Тема 26 1 страница

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ ТА НАРОДИ БАЛКАН у XIV-XIX ст.*

Починаючи від пізнього Середньовіччя, Османська імперія відігравала роль великої держави, імперії у повному розумінні цього слова. Однак протягом століть колишня велич була втрачена, турецький народ поступово повернувся у свої етнічні кордони. Втрата позицій багато у чому була пов'язана не лише з військовою міццю безпосередніх сусідів - Росії та Австрії, але й з внутрішніми причинами. Влада постійно запізнювалася з реформами, негнучкою і закостенілою була й національна політика щодо підкорених народів. Проте недаремно кажуть, що негативний досвід -теж досвід.

Сучасна Туреччина є близьким, хоч і заморським сусідом України. Окрім суто економічних зв'язків, існує ще один фактор, що становить неабиякий політичний інтерес. Мова йде про той вплив, який мають окремі турецькі структури на кримських татар, зокрема на процеси пробудження у частини кримсько-татарського населення ідей панісламізму.

З іншого боку, саме Туреччина на сьогодні є єдиною мусульманською

країною, яка небезуспішно прагне інтегруватися у європейські структури. Туреччина - багатолітній член НАТО, один із найреальніших кандидатів на вступ до Європейського Співтовариства. Досвід державно-правового розвитку модерної Туреччини показує, що непримиренних протиріч між християнським та ісламським світом не існує, дві цивілізації можуть мирно уживатися поруч, взаємно доповнюючи одна одну.

Туреччина (Османська імперія) в XIV-XV ст.

Турецька держава, названа Османською в ім'я свого засновника Осман-бея, виникла наприкінці XIII ст. у західній частині Малої Азії. Там, в колишній візантійській провінції Фрігії, осіло кочове плем'я кайї, яке входило до союзу тюркомовних огузьких племен.

Ще в 70-х роках XI ст. на території Малої Азії утворився Кенійський (або Румський) султанат сельджукідів. У ХШ ст. він був підкорений монголами і на початку наступного століття розпався на десять ворогуючих між собою еміратів. Воєначальники-беї, які стояли на чолі цих державних утворень, надали їм свої імена: Айдин, Караман, Кераси, Керміян, Осман, Хамід та ін. Емірат Османа, розташований в найбільш західній частині малоазійського півострова, на кордоні з візантійською провінцією Віфінією, мав ряд геополітичних переваг. Несучи прикордонну службу, Осман І (1300-1326) і його син Орхан (1326-1359) користувалися особливими правами і привілеями, наданими монгольськими ханами. В своїй агресії проти Візантії вони завжди могли розраховувати на монгольську підтримку. За Орхана були захоплені візантійські міста Бурса і Нікея, підкорено сусідній емірат Кераси.

Внутрішній лад Турецького (Османського) емірату на початку XIV ст. базувався на давніх нормах, встановлених ще у Кенійському султанаті. Глава цієї держави (бей, потім султан) самостійно розпоряджався земельним фондом, який називався хас. З нього у ленні володіння військових і духовних феодалів надавалися землі, які мали не лише утримувати цього феодала, але й приносити в державну казну певні податки. Законодавством султана Мурада І були затверджені дві форми феодального володіння, які відрізнялися одна від одної за розмірами податків, що сплачувалися селянами,- тимар і зеамет.

Поруч із загальним для усіх мусульманських народів шаріатом, діяло і місцеве звичаєве право т. зв. тюре. Внаслідок розкладу племінної організації суспільства норми тюре своє значення втрачали, ша-ріатське ж законодавство навпаки посилювало свої позиції.

На думку К. Маркса, на початках свого існування держава турків

була зорганізована на демократичних началах (!?) і навіть становила собою «єдину справжньо військову державу середньовіччя». Успіхи завойовницької політики цієї держави визначалися кращою організацією збройних сил. Основою армії були т. зв. «єн чері» - нові солдати (звідки, до речі, походить назва яничари). Спочатку їх чисельність була невеликою - від 5 до 10 тис. чоловік. Це професійні військові, чия підготовка починалася ще в дитинстві, під наглядом мусульманських дервішів з напіввійськового ордену бекташів. З часом поповнення яничарів почало набиратися з хлопчиків підкорених народів (сербів, болгар, затим - із примусово наверненого до ісламу християнського населення). Такий податок людьми має назву іспендж. Яничари дотримувалися обітниці безшлюбності, з дитинства звикали до походів та суворої дисципліни, не мали кровних зв'язків з турецьким населенням та місцевою знаттю. З допомогою яничарів султани тримали у покорі не лише завойовані народи, але й бунтівних турецьких феодалів. Військова здобич (найбільше земля і нерухомість), здобута яничарами, становила важливе джерело політичної та економічної влади султанів.

Земля роздавалася феодалам у тимчасове володіння на умовах відбування військової служби. Частина землі виділялася в спадкове тримання безпосередніх виробників - селян (райя). З райя збиралися податки на користь держави і феодала.

За третього правителя, султана Мурада І (1359-1389), розпочалися турецькі завоювання на Балканах, куди незабаром був перенесений центр держави. Скориставшись розпадом монгольської держави Хулагідів, Мурад проголосив себе султаном, тобто незалежним правителем.

Залишивши в тилу Візантію, турецькі завойовники рушили на Захід. У 1389 р. вони завдали на Косовому полі поразки війську, зібраному сербським королем з сербів, босняків, албанців, валахів та угорців. День св. Вітовта (Відовдан), 28 червня, вважається у сербів днем національного трауру, оскільки ним датується початок багатовікової втрати незалежності (убивство в 1914 р. ерцгерцога Австро-Угорщини Фердінанда, який прибув цього дня на провокаційні маневри у Сараєво, послужило приводом до Першої світової війни). В 1393 р. турки захопили столицю Болгарії Тирново. Турецький султан і полководець Баязид 1 (1389-1402), який дістав за свої швидкі військові дії прізвисько Йгиїдирим (Блискавичний), уже розпочав підготовку до взяття Константинополя. Проте падіння Візантії було відстрочене ще на півстоліття через появу в Малій Азії полчищ Тамерлана (Тімура (1370-1405), на прізвисько Залізний кульга) середньоазіатського пра-

вителя й полководця, чиї походи відзначалися нищівними руйнуваннями й надзвичайною жорстокістю. В битві під Анкарою 1402 р. війська Тамерлана розгромили армію турків, Баязид потрапив до полону. Тамерланова кіннота переслідувала рештки турецького війська і могла б його повністю знищити, якби греки і генуезці не переправили баязидових недобитків на західний берег Босфору. Хоч у Тамерлана була домовленість з Візантією та Генуєю про спільні дії проти турків, але вони свого слова не дотримали: укріплення нових могутніх завойовників в Малій Азії розцінювалося ними як більше лихо порівняно з уже звичними турками.

Тамерлан в Малій Азії відновив емірати, знищені турецькими султанами. Він всіляко розпалював ворожнечу між чотирма синами султана Баязида, кожний з яких прагнув посісти місце померлого у полоні батька. Переможцем у цій боротьбі став Мухаммед, якому вдалося у 1413 р. зосередити у своїх руках владу над рештками турецької держави. Зміцнення Османського султанату у цей час відбувається за рахунок внутрішніх ресурсів: впорядкування військово-ленної системи володіння землею, удосконалення податкової системи тощо.

Ленники на той час поділялися на дві категорії - дрібніших тима-ріотів (їх доходи з наданої ділянки складали від 3 до 20 тис. акче) та поважніших зашів (від 20 до 100 тис. акче прибутку). Як правило, ні ті, ні інші самостійного господарства не вели. Селяни, які цю землю обробляли, не вважалися власниками плодів своєї праці - врожаєм розпоряджався феодал, який на власний розсуд віддавав землеробу на прожиття якусь частину отриманого продукту. Щоб примусити селянина працювати і віддавати врожай, феодали встановили власність, хоч і не повну, на особу безпосереднього виробника. Тримач лену мав забезпечити і надходження податків до державної казни. За Мухаммеда надходження цих податків було упорядковане.

Частина селянства працювала (практично на тих самих умовах, що й на феодала) на землях, які безпосередньо належали державі або перебували у вакфі - земельному володінні, доходи з якого йшли на мусульманську церкву: будівництво і ремонт мечетей, утримання духовенства, школи, лікарні тощо.

Селяни, ремісники і торгівці-мусульмани платили одні податки і судові штрафи та виконували визначені повинності, немусульмани -інші. Зокрема, мусульмани брали участь у феодальному ополченні і будівництві фортець, шляхів, мостів, мечетей, палаців тощо. Немусульмани: греки, вірмени, болгари, серби та ін. відчували значно важчий податковий гніт. Зокрема, вони платили джизію, подушний грошовий податок на «невірних». У певних випадках їх не приймали на

державну службу; вони не могли у суді свідчити проти мусульман і т. д. і т. п. Ослаблення державної влади, викликане навалою Тамерлана та тимчасовим розпадом Османського султанату, спричинило масові народні повстання 1413-1419 pp. як підкорених народів, так і власне турецьких селян. Завданням Мухаммеда стало придушення цих повстань.

Успіхи державного будівництва дозволили туркам знову відновити загарбницькі походи. Так, уже в 1422 р. була зроблена невдала спроба захопити Константинополь, в наступному році турки успішно вторгли-ся до Албанії і т. д. Новий султан Мухаммед II (1451-1481) прагнув остаточно підкорити Балканський півострів. У 1452 р. він зібрав усі наявні сили - близько 100 тис. чол. для захоплення Константинополя. Захисників міста було чи не у десять раз менше, в т. ч. 4 тис. італійців-союзників. 29 травня 1453 р. після 50-денної облоги Константинополь впав, загарбання міста турками означало кінець Візантійської імперії.

Цю дату історики вважають рубіжною при визначенні т. зв. Середніх віків (від падіння Риму в 476 р. до падіння Візантії у 1453 р.). Мухаммед II прийняв звання Фатих - Завойовник. Свою столицю він переніс до Константинополя, перейменувавши його на Істанбул. Турки ще в 1463 р. підкорили Боснію. В 1468 р. після смерті албанського правителя Скандербега під турецьке іго потрапила Албанія. У Волощині (Румунії) боротьбу проти турків проводив господар (феодальний титул) Влад Дракула. Останнього підтримували Угорщина й Польща. Розправи Дракули над полоненими турками потрясали навіть уяву звичного до усього пізнього середньовіччя (згодом вони стануть основою для виникнення легенди про графа-вампіра). Але й Дракула у цій боротьбі зазнав поразки.

У 60-70-х роках XV ст. були знищені усі торговельні привілеї італійців (яких вони сторіччями домагалися від слабнучої Візантії), ліквідовані їхні колонії на чорноморському узбережжі. Торгівля немусульман обкладалася подвійним митом. Прагнучи відновити своє становище, Венеція і Генуя вели у 1463-1479 pp. війну проти Туреччини. Одним з важливих наслідків цієї безуспішної для італійських міст боротьби стала втрата генуезцями їхніх володінь у Криму. Зокрема, центр цих володінь м. Кафа (Феодосія) в 1475 р. потрапив під турецький контроль і перетворився на міцний осередок турецького панування на Кримському півострові. В 1475 р. султан оголосив про свій протекторат щодо Криму, де правила татарська династія Гіреїв.

За Мухаммеда II були закладені не лише основи військової могутності Турецької (Османської") імперії, але й проведена перша кодифікація турецького феодального права, відома як Канун-наме. У цій збір-

ці були, зокрема, узаконені умови існування, права і обов'язки релігійних общин, у тому числі і православної церкви, очолюваної константинопольським патріархом.

Османська імперія у XVI-XVII ст.

У XVI ст. майже всі арабські країни були завойовані турками. Першими втратили свою політичну незалежність Сирія (до її складу входили також Палестина та Ліван) і Єгипет. До турецького завоювання в цих країнах панували мамлюки, зорганізовані у військово-феодальну касту, очолювану мамлюцьким султаном, резиденція якого перебувала в Каїрі.

* Мамлюки, мамелюки - гвардійці єгипетських султанів, що набиралися з ХШ ст. з рабів тюркського та кавказького походження. В 1250 р. мамлюки-беї захопили владу і самостійно правили аж до завоювання Єгипту турками (1517 p.); фактично вони зберігали панівне становище в Єгипті до поч. 19 ст., коли були винищені єгипетським правителем пашею Мухаммедом Алі.

Турецька армія під проводом Селіма І вторглася до Сирії влітку 1516 р. Військо мамлюцького султана Кансу Гурі зазнало цілковитої поразки у битві при Халеба (Алеппо), сам султан загинув під копитами коней охопленої панікою армії. Проти турецької вогнепальної зброї безсилими виявилися не лише мамлюцька кіннота, але й старовинні рукописи Корану, винесені мамлюками на поле бою. На поч. 1517 р. армія Селіма І вступила в Каїр. Згодом виникла легенда про передачу турецькому султану титулу і прерогатив халіфа всіх мусульман халіфом Мутеваккілем, який жив у Каїрі і перебував у придворному штаті мамлюцького султана. Так чи інакше, Селім додав до свого титулу почесне звання «слуга обох святих міст», тобто Мекки і Медіни. Династія Османів зайняла провідне становище в мусульманському світі.

З встановленням турецького панування в Сирії і Єгипті відбувся перерозподіл земельної власності: колишні противники турків частину своїх володінь втратили, і, навпаки, ті феодали, що вчасно перекинулися на сторону переможців, були щедро винагороджені турецькими властями. Жодних змін у феодальних відносинах та феодальному ладі цих країн не сталося.

За турецького панування Сирія поділялася на 4 провінції - пашалики з центрами у Дамаску, Тріполі, Сайді та Халебі. В Халебському па-шалику отримали наділи турецькі військові феодали, в усіх інших продовжували панувати арабські феодали, які ставали васалами турецьких пашів. Паша був ставлеником султана в тому чи іншому паша-

лику, представником центральної султанської влади. В його розпорядження надходили кошти від податків, митних та інших зборів з місцевого населення. Частина цих коштів переводилася до Істамбулу у розпорядження центрального уряду, а на решту паша мав утримувати чиновницький апарат і військо, яке складалося з яничар і сипахіїв. Султани і паші повинні були зважати на авторитет і вплив арабських феодальних родів. Для цього завойовники усіма доступними засобами сіяли розбрат в місцевому середовищі, нацьковуючи арабів один на одного.

У XVI ст. військово-феодальний лад турецької держави досягає піку свого розвитку, а кордони імперії сягають безмежності. Так, услід за Сирією і Єгиптом (1517 р.) до імперії були приєднані Алжир (1520 p.), схід Угорщини (1526 p.), Кіренаїка та Тріполі (1551 p.), західні Грузія та Вірменія (1555 p.), Туніс (1574 р.) та інші території.

Підґрунтя турецького феодального ладу становила феодальна власність на землю, здійснювана верховною султанською владою та класом феодалів. Феодальну ієрархію очолював необмежений правитель, «тінь Аллаха на землі» султан або падишах. Найбільші феодали одержували з державного фонду величезні землі у тимчасове користування. Як правило, одержувачами таких земель були вищі державні чиновники: візири (міністри), беглербеї (правителі великих областей), казиаскери (головні судді) та ін.

Існували також лени, які надавалися за військову службу. Вони, як правило, переходили у спадок. Лен з доходом від 20 до 100 тис. акче називався зеамет, а його власник - заїм. Менший лен з прибутком від З до 20 тис. акче писався як тимар, а його власник - тимарли або ти-маріот. Заши і тимаріоти несли адміністративну і військову службу у районах свого проживання. В разі війни вони формували феодальне ополчення з озброєних (власним коштом феодала) селян. Кількість такого селянського війська визначалася тим доходом, який отримував зі своїх володінь феодал.

Султанська влада також передавала в умовну феодальну власність релігійним організаціям т. зв. вакуфні землі або вакф. З доходу від цих земель утримувалися мечеті, школи, лікарні, забезпечувався добробут духовенства.

Третя категорія земель - це мюльк або темлик - землі, що перебували у приватній власності. Вони не були зв'язані зі службою державі і могли стати предметом купівлі-продажу.

Селяни фактично прикріплювалися до земель, на яких проживали і перебували у неминучій залежності від класу феодалів. Навіть у разі проживання на землях державних, вакуфних або мюлькових, вони

несли повинності перед державою, а відкупником цих повинностей виступав місцевий феодал. Такий феодал до того ж займав адміністративну або військову посаду, був суддею чи виконував обов'язки мулли. Проте феодали (на відміну від «цивілізованої» Європи) не мали права суду над своїми селянами і не могли позбавляти їх життя.

Основна маса осілого населення Османської імперії жила в умовах сусідської общини, де у спадковому триманні окремих селянських земель перебувала орна земля, а у спільній власності общини - ліси та пасовиська. На чолі такої общини стояв староста коджибаша. Виплата усіх податків здійснювалася на умовах кругової поруки, навіть за утікача община зобов'язувалася сплачувати належні податки. Офіційно сплачувався поземельний податок з кожної сім'ї. Дія мусульман це був ашар - десятина з урожаю, немусульманське населення сплачувало набагато вищий харадж (не був регламентований, залежав від місцевих умов і досягав майже половини врожаю). Крім того, для немусульман вводився особливий подушний податок (джизія), який сплачувався грошима. На худобу для усіх категорій сільського населення був введений єдиний податок - зекят.

Крім цих традиційних податків уряд і місцеві можновладці вводили й інші: окремо на воду, на базарну торгівлю, на нове будівництво тощо. Так, в XVI ст. існував надзвичайний податок авариз -40 акче з сім'ї, а у XVII ст. він був уже доведений до 300 акче. Податок many у розмірі одного річного врожаю вносився кожним новим власником земельної ділянки, крім сина-спадкоємця по померлому батькові. До середини XVII ст. підкорені народи сплачували живий податок хлопчиками, з яких османський уряд часом формував загони яничарів.

У містах склався цеховий лад за устроєм, характерним для Європи. Однак, на відміну від європейських міст, місцева адміністрація часто втручалася в діяльність цехів, навіть з найменш дріб'язкових приводів. Цехова організація виробництва намагалася консервувати його відсталість, не допускаючи конкуренції між ремісниками. Зовнішні торговельні зв'язки також були дуже обмеженими. Так, на усіх Балканах лише одне місто Дубровник мало з 1471 р. викуплений у турецького уряду привілей на торгівлю із зовнішнім світом. З вартості ввезених іноземних товарів воно виплачувало 5% мито до державної казни.

Законодавство Османської імперії за султана Сулеймана І (1520-1566) на прізвисько Кануні-Законодавець було кодифіковане. Закони, зібрані у єдиний кодекс Канун-наме, запровадили сувору регламентацію усієї військово - денної системи та юридично оформили залежне становище селян на державних та денних землях. Селяни

позбавлялися права вільної зміни місця свого проживання без згоди на те феодала.

Сулейманові закони відібрали право роздачі ленних земель від місцевих властей, зосередивши розпорядження землею виключно в руках султана. Цим самим зміцнювалася султанська централізована влада.

Ці ж закони визначали організацію яничарського війська, чисельність якого була доведена до 20 тис. чол. Всього ж за часів Сулеймана держава могла виставити 200-тисячну армію (на основі феодального ополчення) та флот в 200 кораблів.

В Османській імперії склався становий лад. Чотирма основними станами були: вчені і духовні феодали (улеми); військові феодали (ас-кери); купці і всі городяни (тиджари); селяни (райя). Перехід з одного стану у другий був дуже ускладнений. Так, навіть розорені селяни не могли перейти на роботу у місто без згоди свого феодала та сільської общини.

Однак духовенство в Османській імперії було відносно нечисель-ним, воно налічувало кілька тисяч чоловік, в т. ч. близько 800 судей - каді. На відміну від Європи, де склалося протистояння світської та духовної влади, в Туреччині духовенство було беззмінним і вірним союзником і найкращим захисником султанського трону.

Війни Османської імперії з Габсбургами, які правили Австрією та Іспанією, зумовили її зближення з європейськими суперниками Відня й Мадрида. Першою у цьому списку стояла Франція. Укладений в 1535 р. франко-турецький договір був широко відомий під назвою «першої капітуляції». Французьким купцям та іншим підданим корони надавалося право безперешкодного в'їзду в магометанські землі, провадження своїх торговельних справ та відправлення християнського богослужіння. Треба сказати, ці привілеї були надані в односторонньому порядку. Капітуляція 1535 р. вводила пільговий режим для французької торгівлі в Туреччині, встановлювала непідсудність французьких купців турецькому суду за здійснені злочини, забезпечувала недоторканність особи купця та його майна. Англія дістала у 1580 р. такі ж пільги, як і Франція. З того часу і аж до Першої світової війни Османська імперія перебувала у сфері англо-французьких впливів, зокрема це знайшло свій вияв у Кримській війні 1853-1856 pp., коли Англія і Франція «вступилися» за скривджену Росією Туреччину і висадили свій десант у Криму. І, навпаки, балканські народи, які боролися за свою незалежність від Істамбула, звикли орієнтуватися на православну Москву (Петербург) та дещо менше - на Відень і Берлін.

Занепад Туреччини в XVII-XVIII ст.

Боротьба балканських народів

проти турецького ярма

У середині XVII ст. Османська імперія складалася з трьох різних і майже не поєднаних між собою частин: африканських васальних володінь (Єгипет, Тріполі, Туніс, Алжир), азіатських (Мала Азія, Сирія, Палестина, Ірак, Аравія, Курдистан, частково Закавказзя) і європейських (Греція, Албанія, Чорногорія, Боснія, Герцеговина, Сербія, Болгарія, Молдавія, Волощина, Бессарабія, Крим та території між Бугом і гирлом Дону з фортецею Азов) володінь. Туркам також належали деякі острови на Середземному морі. Османська імперія так і не зуміла перетворитися на єдину централізовану державу. Етнічні турки не становили більшості населення і поводили себе у загарбаних землях як воєнні окупанти, зосереджуючи в своїх руках усі суспільні функції: військові, адміністративні, судові.

У другій половині XVII ст. до влади прийшли візири з родини Кеп-рюлю. їхня політика була консервативною. В галузі зовнішньої політики це був курс як і раніше направлений на розширення кордонів Османської імперії, попри будь-які матеріальні та людські втрати. В галузі внутрішньої - збереження воєнно-феодальної системи з її подвійною експлуатацією мусульманського (на користь держави і феодала) населення та потрійною (джизія, податок хлопчиками - іспендж) - немусульманского.

На цей час починає давати взнаки загальна відсталість турецької промисловості, включаючи військове виробництво, та справи організації і озброєння армії. Цим намагаються скористатися агресивні європейські сусіди. Програвши війну 1716 р. Австрії, Османська імперія за Пожаревацьким миром втратила північну частину Сербії з Белградом. Зазнала поразки Туреччина і у війні 1735-1739 pp. з Росією та Австрією. Найбільшого удару пануванню турків на Чорному морі було завдано Росією в російсько-турецькій війні 1768-1774 pp. За умовами Кучук-Кайнарджийського миру Російська імперія отримала вихід до Чорного моря та свободу торговельного мореплавства через протоки. Крим був оголошений незалежним від Туреччини і у 1783 р. (після зречення останнього кримського хана Шагін-Гірея) увійшов до складу Росії. Петербург отримав право протегування православній церкві на території Османської імперії.

Воєнні невдачі Османської імперії були не випадковими. Військо яничарів перестало бути тією потужною силою, на яку за усіх обста-

вин могли розраховувати султани. У XVIII ст. яничари уже брали дієву участь в двірцевих інтригах та переворотах, скидали і садовили на престол султанів. Вони активно займалися торговельною та лихварською діяльністю, занедбавши свої прямі військові обов'язки. У багатьох випадках яничари силою чи обіцянками перепідпорядковували собі залежне від поміщиків-спахіїв сільське населення. До самого кінця XVIII ст. натуральна земельна рента продовжувала залишатися основною формою державних податків. Це значно ускладнювало роботу податкового відомства, а також стримувало розвиток капіталістичних відносин в країні. Розхиталася система центрального управління. Паші домоглися фактичної незалежності від султана; під різними приводами вони відмовлялися перераховувати в Істамбул належну частку зібраних з населення податків. Серйозною проблемою для слабнучої Османської імперії став національно-визвольний рух підкорених нею народів. Цей рух часто стимулювався фінансовою та психологічною підтримкою з-за кордону - з Петербурга, Відня, Варшави.

Найбільш сильним виявився національно-визвольний рух на Балканах. Це пояснювалося не лише економічними, але й релігійними мотивами, та впливом зовнішніх сил. Особливо велику роль у цій боротьбі відігравало православне духовенство. Релігійна політика Османської імперії традиційно будувалася з позицій сили. Так, при захопленні османами болгарської столиці Тирнова болгарський патріарх був узятий у полон і засланий. Релігійним главою усього християнського населення імперії турки визнали константинопольського патріарха, якому було надане право представництва від імені християн при султанському дворі. Патріарх зберіг право церковного суду і управління, право оподаткування християн церковною десятиною на користь духовенства. Православна церква частково зберегла свої земельні володіння. Константинопольський патріарх узяв курс на еллінізацію православної церкви в межах Османської імперії: переведення богослужіння на незрозумілу слов'янському населенню грецьку мову, розстановку на провідні посади в церковній ієрархії етнічних греків тощо. Втім, Константинополь недовго залишався єдиним релігійним центром християн. Другим - стало м. Печ (Печа) в Сербії. Потурчений серб Мехмед Соколлу (Соколович), який досяг поста великого візира, відновив у 1557 р. сербський патріархат (константинопольський патріарх скасував його в 1766 p.). Тож сербська церква зазнала меншого впливу еллінізації, була менш слухняною стосовно турецьких властей. У 1688 p., коли австрійські війська вторглися на територію Сербії, місцеве населення та його православне духовенство

надали їм дієву допомогу. Тоді турки розпочали жорстокий терор проти сербів. Рятуючись від розправ, 37 тис. сербських родин на чолі з патріархом Арсенієм покинули південні райони Сербії (включаючи сумнозвісне Косово), які негайно були заселені мусульманами.

У 1766 p., після знищення сербського патріархату, сербські єпископи мали намір підпорядкувати церкву російському Синодові (лист до митрополита Платона), що могло б стати приводом для нової великої російсько-турецької війни. Але на Сербію претендувала й Австрія (вона вже володіла північною Сербією з 1718 по 1739 pp.). В 1788 р. Иосиф II вступив у війну з Туреччиною на боці Росії. Плани віденського двору щодо приєднання до Австрії Белградського паша-лика підтримувала й Пруссія в особі короля Фрідриха II. І лише рішуче втручання Англії на боці турків залишило Белградський пашалик у складі Османської імперії. Але в Істамбулі розуміли стратегічно важливе значення Сербії і тому політика батога змінилася медяником: у лютому 1794 р. султан видав спеціальний фірман, що надавав автономії Белградському пашалику. Цей документ заборонив яничарам залишатися на території пашалику і брати з населення самовільно встановлену данину. Віднині серби повинні були платити данину лише державі та поміщикам - спахіям. Султанська данина накладалася загальною сумою на усю територію пашалику і розкладалася по спільно белградським пашею і місцевими кнезами (князями). У внутрішніх справах за сербами визнавалося самоуправління. Всупереч Істам-булу непокірні яничари, спираючись на підтримку бунтівного Ві-дінського округу паші Пазванд-оглу, в 1801 р. захопили Белград, тим самим ліквідувавши даровану сербам автономію. Цей виступ яничарського війська теж був ознакою часу - двір Селіма III втратив можливості впливу на свою колишню найвідданішу опору - яничар.

Волощина була загарбана турками ще в XIV, а Молдавія - в XVI ст. На початку XVDT ст. молдавські господарі (правителі) змінювалися кожних три роки, а то й частіше. Кожний такий правитель, знаючи, що через рік-два він буде зміщений султаном, намагався використати відведений час для особистого збагачення, анітрохи не дбаючи про елементарні потреби населення. У неврожайні роки трупи померлих від голоду людей валялися уздовж доріг, бідність основної маси населення була жахливою завжди, незалежно від урожаю. Кучук-Кайнарджийсь-кий мир 1774 р. приніс Дунайським князівствам деяке полегшення: була оголошена амністія тим жителям, які під час війни 1768-1774 pp. діяли на боці Росії; конфісковані землі поверталися попереднім власникам. Ясський трактат 1791 р. передав Лівобережну Молдавію до складу Росії, що принесло місцевому населенню відчутне полегшення.

Народи Балкан - румуни, болгари, серби починають сприймати Росію як свого майбутнього визволителя від османського іга. Петербург ці надії й симпатії всіляко стимулює. Так, ще з 1715 р. Петро І став надавати грошову допомогу незалежній Чорногорії, і ця допомога стала для російських імператорів традиційною.

Утворення на Балканах незалежних держав (Сербії, Болгарії, Румунії)

Сербія. В лютому 1804 р. тут розпочалося повстання проти засилля яничарів під проводом Георгія Петровича, відомого ще як Караге-оргій (1752-1817). На середину березня дев'ять з дванадцяти округів Белградського пашалику були повністю очищені від турків, великі міста - Белград, Смедерево, Пожаревац перебували в облозі повстанців. Серби вимагали не так уже й багато - відновлення фірману 1794 р. Султанський уряд відмовився задовольнити ці скромні вимоги, оскільки серби просили гарантій щодо умов перемир'я з боку однієї з великих європейських держав. Тоді повстанці звернулися за підтримкою до Відня й Петербурга. Хоча ні Габсбурги, ні Романови на той час надати збройної підтримки не могли (що пояснювалося тогочасним воєнним протистоянням з Наполеоном і небажанням дати політичний привід для франко-турецького союзу), серби почали діяти активніше. Після кількох перемог у серпні 1806 р. до Істамбула була надіслана делегація на чолі з Петром Ічко, яка домоглася надання Сербії внутрішньої автономії. 10 червня 1807 р. між Росією та Сербією була підписана конвенція про створення військового союзу. Тим самим Сербія де-факто проголосила свою незалежність від Туреччини, яка на той час уже перебувала у стані війни з Росією.

Дата добавления: 2015-05-23