Тема ЗО 2 страница

З іншого боку, ще Судебник 1550 р. забороняв приймати у холопи «дітей боярських служилих та дітей їхніх, які не були ще у службі». Під терміном «діти боярські» у цей час розуміється дворянство.

Соборне укладення 1649 р. завершило процес повного закріпачення

залежних груп селянства. Відтепер селян-втікачів повертали колишньому власнику, навіть якщо такий втікач устиг на новому місці завести сім'ю й господарство. Пан, який прийняв цього утікача, крім усього іншого виплачував ще й штраф в 10 руб. з кожного прийнятого кріпака на користь його попереднього господаря. З 1661 р. прийом утікачів став додатково каратися ще й побиттям батогами нового власника. Той, хто прийняв утікача, відтепер мав «віддати» не лише його, але й одну селянську сім'ю з числа власних кріпаків (з 1664 p.- навіть 4 селян за кожного прийнятого втікача).

Укладення про холопів 1597 р. забороняло кабальним холопам виходити з холопства навіть після сплати суми боргу. Віднині вони разом зі своїми жінками, дітьми й унуками мусили служити власнику кабали. Щоправда, після смерті останнього всі кабальні підлягали звільненню, а борг - ануляції. Відтепер кабальні холопи не могли передаватися у спадщину.

Укладення 1597 р. призвело до двох важливих наслідків. По-перше, повне холопство (фактично - боргове рабство) почало відмирати - «вкладати гроші» у холопів стало менш вигідним для феодалів. По-друге, власники таких холопів почали широко наділяти їх землею (пустошами, виморочними селянськими маєтностями) із тим, щоб після смерті власника кабали ці холопи ставали кріпаками його спадкоємців. Відбувається зближення, а далі й злиття (за часів Петра І) в один стан двох давніх класів - селянства й холопів.

У період станової монархії цар продовжує поділяти владу з Боярською думою. її правове становище аж до кін. XVII ст. продовжувала визначати ст. 98 Судебника 1550 р.: «А которые будут дела новые, а в сем Судебнике ненаписаны, а как те дела с Государева докладу и со всех бояр приговору вершатся, и те дела в сем Судебнике приписыва-ти». Чисельний склад Боярської думи постійно зростав: за Бориса Годунова в ній числилося 30 чоловік, а наприкінці XVII ст.- уже 167. Як більш вузький орган зі складу Думи була виділена у 80-х роках XVII ст. т. зв. Розправна палата; у випадку відсутності царя саме вона розглядала поточні питання, приймаючи рішення «по тем делам, по которым мочно», або направляючи свою доповідь на вирішення царю.

У найбільш критичні для країни моменти скликалися органи станового представництва - Земські собори. Перший Земський собор був скликаний у 1549 p., останній - у 1653 р.

Учасники Соборів обиралися від дворянства і від посадських людей роздільно. У Соборі 1556 p., скликаному в розпал Лівонської війни, брали участь уже й представники від міщан, а на Земському соборі 1613 р. один-єдиний раз були присутні навіть «повітові люди» - пред-

ставники особисто вільного «чорносошного» селянства. Також роздільно відбувалися засідання станів.

Напередодні Соборів на місця розсилалися грамоти, в яких пропонувалося прислати по одному чи по два чоловіка (або «сколько пригоже») від станів, нерідкими були випадки фальсифікації виборів місцевими воєводами. Окрім обраних на місцях депутатів від дворянства і посадських людей, своєрідну верхню палату Соборів становили цар, т. зв. Освячений собор та Боярська дума, які входили до Собору не по праву обрання, а за своїм становищем.

Серед найважливіших питань державного устрою Московського царства, які вирішувалися саме Соборами, відзначимо прийняття нового Судебника в 1550 p., обрання царем Бориса Годунова в 1598 р. (це було зроблено в обхід царевича Димітрія, малолітнього сина Івана Грозного) та Михайла Романова у 1613 р. Саме на Соборах затверджувалися надзвичайні податки, до сплати яких притягалися і дворяни, і посадські люди. Звичною на Соборах була різка критика недоліків у діяльності державного апарату, в політиці уряду.

Важливе значення мали Собори 1632, 1634, 1639 та 1642 років. Останній цікавий тим, що середні класи - дворяни та посадські люди -вперше зуміли нав'язати цареві та уряду свою позицію з окремого питання - небажання продовжувати далі війну з Туреччиною за захоплений козаками Азов.

Собор 1648-1649 pp. прийняв Соборне укладення, яке продовжувало діяти майже два століття. Питання про приєднання України вирішували Собори 1651 та 1653 років. Собор 1653 р. став останнім в історії Московського царства, але практика нарад із представниками окремих груп населення тривала ще якийсь час. Так, в 1660 р. було проведено нараду з представниками московського купецтва, а в 1682 р.-із феодалами по питанню ліквідації місництва.

У системі державного управління подальшого розвитку зазнала система приказів. В середині XVII ст. їх число досягнуло п'ятдесяти. Так, лише військове управління було розділене на десяток приказів: розрядний відав службою дворянства, стрілецький - стрільцями, іноземний - службою іноземців, козачий, рейтарський, збройний, брон-ний, гарматний, ствольний та ін. прикази мали свою відносно вузьку компетенцію.

Для управління новоприєднаними землями створювалися прикази територіальні: малоросійський, сибірський, казанський тощо, причому у віданні цих приказів перебували всі аспекти управлінського та економічного життя підвладних територій. У 1655 р. був затверджений приказ таємних справ як особиста канцелярія монарха. Він коор-

динував і контролював діяльність усіх інших приказів, розглядав скарги і чолобитні, подані цареві. В 1640 р. з метою зміцнення класового характеру управлінського апарату було заборонено приймати у під-дяки приказів вихідців із духовенства, посадських та рільничих людей, а право служби у цих центральних установах отримали лише дворяни та діти приказних службовців.

Була удосконалена податкова система. Так, у 1653 р. чисельні тор-гівельні мита та акцизи були замінені єдиним торгівельним митом у 5% від ціни товару. Звичним явищем на поч. XVII ст. стали надзвичайні податки, введення яких пояснювалося військовими потребами.

Розвиток права після Судебника 1550 р. здійснювався шляхом занесення нових указів в особливі т. зв. указні книги, що стосувалися діяльності того чи іншого приказа. Указна книга розбійного приказу становила собою збірку норм карного права, холопського приказу - містила укази про повних і кабальних холопів та про урочні роки, і т. д. і т. п.

Важливою пам'яткою права цього періоду стало Соборне укладення 1649 p.- найбільш повний звід правових норм. Укладення складалося з 25 глав та 967 статей. Після 1649 р. законодавство поповнювалося у формі новоуказних статей, наприклад, новоуказні статті 1669 р. про «татебні, розбійні та убивчі справи», новоуказні статті 1677 р. про помістя й вотчини тощо.

До суттєвих змін у праві цього періоду віднесемо перш за все заміну в зобов'язальному праві забезпечення боргу особою боржника на забезпечення його майном. Кредитор віднині не міг примусити боржника працювати на себе. З 1558 р. заборонялося обертати неплатоспроможних боржників у холопів.

Були заборонені дарування, продаж та заповіт земельних володінь на користь церкви. Щоправда, швидко були винайдені обхідні шляхи, наприклад, обмін такого майна на якесь менш цінне.

«Стоглав» установив шлюбний вік для чоловіків у 15, для жінок -12 років. Чоловік мав право віддавати дружину у заставу і карати її. Придане вважалося власністю дружини й у випадку розлучення поверталося їй. Діти відповідали по борговим зобов'язанням своїх батьків і навпаки. Скарги дітей на батьків не розглядалися, а скаржників били батогом «нещадно».

У карному праві змінюється підхід до поняття злочину. Віднині це вже не «образа» і навіть не завдання збитку, а порушення царської волі, посягання на встановлений порядок управління. Покарання прямо залежало від особи злочинця і потерпілого. Так, за завдання образи митрополиту стягувався штраф у 400 руб., а селянину - 1 руб.

Держава бере на себе розшук і суд над злочинцями. Примирення

потерпілої сторони зі злочинцем не лише не веде до припинення справи, але й тягне за собою покарання грошовим штрафом самого потерпілого.

Укладення 1669 р. вводило розмежування злочинів на зумисні, необережні і випадкові. Право цього часу уже визнавало стан необхідної оборони й стан крайньої необхідності. З-під покарання виводилися «біснуваті» (душевнохворі) та особи, молодші семи років.

На першому місці в переліку злочинів Укладення поставило злочини проти релігії. Богохульство та навернення у мусульманську віру каралися спаленням на вогні, менш суттєві проступки (бійка у церкві, лайка на адресу духовенства тощо) каралися батогами та в'язницею.

Далі називалися злочини політичні: змова проти життя й здоров'я государя, державна зрада, зносини з ворогом. Покаранням була смертна кара, причому призначалася вона навіть за голий умисел.

Окремий розділ був присвячений військовим злочинам. Зрада -перехід на бік ворога чи надання йому даних про стан війська - каралася повішанням та конфіскацією вотчин чи помість, втеча з поля бою - нещадним побиттям батогами та конфіскацією половини помість. Каралося також надання відпустки з війська по дружбі чи за хабар. Смертю каралося зґвалтування, здійснене військовим над жінкою.

Наступними у переліку злочинів та покарань йшли злочини проти порядку управління, наразі тут мова йшла не лише про хабарництво, фальшування монети чи підробку документів, але й про порушення державної горілчаної монополії і навіть про зберігання, куріння й продаж тютюну. До речі, в цьому останньому випадку передбачалося «наказание большое без пощады, под смертной казнью».

Злочини проти судової влади включали в себе лжеприсягу та кри-восвідчення (без присяги). Ябедництво (облудний донос) ще за Судебником 1550 р. прирівнювалося до душогубства й розбою. Залежно від ступеня важкості ці злочини каралися «нещадним» побиттям батогами, ув'язненням, грошовим штрафом, заміщенням збитків потерпілого тощо.

* Побиття батогами («кнутами») у Росії, на думку дослідників, у більшості випадків закінчувалося смертю чи каліцтвом підданого цьому катуванню. Хрестоматійний приклад, коли Павло І, оголосивши, що, «дякувати Богу, смертна кара у нас відмінена і не мені її вводити», наказав 12 разів прогнати крізь тисячний стрій з різками нещасного зловмисника.

Злочини проти особи охоплювали вбивства, завдання тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. За вбивство, як правило, карали смертю,

але вбивство дітей їхніми батьками каралося лише річним ув'язненням та церковним покаянням. Членоушкодження каралося за принципом таліону («око за око», «зуб за зуб»), крім того - ще й грошовим штрафом на користь потерпілого - 50 руб. за кожну завдану рану.

Для селян існував «пільговий» режим: за перенесені побої, тілесні ушкодження чи безчестя їх винагороджували сукупно у розмірі 10 руб. Покарання за безчестя сильно різнилися в залежності від особи потерпілого - за митрополита передбачалося ув'язнення, за патріарха - бато-гування, а за всіх інших - т. зв. торгова кара. Остання означала багатократне побиття батогами на торговищах при великому зібранні народу.

Майнові злочини поділялися на татьбу (таємну крадіжку), грабунок (відкрите вилучення чужого майна) та розбій (грабунок, пов'язаний з посяганням на життя і здоров'я потерпілого). За першу крадіжку призначалося побиття батогами, відрізання лівого вуха та два роки робіт у кайданах. Після відбуття покарання злодія відправляли у віддалені місцевості. Повторну крадіжку Судебник 1550 р. карав смертною карою. Укладення 1669 р. уводило смертну кару лише за третю крадіжку, а за другу винного били батогами, відрізали праве вухо і позбавляли волі на чотири роки. Крадіжка церковних предметів уже за перший раз каралася смертю. Не пов'язаний з убивством грабунок на перший раз карався відрізанням правого вуха, трирічним ув'язненням та конфіскацією майна. Повторний розбій карався смертю. Шахрайство каралося на рівних підставах із крадіжкою.

До Укладення були включені і деякі злочини проти моралі. Зокрема, за звідництво передбачалося «нещадне» покарання батогами.

Правосуддя цього часу ще зберігає певні пережитки попередньої епохи, зокрема, жеребкування. Воно допускалося в позовах на суму, меншу за один рубль; в суперечках про межу, коли думки старожилів розходилися; при визначенні належності сімейної пари тому чи іншому поміщику, коли збіглий селянин одружувався з такою ж втікачкою від іншого пана.

Новим у процесі стало те, що суд більше не обмежується наданими показами, а вдається до самостійних розслідувальних дій.

Російський абсолютизм

Перехід від станово-представницької до абсолютної монархії припадає в Росії на кінець XVII - початок XVIII ст. Первісно абсолютизм відігравав об'єктивно прогресивну роль, сприяючи торгівлі, піднесенню промисловості та формуванню буржуазії, розвиваючи господарські зв'язки, що усували колишню відособленість областей.

Економічно й політично пануючим класом цього періоду було дворянство. Дворяни мали право володіти населеними землями, могли обкладати селян повинностями, були звільнені від оподаткування, їх не піддавали катуванням по усіх справах, крім державних злочинів та убивств.

Усі дворяни чоловічої статі були зобов'язані служити в армії (з 15-річ-ного віку) чи у державному апараті. За ухилення від служби дворян жорстоко карали та конфісковували їх маєтності. Поступово дворянство добилося послаблення своїх обов'язків: після Петра І служба починалася з 20 років і тривала 25, а в армію дворян почали записувати із самого народження - тим самим у 20 років покликаний на службу уже мав офіцерський чин.

Проходження служби було регламентоване в 1722 р. табеллю про ранги. Всі чини, військові чи цивільні, були розділені на 14 ступенів. Особисте дворянство набувалося з отриманням першого офіцерського чину (прапорщик) чи його цивільного або військово-морського аналога. Полковник (чи його цивільний аналог) отримував уже право на дворянство спадкове. Генеральські посади не можна було отримати простою вислугою років, необхідно було особисте затвердження государем.

Поміщики були управителями й суддями своїх селян. Закон забороняв поміщикам лише убивство селян, але їх смерть, що настала в результаті побоїв, не каралася. Дещо легшим було становище селян державних, які були обкладені оброком та загальними повинностями на користь держави. Вони зберегли общинне самоуправління, їх не продавали і не вимінювали поміщики.

• В Україні такі селяни мали в очах своїх сусідів-кріпаків т. зв. «чорну волю» - звідки, до речі, і прізвища Чорновіл, Куцевол тощо, а не від волів, як може видатися на перший погляд.

З XVIII ст. почала формуватися нова соціальна група робітних людей, яка формувалася з приписних чи куплених для мануфактурного виробництва кріпаків, а також із розорених міщан та селян, відпущених до міста з обов'язком сплати оброку на користь свого поміщика.

Зміни в державному ладі звелися до заміни аристократичної Боярської думи (куди члени потрапляли в основному за родовитістю походження) бюрократичним органом- Сенатом (з 1711 p., перший склад Сенату включав у себе всього 9 осіб). Монарх став главою церкви, вищим суддею, верховним головнокомандувачем. Він оголошував війну й укладав мир, підписував договори з іноземними державами.

Після перемоги в Північній війні (1700-1721 pp.) Петро І прийняв титул імператора, а колишнє Московське царство офіційно стало на-

зиватися Російською імперією. Формальна зміна титулу цілком відповідала фактичній стороні справи - Росія давно уже стала імперією як у розумінні поліетнічного складу свого населення, так і в плані абсолютної влади її государя.

У 1722 р. був виданий Статут про престолонаслідування, за яким імператор міг на власний розсуд визначати спадкоємця престолу. Монарх призначав і членів Сенату, незалежно від родовитості їхнього походження. Сенат управляв державними справами у разі відлучки монарха, але право видавати закони в 1722 р. у нього було відібране. Щоправда, Сенат зберіг право законодавчої ініціативи, був вищим органом управління та вищою апеляційною й вищою ревізійною інстанціями. Перед вступом на посаду сенатори повинні були приносити присягу государеві.

У 1726 р., уже після смерті Петра І, була заснована Верховна таємна рада. Після запрошення Верховною таємною радою на престол Анни Іоанівни (1730 р.) вона була вимушена підписати умови обмеження її влади цією радою. Згодом замість Верховної таємної ради був створений кабінет міністрів, який отримав право законодавства. Єлизавета Петрівна відмовилася від кабінету міністрів, але знову передала законодавчі функції Сенату. Проте жодна зі згаданих установ не становила реальної загрози для необмеженої влади государя.

Центральними органами галузевого управління стали колегії, засновані у 1717-1718 pp. на місці колишньої заплутаної системи приказів. Найважливішими вважалися колегії військова, адміралтейська та іноземних справ, їх. голови входили до складу Сенату. Промисловістю й торгівлею керували берг-колегія, мануфактурна і комерц-колегія; збір фінансів, їх витрати та контроль над такими витратами перебували в руках ще трьох колегій - камор-колегії, штатс-контор-колегії та реві-зіон-колегії. Духовна колегія (згодом Синод), вотчинна колегія, юстиц-колегія завершували перелік. Складалися колегії з президента, віце-президента, чотирьох радників та чотирьох асесорів. Рішення приймалися колегіально, простою більшістю голосів; за рівності голосів приймалося те рішення, яке підтримував президент колегії.

Система державного контролю поділялася на гласну (її очолював генерал-прокурор Сенату) та негласну, здійснювану т. зв. фіскалами (ці останні мали навіть прямий вихід на государя).

На зміну дворянському ополченню в роки Північної війни створюється регулярна армія. Спроби стрільців відмовитися від щоденного вишколу (стрільці у своїй масі «підробляли» ще й торгівлею та ремеслами) були жорстоко придушені. Військова повинність (1 рекрут від 100 міщанських чи селянських дворів щорічно) дозволила створити

кадрову армію (термін військової служби складав 25 років), яка в тогочасній Європі відзначалася високою боєздатністю. В 1718 р. була створена посада генерал-поліцмейстера в Петербурзі, згодом - обер-поліцмейстера у Москві та поліцмейстерів в інших містах. їм були підпорядковані старости вулиць та десятники на кожні 10 будинків.

Тим самим сформувалася єдина мережа поліцейської служби.

Після смерті Петра І певний час паралельно з поліцією діяв відновлений Розшуковий приказ «розбійних і убивчих справ». Обов'язки по охороні порядку, крім поліції, виконували також рогаткові караульні, соцькі і п'ятидесяцькі. Рогаткові призначалися з числа кріпаків тих поміщиків, чиї будинки виходили вікнами на відповідну вулицю. Розшуковий приказ розмістився біля собору Василя Блаженного в колишньому приміщенні Розбійного приказу. Лише за 1731 р. у ньому піддавалися катуванням 1151 чол., страчено - 47, заслано на довічні роботи - 310, померло - 58, відіслано в різні команди - 213, втекло - 7.

Була реорганізована і судова система.

Розвиток права проходив у формі статутів, регламентів та указів, які мали однакову юридичну силу. Статути («уставы») охоплювали всі сторони діяльності певного відомства: Військовий, Морський, Митний, Вексельний та ін. статути, а також окремий Статут про порядок успадкування престолу. Регламенти визначали організацію, порядок проходження справ та функції певної установи. Після видання регламентів окремих колегій в 1720 р. був виданий Генеральний регламент, який стосувався усіх колегій. Укази за Петра І були розділені на тимчасові, які стосувалися певного випадку, та вічні, які доповнювали чи у чомусь змінювали Укладення 1669 р.

Найважливішими з указів вважаються укази про подушний податок, про форму суду, а також згаданий вище Табель про ранги.

Загальною тенденцією в праві стало намагання регулювати усе нові й нові сторони життя. Такий підхід цілком вкладався у площину концепції батьківського обов'язку - і права - абсолютного монарха стосовно своїх підданих (пригадайте також теорію просвіченого абсолютизму, популярну в тогочасній Європі). Звідси спроби регламентування всього і вся - від розміру посагу та геометричної форми труни включно.

Держава заявила про своє виняткове право власності на надра, проголосила заповідними деякі породи дерев (порубка корабельного дуба, наприклад, стала каратися смертю), обмежила право полювання та рибної ловлі. Були обмежені в договірних правах особи нижчих станів (казенні селяни, міщани, купці), їм, зокрема, заборонялося здійснювати земельні угоди. Лише дворяни отримали право купувати землю та кріпаків.

Держава навіть окремим указом Петра І здійснила спробу підвищити шлюбний вік для чоловіків (з 15 до 20 років) та жінок (з 13 до 17), але безуспішно - саме через шлюбну угоду селянські сім'ї звикло отримували нову робочу силу. Чоловік почав передавати свою станову належність дружині (тобто міщанка, вийшовши заміж за дворянина, отримувала дворянство, але не навпаки). Для дворян було обмежене право усиновлення - відтепер у сім'ю можна було приймати лише родичів і тільки зі згоди імператора. Петро І видав указ про введення опіки над надмірно жорстокими поміщиками.

За вказівкою Петра 1 було поділено усі злочини на державні та партикулярні (приватні). В 1713 р. він наказав усіх державних злочинців «без всякия пощады казнить смертью, деревни и животы брать». Карне укладення 1669 р. продовжувало діяти, але до нього вносилися певні зміни у дусі нового реформеного часу. Зокрема, військові артикули збільшували покарання, якщо злочинець перебував у стані алкогольного сп'яніння. Здача фортеці, капітуляція без вказівки царя чи фельдмаршала, втеча з поля бою для командирів каралися шельмуванням та повішанням. Повішанню підлягав також кожний десятий (по жеребку) із рядових.

За казнокрадство та хабарництво відтепер почали застосовувати набагато важчі покарання і навіть повішання. До злочинів проти порядку управління потрапили порубка корабельного дуба, виготовлення дубових трун, ношення бороди, зміна імені чи призвіська, будівництво військових кораблів із порушенням норм кораблебудування. Анонімний донос, навіть підтверджений подальшим розслідуванням, підлягав спаленню під шибенецею. Виявленого аноніма карали шпіцрутенами чи каторгою, якщо донос підтвердився, або тим покаранням, що передбачалося звинуваченому за приписуваний йому злочин, коли мова йшла про наклепника.

* Пригадайте, як були покарані Іскра та Кочубей, які звинуватили І. Мазепу у зрадництві перед Петром І.

До переліку кваліфікованих убивств додатково були віднесені убивство офіцера, а також убивство по договору чи найму. За звичайне убивство карою стало відрубування голови, за кваліфіковане - колесування. Самовбивство також кваліфікувалося як злочин, спроба самогубства каралася смертною карою. Подібним чином каралися і дуелянти (та їх секунданти), оскільки вважалося, що і самогубці, і вбиті на дуелі здійснюють ніби дезертирство з царської служби.

Було впорядковано відповідальність за крадіжку. Звичайна крадіжка на суму, меншу за 20 рублів, стала каратися смертю аж на четвертий раз. Зате крадіжка на більшу суму, а також крадіжка при

стихійному лихові з військових складів, із приміщення під вартою, у свого пана чи товариша відразу ж каралися повішанням. Викрадення людини - відрубуванням голови, крадіжка з палатки чи обозу під час походу - відрізанням вух і носа, церковна крадіжка - колесуванням. Грабунок зі зброєю у руках карався колесуванням, без зброї - повішанням. Підпал чужого майна карався спаленням зловмисника.

Тенденція до пом'якшення покарань, перелічених в Укладенні 1669 p., спостерігається дуже рідко. Так, Петро І вважав недоцільним застосування смертної кари за перелюб одруженого чоловіка із заміжньою жінкою. Щоправда, це не завадило Петрові розправитися з власною - незаміжньою - коханкою та її новим фаворитом.

Підраховано, що смертна кара передбачалася в 74 Артикулах, в 27 -її застосування приписувалося за наявності обтяжуючих обставин.

Змагальний процес був остаточно витіснений інквізиційним. За указом 1697 р. навіть у справах, які порушувалися по чолобиттю потерпілої сторони, «вместо судов и очных ставок» було приписано чинити розшук. Змагання сторін було замінене їх допитом. Достатнім доказом вважалися показання двох свідків. Для абсолютного доказу визивалося особисте визнання звинуваченого. Хоча це визнання часто отримували під час катування чи тортур.

Катування не застосовувалося до дворян, вищих чиновників, осіб, старших за 70 років, недорослів та вагітних жінок. Проте у справах про державні злочини та про вбивства ці обмеження не існували. Указ «Про форму суду» 1723 р. частково вводив змагальне начало в цивільних судах.

У другій половині XVIII - першій половині XIX ст. Росія за формою правління залишалася абсолютною монархією з тимчасовими періодами «просвіченого абсолютизму». Проходило подальше удосконалення центрального й місцевого державного апарату.

Вищим управлінським органом стала Державна рада (проіснувала з деякими змінами від 1810 до 1917 pp.). Загальне число її членів коливалося в різні роки від 40 до 80 осіб. Головував на засіданнях Ради імператор. Державна рада складалася з п'яти департаментів: законів; справ військових; справ цивільних і духовних; державної економії; науки, промисловості та торгівлі. Скликалися і загальні засідання Державної ради.

На противагу Раді виступала імператорська канцелярія, у складі якої виникли перше, друге і третє відділення (з 1826 p.), четверте (з 1828 p.), п'яте (з 1836 р.) та шосте (з 1842 по 1845 pp.). Перше відділення здійснювало контроль над міністерствами, готувало законопроекти, призначало та увільнювало вищих чиновників. Друге відділення прова-

дило кодифікацію законів, третє - боролося з революційним рухом, четверте - відало благочинними установами та жіночими навчальними закладами, п'яте - було створене для розробки проекту реформи щодо управління державними селянами, шосте - займалося підготовкою пропозицій по управлінню Кавказом.

Компетенція Сенату звузилася до повноваження вищої судової установи країни.

На початку XIX ст. на зміну колегіям (їх перед тим кілька разів реорганізовували) прийшли міністерства. Відповідно до маніфесту «Про запровадження міністерств» (1802 р.) створювалося 8 міністерств: військових сухопутних сил, морських сил, іноземних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції, народної освіти. Два з них (внутрішніх справ і народної освіти) були нововведеними і не мали правопопередників. У 1811 р. за безпосередньої участі одіозної постаті російських реформ ліберального спрямування М. М. Сперан-ського завершилося оформлення міністерської системи управління в Росії, число міністерств та урівнених з ними установ збільшувалося. Було створено міністерство поліції (проіснувало недовго), державне казначейство, ревізія державних рахунків, головне управління шляхів сполучення, головне управління духовних справ.

У 1812 р. отримав законодавче оформлення Комітет міністрів.

У 1857-1861 pp. була створена Рада міністрів, головним завданням якої стала координація діяльності міністерств. Головував у Раді міністрів імператор.

У 1775 р. була проведена адміністративна реформа. Основною одиницею територіального управління стала губернія (їх налічувалося 50) із населенням в ЗОО^ЮО тис. душ, поділена на повіти по 20-30 тис. душ у кожному. На чолі губернії стояв губернатор, якого призначав і зміщував імператор.

У XIX ст. до Росії були приєднані Грузія (1801-1810 pp.), Фінляндія (1809 р.), більша частина герцогства Варшавського (1815 р.) та Бессарабія (1812 p.). Ще раніше - 1721 р. до складу Росії ввійшла Ліфляндія (згодом Ліфляндська губернія). Управління цими територіями дещо різнилося від загального зразка. Так, Олександр І затвердив конституцію Фінляндії, за якою законодавча влада належала становому сейму, а виконавча - урядовому сенату з 12 чоловік, обраних сеймом. Російський імператор був одночасно великим князем Фінляндським, представляв Фінляндію у зовнішніх відносинах і главою виконавчої влади. Фактично вся адміністративна влада перебувала в руках генерал-губернатора, сейм практично не функціонував.

До національно-визвольного повстання 1830-1831 pp. Польща

користувалася конституційною хартією 1815р. Шляхтичі та багаті міщани обирали законодорадчий сейм (скликався у 1818, 1820, 1825 роках), Королівство Польське навіть мало свою армію, але на чолі її стояв брат царя. Після поразки повстання 1830 р. за незалежність прийнятий органічний статут, який відмінив польську конституцію 1815 р. і проголосив Польщу «невід'ємною частиною імперії». Майже одночасно у 1828 р. було урізане бессарабське самоуправління, хоча деякі його елементи зберігалися і надалі.

Удосконалювався поліцейський апарат і, зокрема, його таємна поліція. Для боротьби з революціонерами призначався апарат створеного III відділення імператорської канцелярії, розділений на 5 експедицій. Перша експедиція (секретна), маючи у своєму розпорядженні чисельну агентуру, здійснювала нагляд за революційними рухами в імперії. Друга - займалася релігійними та посадовими злочинами, управляла політичними тюрмами. Третя експедиція наглядала за іноземцями, які проживали в Росії. Четверта - вела боротьбу із селянськими заворушеннями, п'ята (з 1842 р.) здійснювала цензуру.

У 1827 р. був створений жандармський корпус, а у 1836 р. царем було затверджено окреме «Положення про корпус жандармів».

В імперії було проведено величезну кодифікаційну роботу, результатом якої стало опублікування у квітні 1830 р. Повного зібрання законів Російської імперії - 45 томів законів (ЗО 920 актів) та 6 томів додатків.

Дата добавления: 2015-05-23