Тема ЗО 3 страница

У 1832 був опублікований (уведений у дію з 1835 р.) «Звід законів Російської імперії» (15 томів), до якого були включені тільки чинні норми права. У 1842 р. було здійснене друге видання Зводу законів, а у 1857 p.- третє. В 1836 р. розпочалася робота по створенню нового карного кодексу (введений у дію в 1846 p.). Новий кодекс отримав назву «Укладення про покарання карні та виправні». Він поділявся на розділи, глави й статті (усього було 2224 статті).

Відбувалися певні зміни в судовому процесі. Так, Указом 1801 р. заборонялося катування при проведенні розслідування справ. Справи по «маловажливі злочини» (дрібні крадіжки до 20 рублів, легкі побої, пияцтво) почали розглядатися в скороченому порядку поліцейськими чиновниками.

Селянська реформа 1861 р. скасувала особисту залежність селян від поміщика та натуральні оброки. Однак земля (від 0,9 до 12 десятин на ревізьку душу, в залежності від району) передавалася селянам за грошовий викуп, до повної сплати якого колишні кріпаки вважалися «тимчасовозобов'язаними» як тимчасовозобов'язані селяни продовжували виходити на панщину (до 40 днів - для чоловіків і 30 днів -'

для жінок з розрахунку вищого подушного наділу, хоча селяни добивалися одержання дарчих наділів), розмір грошових оброків для них зберігався на рівні дореформених років. Усього за землю, з врахуванням відсотків, селяни виплатили близько 2 млрд рублів - учетверо більше від її ціни 1861 р.

Дворяни зберегли свої привілеї, вони залишалися неподатним станом.

У 1862 р. була проведена фінансова реформа. Якщо раніше кожне відомство мало свою власну касу, то відтепер була створена єдина каса міністерства фінансів, і складання опису доходів та видатків почало провадитися тільки через це міністерство. Були також проведені судова (1864 p.), земська (1864 р.) та міська (1870 р.) реформи, у зв'язку з якими у поліції були вилучені судові і значна частина слідчих повноважень, місцеві господарські справи. Оклади жалування нижчим та середнім поліцейським чиновникам були збільшені у 3-5 разів, у 1876 р. в європейській Росії було введено 5000 нових посад урядників - нижчої ланки повітової поліції.

У підсумку російська поліція значною мірою позбавилася колишніх хронічних болячок хабарництва, чесна служба стала вигідною і почесною.

Судова реформа 20 листопада 1864 р. об'єднувала в собі чотири акти: Заснування судових установ; Статут карного судочинства; Статут цивільного судочинства; Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. Були створені дві самостійні судові системи - місцеві суди та загальні суди. На чолі усієї судової системи Росії продовжував залишатися Сенат. Уводився інститут присяжних засідателів, для обрання яких був обов'язковим високий майновий чи земельний ценз.

Для «охранения силы закона» створювалася прокуратура. Для захисту звинувачуваних в кримінальних судах та для представництва інтересів сторін у цивільних справах створювалася адвокатура. До адвокатів висувалися приблизно ті ж вимоги, що й для мирових суддів. У карному праві утверджувалися буржуазні принципи, зокрема: нема злочину без (прямої) указівки на те у законі.

Різко скоротилася сфера застосування смертної кари (передусім за злочини проти царя та членів його родини, а також державну зраду).

Укладення 1885 р. вводило відповідальність за продаж у рабство й торгівлю неграми - російська історія права особливо підкреслює ту обставину, що Росія однією з перших приєдналася до відповідної міжнародної конвенції.

У 1864-1874 pp. проходила військова реформа. На першому етапі

термін служби рекрутів скорочувався до 15 років, обмежувалася палична дисципліна, покращилася підготовка офіцерських кадрів, спростилася система управління. Статут 1874 р. замість рекрутської повинності вводив усестанову повинність усього чоловічого населення. Призову до постійної армії (чи в ополчення) підлягали всі чоловіки з 21 року, термін дійсної кадрової служби становив 6 років - для піхоти і 7 - для флоту. Для осіб з вищою освітою цей термін скорочувався до 0,5 року, з середньою - до 1,5 року.

Буржуазна революція 1905-1907 pp.

Лютнева революція 1917 р.

Зміни в державі і праві

Перша буржуазна революція в Росії розпочалася з розстрілу робітничої демонстрації у Петербурзі 9(22) січня 1905 р. Навесні 1905 р. в Іваново-Вознесенську та деяких містах Уралу виникли перші Ради робітничих депутатів, у момент найвищого піднесення революції у листопаді - грудні того ж року їх налічуватиметься близько 50. Ради мали свої виконавчі органи та робочі комісії (страйкову, фінансову, видавничу, продовольчу, озброєнь, робітничої міліції тощо). Пізніше більшовицька партія в особі Володимира Леніна-Ульянова оголосить ці ради прообразом майбутньої «робітничо-селянської» державної організації.

Всеросійський політичний страйк у жовтні 1905 р. вимусив царизм до маневру. З метою зменшення політичної напруженості у суспільстві царський Маніфест 17 жовтня 1905 р. проголосив створення органу народного представництва - Державної думи, гарантувалися мінімальні буржуазні політичні свободи.

Наляканий революцією цар обіцяв дарувати народові «непорушні основи громадянської свободи на началах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань і союзів», створити законодавчу думу і залучити до виборів у неї «ті класи населення, які нині зовсім позбавлені виборчих прав». Положення ст. З маніфесту встановлювало «непорушне правило про недійсність будь-якого закону, не схваленого Державною думою, і про надання обраним народом представникам права контролю за діяльністю всіх органів влади». Разом із тим виборчий закон 11 грудня 1905 р. уводив куріальну систему виборів: один виборщик від землевласницької (поміщицької) курії представляв 2 тис. чоловік, від селянської - ЗО тис, від робітничої - 90 тис. чоловік.

Розпочався інтенсивний процес оформлення легальних політичних партій буржуазії, почали виходити з підпілля революційні партії, робилися несміливі спроби структурного оформлення національних визвольних рухів, зокрема українського. Інтереси крупної буржуазії представляла октябристська партія («Союз 17 октября»), ліберальна буржуазія та діячі земств об'єднувалися навколо конституційно-демократичної партії кадетів), захисником інтересів селянства проголосила себе партія соціалістів-революціонерів (есерів), а робітничого класу - більшовицьке та меншовицьке крила т. зв. Російської соціал-демократичної партії.

Від імені єврейської народності намагався говорити Бунд, спроба створити впливову українську партію з кількох «диванних» (УСДРП, УПСР та ін.) була загалом безуспішною. Українські націонали в Державній думі блокувалися в основному з кадетами.

Перша Дума, скликана навесні 1906 p., була розпущена 8 липня того ж року. Розпуск Другої Думи та зміна виборчого закону від З червня 1907 р. означали кризу революції. Ще напередодні скликання Першої Державної думи (23 квітня 1906 р.) були прийняті Основні закони Російської імперії, статтями яких проголошувала: «Імператору всеросійському належить верховна самодержавна влада», а наступні статті конкретизували цей принцип: особа імператора оголошувалася «священною і недоторканною», він визнавався верховним керівником зовнішніх зносин держави, оголошував війну і укладав мир, а також інші договори та угоди з іноземними державами, здійснював верховне керівництво усіма сухопутними та морськими збройними силами, призначав та звільнював голову Ради міністрів та усіх інших міністрів, мав право видання указів в порядку верховного управління, які фактично не відрізнялися від законів.

Цар мав право відхилити будь-який уже схвалений Державною радою (в лютому 1906 р. вона була реорганізована і перетворена у верхню палату Думи) та Державною думою законопроект. У період між сесіями Державної думи імператор зберігав право видання надзвичайних указівок, що мали силу закону, безпосередньо, без обговорення в Думі (ст. 87). Саме на основі вказаної 87 статті Основних законів Російської імперії і були в подальшому прийняті найважливіші акти, що мали на меті збити полум'я революції: указ від 19 серпня 1906 р. про військово-політичні суди, указ від 9 листопада 1906 р. про зміну й доповнення аграрного законодавства тощо. Ст. 105 надавала цареві право дострокового розпуску Державної думи, навіть без обґрунтування приводу.

Компетенція Державної думи обмежувалася Державною радою -

без її схвалення жодний законопроект, прийнятий Думою, на підпис імператорові не надходив. До компетенції Державної думи входили: прийняття проектів нових законів, а також внесення змін та поправок у діючі закони; розгляд державного розпису прибутків і видатків, а також балансів міністерств та відомств; заслуховування звітів державного контролю про виконання бюджету; розгляд справ про відчуження державного майна; про побудову залізничних колій за державний кошт; про заснування акціонерних компаній, якщо при цьому йшлося про вийняття з загального законодавства, а також розгляд справ, внесених у Думу на вказівку царя.

Разом з тим Дума не могла зменшувати видаткову частину бюджету по військовому та військово-морському відомствах, по відомствах імператорського двору та окремо імператриці Марії Федорівни, по статтях видатків, що здійснювалися на виконання царських указів тощо.

Тим самим з-під контролю Думи були вилучені статті, які охоплювали 2/3 видатків бюджету. Ігнорувалося право Думи вносити запити в уряд. Так, за 72 дні існування Першої Державної думи з 391 запиту, внесеного Думою в уряд та деякі міністерства, на 350 жодної відповіді не надійшло, а в решті містилися лише «роз'яснення» з приводу тих чи інших порушень закону урядовими структурами.

Членами Першої Думи (переважно кадетами) були внесені 13 законопроектів (про відміну смертної кари, про свободу друку, совісті, зборів, спілок), та лише один із них - про скасування смертної кари -встиг пройти через процедуру вотування, але згодом був відхилений Державною радою. Центральним питанням в Другій Державній думі, як і у Першій Думі, було аграрне. Після того, як Друга Дума затвердила річний державний бюджет, 3 червня 1907 р. вийшов царський указ про її розпуск.

До Лютневої революції 1917 р. в Росії скликалися ще дві Думи: Третя (1907-1912) та Четверта (1912-1917). У них переважали октябристи та кадети, присутність лівих партій була дуже незначною.

Серед змін у системі організаційної структури органів виконавчої влади відзначимо створення (19 жовтня 1905 р.) постійно діючої Ради Міністрів, на яку було покладено «направлення та об'єднання дій головних начальників відомств по предметах як законодавства, так і вищого державного управління» (попередня Рада Міністрів була органом парадно-представницьким, засідання її проводилися рідко і зводилися до запису різних думок, висловлених її членами).

Тоді ж, у жовтні 1905 p., були створені Рада державної оборони, на яку покладалася координація діяльності Військового та військово-

морського міністерства (скасована у 1909 р.) та Міністерства торгівлі і промисловості.

Органи управління на місцях практично не зазнали помітних змін. Для придушення революційних виступів 19-20 серпня 1906 р. були створені військово-польові суди. Вони складалися з головуючого та чотирьох офіцерів гарнізонів або військових кораблів флоту. В складі військово-польових судів не було юристів, не допускалися звинувачення і захист, суди не були пов'язані жодними процесуальними нормами, розгляд судової справи не міг тривати понад дві доби. Вироки (а вони, як правило, передбачали єдиний захід покарання -смертну кару) оскарженню не підлягали.

Указом від 2 грудня 1905 р. були заборонені страйки на залізниці, телеграфі і телефонних станціях, газових заводах, у державних установах і на всіх підприємствах, «припинення чи призупинення діяльності котрих загрожує безпеці держави», для порушників були передбачені суворі покарання.

У період Першої світової війни законом від 17 серпня 1915 р. була заснована низка міжвідомчих органів - Особливих нарад: 1) по обороні; 2) по паливу; 3) з продовольчої справи; 4) з перевезення палива, продовольчих та військових вантажів. 30 серпня 1915 р. було створено Особливу нараду по облаштуванню біженців. Голови нарад могли своєю владою відсторонювати директорів та управителів підприємств (державних і приватних) та призначати на ці посади інших осіб; організовувати загальні на приватні ревізії; у випадку необхідності закривати підприємства, які не виконали державних замовлень; установлювати розміри заробітної плати робітникам і службовцям підприємств, на котрих виконувалися державні замовлення тощо.

Першого ж дня війни був виданий указ про військову цензуру. В умовах війни царський уряд намагався регулювати майнові відносини адміністративними актами: здійснювати реквізиції (викуп за встановлену державою ціну) худоби, хліба та ін. продуктів, вводити тверді ціни на продукти харчування, примусово розміщувати військові замовлення на промислових підприємствах тощо. З початком війни в країні був уведений «сухий закон», формально скасований більшовиками аж у 1925 р.

Указ від 12 січня 1916 р. вводив суворі покарання за дезертирство, самовільну відлучку з військової частини, ухилення від несення військової служби та членоушкодження з метою звільнення від військової повинності - аж до смертної кари включно. Ці заходи не змогли врятувати царизм від революції.

Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого

(8 березня нового стиля) в Петрограді і перемогла 27 лютого (12 березня н. с.) 1917 р. Цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла (перший з династії Романових мав те ж ім'я), але й він після деяких роздумів відмовився прийняти корону. Після падіння російського самодержавства зусиллями Тимчасового комітету Державної думи був створений (в ніч з 1 на 2 березня за ст. ст.) Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Пост міністра юстиції був відданий трудовику О. Корейському, інші 11 членів цього уряду були, висловлюючись політичною термінологією того часу, «міністрами-капіталістами».

Ради, створені в перші дні революції у великих містах країни та на фронті за зразком рад 1905 p., опинилися під контролем опортуністичних партій меншовиків і есерів, і оголосили про свою підтримку Тимчасового уряду. В той час це пояснювалося аргументом «оскіль-ки-остільки»: «оскільки іде війна і перемога ворога може означати відновлення в Росії монархії, остільки робітничі та солдатські ради повинні підтримувати Тимчасовий уряд і не висувати самостійних вимог аж до переможного завершення війни, щоб остаточно не дестабілізувати обстановку в країні».

Тимчасовий уряд проголосив політику війни «до переможного кінця», після завершення якої народові було обіцяно скликання Установчих зборів.

Лідер більшовиків Володимир Ульянов (Ленін) уже в квітні 1917 р. висунув лозунги «Жодної підтримки Тимчасовому уряду» та «Перетворення імперіалістичної війни в громадянську». За логікою більшовиків, Тимчасовий уряд не може дати «ні миру, ні землі», і тому повинен бути замінений владою Рад. Проте ці Ради повинні бути не угодовськими есеро-меншовицькими радами, а радами більшовицькими. В результаті т. зв. квітневої кризи Тимчасовий уряд був розширений до 10 міністрів-капіталістів та 6 міністрів-соціалістів (Керенський, Скобелев, Чернов, Церетелі, Пєшехонов, Переверзєв), які одночасно були членами виконкому Петроградської Ради. Проте кризові явища в суспільстві наростали, не кращим чином складалися справи на фронті.

На початку липня 1917 р. більшовицька партія спробувала захопити владу в столиці (до Петербурга з Кронштадта прибули 5 тис. розпропагованих матросів), але ця перша спроба виявилася невдалою. Леніна оголосили німецьким шпигуном і вимусили переховуватися від суду. Реорганізований (25 вересня) Тимчасовий уряд (після подій З липня прем'єром став О. Керенський, міністри-капіталісти вирішили покласти відповідальність за провали на фронті на своїх політичних опонентів) складався уже з 10 есеро-меншовицьких міністрів-соціалістів та 6 міністрів-капіталістів.

Незважаючи на таку чисельну перевагу представників лівих партій, цей уряд не спромігся навіть «кинути кістку» робітникам, вирішивши позитивно питання про 8-годинний робочий день. Не зумів він домовитися про тісну співпрацю з регіональними національними радами: Центральною Радою на Україні, Радою в Білорусі, Шуро-і-ісламія в Туркестані, польськими та прибалтійськими національними радами).

Не було реорганізовано (чи навіть просто зміцнено) прогнилий державний апарат царизму. Тимчасовий уряд (постанова від 4 березня 1917 р.) визнав «бажаним збереження, у межах можливого, усього існуючого адміністративного механізму, з метою підтримання нормальної ходи життя в країні». Справа обмежилася лише формальною ліквідацією охоронного відділення та корпусу жандармів (на їх місці в апараті Головного управління міліції були створені підрозділи під іншою назвою, але з аналогічними функціями) та впровадженням деяких нових міністерств (продовольства, праці, пошти й телеграфу).

У перші дні буржуазної революції було скасовано смертну кару, але влітку 1917 р. під тиском воєнних обставин вона була відновлена на фронті. Тим самим, незважаючи на всю складність політичної, військової, економічної та міжнаціональної проблематики, Тимчасовий уряд не вніс скільки-небудь суттєвих змін в організацію державного апарату та у законодавство країни.

У жовтні (листопаді н. ст.) 1917 р. цим кризовим станом в країні зуміли скористатися більшовики для узурпації влади. І, хоча вибори до Установчих зборів - уже після більшовицького жовтневого 1917 р. перевороту в Петрограді - показали, що РСДРП(б) в масштабах країни користується підтримкою заледве 20 відсотків виборців (в Україні -навіть 10 відсотків), але бажаючих захищати зі зброєю в руках скомпроментовані монархію чи Тимчасовий уряд восени 1917 р. було ще менше.

Рекомендована література

История государства и права СССР. Ч. І / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова.- М.: Юридическая литература, 1972.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1998.- С 84-106.

История СССР. Серия 1, т. 1-6. С древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции.- М.: Наука, 1966-1968.

Смертная казнь: за и против. / Под ред. С. Г. Келиной- М.: Юридическая литература, 1989.- 528 с.

Логвиненко I. М. В обіймах Феміди: Розповіді про криміналістику.- К.:

Дніпро, 1988.

Дата добавления: 2015-05-23