Тема 26 3 страница

Племена майя підкорили собі населення Юкатану в XI ст., але негайно по тому розгорнулася боротьба між самими містами-державами майя за гегемонію. В другій половині ХІТІ ст. переможцем у цій боротьбі вийшло м. Майяпан, де правила династія Кокомів. Правителі міста експлуатували підкорені племена та - менше - споріднене щодо крові населення колишніх союзників по завоюваннях XI ст. Близько 1441 р. об'єднані сили повстанців виступили проти цього гніту, захопили столицю і скинули правлячу династію, після чого Юкатан розпався на безліч ворогуючих між собою дрібних державних утворень.

На початку XVI ст. індіанці-майя займали обширну та різнорідну за природними умовами територію, що включала у себе сучасні мексиканські штати Табаско, Чьяпас, Кампече, Юкатан та Кінтана-Poo, а також усю Гватемалу, Беліз, західні райони Сальвадора та Гондурасу.

Соціальна структура майя була дуже неоднорідною. Містами-державами правили спадкові халачвіники. Пануючий прошарок складали аристократи та жрецтво на чолі з верховним жерцем. Знать володіла плантаціями какао (зерна якого служили примітивними грошовими знаками), пасіками, соляними промислами, мала багато рабів. Частина її займалася міновою торгівлею. Кожне поселення представляло собою територіальну общину зі значними родовими пережитками. Зокрема, сільськогосподарські роботи, полювання, рибальство здійснювалися, як правило, колективно. Населення обробляло поля знатних людей та платило їм натуральні податки, будувало дороги, храми та інші суспільні споруди. Для виконання найтяжчих робіт використовувалися раби. Ними найчастіше ставали військовополонені,

злочинці, але також боржники і сироти, узяті на утримання. Тим самим можна говорити про наявність у майя інституту рабства при збереженні елементів родового ладу.

Майя мали свою ієрогліфічну писемність (першу в Новому Світі за часом виникнення), непогано знали математику, астрономію та архітектуру, на високому рівні у них були скульптура і живопис. До наших часів збереглися пам'ятки писемності майя - Дрезденський, Мадридський і Паризький «кодекси» - релігійного змісту, храм Сонця в Паленке, скульптура, розпис, фрески в Баналигаку. Головним богом майя був Ітцамна, бог неба і міфічний пращур роду Кокомів, правлячої династії Майяпана, яка тривалий час тримала під своєю владою усі міста майя. Отже, зазначимо, що в державі майя, подібно до цивілізацій т. зв. азіатського способу виробництва, верховна влада обожнювалася, а релігія виступала як один із стовпів держави.

Міста майя були релігійними центрами, тут знаходилися найбільш великі святилища-храми. Вони будувалися у вигляді величезних багатоступеневих пірамід. Богам приносилися численні жертви, в тому числі й людські.

У Центральній Мексиці в другій половині І тис. н. є. високого розвитку досягнула культура тольтеків. На початку II тис. вона загинула під ударами північних племен мовної групи науа. До цієї ж групи належали й ацтеки, чиєю столицею було м. Теночтітлан, засноване близько 1325 р. на озері Тескоко. В 1426 р. ацтеки Теночтітлана вступили в союз зі своїми ближчими сусідами з міст-держав Тескоко та Тлаопана і домоглися в ньому гегемонії. Поступово союз трьох племен поширив свою владу на всю Центральну Мексику. На момент приходу іспанців (поч. XVI ст.) так звана Ацтекська імперія охоплювала величезну територію - близько 200 тис. кв. км - з населенням 5-6 млн чол. її кордони простягалися від Північної Мексики до Гватемали та від Тихоокеанського узбережжя до Мексиканської затоки. Столиця «імперії» - Теночтітлан - з часом перетворилася у величезне місто, площа якого складала близько 1200 га, а кількість жителів, за різними оцінками, досягала 120-300 тис. чоловік.

Основою господарства ацтеків було зрошувальне землеробство (вирощувалися кукурудза, томати, бавовна, тютюн та ін. культури). З домашніх тварин ацтеки знали лише собаку (їх розводили на м'ясо) та індичку. Непогано було розвинута обробка металів (мідь, золото), а також гончарне виробництво. Торгівля велася міново - як своєрідний бартер.

Ацтеки жили родами, на чолі яких стояли виборні вожді. Земля належала общині і передавалася її членам у користування. Головний воєначальник {тлатоанї), якого обирали з представників визначеного

роду, виступав фактичним верховним правителем як в період війни, так і у мирний час. Він виконував також функції верховного жерця. Здійснювати загальне керівництво військовими операціями ацтекського союзу тлатоані допомагала союзна рада старійшин. Натомість у внутрішніх справах кожне з трьох союзних племен зберігало повну самостійність.

Нарощуванню майнової нерівності в ацтекському суспільстві сприяли часті військові походи. Кращі воїни отримували більші ділянки з фонду завойованих земель. Військовополонені ставали рабами завойовників. Військові провідники формували прошарок знаті, наділеної землею і рабами. Війни також сприяли тому, що влада верховного правителя набула фактично спадкового характеру. Надзвичайно високий вплив у суспільному житті мала каста жерців. Жерці цілковито відірвалися від виробництва і повністю присвятили себе релігії. Вони складали корпорації при храмах окремих богів, володіли землями і чинили величезний вплив на населення. Жерці були знавцями календаря і дуже складного літочислення. У школах при храмах молодь із сімей знаті та майбутні жерці отримували належну освіту і виховання. Існувала сувора ієрархія жрецтва, вищі посади в якій були доступні лише вихідцям із знатних сімей. Жерці підкорялися жорсткій дисципліні та дотримувалися багатьох самообмежень і навіть вдавалися до само-катувань.

За часів правління Іцкоатла (1428-1440), Мотекухсоми І (1440-1469), Ашаякатла (1469-1479) та їх наступників ацтеки підкорили численні сусідні племена, перейшли через гори і дійшли до берегів Тихого океану та Мексиканської затоки. Переможених обертали на рабів або обкладали важкою даниною. В багатьох випадках війни розпочиналися виключно з релігійних міркувань: ацтекські боги - Кетцапь-коатль, Тецкатліпока, Уітцілопочтлі - вимагали численних людських жертв. Ацтеки нерідко укладали особливі договори з сусідніми державами (наприклад, з тласкаланцями) про періодичне відновлення війни зі спеціальною ціллю - захоплення полонених для принесення жертв. Історики вважають, що це єдиний в історї людства випадок, коли держави домовлялися між собою про взаємне ведення війни з релігійних міркувань.

В останній чверті XV ст. відчутного удару завойовникам-ацтекам завдали тараски і сапотеки, спалахнули повстання в Тласкала та Чо-лулі. Правитель Мотекухсома II (1503-1520) безуспішно намагався стримувати стрімкі процеси розпаду імперії.

Писемність у ацтеків перебувала у зародковому стані, залишаючись переважно піктографічною (тобто на малюнках). Календар був

побудований на основі календарної системи майя. Але мистецтво скульптури і особливо архітектури перебувало на дуже високому рівні.

Інші племена інки, що належали до мовної групи кечуа, в XV - на початку XVI ст. на чолі з правителями Пачакуті, Тупаком Юпанкі та Уайна Капаком створили обширну державу зі столицею в місті Куско. Очолював цю державу т. зв. Сапа Інка (Верховний або Єдиний Інка), котрий вважався сином сонця, якому інки поклонялися наче божеству. Коли на початку XV ст. на кечуа з заходу напало плем'я часка і головним об'єктом агресії стало м. Куско, інкам вдалося згуртувати для відсічі смертельної загрози майже усі кечуанські племена. Утворений в 1438 р. військовий союз розгромив сили вторгнення. Ця перемога, отримана під проводом першого достовірно відомого правителя інків Пачакутека (1438-1471), поклала початок створення могутньої держави, яку самі інки називали Тауантінсуйю (мовою кечуа «чотири сторони світу»).

Наступники Пачакутека Тупак Юпанкі (1471-1493) та Уайна Ка-пак (1493-1525) поширили панування інків на величезну територію від Анд до Тихого океану, довжиною у 5 тис. км з півночі на південь (значна частина сучасних Перу, Болівії, Еквадора, Чилі, Аргентини). Коли у 1532 р. іспанські конкістадори ступили на перуанську землю, вся країна, а також Еквадор, Болівія та Північне Чилі входили до складу величезної інкської імперії. Загальна протяжність Тауантінсуйю вздовж Тихоокеанського узбережжя становила понад 4300 км, а населення - не менше 6 млн чоловік. Це була найбільша і найкращим чином зорганізована надімперія доколумбової Америки.

Етнічний склад держави інків відзначався надзвичайною строкатістю, крім племен кечуа її населяли й інші народності. Тому в межах імперії інки проводили примусове насадження державної мови (інки називали свою мову рунасимі - мова людей), власних релігійних вірувань і норм моралі, канонів архітектури тощо. Практикувалися насильні депортації і переселення. Деяким племенам дозволялося зберігати елементи свого укладу: звичаї й вірування, господарський устрій, одяг тощо. Інки охоче запозичували передові елементи культури підкорених народів, їх господарські навики і навіть асимілювали деякі божества з пантеонів підкорених народів (цікаво, що подібним чином діяли і Александр Македонський, древні римляни та інші творці мультинаціональних імперій Старого Світу).

Наприклад, інки шанували божество Сонця Віракочу, чиєю батьківщиною була підкорена ними країна колья (аймара). Саме тому центральне місце в державному культі інків займало божество сонця, якого інки вважали своїм покровителем. Храм Сонця в столиці Куско був

головним державним святилищем. Божество зображувалося у людській подобі, від голови і плечей виходили сонячні промені. По обидва боки від людської фігури розміщувалося дві змії (чи одна двоголова змія, що вигиналася дугою). Верховний Інка вважався сином сонця і верховним жерцем цього божества. Напівбожеством вважався і засновник династії інків - легендарний Манко Капак: згідно з міфом, він потомок Сонця, вийшов з-під землі, з печери, разом зі своїми трьома братами і чотирма сестрами (у інків число чотири вважалося священним). У даному випадку знову, як це було в цивілізаціях азіатського способу виробництва та у державі ацтеків, спостерігаємо, як релігія ранньокласового суспільства обслуговує державу. Влада одноосібного правителя-деспота обожнюється, оголошується священною.

Основна маса населення кечуанського походження привілейованого становища в цій державі не посідала, їх права і обов'язки були практично урівняні з іншими мешканцями. Привілеями користувалася лише панівна верхівка, членів якої з часом почали іменувати колишнім племінним етнонімом - інки. До цієї касти входили вищі сановники, воєначальники, управителі провінцій, жерці, а також місцеві вожді (кура-ки), які перейшли на сторону завойовників. Наприклад, після завоювання держави Чіму її останній правитель Мінчанкаман був привезений до столиці інків м. Куско, яку йому заборонили покидати. Полоненого царя одружили з однією з інкських принцес. Після смерті Мінчанкамана на престол фактично неіснуючої держави «зійшов» його улюблений син Чумун-Куар. Коли помер і він, правителем було поставлено його первістка Уамана-Чуму, який теж мусив жити у Куско.

Всі ці маріонеткові правителі з високими титулами були тільки фікцією, тінню підкореної цивілізації. Інкська аристократія поділялася на дві категорії: «інки по крові» - прямі нащадки легендарного Манко Капака, та пінки по привиїегії» - ті, хто отримав це право за особисті заслуги. Як відзнаку приналежності до правлячого класу носили у вухах масивні золоті сережки.

Очолював суспільну піраміду спадковий Сапа Інка, чия необмежена влада поширювалася на усі сфери господарського і політичного життя, адміністрацію, суд, армію, релігію. Він вважався верховним власником усієї землі в державі, розпоряджався життям і майном своїх підданих. З метою збереження чистоти крові його діти та інші родичі могли вступати у шлюб тільки у межах свого роду (навіть у цій деталі влада Сапа Інки дуже нагадує становище фараона у Давньому Єгипті).

* У 1964 p. T. Зойдема випустив книжку, де стверджував, що відомий з XVI ст. список 13 інкських правителів не цілком достовірний.

На думку ученого, в даному списку в послідовний ряд «вистроєні» монархи, які правили одночасно. Вони ніби виступали від імені двох ритуальних половин інкського суспільства - «верху» (ханан) та «низу» (хурін). Представник «верху» вважався головним правителем. Сьогодні багато провідних вчених-американістів схиляються до думки, що Т. Зойдема в цілому мав рацію. Можливо, однак, що співправителів було не двоє, а четверо - по числу чвертей «суйю» (бо, як відомо, чотири - священне число), оскільки «верх» і «низ» в свою чергу ділилися навпіл. Одні правителі відали в основному справами держави і керували армією, інші стояли на чолі ієрархії жерців.

Основною ланкою інкського суспільства була община (айлью), члени якої спільно обробляли землю, отриману у користування окремими сім'ями. Розміри земельного наділу (тупу) залежали від чисельності сім'ї. Щорічно проводився перерозподіл ділянок з врахуванням нових змін - народження, смерті, одруження тощо. Дві третини зібраного врожаю вилучалося на державні та релігійні потреби. Кожна община була зобов'язана виставити певну кількість воїнів та забезпечити виконання численних трудових повинностей: будівництва палаців, храмів, фортець, доріг, мостів, каналів, видобутку копалин тощо. Члени общини обслуговували правлячу еліту як домашні слуги: кухарі, двірники, носії паланкінів (колеса доіспанські цивілізації Нового Світу не знали) тощо. Крім юридично «вільних» общинників, чиє життя було суворо регламентоване численними повинностями, існувала й відносно невелика група т. зв. янакона - рабів. Рабами ставали мешканці тих місцевостей, де завойовники-інки зустрічали особливо стійкий опір. Були й жінки-рабині аклакуна («обранниці»), до того ж деякі з них походили із знатних сімей. Вони ставали жрицями Сонця, а також наложницями Сапа Інки та його вельмож.

Діти виховувалися в дусі беззаперечної покори старшим, починаючи з батьків і закінчуючи Верховним Інкою. Сини знаті отримували належну освіту, решта населення - годі й думати.

Писаних законів ця держава не знала (а може, вони не збереглися). В Тауантінсуйю, де загалом не було приватної власності в сучасному її розумінні та були відсутні торгівля й гроші, не могло бути й кредитів, лихварства та інших явищ розвинутого суспільства виробників. Тим самим приватне право перебувало у ледь зародковому стані.

В очах суспільства «синів Сонця» злочин був не простим порушенням законів, а святотатством, актом непокори Верховному Інці, котрий розглядався як джерело законодавства. В основу юстиції були покладені чіткі і зрозумілі принципи. Карний злочин, здійснений представником еліти, кваліфікувався як більш серйозний проступок, ніж

та сама дія, вчинена вихідцем з простолюду (хатун руна). Наприклад, якщо представник знаті спокусив чужу дружину, обидва перелюбники каралися смертю. Та ж дія хатун руна каралася тортурами. Інший принцип полягав у тому, що у випадку, коли карана дія здійснювалася за підбурюванням іншої особи, покаранню підлягав ініціатор порушення закону, а не виконавець. Як співучасник по кожній карній справі виступав і камайок, тобто чиновник, який відповідав за ту конкретну суспільну ланку, до якої належав злочинець. Якщо, скажімо, було доведено, що представник хатун руна крав від голоду, а його безпосередній камайок не зумів забезпечити людину достатніми продуктами харчування, карався чиновник, а не безпосередній злодій.

Творцем карного права традиція називає Верховного Інку Пачаку-ті. Для кожного злочину ним була встановлена міра покарання відповідно до соціальної небезпеки проступку. Найтяжчим злочином вважалася державна зрада. Тіло скараного на смерть злочинця перероблялося на рунатіня - «людину-барабана», з кісток його робили маленькі флейти, будинок зрадника зрівнювали з землею, а земельну ділянку посипали сіллю. Також жорстоко карали того, хто наважувався вступити у дім «наречених Сонця». Жахливим злочином вважалося без-божжя, богохульство, сумнів щодо могутності богів. Найтяжчим було убивство батьків чи рідних дітей. За це каралося повішанням. Вбивцю чужих дітей каменували, а убивцю чиновника - четвертували. Смертю каралося і зґвалтування, але ґвалтівник міг уникнути покарання, якщо ще до початку судового слухання одружувався з жертвою. Цікаво, що відповідальність за аборт залежала від статі убитого зародка. За хлопчика мати розплачувалася своїм життям, за дівчинку - 200 ударами батогом. Кровозмішання (інцест матері з сином, брата з сестрою і навіть двоюрідних братів з сестрами) заслуговувало повішання, хоча на чолі держави завжди стояла подружня пара, де Верховний Інка перебував у шлюбі з власною сестрою. Крадіжка майна, що належало Верховному Інці, храму або знаходилося на суспільних складах, каралася смертною карою.

Справи незначні розглядали нижчі чиновники - камайоки та кура-ки. Більш серйозні карні злочини перебували у компетенції «державних інспекторів», які регулярно навідувалися у всі населені пункти держави. Злочини проти безпеки держави, особливо ті, що були здійснені представниками еліти, перебували у віданні самого Верховного Інки. Він чинив суд в столиці імперії Кус ко за участю кількох членів спеціального «карного сенату». Приводом для порушення справи служила скарга постраждалого чи третьої особи. Після порушення справи звинувачуваного утримували під вартою. На судопровадження

відводилося п'ять днів. Вирок, як правило, був суворим (не забуваймо, що усі злочини кваліфікувалися як святотатство): засуджених каменували, вішали, скидали зі скелі тощо. Державних чиновників, звинувачених у нехлюйстві чи зловживаннях, засуджували до особливого покарання - «івайє», суть якого полягала у тому, що з висоти приблизно одного метра на спину жертві скидався важкий камінь. Навіть якщо чиновник виживав, то на решту життя перетворювався у інваліда. Оскільки інки не знали грошей, не було й штрафів. Ув'язнення, в нашому звичному розумінні, не застосовувалося. Але звинувачуваного могли засудити до санкай {суанкай) - дводенного перебування у кам'яному мішку, де його сусідами були отруйні змії, хижі тварини та птахи. Якщо після 48 годин нещасний ще залишався у живих, це служило доказом його безвинності. Йому не тільки повертали свободу, але й щедро винагороджували від імені верховного Інки.

Очевидно, що в різних частинах імперії право дещо різнилося, з врахуванням місцевих звичаїв і традицій. Наприклад, в країні Чіму -союзнику і останньому великому завоюванні Інкської імперії, зафіксовано такі правові норми. Найтяжчим злочином вважалася крадіжка -явище дуже рідкісне (якщо щось подібне раптом траплялося, в центрі такого населеного пункту виставлявся стовб з початками кукурудзи -сигнал «тут крадуть»). Спійманого злодія убивали, але вирок виконувала не держава, а власник украденого майна. При цьому на смерть засуджувався не лише злодій, але й батько, який породив такого недостойного сина. Смертю карався і спокусник чужої дружини або ґвалтівник. Цікаво, що в цій державі існували окремі дороги для чоловіків та жінок. Той, хто скористався дорогою чужої статі, карався (каралася) як ґвалтівник або спокусник (спокусниця), тобто - смертю.

На смерть засуджувалися і ті, хто ослухався наказів правителя або державного сановника, відмовився працювати на суспільних будовах, а також осквернитель храму. В таких випадках винних живими закопували в землю разом з кістками «нечистих» тварин. Лікарі, чиї безпосередні дії викликали смерть пацієнта, засуджувалися до забиття камінням. До речі, лікарі (лікували головним чином цілющими травами) перебували на державній службі і отримували непогане державне утримання. Якщо лікар починав ставитися до своїх обов'язків неналежним чином і це мало летальні наслідки, такого ескулапа прив'язували вірьовкою до трупа померлого і залишали помирати. Згодом труп лікаря віддавали на поталу хижим грифам.

Незважаючи на те, що інки не знали колісного транспорту, у них була розгалужена система доріг. Вимощені каменем шляхи шириною в один - півтора метри розходилися в усі боки від столиці. Загальна довжина

цих шляхів перевищувала 15 тис. км. Спеціально підготовлені бігуни, передаючи послання як естафету, забезпечували швидке надходження інформації до центру і передачу вказівок та наказів на периферію.

Історики характеризують політичний режим в державі інків як теократичну деспотію. Якщо шукати паралелі зі Старим Світом, то найбільше спільного ця держава і її право мали з державами азіатського способу виробництва (див. Лекцію 1).

У 20-х роках XVI ст. в державі інків почалися повстання північних племен. Країну охопили епідемії. Згодом розгорнулася усобна боротьба між нащадками померлого в 1525 р. Верховного Інки Уайна Ка-пака. Перемога його незаконнонародженого сина Атуальпи (1532-1533) над законним спадкоємцем Уаскаром (1525-1532) принесла численні жертви, розколола верхівку інкського суспільства на дві ворогуючі сторони.

Тим самим на момент появи європейців (передусім іспанців і португальців) в Новому Світі місцеві цивілізації переживали кризу державності, були ослаблені внутрішніми чварами, що полегшило завдання завойовників.

Іспанська та португальська колонізація. Організація управління колоніями

На початку XVI ст. подорожі Колумба та інших мореплавців відкрили мережу островів Вест-Індії. Європейці обстежили північну і значну частину східного узбережжя Південної Америки, більшу частину Карибського узбережжя Центральної Америки. Ще в 1494 р. (тобто через 2 роки після першого плавання Колумба!) між Іспанією та Португалією був укладений Тордвсільянський договір, який розмежовував сфери їх територіальної експансії. Португалія остаточно відокремилася від Іспанії аж у ] 640 р, а до того часу перебувала у різних формах васальної залежності від Мадрида. В 1654 р. Кромвель уклав договір з Португалією, який фактично гарантував її незалежність від Іспанії, але поставив у залежне становище від Англії.

У нововідкриті землі з Піренейського півострова рушив потік авантюристів, які шукали золото і підданих. У 1513 р. Бальбоа пересік Панамський перешийок і вийшов до узбережжя Тихого океану, а Понсе де Леон відкрив Флориду - перше іспанське володіння в Північній Америці. Кількома роками згодом був відкритий півострів Юкатан, а в 1519-1521 pp. іспанські конкістадори на чолі з Ернандо Кортесом завоювали Центральну Мексику, знищивши державу ацтеків і пов-

ністю зруйнувавши їх столицю - Теночтітлан. У першій половині 30-х років XVI ст. іспанці, на чолі з Франсіско Піссаро та Дієго де Альмагро, завоювали Перу,- основну територію цивілізації інків. Рухаючись далі на південь, іспанські завойовники на чолі з Альмагро вторглися в 1535-1537 pp. в межі країни, яку вони назвали Чилі (дослівно - «холод»), але тут наштовхнулися на опір войовничих аруканів. Опір відчайдушних індіанців міг, як відомо, лише ненадовго стримати озброєних вогнепальною зброєю загарбників, адже за рік - два нова хвиля пожадливих завойовників домоглася свого.

У цей же час розпочалася колонізація Бразилії португальцями. На початку 40-х років Орельяна досяг річки Амазонки і спустився за її течією до Атлантичного океану. На обширні території Нового Світу зазіхали й інші європейські держави: Англія, Франція, Голландія, що прагнули захопити різні території Південної та Центральної Америки, а також Вест-Індію. Між колонізаторами розпочалася запекла боротьба за нові, ще не відкриті, та за вже захоплені іншими державами колонії. Острови Вест-Індії протягом XVI-XVII ст. неодноразово переходили від однієї держави до іншої.

З іспанських володінь в Північній та Центральній Америці в 1535 р. було створене віце-королівство Нова Іспанія зі столицею в Мехико, збудованому іспанцями на місці зруйнованого ними Теночтітлана. До складу віце-королівства наприкінці XVIII ст. входили уся сучасна Мексика та південна частина сучасних США (штати Техас, Каліфорнія, Нью-Мексико, Арізона, Невада, Юта, частина Колорадо і Вайо-мінга). Іспанські колонії в Південній Америці (крім Венесуели на Карибському узбережжі) та південно-східна частина Центральної Америки (Панама) утворили в 1542 р. віце-королівство Перу з столицею в м. Ліма (засноване в 1535 p.). Деякі області, які номінально входили до складу того чи іншого віце-королівства, були насправді самостійними політико-адміністративними одиницями, якими управляли генерал-капітани.

Так, більшу частину Центральної Америки (за винятком Юкатана, Табаско, Панами) займало генерал-капітанство Гватемала. Володіння Іспанії в Вест-Індії та на узбережжі Карибського моря до другої пол. XVIII ст. складало генерал-капітанство Санто-Домінго.В межах віце-королівства Перу до 30-х років XVIII ст. існувало генерал-капітанство Нова Гранада зі столицею в м. Богота. В найбільших центрах іспанської колонізації засновувалися спеціальні адміністративно-судові колегії - аудієнсії. Територія, що перебувала під юрисдикцією певної аудієнсії, становила собою ще й визначену адміністративну одиницю. Становище та повноваження губернатора (одночасно він міг бути

і главою аудієнсії) тої чи тої колонії визначалося багатьма факторами: віддаленістю від адміністративного центру віце-королівства чи гене-рал-капітанства, військовим значенням колонії тощо. Так, Парагвай, відрізаний від моря і приречений на ізоляцію, номінально до 1776 р. входив до складу віце-королівства Перу і підлягав аудієнсії Чаркас, а фактично управлявся губернатором, якого обирали місцеві жителі. Сюди масово сунули єзуїтські місіонери, допомагаючи тим самим здійсненню іспанської колонізації. Лише з отриманням незалежності у 1811 р. у Парагваї були ліквідовані численні чернечі ордени та їхня духовна експансія.

У 1739 р. у віце-королівство була реорганізована Нова Гранада. До складу цього третього іспанського віце-королівства увійшли також території, що перебували під аудієнсією Панами та Кіто. Куба в 1764 р. була виділена в самостійне генерал-капітанство. В 1776 р. утворилося четверте іспанське віце-королівство Ріо-де-ла-Плата (Буенос-Айрес та інші провінції сучасної Аргентини, Парагвай, сучасна Болівія). Наступного року було створене генерал-капітанство Венесуела зі столицею в Каракасі. В 1778 р. ранг генерал-капітана отримав губернатор Чилі.

Схема управління іспанськими колоніями відповідала ладу іспанської абсолютної монархії. Вища влада в кожній колонії належала віце-королю чи генерал-капітану. Йому були підпорядковані і губернатори провінцій. Містами та сільськими округами правили корехі-дори та старші алькальди, індіанськими селищами - спадкові старійшини (касики), а у подальшому - виборні старости. У 80-х роках XVIII ст. в Іспанській Америці був введений адміністративний поділ на інтендантства, що складалися з округів. Відповідно, в Новій Іспанії було створено 12 інтендантств, в Перу та Ріо-де-ла-Платі - по 8, в Чилі - 2. Віце-королі та генерал-капітани користувалися широкими повноваженнями: призначали та зміщували губернаторів і інших чиновників, розпоряджалися скарбницею, керували збройними силами, видавали загальнообов'язкові розпорядження для населення тощо. Вони ж затверджували священиків, чиї кандидатури пропонувалися єпископами (подібна схема мала місце і у метрополії). За свої дії віце-королі і генерал-капітани звітували лише перед королівським урядом в Мадриді та Верховною радою у справах колоній. Найважливіші рішення та рекомендації віце-короля чи генерал-капітана підлягали затвердженню іспанським королем.

На аудієнсії, окрім судових функцій, було покладено й нагляд за діяльністю адміністративного апарату, але самі аудієнсії були лише дорадчими органами при віце-королі чи генерал-капітані. В більших

містах існували муніципальні органи - кабільдо або аюнтам'єнто, які завідували міськими фінансами, розглядом карних та цивільних справ, благоустроєм населеного пункту. їхня діяльність також повністю контролювалася колоніальною адміністрацією в особі віце-короля чи його губернаторів.

Португальською колонією Бразилія, столицею якої було м. Байя (з 1763 р. Ріо-де-Жанейро), первісно управляв генерал-губернатор, а з другої половини XVII ст.- віце-король та підпорядковані йому губернатори провінцій.

Важливим елементом в системі управління іспанськими та португальськими колоніями до часу набуття ними незалежності залишалася католицька церква. Духовенство володіло численними привілеями: звільнялося від сплати податків та користувалося правом особливої юрисдикції з карних справ (фуеро).

Монархи Піренейського півострова розглядали свої колонії в Латинській Америці як джерела постачання цінними металами та продуктами плантаційного сільського господарства. Побоюючись конкуренції і намагаючись економічно прив'язати колонії до метрополій, Мадрид та Лісабон не тільки всіляко гальмували розвиток місцевої промисловості, але й заборонили вирощування в колоніях винограду, оливок, льону тощо. Були безжалісно вирубані виноградники і насадження тутових дерев, на яких розводилися шовкові черви. Дозволялося вивозити лише ті сільськогосподарські культури, які не вирощувалися в Європі (наприклад, какао). В колоніях була встановлена державна монополія на продаж солі, спиртних напоїв, тютюнових виробів, гральних карт, гербового паперу, пороху та інші товарів.

Найсуворішим чином заборонялися торговельні зносини колоній з іншими державами. Всі експортно-імпортні операції між Старим і Новим Світом обкладалися надзвичайно високими митами, причому аж до кінця XVIII ст. усі торговельні кораблі в Європу з цих колоній і у зворотному напрямі йшли лише у складі військових флотилій. Існувало два маршрути таких флотилій: перший з іспанської Севільї (починаючи з 1717 р. - з Кадіса) до Картахени в Новій Гранаді та другий звідти ж до мексиканського порту Веракрус. Зрозуміло, такі обмеження диктувалися як небезпекою піратства і каперства, так і бажанням метрополії монополізувати зовнішню торгівлю колоній.

Дата добавления: 2015-05-23