Тема 28 2 страница

Через десять років після смерті Ірода Великого римляни без особливих проблем усунули його династію і обернули Іудею в звичайну римську провінцію, якою управляв чиновник-прокуратор. Один з таких прокураторів, Понтій Пилат, близько ЗО р. н. є. дав свою згоду на страту Ієгошуа Га-Ноцрі, більш відомого як Ісус Христос.

Римський імператор Гай Калігула поставив Агріппу, романізованого онука Ірода та Маріамни, правителем тетрархії Галілеї, а імператор Клавдій поширив його владу на всю Іудею. Агріппа II (або Агріп-па Ірод), незважаючи на гучний титул, був дуже обмежений у своїй владі римськими прокураторами. Останні й були фактичними правителями Іудеї. Коли один з прокураторів Флор підвищив податки та самовільно наклав руку на багатства Храму, в Іудеї спалахнуло повстання зелотів. Так називали непримиренних іудеїв - противників не лише Риму і римлян, але й греків та власних колабораціоністів. Зелотам вдалося ненадовго вигнати римську адміністрацію, але в 67j3. н. є. 60-тисячна армія Веспасіана узяла в полон вождя зелотів Иосифа Маттітьяху.

У 70 р. син Веспасіана Тіт зайняв Єрусалим і зруйнував Храм (залишилася тільки частина західної стіни - т. зв. Стіна Плачу). До 73 чи 74 р. від наступу римлян трималася фортеця Масада (Мецада).

Синедріон відновив свою діяльність в м. Явні. За насі Іоханаана бен Заккая та його наступника Гамліеля II було опробувано принципи єврейського самоуправління в умовах відсутності держави. Колишній щорічний податок на користь Храму (1 шекель з кожного правовірного єврея) почав направлятися на утримання судів та академії, а також на допомогу біднякам. Були створені суди нижчої інстанції у всіх великих єврейських общинах. Найважливіші питання були віднесені до компетенції центрального суду в Явні. Осередками підтримання національного духу стали синагоги і школи (в них навчалися усі діти чоловічої статі) при кожній общині. Саме в цей час грамотність молодих євреїв почала випереджати рівень сусідів, хоча до римського вторгнення все було навпаки.

У 130-131 pp. переможне повстання Бар-Кохба дозволило євреям на час повернути контроль над Єрусалимом. Карбувалася навіть монета з зображенням величного храму (насправді давно зруйнованого римлянами). Але Юлій Север придушив і це повстання, а імператор Адріан заборонив єврейську релігію, наказавши закрити школи й синагоги та стерти Єрусалим з лиця землі. На цьому місці було збудоване римське місто під назвою Елія Капітоліна. До Іудеї було завезено населення з інших частин Римської імперії.

Так закінчилася історія давньої єврейської держави.

Організація самоуправління єврейської діаспори в умовах відсутності національної держави

Після зруйнування єрусалимського Храму розселення євреїв по усьому світу проходило нерівномірно. Для проживання обиралися, зазвичай, великі міста та місцевості зі сприятливим кліматом. Не будучи більше прив'язаними до батьківщини, якої євреї були насильно позбавлені, вони легко змінювали місце проживання, допоки врешті не знаходили найсприятливіші для себе умови. Відбувалися певні зміни у традиційному для євреїв талмудстському праві (талмудизм), пов'язані з перебуванням у чужому соціумі. Так, Гершом Ієгуда (960-1028), якого єврейська традиція називає «Світоччю Розсіяння», провів постанову («Такканот раббену Гершом Меор ха-Гола»), обов'язкову для усіх євреїв-ашкеназі (тобто європейців). Найбільш важливими нововеденнями стали заборона полігамії (багатоженства) та необхідність згоди дружини у випадку розлучення.

В Європі загалом нейтральне чи навіть подекуди дружнє ставлення до євреїв (їм, зокрема, протегував Карл Великий, засновник Священної Римської імперії) різко змінилося на гірше після першого хрестового походу, коли євреїв насильно обертали в християнство, у них конфісковували майно нібито на потреби хрестоносного війська. Імператор Священної Римської імперії Генріх IV видав указ, який дозволяв таким насильно охрещеним повертатися в іудаїзм і навіть повернув частину конфіскованого майна. Але насильницька тенденція зберігалася. В 1215 р. папа Римський і церковний Собор постановили, що євреї зобов'язані носити спеціальні жовті нагрудні нашивки. В 1231 р. почалося масове спалення Талмудів під приводом того, що вони містять образливі для християнства догмати.

Поступово євреїв позбавили права займатися крупними комерційними проектами. Володіння землею у феодальній Європі було дозволене лише корінному дворянству, отже євреї не могли займатися сільським господарством (в другій пол. І тис. н. е. у завойованій арабами Іспанії євреї охоче займалися виноградарством та ін. видами сільського господарства). Ремесло також їм стало недоступним з утворенням цехів, які не терпіли будь-чиєї конкуренції. Зрозуміло, що потреби єврейської общини задовольняли євреї-ремісники, але виготовити будь-що для продажу християнам стало неможливим. Залишалося лихварство, і у цій якості євреї швидко заполонили нішу. Кодекс дворянської честі забороняв давати гроші в ріст, міська християнська верхівка вкладала вільні кошти у виробництво та нерухомість,

а пізніше - у купівлю дворянських титулів. Конкурентом євреїв у лихварській діяльності виступала лише церква.

Іншим джерелом доходів євреїв стала торгівля уживаними речами, часто з числа невикуплених застав. На євреїв було накладено високі податки, великі феодали часто просто не повертали узяті в борг гроші. Це вимушувало євреїв-лихварів відіграватися на найменш захищених боржниках з числа бідноти та осіб, які в силу якихось причин потрапили в скруту,- удів, сиріт тощо. Зрозуміло, що й ставлення до євреїв було відповідним; а християнська церква лише роздмухувала ворожі антисемітські настрої.

У 1290 р. усе населення іудейського віросповідання (16 тис. чол.) було вигнане з Англії. Залишилися лише ті, хто прийняв християнство. Вперше з Франції євреїв вигнали у 1292 p., потім їх виганяли ще кілька разів. Останній раз з цієї країни їх вигнали у 1394 р. без права повернення. З того часу тут проживали лише невеликі общини, переважно на землях, що належали Римському папі.

У 1348-1349 pp. Європою прокотилася епідемія «чорної смерті» -чуми. Смертність у єврейських общинах була дещо меншою (в середньовічній Європі навіть миття рук вважалося прихованим виконанням обряду омовіння, притаманного іудейській та мусульманській релігіям; християни того часу милися кілька разів за життя). Євреїв звинуватили у тому, що вони отруїли колодязі. Тому з 1350 р. в Центральній та Західній Європі євреї були повсюдно загнані у гетто, з яких заборонялося навіть виходити уночі, а також у неділю та інші християнські свята. Управління в гетто здійснювалося равинами, вченими та суддями (даянами). Скупченість мала ту перевагу, що дозволила відносно легко організувати навчання грамотності та основ віри усього чоловічого населення, починаючи з п'ятирічного віку; дівчата з багатих сімей вчилися удома. Така єврейська община звичайно мала свого штадлана - представника при монаршому дворі, який клопотав за усю общину.

Німецький імператор Рудольф І Габсбург вивів євреїв з-під юрисдикції місцевих феодалів і поставив у своє пряме підданство. Це обернулося новими податками та утисками. Тому приблизно з XV ст. основна маса європейських євреїв подалася на Схід, у Річ Посполиту, де ставлення до них було дещо кращим. Грамота польського короля Си-гізмунда-Августа в 1551 р. дарувала євреям право на самоуправління. У чотирьох частинах Польщі (Велика і Мата Польща, Волинь, Галичина) створювалися самоуправлінські общини на чолі з виборним кагалом. Кагал збирав податки з євреїв та вів переговори з урядом, у його віданні перебували єврейські суди та школи (хедери для дітей

4-13 років та ієшиви для старших). Діяв і виборний орган Ваад арба арацот - Рада чотирьох земель, а також свій ваад в Литві. Мовою східноєвропейських євреїв став ідиш - суміш івриту з німецькою та польською.

Після об'єднання Іспанії в 1449 р. Ізабела Кастільська та Фердинанд II поставили своїм завданням зробити країну чисто християнською. Інквізиція (діяла з 1233 по 1820 pp.) спалювала навіть т. зв. ма-ранів (букв, свиней - євреїв-вихрестів), яких завжди підозрювали у таємній симпатії до батьківської віри. 2 серпня 1492 р. був виданий указ про вигнання усіх євреїв з Іспанії. В жовтні 1497 р. до депортації не-хрещених євреїв (залишалася вузька можливість вибору) вдалася Португалія. Євреї, вигнані з Іберійського півострова, оселилися в арабських країнах і утворили групу т. зв. сефардів. На відміну від ашкеназі, чиєю розмовною мовою був ідиш, сефарди розмовляли на суміші іспанської з івритом. З XVI ст. євреї процвітали при Османах -як при дворі, так і в провінціях, але згодом ставлення до них і тут змінилося на гірше.

Після вигнання євреїв з Іспанії та Португалії єдиною західноєвропейською країною, яка не знала гетто, залишалися Нідерланди (здобули незалежність від Іспанії у 1581 p.). Трохи легшим порівняно з іншими європейськими країнами було становище іудеїв в Італії. Амстердам, столицю першої в світі переможної буржуазної революції, у цей час називали голландським Єрусалимом. У 1596 р. група португальських маранів в Амстердамі урочисто зреклася християнства і повернулася до іудаїзму - річ, нечувана в тогочасній Європі.

Загалом же саме утвердження буржуазного ладу сприяло поліпшенню становища євреїв в усіх європейських країнах. Так, в 1656 р. лорд-протектор Англії Олівер Кромвель дозволив місцевим євреям-вихрестам повертатися до іудаїзму.

За умов бездержавного періоду продовжувало удосконалюватися єврейське талмудистське право. Творцями правових кодексів євреїв вважаються Яків бен Ашер (збірка «Арбаа турім», 1340 p., Іспанія) та Йосеф Каро («Шулхан Арух») («Накритий стіл», перша пол. XV ст., м. Цфат в Іудеї). Праця Каро представляла собою своєрідний довідни-ковий посібник, який мав допомагати євреям усього світу дотримуватися законів Талмуду. Зрозуміло, що у різних іудейських общинах норми права розвивалися самостійно і могли після сотень років роздільного проживання дещо розходитися. Звичаї європейських євреїв-ашкеназі кодифікував Моше Ісраелс (1520-1572), додавши до «Накритого столу» Й. Каро свою дослівно «Скатертину» (збірник «Manner»).

Після цього узгодження єврейське талмудистське право знову набуло єдності.

Вище вказувалося, що розвиток буржуазних відносин сприяв у цілому поліпшенню становища євреїв. Французька буржуазна революція не була винятком. Декрет 1791 р. дарував права і привілеї французьких громадян усім євреям цієї країни. Наполеон у 1807 р. навіть створив Синедріон у складі 46 равинів та 25 світських осіб. Завданням цього органу стало вирішення внутрієврейських правових та релігійних питань, а також підтвердження євреями своєї лояльності стосовно Імперії. Серед постанов Синедріону зазначимо дві найважливіші. По-перше, ствердження лояльності євреїв до влади будь-якої країни проживання (не тільки Франції); по-друге, зняття релігійних заперечень проти будь-якої продуктивної діяльності, включаючи ремесло та сільське господарство.

На початку XIX ст. були випущені з гетто євреї Німеччини. Конституція об'єднаної Німецької імперії 1871 р. надала рівні права усім громадянам країни, включаючи євреїв.

У 1835 р. шерифом Лондона був обраний єврей Дейвід Соломон, а у 1837 р. - Моше Монтефіоре. Фінансист Лайонел Ротшильд протягом 10 років 4 рази обирався депутатом палати общин, але кожного разу складав повноваження, не бажаючи виголошувати присягу депутата з релігійних мотивів. У 1858 р. Ротшильд став-таки першим євреєм-депутатом палати общин, після того, як йому врешті дозволили не присягати на вірність християнству.

Що стосується становища східноєвропейських євреїв після трьох поділів Польщі, то тут існувала диференціація. В Австрії Иосиф II ще у 1782 р. видав «Указ про терпимість», який скасовував особливий податок на євреїв, відкривав їм доступ до ремесел і торгівлі, а також дозволяв вступ на навчання до християн.

Катерина II в Росії ввела т. зв. смугу осідлості: дозволила євреям селитися лише на тих землях, що колись входили до Речі Посполитої. На Лівобережній Україні євреям було заборонене проживання у селах, зате з усього Правобережжя і Криму лише два міста - Севастополь і Миколаїв були закритими для них. Здійснювалися спроби прив'язати євреїв до землі (з 1807 по 1830 pp. на півдні України, у Білорусії та Бессарабії з ініціативи царських чиновників були наділені землею близько 12 тис. євреїв).

Микола І у 1844 р. скасував кагали. Цей же цар увів казенні (державні) школи для єврейських дітей, а у 1827 р. впровадив рекрутську повинність для євреїв з 12 років (т. зв. кантоністи). Єврейських хлопчиків, узятих «на службу», схиляли до прийняття християнства. Олек-

сандр II (1855-1881) скасував указ про кантоністів (1856 p.), а згодом урівняв євреїв з іншими громадянами імперії у питаннях військової повинності (1874 р.). У 50-60-х роках право проживання за межею осідлості було надане купцям 1-ї гільдії, особам з вищою освітою, ремісникам, а також солдатам та їх нащадкам. В Москві та Санкт-Петербурзі швидко сформувалися самоорганізовані єврейські общини.

Убивство Олександра II, причетним до якого виявилася і єврейка Геся Гельфанд, призвело до погромів, особливо на Україні. В Одесі євреї перед лицем погромників навіть зорганізувалися в загони самооборони. Олександр III (1881-1894) в травні 1882 р. ввів т. зв. «Тимчасові правила», які забороняли євреям селитися по селах навіть у межах смуги осідлості, набувати і орендувати нерухомість за межами міст. І надалі ставлення до євреїв з боку Російської держави було неприязним. Євреї відповідали активною участю в різноманітних революційних партіях і течіях (соціал-демократи, есери), а також еміграцією до Палестини.

Підводячи підсумок цьому періоду єврейської історії, зазначимо наступне. На перший погляд, іудаїзм значно програє християнству та ісламу стосовно тих благ, які пропонуються віруючому. В єврейській релігії немає поняття раю і пекла, союз з Яхве, укладений праотцями, обіцяє успіх в усіх починаннях земного життя за умови збереження віри та дотримання правил релігійної поведінки. Здавалось би, релігійна і національна асиміляція євреїв була просто запрогно-зована, подібно до того, як релігійно асимілювалися інші народи, яким християнськими та мусульманськими проповідниками було обіцяно блага загробного життя. У євреїв середньовіччя, навпаки, спостерігаємо релігійний фанатизм, небажання асимілюватися і навіть повернення до батьківської віри після сотень років удаваного маранства (Англія).

Парадоксально, але сучасні ортодоксальні кола в Ізраїлі б'ють тривогу з приводу втрати національної самосвідомості у єврейської діаспори США, чиї справи важко назвати неблагополучними. Схоже, саме ксенофобія та релігійна нетерпимість з боку християн та мусульман сприяли збереженню і зміцненню через віки єврейських вірувань і традицій.

Загнані у гетто іудеї опинилися в надзвичайно складних умовах. Справа їх виживання була поставлена у повну залежність від згуртованості, провідниками бездержавного народу стали релігійні авторитети. Умови гетто дозволяли організувати не лише поголівне навчання єврейської молоді, а й ефективну систему релігійної ідеологічної обробки підростаючого покоління.

Виникнення держави Ізраїль у 1948 р. Зовнішня і внутрішня політика Ізраїлю. Право

Засновником сучасного сіонізму вважається Теодор (Біньямін Зеєв) Герцль (1860-1904). У 1896 р. він випустив брошуру «Єврейська держава -досвід сучасного вирішення єврейського питання», яка стала своєрідною програмою дій для прихильників відтворення єврейської державності. В романі Герцля «Альтнойланд» («Нова-стара земля») у напівхудожній формі викладено його погляди на суспільні відносини мешканців майбутньої держави, морально-психологічний клімат, стосунки з сусідами та європейцями взагалі тощо.

У 1897 р. Герцль та його соратники зуміли організувати в Базелі Перший сіоністський конгрес. Від імені єврейства Герцль вів переговори з турецьким султаном та політиками Європи про відновлення єврейської держави на теренах давнього Ізраїлю або, принаймні, «де-небудь у Східній Африці» (ще варіант - на Мадагаскарі).

Після смерті Герцля справу його життя продовжив Давид Вольф-сон (1856-1914). Перша алія (переселення євреїв) в Ерец-Ізраель відбувалася у 1881-1903 pp.

Досягненням уже цього періоду стало відтворення івриту - давньої єврейської мови. Вважається, що вже у V ст. до н. є. більшість мешканців Іудеї розмовляла арамейською. Зусиллями Еліезера Бен-Ієхуди (1858-1922) та Ашера Гінцберга (1856-1927) мова Біблії була не лише відновлена, але й модифікована. У неї було введено низку понять і термінів, створених з врахуванням нових реалій: досягнень науки і техніки, розвитку інших галузей людських знань.

Іврит мав дуже важливе значення для майбутнього держави із-раічь, оскільки на початку XX ст. різні групи євреїв (ашкеназі, сефар-ди, Йєменські, бухарські та інші євреї) розмовляли різними мовами і наріччями. Зробити якусь з цих мов (наприклад, ідиш) державною, означало б де-факто розділити євреїв на привілейованих і другосортних, пересварити їх між собою.

Друга алія припадає на роки перед початком першої світової війни (1904-1914). І знову основну масу становили вихідці з європейського Сходу. Земля для переселенців викуповувалася Єврейським національним фондом {Керен-Каемет ле-Ісраель), створеним у 1901 р. Гроші на його рахунок надходили з добровільних пожертвувань євреїв усього світу, тим самим відродження держави стало загальнонародною справою задовго до її офіційного утворення. В роки Першої світової війни Туреччина, на чиїй території перебував Ерец-Ізраель, опинилася в таборі країн Четверного союзу, противників

Антанти. Натомість єврейський капітал, а також єврейські добровольці підтримали Антанту.

2 листопада 1917 р. міністр іноземних справ Великобританії лорд Бальфур передав лорду Лайонелу Ротшильду доручення поставити до відома Сіоністську організацію про прихильне ставлення уряду Його Величності короля до ідеї створення єврейського національного вогнища на землях Ерец-Ізраель (т. зв. Декларація Бальфура).

Післявоєнна Версальська конференція надала Великобританії мандат на Сирію та Палестину (система мандатів встановлювалася офіційно з метою підготувати населення тих чи інших територій до створення самостійної держави). В Палестині були уведені три офіційні мови: англійська, арабська та іврит. На 1922 р. сюди прибуло 83 780 євреїв, а у 1925 р. - ще 30 тисяч. Місцеве арабське населення вороже поставилося до прибуття переселенців. Араби під проводом муфтія Хадж Амін ал-Хусейні почали організовувати єврейські погроми (лише у 1929 р. 20 нападів на містечка, 66 убитих), а євреї -гуртуватися в загони самооборони.

Водночас, в 1931 р. виникли лише три нових поселення. Прихід в Німеччині до влади Гітлера різко збільшив число емігрантів з Європи. Так,.після прийняття в 1935 р. т. зв. Нюрнберзьких законів (євреї були позбавлені прав громадянства і поставлені у становище безправних «підданих», а закон «Про охорону німецької крові і німецької честі» ставив поза законом шлюби німців з євреями) в Палестину того ж року прибуло аж 69 тис. емігрантів.

Еміграція з Німеччини до Ізраїлю становила: 1933 р. - 37 тис, 1934 р. - 23 тис, 1935 р. - 21 тис, 1936 р. - 25 тис, 1937 р. - 23 тис, 1938 р. - 37 тис, 1939 р. - 68 тис, 1940 р. - 16 тис, тисячі німецьких євреїв тікали до інших країн Європи та до США. Якщо єврейська діаспора в цих країнах різко збільшила фінансову допомогу колоністам в Ерец-Ізраель, то арабське населення Палестини відповіло на нову хвилю переселенців справжнім бунтом: встановленням мін, пошкодженням нафтопроводів, підпалом насаджень та садиб єврейських поселенців.

Під тиском арабів Великобританія в травні 1939 р. була вимушена оголосити щорічну 10-тисячну квоту на прибуття нових переселенців-євреїв. У 1939-1945 pp. поруч з цією легальною імміграцією проходила й нелегальна алія, яку обслуговували 140 транспортних кораблів.

Після закінчення Другої світової війни президент США Г. Трумен висунув перед Лондоном вимогу видачі ще 100 тис. віз для єврейських переселенців з Європи. Уряд Великобританії, побоюючись арабських заворушень, відповів відмовою. Тоді у жовтні 1945 р. єврейські напів-

військові організації «Ецел», «Лехі» та інші розпочали кампанію терору проти британської адміністрації: убивства офіцерів та чиновників, акти відкритої непокори тощо.

В цей період активним прихильником ідеї створення єврейської держави виступав Радянський Союз: в Москві сподівалися, що новоутворений Ізраїль стане державою «прогресивною», тобто обере «соціалістичний шлях розвитку». В лютому 1947 р. Великобританія передала ООН вирішення палестинської проблеми. 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея 33 голосами проти 13 прийняла резолюцію про розділ підмандатної Палестини на дві держави: єврейську (14 тис. кв. км) та арабську. Британський мандат закінчувався 15 травня 1948 р. За день до цієї дати була проголошена Декларація Незалежності Ізраїлю. Проти такого рішення негайно виступили Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Трансйорданія, Ірак, Єгипет, які організували військове вторгнення. До 31 травня була завершена мобілізація до Армії Оборони Ізраїлю (Цахал), закладені основи ВПС та ВМС новоутвореної країни. Війна за незалежність тривала з 15 травня по 20 липня 1949 p., коли було укладено перемир'я з Сирією.

В травні 1949 р. відбувся вступ Ізраїлю до ООН. До кінця 1951 р. до Ізраїлю прибуло 685 тис. переселенців-євреїв, половину з них становили вихідці з країн Східної Європи. Країна переживала тяжку житлову кризу, були введені картки, високі податки (останнє зумовлювалося військовими потребами).

У 1956 р. Єгипет провів націоналізацію Суецького каналу, уклавши перед тим військовий пакт з Сирією та Йорданією. В Ізраїлі цей крок був розцінений як ворожий, тому уряд Бен-Гуріона вдався до превентивного удару. 29 жовтня ізраїльська армія напала на Єгипет, а 5 листопада захопила частину Сінайського півострова. Завдяки зусиллям СРСР та США Суецький конфлікт було врегульовано, на Сі-найський півострів були введені «голубі шоломи» ООН. Це дозволило убезпечити від обстрілів єврейські поселення у прилеглих районах.

У травні 1967 р. Єгипет та Йорданія уклали оборонний пакт. 4 червня того ж року до пакту приєднався Ірак. Ізраїль уміло використав пропагандистські заяви лідера палестинців Ахмеда Шукейрі про те, що араби допоможуть уцілілим євреям повернутися до своїх «рідних» країн, але «я думаю, що ніхто з них не залишиться в живих».

Вранці 5 червня ізраїльська армія розпочала т. зв. шестиденну війну. В перші години конфлікту на аеродромах прилеглих арабських держав були знищені 410 літаків, що забезпечило Ізраїлю тотальну перевагу в повітрі. Сухопутні бої йшли на Сінаї. в Єрусалимі (189 загиблих), на Голанських висотах. За наполяганням широкої світової

громадськості, включаючи й США, які не бажати сваритися з арабським світом, бойові дії були припинені, але ізраїльська армія продовжувала контролювати захоплені території. На початку 1970 років в Ізраїлі був найвищий у світі рівень податків, що пояснювалося величезними військовими витратами.

Рівно о другій ополудні 6 жовтня 1973 р. араби розпочали артилерійський обстріл ізраїльських позицій вздовж Суецького каналу та на Голанських висотах. В Ізраїлі якраз на честь свята Судного дня (Йом-Кіпур) значна частина військових була відпущена додому. Самі лише єгипетські сили вторгнення налічували 600 тис. чол., 2 тис. танків, 2300 гармат тощо. Але арабські армії мали низьку боєздатність, більшість солдатів становили правовірні мусульмани, які п'ять разів на добу влаштовували обов'язкову молитву-намаз, не звертаючи уваги на таку дрібницю, як війна. Після танкової битви 14 жовтня, найбільшої з часів Курської дути, стало зрозумілим, що Ізраїль цю війну виграє.

22 жовтня Рада Безпеки ООН схвалила спільний американо-ра-дянський проект про припинення вогню. Після 1973 р. під ізраїльською окупацією опинилися 70 тис. кв. км території (при тому, що в кордонах 1948 р. країні відводилася уп'ятеро менша площа - 14 тис.) з 1 млн переважно арабського населення. Звичайно, що управління доводилося здійснювати переважно силовими методами. Країни арабського світу спробували вплинути на агресора шляхом встановлення нафтового ембарго для тих держав, які надаватимуть допомогу чи підтримку Ізраїлю. Світові ціни на нафту скочили більше ніж на 40 відсотків. Це стало додатковим фактором антиізраїльських настроїв у світі..

10 листопада 1975 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, яка засуджувала сіонізм за те, що він виступає формою расизму.

На прилеглих до Ізраїлю територіях Південного Лівану розмістилися палестинські вигнанці, сформовані у збройні частини й підрозділи. В 1982 р. чисельність цих сил досягала 20 тис. чоловік. Проводилися артилерійські обстріли ізраїльських поселень у прилеглих районах. 5 червня 1982 р. ізраїльська армія розпочала операцію «Мир для Галілеї», захопивши міста Tip та Сідон. Після облоги Бейрута було досягнуто угоду про евакуацію палестинських війсьтвиків з території Лівану. Вони евакуювалися у 8 арабських держав: Йорданію, Ірак, Південний Ємен, Північний Ємен, Туніс, Судан, Сирію та Алжир. У вересні 1982 р. була влаштована різня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла, відповідальність за яку впала на ізраїльський уряд (Тель-Авів оголосив, що дійсними винуватцями є союзні формування ліванських християн). На початку червня 1985 р. новий коаліційний уряд національної єдності на чолі з Шимоном Пересом

вивів ізраїльські збройні сили з півдня Лівану, передавши контроль над цими територіями християнській Армії Південного Лівану.

Безперервні війни з арабським світом вели до високої інфляції в країні, проявів арабського тероризму проти ізраїльтян в самому Ізраїлі та за його межами тощо. Тому з другої половини 90-х років ізраїльські уряди здійснюють політику, названу «землі в обмін на мир». Ізраїль погоджується звільнити частину окупованих арабських земель, надати автономію проживаючому в країні палестинському населенню, а у перспективі - створити арабську палестинську державу. Ця політика викликає сильний опір як у середовищі палестинців (радикали звинувачують лідера ООП Ясіра Арафата у зраді національних інтересів), так і у самому єврейському суспільстві.

24 травня 2000 р. уряд Ізраїлю на чолі з Ехудом Бараком достроково завершив вивід ізраїльських військ з півдня Лівану. Бійці християнської Південноліванської армії, яка останніх 22 роки співпрацювала з ізраїльтянами, були прийняті на ізраїльській території на правах... туристів з можливістю тимчасового працевлаштування. Тим самим у Ізраїлю залишився лише один нерозв'язаний територіальний конфлікт - з Сирією.

Ізраїль не має власної конституції, що пояснюється багатьма не-вирішеними питаннями, зокрема щодо територіального статусу Єрусалиму (світ не готовий до перенесення у це священне місто трьох світових релігій єврейської столиці з Тель-Авіву). Державний лад у країні можна характеризувати як парламентсько-президентську республіку. Його основи регулюються кількома законодавчими актами, як-от: Тимчасовий органічний закон 1949 p., Закон про громадянство 1952 p., Основний закон про парламент 1958 p., Основний закон про президента 1964 р. Президента обирає кнессет (парламент) країни, його повноваження відносно вузькі. Вся повнота реальної влади перебуває в руках прем'єр-міністра.

Ізраїль має добре розвинуту систему соціального забезпечення. До її курйозів віднесено визнання хронічних алкоголіків інвалідами з виплатою щомісячної пенсії, еквівалентної 300 доларам США. Це дозволяє продовжувати «хворобливий» спосіб життя без особливих труднощів.

Судова система складається з світських та релігійних судів (равві-нату та шаріату). В компетенції судів раввінату питання шлюбу та сім'ї, а також справи, пов'язані з виконанням релігійних культів. Рішення цих судів грунтуються на архаїчних положеннях талмуду. Це також веде до курйозів. Так, євреєм може вважатися лише народжений від матері-єврейки. Під цю категорію потрапляють онуки М. С. Хрущова і не потрапляють - першого президента єврейської держави Бен-Гуріона.

Рекомендована література

Біблія (Старий заповіт).

ВасильевЛ. С. История религий Востока.- М.: Высшая школа, 1988. Мирський Р., Хонігсман Я., Наймам О. Юдофобія проти України (старі забобони і модерні вигадки).- Львів: Бней Брит Леополіс, 1998.

Рут Семюэлс. По тропам еврейской истории-М.: Библиотека-Алия, 1991.

Таксіль Лео. Забавна біблія.- К.: Політвидав, 1984.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Политиздат, 1986.

Дата добавления: 2015-05-23