Тема 25 1 страница

ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ*

На перший погляд, вказана лекція не повинна становити особливого інтересу, оскільки розглянуті у ній феодальні країни Сходу згодом виявилися аутсайдерами у справі становлення інститутів держави і права. Індія була перетворена на колонію Великої Британії, Китай став напівколонією розвинутіших європейських держав, Японії довелося закрити свої морські кордони, побоюючись проникнення європейців.

По-перше, негативний досвід - також досвід. Небажання і невміння здійснювати назрілі реформи, захоплюючись «традиційними» державно-правовими цінностями, ніколи не приносить успіху. Навіть якщо мова йде про найбільші народи світу з тисячолітньою історією.

По-друге, сучасні Японія і Китай, у дещо меншій мірі - Індія, зовсім не нагадують тих «хлопчиків для биття», якими вони були ще кількасот років

назад. Ці країни зуміли зберегти свою національну ідентичність і, зрештою, відшукати можливості для швидкого росту.

Свого часу Р. Кіплінг стверджував, що «Схід є Схід, а Захід є Захід», і їм ніколи не зійтися і не зрозуміти один одного. Сучасні Японія і Китай виявляють певний, усе зростаючий інтерес до України. Перспективними бачаться і українсько-індійські контакти (хоча вони й дещо затьмарюються співробітництвом України з Пакистаном у сфері озброєнь). У цьому зв'язку вельми бажаним видається ознайомлення українського юриста з традиційними цінностями вказаних народів, зокрема й у галузі держави і права.

Основи державного ладу феодального Китаю. Династії Цзінь, Тан, Мін, Цін

На початку нашої ери Китай перебував на стадії розкладу азіатського способу виробництва. Ханська імперія була величезною державою, що займала території від південної Манчжурії (Дубей) і Кореї на північному сході до В'єтнаму на півдні і майже до Тянь-Шаню на Заході. Китай вів жваву міжнародну торгівлю. Він виробляв найякісніше, як на той час, залізо, володів монополією виробництва шовку, порцеляни, паперу. Китайське суспільство накопичило величезні знання в галузі математики, астрономії, медицини (голковколювання), географії, вивчення рослин і мінералів тощо. В 157 р., за даними перепису, в країні налічувалося до 56,5 млн жителів - більше, ніж у сучасній Україні. Ця відносна перенаселеність (зрошувальне землеробство було доступним лише на незначній частині території Китаю) призводила до посилення експлуатації селян, з одного боку, і спонукала до селянських повстань,- з іншого.

У 184 р. лаоська секта «Жовтих пов'язок» розпочала повстання, яке охопило усю країну. Правляча династія Хань впала і повстання було придушене силами т. зв. великих домів - так в тогочасному Китаї називали впливові сімейства, які володіли величезними латифундіями і налічували тисячі слуг. У північному Китаї владу захопив полководець Цао Цао, створивши в 216 р. самостійне царство Вей. На території Сичуані утворилося царство Шу, на чолі якого стояв тріумвірат друзів (один із них Гуань Юй в середні віки був навіть оголошений богом війни).

У південно-східному Китаї виникло третє царство - У, яке володіло помор'ям і багатими землями на південь від р. Янцзи. Ці три царства постійно ворогували між собою, що вело до подальшого зменшення населення Китаю. В 280 р. тут налічувалося уже 17 млн чол., тобто за сто років громадянських та міжусобних війн населення скоротилося більш ніж утричі.

У китайському суспільстві створюються психологічні та економічні передумови для об'єднання окремих царств. З одного боку, суспільство готове на жертви з метою покінчити з усобицями, з іншого - обезлюднення цілих областей і провінцій дає змогу державі привласнити виморочний земельний фонд і, розпоряджаючись ним, зміцнити у такий спосіб владу центру. Найбільше з трьох царств - північне (в долині р. Хуанхе) поглинуло дві інші держави. В 263 р. один із його воєначальників Сима Янь приєднав царство Шу, скинувши в 265 р. нащадків Цао Цао, і був проголошений імператором нової держави, названої Цзінь. У 280 р. був здійснений ретельно підготовлений план захоплення царства У.

Імперія Цзінь стала першою ранньофеодальною державою в історії Китаю. З метою зміцнення своєї влади, яку оспорювали великі доми, Сима Янь у 280 p. обнародував указ, за яким земля у вигляді наділів передавалася державою для обробітку працездатному населенню. Пануючий клас зберігав власні володіння недоторканними, але держава проголосила свою верховну власність на землі запустілі і необроблювані, які втратили своїх власників через десятиріччя безперервних воєн. Будь-який житель країни міг узяти земельний наділ від держави і почати його обробіток. Одержавши наділ, він ставав тягловим селянином - дін, що мав обробляти землю власними знаряддями праці. Чоловік отримував наділ у 120 му (1 му - 0,06 га), з яких 70 му обробляв для себе, а 50 - для держави. Жінка могла узяти 50 му, підлітки і престарілі - ще менший наділ, на аналогічних умовах. Крім того, тягловий селянин мусив ще 20 днів на рік працювати на спорудженні гребель та зрошувальної системи чи будівництві шляхів. Кожне селянське господарство повинно щорічно поставляти три сувої шовкових тканин і близько 1800 грамів пряжі. Воїни і чиновники могли отримати землю у володіння на умовах відбування особистої служби державі. Зрозуміло, що цивільні і військові чиновники усіма можливими способами намагалися закріпити за собою цю, отриману у користування за службу, землю. Запроваджена Сима Янем система визначила обличчя нового, вже феодального Китаю, і з деякими видозмінами діяла протягом багатьох наступних століть.

Державна власність на землю стала переважати у Північному Китаї (царство Північних Вей) вже в V ст. Це знайшло своє юридичне вираження в імператорських указах 477 та 485 pp. Ними встановлювалася система «рівних полів» (цзюнь тянь фа). Основою цієї системи було визнання землі державною власністю та встановлення ренти -податку за користування наділами. Тягловий селянин (дін, дінань) на час працездатності (від 15 до 70 років) одержував від держави наділ,

який після його смерті чи втрати працездатності передавався комусь іншому. Додатково йому давали ще й садово-городній наділ для овочів, конопель та тутових дерев, а також присадибний в один му (шість соток! - історія іноді любить такі жарти) на двір. Садово-городні та присадибні ділянки, на відміну від орної землі, надавалися у власність і переходили у спадок. Основну форму феодальної ренти становила не панщина, а натуральна рента. Оподатковувалися тяглові селяни та члени їхніх сімей. Тріада повинностей складалася із зернового податку - цзу, податку на продукти домашнього ремесла (тканина й прядиво) - тяо та трудової повинності - юн. Крім державних селян, були в Китаї і селяни, залежні від феодалів. Закон визнавав за феодалами право одержувати на цих селян (а також на рабів) додаткові земельні наділи. За членами царського дому, представниками найвидатніших т. зв. сильних домів і буддійськими монастирями закріплювалися довічно великі земельні наділи. Ця система дещо нагадувала те, що було у ранньофеодальній (VIII—XII ст.) Західній Європі.

Щодо китайського Півдня, то в новій імперії Цзінь держава первісно не мала значних фондів державної землі. Лише в V ст. за другої династії Сун була зроблена спроба запровадження державного землеволодіння і надільної системи. Проте, за свідченням китайського літописця VI ст., державі належав лише один двір з кожних 10 тисяч. Тому на Півдні основним держателем землі став не державний тягловий селянин, а дяньху - держатель, залежний від феодала. Така економічна ситуація зумовила слабкість центральної влади і силу феодалів. Воєначальники та впливові чиновники в цій державі постійно скидали одного імператора і садовили на престол іншого. Вже 420 р. імператора з династії Цзінь було вбито, влада перейшла до династії Сун (Х-ХІІІ ст.), яку послідовно змінили ще три династії. За Сун значну територію Китаю захопили племена хизанів і чжурдженів. Міжусобні війни тривали багато років, столиця Цзяньє (Нанкін) переходила з рук однієї військово-чиновницької кліки до іншої. Безпеку цього царства від зовнішніх вторгнень практично гарантувала широка ріка Янцзи, подолати яку прибульцям з Півночі довго не вдавалося.

Південне царство Цзінь в середині І тис. н. є. вважалося основним центром китайської культури. Якщо на Півночі були знищені давні бібліотеки, то тут вони збереглися. Місцеві філософи, поети, письменники розвивали самобутню китайську культуру. Царство Цзінь вело активну торгівлю з Індією та Індо-Китаєм, удосконалювало технології вироблення порцелянових виробів та шовкових тканин, паперу, лакового розпису.

Нове об'єднання Китаю було здійснене шляхом збройної боротьби.

Війська Північно-західного царства під проводом полководця Ян Цзяня завоювали Східне царство в Північному Китаї, а потім і південь країни. На 589 р. склалася єдина китайська феодальна держава, імператором якої проголосили Ян Цзяня, а пануючу династію назвали Суй (VI-VII ст.). Державна власність на землю в усіх частинах цієї держави стала панівною, селяни були перетворені на державних тяглових. Податки регулярно надходили до державної скарбниці, країна переживала економічне і культурне піднесення. Надільна система об'єктивно була спрямована проти самостійності феодалів. Наданими у володіння уділами вони міцно прив'язувалися до імператорського дому.

Клас феодалів був поділений на 9 титулів та 9 рангів служилих чинів, кожен з яких мав свої окреслені привілеї та жалувані державою за службу наділи. Тим самим кар'єра на державній службі ставала основним завданням раніше непокірного і свавільного вельможі. У цю службу були утягнуті усі верстви пануючого класу - від нижчих до самих вищих, тих, які в попередню епоху були фактично самостійними. За імперії Суй офіційною релігією стало конфуціанство, але в швидкому часі воно було замінене буддизмом. Осквернення статуй будд визнавалося державним злочином.

Імператор Ян Цзянь був скинутий внаслідок двірцевого заколоту, який очолив його молодший син Ян Гуан. Ян Гуан переніс столицю з Чаньаня в бідне і мале містечко Лоян, яке перетворив на нове чудо світу (зверніть увагу, політики з великими амбіціями часто споруджують для себе нові столиці - Константин Великий, Петро Перший, Нурсултан Назарбаев). Він провів кілька реформ з метою зміцнення державної влади. До царської родини були віднесені і найпомітніші аристократи, спеціально для них запроваджувалися титули та вводилася категорія дарованих (а не службових) земель. Держава була розділена на провінції. Імператор провів перепис населення, перерозподілив обкладання податками. За Ян Гуана був проритий Великий канал, який з'єднував долини Хуанхе та Янцзи із затокою Ханчжоувань (на будівництві працювали 80 тис. чол.), та добудований Великий Китайський мур. Стрімко розвивалася зовнішня торгівля.

Однак внаслідок численних селянських повстань, викликаних податковим гнітом, влада Ян Гуана в 616 р. впала. Обірвалася і династія Суй. На північному сході повстанці створили царство Ся, в якому колишній сільський староста Доу Сяньде став царем. Феодальний володар провінції Шаньсі Лі Юань у 618 р. захопив м. Чанань, де був проголошений новим імператором. Лі Юань мав титул гуна (князя) Тан, тому його династія називалася Тан. Намагаючись добитися прихильності селян, династія Тан оголосила в своїх перших указах про

ліквідацію їх податкової заборгованості, про звільнення селян, проданих у рабство під час заколотів, про обмеження державної панщини визначеним строком. Феодалам заборонялося убивати селян. Своїм ворогам і повстанцям династія обіцяла амністію. В умовах триваючої війни за владу велика увага приділялася ремонту каналів та боротьбі з паводками, всіляко пропагувалася саме та допомога, яку царська влада надавала голодуючим. Популярності Тан сприяла боротьба з розкішшю двору і феодалів, з корупцією, крадіжками і розтратами державного майна. В 628 р. боротьба Тан за одноосібну владу завершилася їх цілковитою перемогою.

Наступник Лі Юаня, його молодший син Лі Шімінь (відомий ще як Тайцзун) для зміцнення своєї влади широко практикував укладення побратимства з найсильнішими феодалами, прив'язуючи їх тим самим до правлячої династії. Аграрна політика залишалася принципово незмінною - розширення і зміцнення державної власності на землю, але її було гнучко удосконалено. Звичайний наділ селянина складався з 100 му (80 орної і 20 - садово-городньої), але в залежності від родючості грунтів та водозабезпечення він міг як збільшуватися, так і зменшуватися. Купці і ремісники одержували наділи тільки у малозаселених місцевостях і то у половинному розмірі. По 20 му мали рядові служителі культів. Державні раби одержували наділи, що дорівнювали стандартним селянським наділам для цієї місцевості. Основною формою ренти стала рента продуктами (рис, просо, шовк, полотно) і відробіткова (20-денна, а у високосні роки - 22-денна панщина на державу), відкуп грошима практикувався рідко.

Принципово новим стало те, що було розширено можливості для закладання і продажу землі, одержаної у довічне користування, і навіть орної землі. Якщо селянинові доводилося з якихось причин (нове будівництво, паводок чи інше стихійне лихо) працювати на державній панщині більше від встановлених 20 (22) днів, то він звільнявся від податку на продукцію державних промислів. Якщо ж панщина іривала 30-50 днів, він звільнявся і від зернового податку. В деяких місцевостях, де землеробство не дістало поширення, податок міг братися сріблом, баранами тощо. Щорічно (на 10-му місяці) чиновники проводили перерозподіл землі. На прогодування дрібних чиновників державного апарату виділялися невеликі ділянки землі, «рента» з яких відбувалася службою на державу.

У VII ст. остаточно склався феодальний державний апарат. Державу очолював імператор - «син неба», який користувався необмеженою владою. При ньому перебувала рада з найзнатніших чиновників і три палати. Першій з них були підпорядковані 6 відомств - лю бу.

All

Кожними трьома відомствами управляв один із помічників голови першої палати. Перше з них відомство чинів - лі бу, призначало і зміщувало чиновників, а також винагороджувало їх. Фінансове відомство - ху бу обкладало податками та відповідало за їх збір. Третє відомство обрядів - лі бу, відало справами релігії та ідеології, стежило за моральністю суспільства.

Не дивуйтеся двом «лі бу». В китайській мові велике значення має тон виголошення звуку. Залежно від нього слово може мати з півдесятка і більше значень.

До другої групи відомств належали: бін бу - військове, сін бу - судове і виконання покарань, гун бу - відомство праці (будівництво і ремонт іригаційних споруд, шляхів, Китайського муру).

Дві інші палати видавали імператорські укази, вивчали одержані відповіді і донесення.

Крім названих шести відомств, існували особливі управління поліції, обслуговування палацу і гарему, для прийому посольств, для керівництва справами васальних держав і т. д. Царська скарбниця не була відділена від державної. Важливе місце посідала палата інспекторів, безпосередньо підпорядкована імператору.

Держава мала три столиці: Чаньань, Лоян і Тайюань, для управління ними призначалися чиновники вищих рангів.

Середньовічні китайські чиновники могли бути вихідцями з різних верств. Вони поділялися на 9 рангів та 30 класів. Просування по службі пов'язувалося із складанням кваліфікаційних екзаменів.

Прийшовши до влади за доби Хань (III ст. до н.е. - III ст. н. е.), конфуціанці (релігійно-етичне вчення, назване на честь його засновника давньокитайського мислителя Кун Фу-цзи [латинізоване ім'я Конфуцій]; відігравало особливу роль в усій історії Китаю аж по наш час) перетворили конкурсні екзамени в головний, а пізніше - фактично і єдиний шлях, який давав змогу увійти до складу правлячої еліти. Починаючи з Тан (VIII-X ст.) екзаменаційна система (з численними варіаціями) виглядала приблизно таким чином.

Співшукачі нижчого ступеня сюцяй - випускники шкіл, а також ті, хто готувався самостійно,- щорічно мали змогу скласти іспит у повітовому центрі. Під суворим контролем чиновників екзаменований протягом двох - трьох діб повинен був без книг і посібників, по пам'яті, написати невелику поему, твір з приводу певної події з минулого, а також трактат на відсторонену тему. Квота була жорсткою: ступінь отримували 2-3%, рідше 5% екзаменованих, тим самим одержуючи право екзаменуватися на другий ступінь - цзюйжень. Тут вимоги були ще жорсткіші. Іспити на здобуття вищого ступеня цзіньші проходили

в столиці раз на два - три роки під контролем вищих сановників і самого імператора. Перед тими, хто здобув цей ступінь, автоматично відкривався шлях до вищих посад в державі, пошани, слави і багатства. Ті, хто отримав два ступені, були кандидатами на другорядні посади, а також мали відчутний вплив на справи свого повіту. їм радо надавали кредит торгівці, поріднення чи навіть просто знайомство з ними вважалося почесним. І навіть володарі одного ступеня відчували пошану з боку знайомих і рідні, їх поради радо вислуховувалися.

Всі, хто мав ступінь (і частково навіть ті, хто був лише співшукачем), становили особливий стан шеньші. Цей стан завжди відігравав у Китаї роль панівного класу, хоча й не був класом в соціальному розумінні цього слова. Зрозуміло, що багатому легше було здобути освіту і скласти необхідні іспити. Але талановитий бідняк завжди міг сподіватися, що його ближчі і далекі родичі охоче продадуть «останню сорочку», аби він зміг «вийти у люди» і стати високопоставленим чиновником. Слід взяти до уваги і ту обставину, що в Китаї не було майорату, спадщина дробилася між усіма синами, і уже в третьому - четвертому поколінні нащадок найбагатшого предка міг опинитися серед бідноти. І навпаки, завдяки конкурсним іспитам незнатний бідняк міг піднятися до висот управління. Для держави це мало особливе значення - регулярне оновлення прошарку шеньші за рахунок здібних і наполегливих нових членів сприяло тому, що на вищих щаблях управління опинялися найбільш достойні (з конфуціанської точки зору) управлінці. Така система тривалий час забезпечувала непорушність існуючого ладу і його системи цінностей.

Вся імперія за Танів була розподілена на 10 провінцій - дао, кожна провінція поділялася на округи - чжоу, та повіти - сянь. Усього налічувалося 358 чжоу та 1551 сянь.

Збройні сили імперії складалися з піхоти, яку формували місцеві дрібні землевласники, практично селяни - фубін, та кінноти, яку вербували із сусідніх кочовиків під проводом їх власних ханів. У 623 р. на кордонах імперії розпочалося утворення військових поселень. їх мешканці постачали війська продовольством, а, у разі потреби, брали у руки зброю, нарівні з армією. Від воєначальників і командирів особливого знання грамотності не вимагалося.

У 631 p., за Лі Шіміня, почалося складання карного кодексу, закінченого в 50-х роках цього ж століття. Звід законів складався з 500 статей, які містили перелік злочинів і покарань. Ті ж самі злочини, залежно від суспільного становища особи злочинця, могли каратися по-різному: за убивство слуги господар карався побиттям палицею; слуга за убивство господаря - смертю.

Ця організація феодального китайського суспільства, що склалася

за династії Суй і остаточно оформилася у VII ст. за Лі Шіміня, зберігалася практично у незміненому вигляді упродовж усього середньовіччя і частково дожила навіть до поч. XX ст.

На початку XIII ст., за Чингісхана та його нащадків, Китай був загарбаний монгольськими завойовниками. Вигнання монголів припадає на 1363-1368 pp., коли повстанці під проводом Чжу Юаньчжана (колишнього буддійського ченця) захопили долину Янцзи, а згодом і Пекін. Чжу Юаньчжан був у 1368 р. в Нанкіні проголошений імператором з одночасним утвердженням нової династії - Мін (XIV-XVII ст.), за правління якої відбулося відновлення китайської держави.

Повстанці ще під час війни декларували звільнення селян від податків і повинностей і навіть не опиралися переходу у їхню власність землі, що перебувала у користуванні власності селянських сімей. До державного фонду династії Мін (XIV-XVII ст.) включили обширні пустуючі землі, а також нерухомість, що належала колишнім монгольським правителям та китайським феодалам, які перебували на службі у монголів. Збільшувався цей фонд і за рахунок конфіскації земель політичних супротивників Мінів.

Було зменшено оподаткування селян. На пільговий період звільнялися від податків ті селяни, які брали у користування землі з державного фонду, в окремих випадках їм навіть надавалася худоба і реманент з цього ж державного фонду. Нові власті дбали про відновлення системи водопостачання, каналів, зруйнованих або занедбаних за роки боротьби з монгольськими поневолювачами.

Згодом був проведений перепис населення та обмір усіх земель, державних і приватних, з метою оподаткування (списки т. зв. «жовтого» і «риб'ячолускового» реєстрів, в які заносилися люди і земля).

Загальне зниження податків сприяло розвитку ремесла і торгівлі. Уряд викупив знецінені паперові гроші по 1-20% від номіналу і з 1375 р. запровадив лише металеві гроші.

Первісно державна влада зосереджувалася в руках прошарку дрібних феодалів та вихідців з простих воїнів і селян, великі феодали були усунуті з апарату державного управління. Проте нова державна організація не мала будь-яких принципових відмінностей від попередніх феодальних деспотій у розумінні форми державного апарату - він залишався дещо видозміненою копією системи Лі Шіміня, запровадженою ще за династії Суй. Засновник нової династії та його соратники сповідували буддизм, це завадило їм зміцнювати державницьку організацію засобами традиційного для Китаю конфуціанства. Як відомо, вимога покірності перед імператором, начальниками і старшими, є однією з головних тез учення Конфуція.

У наступні сторіччя Китай переживав ті ж самі процеси (зміцнення класу феодалів та феодального розкладу), що й європейські країни,- з певною поправкою на китайську специфіку. За описом 1489 p., землі 332 феодалів, які не належали до імператорської фамілії і князівських родів, досягали 3300 тис. му.

Центром політичної боротьби став Пекін, куди в 1421 р. з Нанкіна була перенесена столиця. У 1567 р. на високу державну посаду імператор призначив ученого Чжан Цзюйчена, який провів реформи в інтересах зміцнення центральної влади. Йому вдалося реорганізувати військо, провести перегляд і чистку корпусу державних службовців, посилити контроль за державним апаратом, зменшити деякі податки і поєднати їх, замінивши у ряді випадків трудову повинність грошовим податком. Проте свавілля великих феодалів було обмежене лише частково й тимчасово.

В 1628-1645 pp. Китай пережив грандіозну селянську війну. В квітні 1644 р. повстанці увійшли в Пекін, останній імператор династії Мін повісився на воротах свого палацу. Китайські феодали на чолі з У Сань-гуєм зрадили інтереси країни, і в ім'я збереження своїх станових привілеїв розпочали переговори з манчжурами (кочовими племенами на північних кордонах Китаю) про спільні дії проти повстанців. У 1645 р. керівник повсталих селян Лі Цзи-чен був підступно убитий, державний апарат і армія селянської держави розпалися.

До влади прийшла нова манчжурська династія Цін (1644-1911). В областях на південь від р. Янцзи китайські феодали знову проголосили імператором представника династії Мін.

Делійський султанат та держава Великих Моголів в Індії

На початку II тис. н. є. Індія хоча досягла значного господарського розвитку, але переживала період феодальної роздробленості. Політично Північна Індія була поділена між кількома феодальними князями. Найбільшими були раджпутський рід Гахарварів, рід Чауханів (володів Делі), роди Чаделів, Палів та Сенів. Ці князівські родини вели між собою безперервну збройну боротьбу. Політичною децентралізацією Індії скористався правитель Газнійської держави (що на території східного Ірану) Махмуд. У 1001 р. він розпочав грабіжницькі походи до Індії, які приносили фантастичну здобич. Але внутрішні чвари серед індійських раджів не припинялися. В 1175 р. війська султана Шихаб-ад-Діна оволоділи Пенджабом і продовжували свій дальший

наступ. Нависла загроза змусила індійських князів об'єднатися, їх військо на чолі з раджем Прітхві Раджа (правитель Делі) навіть розбило мусульманських загарбників в 1191 p., але вже наступного року зазнало поразки, а сам Раджа загинув у бою.

Продовжив підкорення Північної Індії Кутб-ад-Дін, який у 1193 р. захопив Делі і зробив це місто своєю столицею. Наприкінці 90-х років у руки газнійських загарбників перейшли Біхар і Бенгалія. Колишні індійські князівства знищувалися або змушені були визнати сюзеренітет Шихаб-ад-Діна, сплачуючи йому данину. Правитель Газні роздав значну частину індійських земель в умовне військове тримання (ікта) своїм воєначальникам. Тим самим панівний прошарок в Північній Індії за своєю національністю це були тюрки, таджики і афганці був етнічно чужим місцевому населенню.

У 1206 р. по смерті Шихаб-ад-Діна його намісники в Індії відмовилися визнати своїм володарем нового правителя Газні. Відокремившись, вони утворили на території Північної Індії самостійну державу - Делійський султанат, першим правителем якого став Кутб-ад-Дін Айбек. Проте його влада над правителями Пенджабу, Сінду і Бенгалії була суто номінальною. Сам Айбек і його нащадки вели з цими правителями нескінченну боротьбу з тим, щоб поставити їх під контроль Делі. Цим спробували скористатися місцеві жителі (переважно селяни), які ухилялися від сплати податків і перманентно піднімали повстання. Верства іктадарів (тобто тих воїнів-мусульман, які отримали свої володіння на умовах ікта) була змушена зробити свій вибір на користь сильної влади центру і підтримала делійського султана в його боротьбі за неподільну владу. Спираючись на іктадарів, султани розправилися як з місцевими повстанцями, так і сепаратистами з числа мусульманських правителів Пенджабу, Сінду і Бенгалії. В 1221 та 1241 р. у Пенджабі ненадовго з'являлося монгольське військо. Усвідомлення небезпеки монгольської агресії змусило мусульманських феодалів Північної Індії забути власні чвари і розпочати зміцнення феодальної централізованої держави.

Юридичним власником усієї землі постала держава в особі султана. Кожний феодал діставав від султана право на державну ренту, яку землероби сплачували султану у вигляді податку з оброблюваної ними ділянки. Землі, з яких султани передавали ренту окремим феодалам, поділялися на три категорії: ікта (менші чи більші наділи у тримання на умовах несення військової служби - особистої чи на чолі утримуваного з ікта загону воїнів); інам і вакф (належали, відповідно, поважним богословам або мечетям, дохід з яких йшов на утримання служителів культу, а також духовних шкіл-медресе, лікарень тощо); заміндари (володіння індійських князьків, які збирали податки з міс-

цевого населення з тим, щоб більшу їх частину передати до скарбниці султана, а решту залишити на власне утримання; султан міг у будь-яку мить позбавити їх цього володіння, заміндари, в свою чергу, могли передавати надані володіння у спадщину, дробити їх тощо на умовах виконання зобов'язань перед державною казною з боку нових власників). Землі, що не роздавалися у володіння феодалам, з яких податок надходив до султанської скарбниці, називалися хас або халі-се. Існували і приватні землі -мюльк.

Сільськогосподарське виробництво в Делійському султанаті зосереджувалося у сільських общинах. Держава оподатковувала общинників натуральним податком, який становив близько третини зібраного врожаю з неполивних земель і половину зі зрошуваних. Крім сплати податку селяни зобов'язані були безоплатно виконувати повинності, пов'язані з будівництвом укріплень, зрошувальних систем, доріг тощо. Немусульманське чоловіче населення (крім духовенства і жебраків) оподатковувалося особливим податком - джазія.

У руках султана зосереджувалася уся повнота деспотичної влади. Його найближчим помічником був візир, що керував роботою усіх відомств, найважливішими з яких були зазвичай військове і податкове.

У віданні податкового відомства перебували облік общинних земель, визначення конкретних сум податку з кожної общини, збір податків з населення та васалів, збір різноманітних мит, а також джазії. Це ж відомство відповідало за будівництво й утримання великих іригаційних споруд.

Військовий департамент займався формуванням султанської армії, її постачанням, а також виплатою жалування найманцям. У першій пол. XIV ст. наймана кіннота делійських султанів налічувала близько 350 тис. шабель (тут далася взнаки монгольська загроза).

Держава була поділена на області, якими управляли великі воєначальники, що звалися мукта або валі. Кошти, зібрані з областей, надходили в розпорядження мукта, але з цих сум дозволялося залишити лише дещицю на утримання власного апарату, місцевих невеликих військово-поліцейських сил та сім'ї самого мукта, а основна сума мала передаватися до державної скарбниці. Процес надходжень контролювався представниками центрального податкового відомства, але, як правило, мукта завжди намагалися під будь-яким приводом привласнити собі більшу частку отримуваних податків.

На період своєї могутності (XIII-XIV ст.) султанат обіймав майже всю територію Індії. Державною релігією в Делійському султанаті був іслам. Усі командні посади в армії та цивільна адміністрація поповнювалися виключно мусульманами. Державний судовий апарат перебу-

вав у віданні мусульманського духовенства. За нормами індуського права вирішувалися лише цивільні позови, у яких обидві сторони були місцевими жителями-немусульманами. Прилежність до ісламського віросповідання давала привілегії купецтву. Так, купці-мусульмани платили з привезених товарів удвічі менші мита, ніж індуські купці. Тим самим частину місцевого населення, особливо з числа городян нижчих каст, підштовхували до прийняття релігії завойовників.

Дата добавления: 2015-05-23