Тема 26 4 страница

Іспанські колонії в Америці отримали право вести торгівлю між собою аж у 60-80-х роках XVIII ст. Уряд Карла III (1759-1788) відмовився від системи флотилій, а також скасував деякі мита та зменшив розміри інших. За цього ж короля з усіх володінь Іспанії були вигнані ченці-єзуїти, скорочено відрахування до державної скарбниці з видо-

бутку благородних металів (з 1/5 до 1/10 видобутого), проведено адміністративну реформу. Приблизно в цей же час в Португалії проходить реформістська діяльність маркіза Помбала. Для Бразилії вона оберну-* лася вигнанням єзуїтських місій з цієї колонії, скасуванням рабства індіанців, дозволом засновувати мануфактури, створенням торговельних компаній, яким надавалися монопольні права. Реформи Карла III в Іспанії та маркіза Помбала в Португалії були проявом політики т. зв. просвіченого абсолютизму - модного повітря тогочасної Європи (Ма-рія-Терезія в Австрії, Катерина II в Росії тощо). В Португалії ці реформи припинилися після відсторонення Помбала від влади (після смерті Хозе І (1750-1777) королева Марія (1777-1789) віддала всемогутнього міністра до суду і вигнала з країни), в Іспанії - по смерті Карла III та початку Великої Французької революції. В скорому часі більшість реформ просвіченого абсолютизму в Іспанії та Португалії було скасовано. У зв'язку з масовим винищенням індіанців та втечею уцілілих племен у важкодоступні місцевості виникла нестача робочих рук. З XVI ст. іспанські та португальські завойовники починають ввозити негрів-рабів з Африки. На островах Вест-Індії, в прибережних районах Нової Гранади і Венесуели, в португальській Бразилії негри-раби становили більшість безпосередніх^ виробників, а спосіб виробництва відповідав рабовласницькому. Його специфічною формою стало плантаційне рабство.

Що ж стосується місцевого індіанського населення, то значна його частина була прикріплена до помість, чиїм власникам ці індіанці передавалися під опіку (енком'єнда) нібито для долучення до досягнень європейської культури і християнської релігії. Індіанці обкладалися оброком (переважно натуральним) на користь своїх енкомендеро (ті, в свою чергу, чверть цього оброку вносили до державної казни).

Іспанське законодавство забороняло вимагати від індіанців виконання особистих повинностей (на зразок панщини), але в Чилі, Парагваї та інших провінціях Ріо-де-ла-Плати вони були офіційно узаконені, а в Новій Іспанії та Перу, незважаючи на офіційну заборону, широко практикувалися. Тим самим, якщо завезені з Африки негри опинялися в Латинській Америці на становищі рабів, то становище місцевого індіанського населення було напівкріпосним. Частина індіанців перебувала під безпосередньою владою корони і управлялася королівськими чиновниками. З них збиралися податки. Вони не мали права змінювати місце проживання без дозволу властей. Ці індіанці безплатно або за символічну оплату відбували трудову повинність (міта в Перу, репартім'єнто в Мексиці), яка полягала у виділенні певної кількості чоловіків для роботи на рудниках і плантаціях, догляду

за худобою, будівництва мостів і доріг. Такі індіанці були своєрідним аналогом державних селян в Європі часів кріпосного ладу.

Наприкінці XVI ст. в Латинській Америці з'являються перші пеони - спадкові боргові раби, які користувалися землею на умовах «оренди». Поруч з сільським господарством система спадкового боргового рабства практикувалася на рудниках і мануфактурах. Джерелом поповнення класу пеонів були, переважно, пограбовані і обдурені індіанці, а також метиси. Закабаления пеонів вчиняли не лише приватні особи, а й церква.

Привілейовану верхівку населення латиноамериканських колоній становили прибулі з Європи - іспанці і португальці, переважно вихідці з дворянства. Вони гордилися своїм походженням і вважали себе вищою расою не тільки стосовно негрів чи індіанців, але й відносно креолів. Креолами в Америці первісно називали нібито «чистокровних» потемків європейців, насправді ж більшість з них мала ту чи іншу домішку індіанської або й негритянської крові. З цього середовища вийшла переважна частина місцевих поміщиків, чиновників середньої руки, власників мануфактур та торговельних закладів. Згодом саме креоли, а не чистокровні індіанці чи негри, стануть основною рушійною силою антиколоніальних революцій XIX ст. в країнах Латинської Америки.

Крім креолів та колоністів європейського походження, значну частину населення іспанських та португальських колоній становили метиси, мулати і самбо - особи з фіксованою домішкою індіанської або негритянської крові. Вони, як і їх «неповноцінні» предки, були позбавлені багатьох громадянських прав: не могли претендувати на чиновницькі та офіцерські посади, брати участь у виборах муніципальних органів тощо. Ця категорія населення поповнювала лави дрібних торгівців, осіб вільних професій, дрібних землевласників тощо.

Вся історія Латинської Америки колоніальної епохи - це низка безкінечних повстань індіанців та негрів-рабів (уже з XVI ст.). В 1630 р. в Пернамбуку (Бразилія) негри-втікачі навіть заснували Пальмарес (Пальмову республіку).

Боротьба за незалежність. Створення суверенних держав

Першою незалежною державою Нового Світу у 1783 р. стали Сполучені Штати Америки, коли після тривалої національно-визвольної війни їх незалежність була де-юре визнана колишньою метрополією.

Під впливом визвольної війни північноамериканських колоній за

незалежність та французької буржуазної революції 1789-1794 pp. посилився рух проти колоніального гніту і в Латинській Америці.

Другою в Новому Світі здобула незалежність Гаїті - колоніальне володіння Франції в західній частині острова Санто-Домінго. Тут панувало плантаційне рабство, з 520 тис. жителів негри-раби налічували 452 тис. У 1790 р. на Гаїті вибухнуло повстання мулатів, які вимагали рівноправ'я з білими. В швидкому часі розпочався і виступ негрів-рабів проти своїх плантаторів. Ті звернулися за підтримкою до іспанських та англійських колоніальних властей, що управляли сусідніми островами в Карибському морі. Інтервенти висадилися на Гаїті.

Ситуація була цікавою ще й тим, що метрополія Гаїті - революційна Франція - на той час знаходилася у стані відкритої чи неоголо-шеної війни з усіма європейськими монаршими дворами. Тоді на острів прибули комісари якобінського Конвенту, які проголосили відміну рабства і закликали населення острова виступити проти іноземних загарбників. Провідник повстання негрів-рабів Туссен-Лувертюр отримав звання генерала французької армії. В 1798 р. його війська здобули перемогу над інтервентами. Туссен-Лувертюр виробив республіканську конституцію своєї країни і був обраний першим пожит-тєвим президентом Гаїті.

З приходом у Франції до влади Наполеона Бонапарта (1799) Тус-сен-Лувертюра узяли в полон та ув'язнили у метрополії, де він і помер. Війна в Європі дозволила гаїтянам вигнати нечисленні французькі війська з острова і у 1804 р. проголосити незалежність своєї держави. Це була перша національно-визвольна революція в Латинській Америці, яка принесла визволення повсталим рабам.

Після нищівної поразки іспанського флоту в Трафальгарській битві (21 жовтня 1805 р.) та вторгнення французьких військ в Іспанію (в березні 1808 р. окупанти захопили Мадрид) зв'язки колоній Іспанської Америки з своєю метрополією різко скоротилися. Так, якщо в 1802 р. до порту Веракрус (найважливіший з портів Іспанської Америки) прибуло з метрополії 148 кораблів, то у 1806 р. - всього вісім. Цим скористалися національно-визвольні сили. Війна за незалежність в Іспанській Америці тривала з 1810 по 1826 pp.

Причини цієї війни полягали в колоніальній політиці Мадрида. Колоніям Іспанії в Новому Світі і надалі заборонялося встановлювати торговельні відносини з іншими державами, була суворо регламентована і торгівля колоній між собою. Населення обкладалося численими податками: подушним, десятиною, алъкабалою (податок з перепродажу товарів) тощо. Фактичне прикріплення до землі індіанців та пеонів, не кажучи вже про плантаційне рабство, стримували розвиток ка-

піталізму. Економічна політика метрополії викликала невдоволення усіх прошарків місцевого населення, включаючи й заможні верстви: поміщиків-креолів, власників рудників та промислових підприємств, купців. Ослаблення Іспанії призвело до активізації в Новому Світі Англії та СІЛА. Цей зовнішній фактор теж сприяв розвитку національно-визвольного руху (можливість закупівлі зброї, видавництва революційної літератури, втечі революціонерів від переслідувань іспанськими властями тощо).

19 квітня 1810 р. в Каракасі креоли скинули іспанське панування і захопили владу. Цей приклад дав поштовх усій Латинській Америці. 5 липня 1811 р. Франсіско де Міранда проголосив в Каракасі незалежність Венесуели. Національний конгрес 21 грудня прийняв першу республіканську конституцію, яка декларувала демократичні свободи, знищувала станові привілеї, забороняла работоргівлю та расову дискримінацію. Але поміщики-креоли не знищили рабства (щоправда, 14 травня 1812 р. Міранда видав декрет, яким обіцяв свободу рабам, але лише тим, які вступлять до республіканської армії і прослужать у ній не менше 10 років) і не надали рівних з білими прав місцевому індіанському населенню. Керівник іспанців Монтеверде, навпаки, зумів обернути на свою сторону войовничих індіанців-льянеро та спровокувати заколот рабів-негрів проти плантаторів-креолів під гаслом «Хай живе король Фердинанд VII». Міранді довелося відволікати частину своїх військ проти цих виступів. Тому іспанським військам з часом вдалося придушити венесуельські національно-визвольні сили і 31 липня 1812р. захопити в полон їх провідника.

Після цього на чолі національно-визвольного руху в іспанських колоніях Нового Світу стає Симон Болівар (1783-1830), представник одного з найзнатніших креольських родів Венесуели. 6 червня 1813 р. Болівар звільнив Каракас і відновив республіку. Але в середині 1814 р. столиця Венесуели знову була зайнята іспанськими військами.

У Новій Гранаді 20 липня 1810 р. перемогло антиіспанське повстання. Створена в Боготі Верховна хунта відсторонила від влади віце-короля та його чиновників. 30 березня 1811 р. в Боготі була проголошена конституція «Держави Кундінамарки», яка номінально вважалася монархією на чолі з Фердинандом VII, але за його відсутності мала управлятися президентом. Цей пост у вересні 1811 р. посів республіканець Наріньо. Але не усі частини Нової Гранади бажали залишатися під зверхністю Боготи. 27 листопада 1811 р. в Картахені був підписаний акт про створення конфедерації З'єднаних провінцій Нової Гранади (Антьокії, Картахени, Нейви, Памплони і Тунхі). У віданні федерального конгресу цієї держави залишалися зовнішні зносини,

питання війни і миру, визначення кордонів та юрисдикції провінцій; в усьому іншому провінціям надавалася широка автономія. 17 квітня 1812 р. була прийнята нова Конституція Кундінамарки, яка офіційно встановила республіканський лад. Наріньо продовжував залишатися прихильником централізованої держави, через що загострилися відносини між Кундінамаркою та Конфедерацією і навіть розпочалися військові дії. З цього скористалися іспанці та роялісти. В 1815-1816 pp. іспанське панування в Новій Гранаді відновилося.

В 1810 р. розпочалася національно-визвольна боротьба і у віце-королівстві Ла-Плата (сучасні Аргентина, Парагвай, Уругвай та Болівія). Креоли Буенос-Айреса 25 травня створили Тимчасову урядову хунту, відсторонили від влади віце-короля і відмовилися підкорятися іспанським властям. Для звільнення Ла-Плати від ярма колонізаторів сформувалися загони патріотів. Керівник хунти Морено відстоював ідею створення єдиної централізованої держави, яка б об'єднала усі колишні землі віце-королівства Ла-Плати. Але Парагвай та Уругвай (складові частини віце-королівства) не захотіли підкоритися Буенос-Айресу і проголосили свою незалежність. Буеносайреський уряд оголосив блокаду Парагваю і послав туди війська під командуванням генерала Бельграно.

На початку 1811 р. парагвайські ополченці завдали поразки цим буеносайреським військам. Подібно до того, як у Новій Гранаді конфлікт між національно-визвольними силами (централістами і федералістами) був лише на користь іспанцям та роялістам, сутичка бу-еносайреської хунти з парагвайськими сепаратистами була на руку ворогам незалежності. 30 вересня 1813 р. національний конгрес в Асунсьоні проголосив республіку, до влади в Парагваї прийшов прогресивний режим X. Франсіа, який конфіскував половину поміщицьких земель і роздав їх у користування селянським господарствам за невелику орендну плату. Але небезпека відновлення іспанського панування продовжувала зберігатися.

У Мексиці на чолі визвольного руху у 1810 р. став сільський священик М. Ідальго. Він зумів зорганізувати стотисячну індіанську армію, яка рушила на Мехіко, руйнуючи дорогою поміщицькі маєтки. Налякані поміщики-креоли перейшли на бік іспанської колоніальної адміністрації, і армія Ідальго була розгромлена. Очолив національно-визвольний рух після загибелі Ідальго колишній наймит метис X. М. Мореное. Його загони узяли під свій контроль Південну Мексику. В місті Чильпансінго у 1813 р. зібрався Національний конгрес, який проголосив незалежність Мексики та прийняв республіканську конституцію. Але після того, як іспанські колоніальні власті отримали підкріплення

з Європи, революційна армія зазнала кількох відчутних поразок і була змушена відійти в гори.

Другий період війни за незалежність іспанських колоній охоплює 1816-1826 pp.

У 1816 р. була проголошена незалежність З'єднаних провінцій Ла-Плати (Аргентина). Того ж року С. Болівар відновив бойові дії проти іспанських колоніальних властей у Венесуелі. Його війська у 1819 р. вступили до Нової Гранади (сучасної Колумбії), звільнивши місто Боготу.

15 серпня 1819 р. національний конгрес в Ангостурі прийняв конституцію Венесуели. Відповідно до рекомендацій Болівара, нова конституція проголошувала Венесуелу «єдиною і неподільною» унітарною республікою. Вона декларувала свободу слова і друку, недоторканність особи, майна та житла, рівність громадян перед законом та інші буржуазно-демократичні свободи. 11 грудня 1819 р. до Ангосту-ри повернувся Болівар, який запропонував конгресу здійснити об'єднання Венесуели та Нової Гранади. 17 грудня конгрес затвердив «Основний закон республіки Колумбія», згідно якого території колишнього генерал-капітанства Венесуели та віце-королівства Нової Гранади об'єднувалися у федеративну республіку. Ця держава мала складатися з трьох департаментів: Венесуела, Кіто та Кундінамарка, очолюваних відповідно трьома віце-президентами.

Того ж дня президентом Колумбії був одноголосно обраний Болівар.

Революція 1820 р. в Іспанії зірвала плани прибуття з метрополії до Іспанської Америки з каральною метою експедиційної армії і тим самим полегшила завдання національно-визвольних сил.

* На початку січня 1820 р. серед експедиційних військ, зосереджених в Кадісі для відправки в Америку, вибухнув бунт, який швидко переріс у загальнонародне повстання. 7 березня Фердинанд VII був вимушений оголосити про скликання Кортесів (іспанського парламенту), а через день присягнути на вірність конституції. В 1820-1823 pp. у цій країні були проведені буржуазні реформи.

У 1820-1821 pp. Болівар остаточно звільнив Венесуелу. В 1822 р. його війська здійснили похід в провінцію Кіто (сучасний Еквадор) і завдали нової поразки іспанцям. Об'єднавши усі звільнені області, Болівар створив державу, яка отримала назву Велика Колумбія.

24 березня 1816 р. в Тукумані відкрився конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плати який 9 липня урочисто проголосив повну незалежність і суверенітет «Об'єднаних провінцій в Південній Америці». Що ж стосується форми правління, то більшість депутатів під впливом

Сан-Мартіна та Бельграно висловилися за встановлення монархії, вважаючи, що вона допоможе подолати анархію і створити централізовану державу. Однак конкретного рішення з цього приводу не було, конгрес вирішив передати владу «верховному правителю» Пуейрредону.

У 1817 р. генерал Хосе де Сан-Мартін на чолі 5-тисячної т. зв. Андської армії перейшов через Анди, розбив іспанську армію і звільнив від колоніального панування Чилі. Після відмови Сан-Мартіна узяти владу в цій країні в свої руки муніципалітет Сантьяго 16 лютого 1818 р. обрав «верховним правителем» Чилі О'Хіггінса. 12 лютого 1818 р. уряд О'Хіггінса проголосив декларацію незалежності Чилі. 23 жовтня 1818 р. вступила в дію тимчасова конституція Чилі. Вона декларувала громадянську рівність, недоторканність особи, житла і майна населення, свободу друку і т. д. Законодавчу владу мав здійснювати конгрес, а виконавчу - «верховний правитель». Чотирма роками пізніше була прийнята нова конституція, яка офіційно проголошувала незалежність Чилі від іспанської монархії та будь-якої іноземної держави.

У 1821 р. Сан-Мартін здійснив похід на Ліму і проголосив 28 липня незалежність Перу. Він погодився тимчасово стати главою нової держави - «протектором», якому надавалася вища цивільна і військова влада. Новий протектор у серпні видав укази про звільнення усіх дітей рабів, народжених після проголошення незалежності, про скасування обов'язкової трудової повинності (по суті, державної панщини) для місцевого індіанського населення тощо. 8 жовтня 1821 р. уряд Сан-Мартіна обнародував «Тимчасовий статут», який проголошував недоторканність житла, майна, свободу друку та ін. громадянські права. Проте війська іспанського віце-короля чинили загонам Сан-Мартіна активний опір, доля проголошеної держави висіла на волоску. Виявилися серйозні протиріччя в політичних поглядах Сан-Мартіна (прихильник конституційної монархії") та Болівара (рішучий прихильник республіканської форми правління). Конфлікт закінчився тим, що 20 вересня 1822 р. Сан-Мартін склав свої повноваження перед Установчим конгресом в Лімі, після чого відійшов від політичної діяльності, виїхавши до Європи.

Здавалося,, конфлікт між двома вождями національно-визвольного руху дав новий шанс іспанським властям та роялістам. Іспанське командування в 1823 р. навіть ненадовго оволоділо Лімою. У 1824 р. Перу продовжувало залишатися останнім оплотом іспанського панування в Латинській Америці. 10-тисячній армії Болівара протистояло близько 16 тис. іспанців та роялістів. Але 9 грудня 1824 р. армія Болівара розгромила іспанські війська в битві при Аякучо.

У полон були узяті віце-король, 14 генералів, кілька сот офіцерів та дві тисячі солдатів.

Це був повний розгром. Після цієї перемоги були утворені ще дві держави: Перу та Болівія (Верхнє Перу, перейменоване на честь Болівара). Конституцію Болівії Симон Болівар розробляв власноручно майже рік, до 25 травня 1826 р. В ній герой переможної війни за незалежність сформував політичні принципи, які мали більше чи менше значення для усіх країн Іспанської Америки.¹ Конституція проголошувала повну незалежність та ідею народного суверинітету, рівність громадян перед законом, недоторканність особи, житла та приватної власності, свободу слова і друку, відміняла усі спадкові права та привілеї. Замовчуючи питання про державну релігію, вона по суті припускала свободу совісті. Законодавчу владу, згідно конституції, мали здійснювати сенат, палата трибунів та палата цензорів. Главою державної влади ставав президент, якого обирали пожиттєво законодавчі палати. З деякими поправками цей проект був схвалений болівійським конгресом, який обрав президентом республіки друга і найближчого соратника Болівара - Сукре.

9 грудня 1826 р. цю конституцію з невеликими поправками прийняв як основний закон і конгрес Перу.

До 1826 р. іспанці були витіснені з перуанського узбережжя, національно-визвольна війна в цій частині Іспанської Америки переможно завершилася.

Після революції 1820 р. в Іспанії мексиканські креоли відновили війну за незалежність. 28 вересня 1821 р. в Мехіко була проголошена незалежність Мексиканської імперії. В травні 1822 р. полковник Ітур-біде проголосив себе імператором під іменем Аугустина І. Але в країні розгорнувся антимонархічний рух, який набув характеру збройної боротьби.

В березні 1823 р. Ітурбіде був висланий з Мексики і оголошений конгресом ворогом держави поза законом. У червні 1824 р. Ітурбіде здійснив спробу висадки на узбережжі Мексики з метою відновлення своєї влади, але був заарештований і розстріляний. 31 січня 1824 р. Установчий Національний конгрес проголосив в Мексиці республіку і прийняв «Основний закон», який виголошував, що «мексиканська нація навіки вільна і незалежна від Іспанії чи будь-якої іншої держави». 4 жовтня була прийнята конституція Мексиканських Сполучених Штатів, яка закріплювала республіканський лад, передбачала ліквіда-

Болівар виступав за об'єднання всіх латиноамериканських держав у єдину конфедерацію як єдино розумний засіб гарантування від зовнішньої агресії.

цію інквізиції, позбавляла церкву монополії в галузі народної освіти, подушний податок, декларувала рівність усіх громадян перед законом, свободу друку тощо.

До 1823 р. завершилася анексія Мексикою Центральної Америки (Гватемали, Сальвадора тощо), але згодом центральноамериканські держави знову добилися незалежності - цього разу від Мексиканської імперії.

На 1826 р. Іспанія втратила майже усі свої американські володіння, за винятком Куби та Пуерто-Ріко. Колишні колонії утворили ряд незалежних держав - Мексику, Сполучені Штати Центральної Америки, Колумбію, Перу, Чилі, Болівію, Сполучені провінції Ла-Плати (Аргентину) та Парагвай.

У наступні роки відбулося дроблення цих держав. Колумбія розпалася на три самостійні республіки: Венесуелу, Нову Гранаду (Колумбія), Еквадор. Від Аргентини відділився Уругвай. Сполучені Штати Центральної Америки розпалися на п'ять невеликих республік: Гватемалу, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа та Коста-Ріку.

Найбільшим завоюванням національно-визвольних революцій в країнах Іспанської Америки стало прийняття демократичних буржуазних конституцій - і це за ситуації, коли більшість країн Старого Світу після Паризького конгресу 1815 р. були відкинуті до самодержавства чи до монархічного устрою, ледь прикритого дорадчими органами! Були ліквідовані феодальні порядки з їх формами експлуатації та землеволодіння. В більшості країн було знищене рабство. Прогресивне значення також мало саме знищення страхітливої фізично та духовно інквізиції, скасування дворянських титулів та інших феодальних атрибутів.

Після вторгнення наполеонівських військ у Португалію принц-регент дон Жоан був змушений втікати з Лісабону до Ріо-де-Жанейро, столицю португальської колонії Бразилія. Під тиском місцевих мешканців вигнанець у 1815 р. був вимушений проголосити Бразилію складовою частиною Об'єднаного Королівства Португалії, Бразилії та Алгарві.

Тим самим Бразилія формально перестала бути колонією, але вся політична влада в ній далі перебувала в руках португальців. Після буржуазної революції 1820 р. в Португалії принц-регент дон Жоан під іменем короля Жоана VI повернувся до Португалії, залишивши регентом в Бразилії свого сина Педро. Дон Педро, наляканий республіканськими повстаннями та під тиском місцевих поміщиків, у 1822 р. проголосив незалежність Бразильської імперії. Офіційною датою вважається 7 вересня 1822 р, коли бразильський уряд вирішив остаточно

розірвати відносини з Португалією. 12 жовтня 1822 р. принц Педро був проголошений конституційним імператором Бразилії під іменем Педру І. У наступному 1823 р. з Бразилії були вигнані португальські війська. З травня 1823 р. відкрилися Установчі збори. У вересні того ж року закінчила свою роботу комісія, що складала проект конституції.

Основний закон держави встановлював в Бразилії конституційну монархію. Імператор позбавлявся права розпуску палати депутатів та накладання вето на прийняті нею закони. Судді оголошувалися незмінюваними, вводився інститут присяжних. Вільне населення отримувало громадянські права. В проекті йшлося про бажаність залучення індіанців до сучасної цивілізації та поступової відміни рабства негрів. Однак уже 12 листопада монархічні сили здійснили державний переворот, Установчі збори були розігнані. Зазнало поразки й республіканське повстання 1823-1824 pp. Тим не менше, імператорський режим був змушений у березні 1824 р. прийняти конституцію, альтернативну конституції 1823 р.

Цей Основний закон надавав усю повноту влади монарху. Імператор отримав право призначати міністрів, чиновників, офіцерів армії та флоту, дипломатичних представників та єпископів. Його декрети та інструкції мали силу закону, монарх міг оголошувати війну і укладати мир, підписувати договори з іноземними державами. Йому надавалося право призначати членів Державної ради.

Новоутворене Генеральне зібрання було поставлене у повну залежність від волі імператора. Це Генеральне зібрання складалося з двох палат. Членів верхньої палати - сенату - призначав імператор: по-життєво з числа кандидатів, висунутих провінціями. Нижня палата депутатів обиралася шляхом двоступеневих виборів. Право голосу надавалося незначній меншості населення: плантаторам, купцям, власникам найбільших промислових підприємств та вищим чиновникам. Імператор володів правом скликати і розпускати Генеральне зібрання, накладати вето на його постанови. Він же призначав і глав провінційних адміністрацій. Конституція гарантувала «право власності в усьому його значенні», тобто й право власності рабовласників. В країні зберігалося плантаційне рабство, поміщики-плантатори залишалися головною опорою Бразильської імперії (1822-1889) та її правителів Педру І (1822-1831) і Педру II (1831-1889).

Після скасування рабства в США (1863 р.) в Новому Світі воно продовжувало існувати лише в Бразилії та на Кубі. В Бразилії рабство було відмінене лише у 1888 p., а по смерті останнього імператора в 1889 р. проголошена Федеративна республіка.

Рекомендована література

Ачыгерович М. С, Слезкин Л. Ю. История Латинской Америки. С древнейших времен до начала XX века.- М.: Высшая школа, 1981.

Галич М. История доколумбовых цивилизаций.- М: Мысль, 1990.

Древние цивилизации / Под общ. ред. Г. М. Бонгард-Левина— М: Мысль, 1989.

Краткая Всемирная история. Книга первая.- М.: Наука, 1967.

Новая история. 1789-1870. Т. II. - М.: Издательство социально-экономической литературы, 1958.

Стингл М. Государство инков.- М.: Прогресс, 1986.

Стингл М. Поклоняющиеся звездам. По следам исчезнувших перуанских государств.-М.: Прогресс, 1983.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Политиздат, 1986.

Дата добавления: 2015-05-23