала проти СІЛА). Після розгрому майже мільйонної Кваньтунської армії СРСР охоче поділився трофейною зброєю з китайськими комуністами. На кінець 1945 р. під контролем китайської компартії (КПК) перебувала територія Північного Китаю з населенням в 1 млн чол. Користуючись відвертою слабкістю центрального китайського уряду, а також початком «холодної війни» в стані колишніх союзників з антигітлерівської коаліції, влітку 1947 р. Народно-визвольна армія Китаю перейшла у наступ. Союзником компартії виступили розкольники з правлячої партії гоміндану (т. зв. Революційний гоміндан), а також нечисленної Демократичної ліги.

Підтримку китайським комуністам надавав Радянський Союз, гомінданівському уряду Чан Кайші - Сполучені Штати Америки. Після двох років запеклих боїв в континентальному Китаї гомінданівська армія зазнала поразки.

1 жовтня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку. Під контролем колишнього уряду залишався великий острів Тайвань. Символіка нового китайського прапора - одна велика і чотири маленьких зірочки на червоному тлі (за задумом) мала означати єдність чотирьох класів - робітничого, селянства, ремісників та патріотичної буржуазії.

Програма нового уряду проголошувала швидше демократичні, ніж чисто комуністичні завдання і цілі: звільнення Китаю з-під гніту ко-лоніалістів, індустріалізація країни, розвиток державної і кооперативної власності за одночасної підтримки національно-патріотичної буржуазії. В межах цієї демократичної програми в 1950 р. був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував феодальне землеволодіння. Приблизно тоді ж була здійснена націоналізація банків та

великої промисловості. В 1954 р. вступила у дію Конституція КНР (згодом вона була замінена на Конституцію 1975 p.).

Поступальний розвиток Китаю в 1958 р. був перерваний кампанією «трьох червоних знамен». Під ними розумілися «великий стрибок уперед», «народні комуни», «культурна революція». Висунуте гасло «Три роки впертої праці - десять тисяч років процвітання» обернувся нечуваною авантюрою в економіці. Так, у відповідь на поставлене завдання - випередити США з виробництва чавуну - мало не в кожному дворі були збудовані примітивні плавильні печі в півтора метри висотою, що виплавляли неякісний чавун. З метою збільшення врожаю винищувалися горобці, уночі посіви рису освітлювалися електричними лампами тощо. Наслідок - відомий. Промислове виробництво у 1962 p., порівняно з 1960 p., скоротилося майже удвічі, збір зерна упав нижче рівня 1952 р. Провал авантюристичних починань поставив під загрозу особистий авторитет Голови КНР Мао Цзедуна.

З метою збереження своєї влади в 1966 р. Мао висуває гасло «Вогонь по штабах». Починається культурна революція (1966-1976). Головними ворогами нації оголосили заступника голови КПК, Голову КНР Лю Шаоци та члена Політбюро Ден Сяопіна. З легкої руки Мао Цзедуна в країні створюються багатомільйонні загони хунвейбінів (дослівно - червоних охоронців), які починають вишукувати «ревізіоністів» і «догматиків» у штабах контрреволюції, під якими розуміються... міські та губернські комітети компартії. Закони фактично перестають діяти - їх замінює виданий багатомільйонним тиражем цитатник Мао та «революційна свідомість» хунвейбінів. Професорів, інженерів, партійних керівників різних рангів відправляють на перевиховання у села, нерідко були випадки фізичної розправи з «ревізіоністами» і «догматиками». Політологам важко пояснити цей феномен безумства цілої нації, у чомусь схожий з радянським масовим засліпленням уявною геніальністю Сталіна чи німецьким - Гітлера.

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. нове керівництво країни дістало важку спадщину. 250 млн чоловік, тобто чверть населення Китаю, перебували в абсолютній бідності (тобто мали дохід менший за 50 доларів у рік). Разом з тим, кількамільйонний робітничий клас державних промислових підприємств користувався нечуваними, за китайськими поняттями, пільгами (доволі скромними навіть на наші мірки) і не бажав жодних змін, які б могли погіршити його виключне становище. Першим сигналом перемін став арешт «банди чотирьох», до якої входила і вдова вождя Мао - Цзян Цін. їх було звинувачено у всіх негараздах попередніх десятиріч, фігура Мао залишалася недоторканною.

В 1978 р. Китай прийняв нову Конституцію (хоча попередня була прийнята лише трьома роками раніше). Нова Конституція дещо обмежила повноваження Всекитайських Зборів Народних Представників (ВЗНП), ліквідувала прокуратуру і увела призначення суддів місцевими властями. Сам факт поспішної зміни основного закону свідчив, що Китай стоїть на порозі перемін.

Ідеологом реформ став Ден Сяопін, один з легендарних засновників КНР, репресований в роки культурної революції. Йому належить афоризм: «Не важливо, якого кольору кішка - білого чи чорного, важливо, щоб вона ловила мишей». Перші реформи зводилися до введення сімейного підряду в сільському господарстві та створення вільних економічних зон. Для китайського села з його народними комунами, створеними в роки правління Мао, характерною стала зрівнялівка в оплаті праці. До речі, остання сприймалася як благо - гарантована «миска рису» була соціальним досягненням, бо вона вже не допускала раніше поширеної голодної смерті селян. З іншого боку, зрівнялівка абсолютно не сприяла продуктивності селянської праці (згадайте «ентузіазм» радянських колгоспників).

Сімейний підряд означав спадкове право користування землею (спочатку на 20, а віднедавна - на 50 років). Спалах трудової активності селян дозволив легко збільшити валовий збір зерна з 300 до 400 млн тонн у рік. Відзначимо, що й тут не обійшлося без труднощів -так, селяни масово переключалися з виробництва рису на більш вигідні ранні овочі, що вело до дефіциту зерна на ринку. Але не це становило основну проблему. Швидкий приріст населення вимагав подолання нової планки у 500 млн тонн. Вирішити проблему шляхом самої лише інтенсифікації праці було неможливо, віднайти потрібні кошти на техніку та добрива - проблематично. Тоді 900 млн китайському селянству було запропоновано розвивати малий бізнес, т. зв. селищно-волосні підприємства. В окремих регіонах ці напівкустарні, фактично кооперативні (в нашому розумінні) та приватні підприємства дають до 70 відсотків усієї промислової продукції. Якість її часто нижча будь-яких стандартів - линяючі «пуховики», «протікаючі» чорнильні ручки, кишенькові ножі з «розтягуваним» штопором. Ринком збуту цього товару стали «човники» з колишнього СРСР. Зрозуміло, що з часом окремі майстерні перетворюються на солідні заводи і фабрики, інші занепадають. Тим самим з'являються і «нові китайці», і розорений люмпенський елемент, тобто йде класове розшарування.

Другим стратегічним напрямом реформ стали вільні економічні зони. Перші чотири спеціалізовані економічні зони (Шеньчжень, Чжу-хай, Шаньтоу, Сяминь) були створені ще в 1980 р. в безпосередній

близькості від Гонконгу та Тайваню. Вони стали своєрідним полігоном залучення іноземного капіталу в китайську економіку. їх досвід був суттєво врахований у новому економічному районі Пудун з тим, щоб обмежити «пінкознімальний» характер експортно-орієнтованих виробництв, коли інвестор ввозить устаткування і технології, а продукцію продає в третіх країнах, наживаючись на фантастичній дешевизні китайської робочої сили.

У квітні 1990 р. китайський уряд дав згоду на масштабний проект- 100 кв. км території поблизу Шанхаю були здані в оренду на п'ять років. Китай тільки в 1990-1995 pp. інвестував в зону Пудун 28 млрд юанів (1 долар - 8 юанів)- на будівництво інфраструктури, перш за все зразкових доріг, метро, водопостачання, енергопотужнос-тей. Був збудований найсучасніший аеропорт, водні порти. Дев'яти зареєстрованим у зоні Пудун іноземним банкам було надано право проводити операції з юанями. Число підприємств за участю іноземного капіталу в новому районі Пудун досягнуло 5400, а загальна сума інвестицій - 28 млрд доларів. За 8 років розвитку сюди залучено іноземних капіталовкладень у 40 млрд доларів (для порівняння, у всю Україну до 1998 p.- усього близько 2 млрд). Інвесторів приваблюють пільгами. Повністю звільнюється від податку імпорт устаткування для виробництва. Перші два роки господарювання іноземні підприємства вивільнюються від прибуткового податку, з другого по п'ятий рік -від 50% податку, з шостого року - від 15%. Підприємства, що працюють у високотехнологічних галузях, платять 50% податку навіть упродовж восьми років.

Існують й інші пільги - наприклад, передбачено повернення частини сплаченого податку у випадку реінвестування коштів. Крім того, для відкриття звичайної фірми потрібно 49 різноманітних платежів, іноземної - лише 7. Водночас, на Шанхайській фондовій біржі (до речі, найкрупнішій в Азії) іноземний капітал допускається виключно під довгострокові проекти. І у цьому чи не основна відмінність китайського шляху від східноєвропейського, де віталися будь-які капіталовкладення (в Україні, наприклад, в першій половині 90-х років найпопулярнішим ходом утечі від оподаткування було відкриття торгових та інших СП, де іноземний інвестор вкладав смішну суму в 50-100 доларів).

Другою серйозною відмінністю стало те, що замість поспішної приватизації власної економіки Китай спершу відкрив дорогу іноземним інвесторам. Керуючись при цьому не розпродажем іноземному капіталісту китайських державних підприємств, а створенням умов для побудови цим капіталістом заводів і фабрик на китайській тери-

торії. За останні п'ять років у країну надійшло 285 млрд доларів прямих інвестицій. Тільки в 1997 р. іноземні інвестори виплатили в державний бюджет 12 млрд доларів податку.

У 1998 p., незважаючи на азіатську економічну і фінансову кризу, економіка Китаю процвітала - ріст валового внутрішнього продукту (ВВП) в цілому по країні склав близько 8-10%, а у зоні Пудун - 16-17. За два десятиріччя реформ Китай збільшив свій ВВП у порівнянних цінах у 5,6 раза, особисте споживання в розрахунку на душу населення - в 3,5 раза. За сукупним економічним потенціалом Китай вийшов на сьоме місце у світі, випередивши Росію. Він став світовим лідером з виплавки сталі, видобутку вугілля, виробництва цементу, зерна, м'яса, бавовни.

Серйозною проблемою залишаються державні підприємства. Вирішено зосередити зусилля на фінансовому оздоровленні найбільших 500, що дають 85% продукції держсектору. Перспектива інших -банкрутство, злиття. Але ворушити мурашник, що дає роботу і забезпечує соціальними пільгами (разом з членами сімей 100 млн чол.), ніхто не поспішає. Реформи не повинні загрожувати стабільності суспільства.

Цікавим, специфічно китайським явищем стало проведення політики «одна країна - дві системи». Після завершення 99-річного терміну англійської оренди Гонконгу (Сянган) в липні 1997 р. цей капіталістичний острівець возз'єднався з КНР. У житті мешканців Гонконгу змінився тільки прапор - червоне полотнище замість «Юніон Джек» - та військова присутність.

Як бачимо, Китай також виходить на дорогу ринкової економіки. Тут виникає власна буржуазія. Поряд з тим, китайське суспільство залишається недемократичним. Непорушною зберігається монополія комуністичної партії на владу. І далі переслідуються дисиденти. Спроби китайської молоді вийти на центральну площу столиці Таньа-ньминь з вимогами лібералізації суспільного життя були придушені танками. Китай займає перше місце у світі за числом страт. До 1980 р. в карному кодексі налічувалося 32 статті, переважно політичного характеру, які передбачали смертну кару.

Десятиріччя економічних реформ розширили число «розстрільних» статей за рахунок економічних злочинів. Наприклад, в 1998 р. були скарані на смерть виробники фальсифікованої горшки. А загалом, за деякими підрахунками, щорічно в Китаї страчують понад три тисячі осіб. Страта виконується публічно, ще донедавна - на стадіонах, як правило, перед святами, партійними з'їздами, в день проголошення КНР. У великих містах (Пекін, Шанхай, Гуанчжоу) - щосуботи вранці.

Шведська модель соціалізму та її національні варіанти

Велика депресія 1929-1933 pp. поставила перед капіталістичним світом дилему виходу зі, здавалось би, безвихідного становища. Вимагалося примирити класових антагоністів (принаймні, за Марксом) -пролетаріат і буржуазію. Частина буржуазних демократій (Німеччина, Іспанія, Польща) хитнулися в сторону фашизму, інші (США, Англія, Франція) вдалися до державного регулювання економіки.

Цікавий державно-правовий експеримент був проведений у Швеції, де в 1932 р. до влади прийшли соціал-демократи. Успіху їх політики сприяло ще й те, що Швеція залишилася осторонь від Другої світової війни, а після її завершення проводила миролюбну політику нейтралітету (це дозволило уникнути надмірних витрат на оборону). Несоціаліс-тичні партії після 1932 р. перебували при владі в цій країні лише 6 років (1976-1982). Отже, соціал-демократи могли розтягнути в часі свою програму побудови омріяного суспільства на кілька десятиріч. З 1938 р. в країні практикується «солідарна праця», в межах якої об'єднання галузевих професійних спілок спільно з Об'єднанням шведських підприємців вирішують питання збереження класового миру і стабільності на ринку праці, максимально повної зайнятості, рівноправного партнерства робітників і капіталістів. «Дикі» страйки у цій країні заборонені законом. Страйк може бути оголошений лише з дозволу галузевої професійної спілки, причому виключно не під час дії колективного договору. Було б помилкою розглядати «солідарну працю» як м'яку різновидність фашизму, оскільки державне втручання у це співробітництво не має характеру диктату, мова йде лише про економічну стимуляцію процесу такої кооперації. З середини 50-х років «солідарна» політика поширюється і на питання оплати праці - шведи за однакову роботу заробляють однакову платню, незалежно від рентабельності конкретного підприємства. 90% підприємств перебуває у приватних руках, економіка - ринкова. Але держава гарантує професійну перепідготовку (35% дорослого населення постійно охоплено різними формами виробничого навчання) та трудовлаштування працездатного населення (зайнято 82%, безробіття становить 1,6%, решта не переймаються пошуками роботи, оскільки мають інші джерела існування).

Основним досягненням шведської державно-правової системи вважається ефективне і всеохоплююче соціальне законодавство. В цій галузі права Швеція виступає своєрідним орієнтиром для інших розвинутих країн світу. Найбільша турбота держави припадає на нижчі верстви населення із заробітною платою 12-13 тис. крон на місяць (за

курсом - 1,5 тис. доларів). Формально податки на них складають 36% доходу, фактично - з врахуванням субсидії на квартплату - 29%. їм повністю компенсуються витрати на навчання (дитсадок, початкова школа) дитини - 40 тис. крон на рік, перебування в лікарні - 8 тис. крон на добу тощо.

Наступна категорія працюючих - це ті, чия річна заробітна плата починається з 200 тис. крон. її представники сплачують податок у 37% доходу без права на субсидії. Чим вищий річний дохід, тим більша сума оподаткування. Для осіб з найвищим рівнем прибутків податки певний час становили навіть понад 80% доходу, але тепер від цього поступово відмовляються. Така диференціація податків, субсидій і пільг дозволяє суспільству витримувати порівняно невеликий розрив у доходах низів і верхів, приблизно в пропорції 1 до 4. Для порівняння: в сучасній Україні чи Росії це співвідношення, за деякими підрахунками, становить 1 до 18. Соціологи ж вважають, що пропорції, вищі за 1 до 10, загрожують суспільству гострими конфліктами.

Хвора людина одержує від 65 до 90% належної заробітної плати. Після народження дитини її батьки мають право самостійно розділити між собою належну 15-місячну відпустку зі збереженням заробітної плати того члена родини, який доглядає за дитиною. До досягнення дитиною 16 років сім'я отримуватиме на неї допомогу, незалежно від рівня сімейних доходів.

Типовим прикладом «м'якого» втручання держави у вирішення соціальних проблем можна вважати боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом (проблема, яку марно пробували вирішити США в роки «сухого закону» та СРСР в роки горбачовської перебудови). Молоді люди до 21 року не мають юридичного права купувати спиртне зі вмістом алкоголю понад 2,8 градуса (слабкі сорти пива). Горілка продається тільки у спеціалізованих магазинах за ціною 200 крон (25 доларів) за пляшку. Звичайно, заробітна плата дорослого шведа дозволяє витримувати і не такі затрати, але ці гроші можна використати і розумніше.

Що ж стосується політичної системи, то сучасна Швеція - типова буржуазна демократія. За конституцією 1974 p., король виконує лише представницькі функції. За голоси виборців борються 7 партій (соці-ал-демократична, поміркована коаліційна, ліва, народна (ліберальна), зелених, центру і стокгольмська). Для того, щоб потрапити до парламенту, потрібно зібрати від 4% голосів на виборах у масштабі усієї країни, або 12 і більше відсотків в межах одного виборчого округу. Парламент однопалатний, налічує 449 депутатів, 47% його складу становлять жінки.

У 70-х роках Швеція за показниками «якості життя» (сюди включають десятки факторів: заробітна плата, доступність медицини, рівень злочинності, тривалість життя, народжуваність і т. д.) впевнено займала перше місце у світі. Для порівняння: у ФРН заробітна плата була удвічі вищою, але 2,5 млн західних німців не мали роботи. Свої мінуси мали США (злочинність, расові проблеми), Японія (тривалість робочого тижня, висока вартість житла тощо), інші капіталістичні флагмани. Швеція виглядала своєрідною оазою повного благополуччя -сите, доброзичливе, безконфліктне суспільство. Це благополуччя не було штучним - шведські монополії «Вольво», «Оріфлейм», «Електро-люкс», «Ерікссон» упевнено займали провідні позиції в світовій економіці. Витрати на оборону не перевищували 7 відсотків державного бюджету (вплив позаблокової дружелюбної зовнішньої політики). Розумна соціальна політика підрубувала корені злочинності. Не дивно, що шведська державно-правова модель була джерелом постійного інтересу та запозичень з боку провідних країн світу. Забігаючи уперед, відзначимо, що економічні радники Горбачова також певний час використовували імідж Швеції як зразка істинного соціалізму, на який мала б орієнтуватися радянська «перебудова».

Обраний Швецією шлях, що дуже важливо, не був якимось чисто національним феноменом. Щось подібне вдало практикувалося й іншими скандинавськими країнами, зокрема Данією, Фінляндією, Норвегією. В Данії соціал-демократи перебувають при владі (з невеликими перервами) ще з 1924 р. Щоправда, країну не обминули втрати Другої світової, її членство в НАТО зумовлювало вищий рівень воєнних витрат. Але й Данія внесла свою лепту в соціальне законодавство, то ж дещо уже з датського досвіду може розглядатися як зразок для наслідування. Наприклад, ефективна і доступна система охорони здоров'я. На всю країну налічуються усього дві приватні поліклініки, призначені для іноземців. Датчанину ж лікування не коштує ані крони, але лікар заінтересований у надбанні пацієнтів. Половина його платні встановлюється за певне число підопічних, половина - за число візитів до хворих. Звідси й конкуренція між лікарями за хворого. Заохочується дітонароджуваність - допомога на двох дітей може перевищувати заробітну плату дорослих членів сім'ї.

Зрозуміло, що видатки держави повинні покриватися засобами розумного податкового законодавства. Тут встановлено три типи податків. Прямий - від половини (!) і вище заробітку. Неоподатковуваний пільговий мінімум- 2700 крон на місяць, при середніх зарплатах 18-20 тис. (податок знімається з різниці доходу і неоподатковуваного мінімуму). Другий - т. зв. момс. Це торгова націнка на дорогі і прес-

тижні товари. Скажімо, автомобіль «Форд» коштує 180 тис. крон, а момс складає 135 тис- 75% усієї вартості покупки! У випадку вивозу за межі країни товару, обкладеного цим податком, митники повертали вартість момсу. Нарешті, третій - це податок на алкоголь та тютюн, як товари шкідливі для здоров'я. Вартість пачки сигарет середньої якості становить близько 5 американських доларів.

Сукупно усі прямі та непрямі податки можуть видатися фантастичними (навіть для українського громадянина, якого тут важко чимось здивувати). Різниця полягає у тому, на що йдуть отримані від оподаткування суми. Датчани фактично переходять до здійснення, здавалось би, утопічного комуністичного принципу: «Від кожного по здібностях, кожному по потребах». Можна відносно пристойно існувати навіть на допомогу по безробіттю (73 крони на годину, для порівняння: некваліфікована праця - приносить 75 крон, кваліфікована - 100-110) чи допомогу по догляду за дітьми.

Але існують і міркування соціального престижу, суспільного статусу, самовираження, які змушують датчанина працювати справді якнайкраще. При цьому розрив між багатими і бідними з допомогою дотацій скорочується до бажаних пропорцій (надто мала різниця теж небажана - втрачається стимул до підприємництва, збільшується вивіз капіталу). Так, понад 60% населення країни проживають у власних будівлях, середня сім'я може мати кілька автомобілів чи яхту тощо.

Може видатися дивним, але з середини 80-х років XX ст. шведська модель соціалізму та її національні варіанти переживають певну кризу. Втрачені колишні провідні позиції в світовому рейтингу якості життя (сьогодні на першому місці Канада). Вже у 1988 р. Швецію за темпами економічного росту обійшли відразу 7 розвинутих капіталістичних держав. Причина полягає у тому, що, разом зі стабілізацією політичної ситуації в світі, загальним поширенням освіти та інших благ цивілізації на колись відсталі регіони, розпочалася втеча капіталів у ті країни, де податковий тиск слабший, а робоча сила - дешевша. Звичайно, Швеція, Данія, інші «соціальні» суспільства приваблюють вкладника капіталу своєю інфраструктурою, відсутністю класової напруженості в суспільстві, а отже, меншою небезпекою страйків, найвищою кваліфікацією працездатного населення. Але податковий тиск вимушує ризикувати і вивозити капітали туди, де можна сподіватися вищого прибутку. Звуження ринку праці породжує проблеми, деякі з яких можуть видатися фантастичними. Так, занепокоєння і протести шведських пролетарів викликає той факт, що капіталісти рентабельних підприємств добровільно доплачують своїм робітникам. Це порушує права працюючих, зайнятих на нерента-

бельних підприємствах, та самі основи «солідарної політики» в галузі оплати праці.

«Соціальні» держави намагаються подолати неприємну для них тенденцію скорочення виробництва та порушення принципів класового співробітництва. Так, у Швеції правляча соціал-демократична партія проголосила програму поступового зниження максимальної ставки прямого оподаткування до межі 50 відсотків індивідуального доходу. Відбувається деприватизація державного сектору економіки. Шведські ТНК отримали легальне право створювати дочірні підприємства за межами Швеції. Тим самим відбувається поступове зближення соціального законодавства з тими капіталістичними країнами, де сповідуються більш консервативні моделі суспільного розвитку.

У світі існують приблизно дві сотні держав і стільки ж державно-правових систем: абсолютні монархії, буржуазні демократії, ісламські держави, північнокорейські та кубинські комуністи тощо. Ще донедавна був популярним поділ на три світи: розвинуті капіталістичні країни, соціалістичні держави та усі інші - країни третього світу. Кожний «світ» мав і свої правові системи, в основному подібні в загальних рисах (в найменшій мірі це стосувалося третього світу).

Сьогодні доводиться відмовлятися від цієї схеми. Однак можна легко простежити дві основні тенденції в розвитку держави і права усіх країн світу. Одна з них полягає у тому, що національний законодавець намагається максимально враховувати національні традиції і психологію кожної нації. Так, президент Інгушетії Р. Аушев після десятиріч радянської влади пішов на введення у своїй республіці офіційного багатоженства.

З іншого боку, потреби суспільного розвитку і прогресу вимагають брати до уваги досвід тих країн, які далі за інших просунулися у своєму економічному та соціальному розвитку, т. зв. «золотого мільярду» - п'ятої частини людства, що живе благополучніше за інших. До того ж у дію вступає не лише сила прикладу, а й моральний авторитет, а часом і відчутні санкції. Коли в 1970 р. Саудівська Аравія останньою у світі законодавчо скасувала рабство, причини цього були далеко не економічні і не соціальні: незручно виглядати нецивілізо-ваною країною.

Можна навести і приклад дещо іншого ґатунку - Україні погрожували виключенням з Ради Європи, якщо б вона не внесла у національне законодавство зміни, які б скасували застосування смертної кари. Але переважно запозичення йдуть добровільно, законодавцем керує бажання установити в своїй державі такі правові відносини, що дозволили б їй наблизитися до процвітання.

Досвід останніх років, як ніколи, підтверджує афоризм Черчілля: «Демократія - поганюща форма державної влади, якщо не брати до уваги усіх інших». Саме демократичні держави сьогодні ведуть перед в економічному змаганні, створюють прорив в технологіях, розвивають культуру. Світовий досвід показує також переваги регульованої ринкової економіки над «диким» ринком та соціалістичною плановістю. Державне втручання в економіку необхідне, але не у формі диктаторського плану, а за допомогою економічних та законодавчих важелів. Очевидно, обидві вказані тенденції діятимуть і у XXI сторіччі.

Рекомендована література

Образование Китайской Народной Республики.- М., 1950.

Страшун Б. А. Конституционные перемены в Восточной Европе: 1989-1990.-М., 1991.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М., 1984.-С. 408-464.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.:Вентурі, 1995.-С 164-170.

Волин П. О социализме в одном королевстве. «Литературная газета», 31.01.1990. (Додаток).

Дата добавления: 2015-05-23