Халіфату. Підвалини традиційного 3 страница

Нарешті в 535-542 pp. були укладені т. зв. Новели Юстиніана, загальним числом 158, головним чином із сімейного і спадкового права. Вони були написані грецькою мовою, що також не було випадковим. Класичне римське право занепадало разом з самим Римом і Західною Римською імперією, Візантія переймала пальму першості.

Якщо оцінювати в цілому проведену законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти:

- центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора - самодержця;

- оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церквою, якій відводиться роль привілейованої опори державного апарату;

- заохочуються переміни в суспільному житті (особливо в «Кодексі» та «Новеллах»): надання рабам пекулію, відпуск рабів на волю. Отримав чітке юридичне оформлення інститут колонату.

Обгрунтування, регламентування і захист права приватної власності обумовили життєву силу основних положень «Зводу цивільного права Юстиніана», які зберегли своє значення протягом середньовіччя, а згодом були використані у буржуазному суспільстві.

Потреби державного будівництва вимагали збільшення податків. Це викликало народне повстання 11 січня 532 p., відоме як «Ніка» (вигук «перемагай!», з яким повстанці нападали на імператорські війська). Повстання було жорстоко придушене полководцями Велісарієм та Мундом, під час різанини загинуло ЗО тис. чоловік. Розгром цього повстання ознаменувався поворотом у внутрішній політиці імператора: Юстиніан перестав зважати на народні маси, намагаючись спертися на аристократію.

У галузі зовнішньої політики Юстиніан виношував ідею відновлення величі Римської імперії періоду найбільшого розквіту. На заваді стояли варварські держави, що виникли на її руїнах. У 534 р. під ударами візантійських військ впало королівство вандалів у Північній Африці. Однак армія була розчарована тим, що її не забезпечили земельними ділянками за рахунок переможених, і у 536 р. тут розпочалося повстання під проводом візантійського солдата Стотза, до якого приєдналися місцеві берберійські племена та раби-втікачі.

В 535 р. візантійські війська напали на королівство остготів в Італії. Вони захопили Сицилію і вторглися до Південної Італії. Полководець Юстиніана Велісарій у 536 р. оволодів Римом. Але й тут завойовники зіткнулися з широким народним рухом, який очолив остготський король Тотіла (541-552). В 546 р. повстанці відвоювали Рим, а згодом - більшу частину Італії, Сицилію, Сардинію, Корсіку.

Лише в 555 p. після прибуття нових підкріплень під командуванням Нарсеса Італія була повністю завойована візантійцями. Імператор Юстйніан в 554 р. видав т. зв. «прагматичну санкцію», яка реставрувала в Італії рабовласницькі відносини; колони та раби, які отримали свободу з рук Тотіли, знову передавалися своїм панам. Одночасно із завоюванням Італії Юстйніан розпочав війну з вестготами в Іспанії, йому вдалося захопити ряд опорних пунктів у південно-східній частині Піренейського півострова. Усі ці завоювання виявилися неміцними і після смерті Юстиніана були швидко втрачені для Візантійської імперії.

Після того, як Візантія була втягнута у війну з остготами, іранський шах Хосров І Аношарван у 540 р. напав на Сирію. Кривава війна затягнулася до 562 р. Іран завоював Грузію та Сванетію, Візантія зобов'язалася платити Ірану щорічну данину.

У середині VI ст. північні рубежі імперії опинилися під тиском слов'ян - склавінів. Попередні вторгнення варварів, як правило, мали грабіжницький характер: захопивши здобич у візантійських провінціях, варвари поспішали утекти від каральних експедицій імператорської армії. Слов 'яни, навпаки, прийшли на Балкани з тим, щоб тут осісти, тим самим витіснивши або асимілювавши місцеве населення. Вони легко доходили до передмість Константинополя. За Юстиніана Візантія ціною великих втрат ще відбивала цей натиск, але з другої половини VI ст. внутрішні чвари в імперії та її загальне ослаблення відкрили слов'янам та іншим варварам шлях для вторгнення в межі Візантії та до заселення на відвойованих землях.

У 602 р. вибухнуло повстання в армії, яка стояла на Дунаї. Імператором був проголошений простий центуріон (сотник) Фока, який проводив жорстокий терор проти представників землевласницької аристократії. В країні розпочалася громадянська війна, в 610 р. Фока загинув, а на престол зійшов представник феодалізованої провінційної знаті Іраклій (610-641). Громадянською війною повною мірою скористалися завойовники-слов'яни, які саме в цей час осіли на Балканах. У 80-х роках VII ст. тут виникло слов'янське Болгарське царство. Тим самим в особі слов'ян Візантія отримала одного із найза-пекліших ворогів своєї державності.

На Сході імператорові Іраклію довелося зіткнутися з новими ворогами - арабами. З 636 по 642 р. араби відвоювали у Візантії її найба-гатші провінції: Сирію (636), Палестину (638), Верхню Месопотамію, Єгипет (646). Наприкінці VII ст. вони ж захопили Північну Африку. Після цих невдач територія імперії скоротилася до третини від того, що мав у своєму володінні Юстйніан.

Розвиток феодальних відносин у Візантії. Боротьба із зовнішніми ворогами

Невдачі зовнішньої політики разом з громадянською війною зумовили проведення корінних реформ у внутрішньому устрої держави. Різко скоротилося крупне землеволодіння рабовласницького типу. Великого значення набули вільні сільські общини. Землеробство перебудовувалося на феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій залежного населення. Корінним чином змінюється адміністративний устрій. Старі діоцези та провінції замінюються новими військово-адміністративними округами - фемами. З розселених в кордонах імперії слов'ян, вірменів, сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий особливий військовий прошарок - т. зв. стратіотів. За несення військової служби стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке землеволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім поземельного (подібно до церковного землеволодіння).

Сформувалася ціла структура воїнських володінь, яка гарантувала наступність передачі військової професії з покоління у покоління. Візантійська армія комплектувалася в цей час майже виключно з місцевих жителів, а не найманців. На чолі фем стояли командири фемного війська - стратиги, у чиїх руках зосереджувалося не лише військове управління, але й цивільна адміністрація. Такий устрій означав відступ від начал суворої централізації, притаманних Візантії в перші столітгя її існування. І разом з тим сила центральної влади в країні навіть у цей час була набагато відчутнішою, ніж у варварських королівствах Європи.

У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога. Він, зокрема, закріпив зміни в процесуальному праві: проголошувався принцип рівності усіх громадян перед судом, звільнення сторін тяжби від сплати судових мит тощо. Були також скорочені законні приводи для розлучення. В переліку покарань за карні злочини домінували жорсткі заходи: відрізання носа і язика, осліплення, відрубування кінцівок. За кровозмішання, навмисний підпал, отруєння, розбій передбачалася смертна кара. В ряді випадків допускалася заміна членоушкодження високими грошовими штрафами.

Перемогу на селі нових феодальних відносин зафіксував кодифікований у VIII ст. «Землеробський закон». Подібно до варварських правд, цей закон став записом норм звичаєвого права. Верховним власником землі проголошувалася вільна сусідська община. Орні землі, сади, виноградники перебувають у приватному володінні общинників. Луги, вигони, ліси тощо - у спільному користуванні. Община в цілому пла-

тить податки державі. Поряд з основною категорією вільних общинників - георгів - з'являються неімущі бідняки - опори, які здають свої землі в оренду іншим общинникам або взагалі покидають їх. На селі є і наймити - містії (головним чином пастухи) та раби. «Землеробський закон» не дозволяв продавати землю не членам общини; її можна було здавати в оренду або обмінювати лише односельчанам.

Отже, можна говорити, що у VII-VIH ст. у Візантії розпочинається процес феодалізації, який в основному завершується в XI ст.

Така перебудова суспільного ладу дозволила відтворити боєздатне військо. Візантія не лише зуміла відбити у 718 р. натиск величезної армії арабського халіфа, але й у 740 р. завдати арабам відчутного удару. За Константина V (741-775) візантійці самі вторгаються у володіння Халіфату в Сирії, доходять до берегів Євфрату та кордонів Вірменії. Успішні бойові дії в цей час веде візантійська армія і проти північного ворога - Першого Болгарського царства. Цей імператор почав конфіскацію церковних багатств та секуляризацію монастирських земель, які роздавав військово-служилій знаті у виді пожалувань. Примирення імператорської влади з церквою настало аж у середині IX ст. і було зумовлене появою спільного ворога - єресі павликіан. Павликіа-ни не лише вимагали спрощення богослужіння, знищення церковної ієрархії та шанування ікон, ліквідації монастирів, але й виступили проти центральної влади (повстання Фоми Слов'янина 820-823 pp.), і навіть створили в Малій Азії свою республіку, яка проіснувала до 872 р.

Прискорення майнового розшарування на селі призвело до розорення частини селянства, перетворення його на залежних, т. зв париків. Інколи в залежність від крупних землевласників потрапляли цілі села. Дінати (так називали можновладців - багатіїв, від «діна» - сила) нерідко самовільно захоплювали общинні землі і силою примушували вільних общинників перетворюватися на париків. Збіднілі селяни не могли платити державні податки, цим зменшувалася чисельність стратіотського ополчення, що занепокоювало імператорську владу. Імператори Македонської династії (867-1056) видали ряд законів (новел) про землю.

У 872 р. була створена ще одна юридична пам'ятка - Прохірон. Звід законів був викладений простою мовою для розуміння широкими народними верствами. Між 884 і 886 pp. Василем І було видано посібник із застосування діючих правових норм - Епанагога. В ньому, зокрема, регулювалися взаємовідносини православної церкви з державою. За імператора Лева VI (886-912) на зміну Дигестам Юстиніана вводилися т. зв. «Базилики», що складалися з 8 томів у 60 книгах. Після імператорів македонської династії візантійське право зазнало відносно невели-

ких змін, переважно непринципового характеру. На початку 20-х років X ст. було відновлено право общинників на першочергову купівлю земель своїх односельчан. Далі таке ж право отримали общини і на купівлю дінатських земель. Продані ж за останні 30 років селянські наділи підлягали поверненню колишнім власникам - селянам. Цю ж лінію продовжив імператор Василь II, який у 996 р. оголосив дінатами тих розбагатілих общинників, які користуючись правом першочергової купівлі, зосереджували в своїх руках землі розорених сусідів; віднині общини мали право вимагати повернення своїх земель, незалежно від того, коли ці землі були утрачені!

Така турбота влади щодо збіднілих общинників пояснювалася військовими потребами: з селянської ділянки певної цінності виставлявся воїн-вершник, меншої цінності - військовий моряк або піхотинець. Якщо ж ділянка дробилася (наприклад, в результаті успадкування), військовослужбовця виставляли «у складчину». Але зміни у військовій справі потягнули за собою і соціальну перебудову суспільства. У війську зросла роль важкоозброєної кінноти. Разом з підвищенням вартості спорядження вершника, зростали і розміри (та вартість) ділянки, від якої виставлявся вершник-стратіот. Власник такої ділянки по суті ставав дрібним вотчинником, чиє становище в загальній селянській масі суттєво вирізнялося. Втрата колишнього значення на полі бою піхоти, навербованої з бідніших вільних селян, вела до того, що ця категорія населення втрачала підтримку держави і швидко почала закабалятися.

Для того, щоб поставити собі на службу церкву і монастирі, а також високопоставлених сановників, імператори в Х-ХІ ст. починають практикувати роздачу т. зв. солемніїв - права залишати собі частину чи навіть усі державні податки з сіл чи округів. У XI ст. з'явився особливий вид солемнія - т. зв. пронія, яка крім права пожиттєвого збору податків на свою користь з певної території включала в себе і право управляти цією територією.

Тим самим у Візантії наприкінці XI - на початку XII ст. (тобто дещо пізніше, ніж у Західній Європі) завершується оформлення основ феодальних відносин та становлення основних класів феодального

суспільства.

Водночас проходить подальше удосконалення державного апарату. Кількість відомств досягнула шістдесяти. Найважливішим з них було податкове. Велику роль відігравало відомство державної пошти та зовнішніх зносин, яке славилося мистецтвом дипломатії та розвідки. Кожній посадовій особі присвоювався відповідний титул. Ієрархія титулів була узаконена табелем про ранги. Імператорський синкліт

(сенат, в якому переважали вищі чиновники) був повністю підпорядкований главі імперії. Церква була міцно підпорядкована державній владі, патріарх повністю залежав від імператора. Єпископи особистих володінь не мали. Прибутки церкви визначалися в основному милістю імператора. Лише наприкінці X ст. добровільні піднесення населення були узаконені як особливий церковний податок (канонікон), що сплачувався подвірно грошима і натурою.

У 1054 р. відбувся офіційний розкол церков на православну (східний обряд) та римо-католицьку (західний обряд).

Македонській династії доводилося вести безперервні війни з арабами та слов'янами. В середині X ст. міжнародне становище Візантії дещо покращилося, що пояснювалося ослабленням Болгарії та розпадом Багдадського халіфату. У арабів було відвойовано частину Месопотамії та Малої Азії, Крит та Кіпр. У 1018 р. була завойована Болгарія, і знову під владою Візантії опинився весь Балканський півострів по Дунай включно. Але з 30-х років XI ст. кордони імперії стали скорочуватися: Візантія зіткнулася з новим могутнім ворогом - турками-сельджуками.

Київська Русь також здійснила ряд походів проти Візантії: у 860 р. (закінчився мирною угодою), у 907 р. (вигідний для Русі торговельний договір 911 р.), у 941 р. (флот Ігоря, спалений «грецьким вогнем» - речовиною на зразок сучасного напалму, секрет виробництва якої утрачений), у 969-971 pp. (кілька походів Святослава, які загалом не принесли успіху) та у 1043 р. (останній, вкрай невдалий для Русі похід). У 1047 р. руський загін вже допомагав Константину IX Мономаху придушити заколот знаті. Тим самим торговельні, дипломатичні та культурні зв'язки Візантії з Київською Руссю були встановлені за правління Македонської династії візантійських імператорів, головними представниками якої були Василій І Македонянин (867-886), Константин VII Багрянородний (913-959) Іоанн І Цимісхій (969-976), Василій II Болгаробійця (976-1025).

Боротьба з хрестоносцями. Латинська імперія

У 1071 р. турки-сельджуки розгромили візантійську армію при Манцикерті (у Вірменії). Імператор Роман IV Діоген потрапив до полону. Турки оволоділи майже усією Малою Азією та Вірменією. Того ж року упав останній опорний пункт Візантії в Італії - місто Барі в Апулії. В 1081 р. на престол зійшов засновник нової династії Анексій І Комнін. Тривала десятирічна смута сприяла зміцненню становища феодалів і тим самим розвиткові у Візантії феодалізму. Феодали все частіше отримували «екскуссію» - повне чи часткове звільнення від

податків (феодал починав їх збирати на свою користь) та вилучення цих земель з-під контролю імператорського фіску. Нерідко держава надавала феодалові право на збір судових мит - тим самим в його руки передавалося судочинство, за винятком лише найтяжчих злочинів. Складається імунітет феодального помістя, схожий із західноєвропейським. Починаючи з XI ст. у пронію надаються вже не тільки державні землі з париками казни, а й землі з вільними селянами. Подібно до Західної Європи, починається боротьба феодалів за перетворення пронії у спадкове володіння (пригадайте, як у Західній Європі феодали домагалися перетворення бенефіціїв в аллоди). Збільшення доходів феодалів, отримуваних від пронії, дозволяло їм облаштовува-тися приватними арміями, які налічували подекуди тисячі воїнів. Це вимушувало імператорів усе більше зважати на своїх «слуг».

Боротися зі свавіллям великих феодалів спробував було імператор Андронік І Комнін (1183-1185). Він шукав опори у дрібних землевласників та купецтва. Андронік відмінив т. зв. берегове право, звичай, що дозволяв грабувати торговельні кораблі, які терпіли лихо. Імператор установив точні розміри податків і упорядкував їх збір. Доходи чиновників, які суттєво постраждали від цього заходу, він компенсував підвищенням жалування. Був заборонений продаж посад. Майно невдово-леної знаті конфісковувалося. Дещо поліпшилося становище селянства. Недоторканною залишалася громіздка система державного управління. Змова проти Андроніка завершилася приходом до влади Ісаака II Ангела (1185-1195) - великого феодала. Рештки вільних земель були роздані у пронії. Різко зріс податковий тиск. Серед апарату великого поширення набуло хабарництво. Безтурботна поведінка імператорського двору позначалася на боєздатності армії. Усе більшу небезпеку для центральної влади почали становити єресі павликіан та богомілів. Якщо за династичного правління Комнінів Візантія перебувала у розквіті, то за династії Ангелів остаточно втратила свою могутність.

Криза влади вела до невдач на зовнішній арені. На півдні на імперію нападали турки-сельджуки, які утворили в 70-х роках XI ст. в Малій Азії т. зв. Румський (або Іконійський) султанат, на півночі - угорці (у 1184 захопили Далмацію) та Друге Болгарське царство (визнане Візантією у 1187 p.). Але справжнім «могильником» Візантії стали хрестоносці.

Ідею хрестових походів висунув у листопаді 1095 р. римський папа Урбан II. На церковному соборі в Клермоні (Франція) він обіцяв повне прощення гріхів учасникам походу, а загиблим - рай. Європа на той час відчувала значне перенаселення - як неімущого населення, так і дворян. Оскільки маєток і титул дворянина успадковував його старший (майорат) або молодший (мінорат) син, інші сини залишалися

без землі і були змушені йти у монастирі, найматися на службу до знаті або й просто займатися розбоєм на великій дорозі. Обіцянки багатої здобичі в «землі обітованій» зрушили з місця багатотисячні армії селян і дрібних дворян.

Уже учасники першого хрестового походу 1096 р. (селянського), досягнувши території Візантії, вели себе там надто розгнуздано, так що імператор Алексій Комнін поспішив переправити цих хрестоносців у Малу Азію. Там їх і знищили турки-сельджуки. Учасники першого хрестового походу феодалів у 1096-1097 pp. збиралися в Константинополі і поводили себе надзвичайно зухвало: глумилися над візантійськими звичаями і церквою, грабували місцевих жителів. Лестощами і підкупом Алексій І добився від більшості сеньйорів та рицарів васальної присяги, вони обіцяли повернути Візантії її землі, які будуть відвойовані у турків. Однак своєї обіцянки зазвичай не дотримали. На початку XII ст. на Сході утворилися чотири держави хрестоносців: Королівство Єрусалимське, графство Тріполі (на північ від Єрусалимського королівства), князівство Антіохійське та графство Едеське. Першим серед сеньйорів вважався король Єрусалимський, решта були його васалами.

На середину XII ст. почала зростати напруженість у відносинах Візантії з європейськими державами (її штучно роздмухували римські папи), а отже, і з хрестоносцями. В 1185 р. сицилійський король Віль-гельм II відторг від Візантії Іонійські острови. В 1191 р. англійський король Річард І оволодів Кіпром, поступившись ним згодом колишньому єрусалимському королю Ті де Лузіньяну. Під час третього хрестового походу (1189-1192) його керівник німецький імператор Фрідріх І Барбаросса вступив у спілку з найлютішим ворогом Візантії на сході - Румським султанатом. У відповідь Візантія уклала союз з Салах-ад-Діном - провідником арабів (власне курдом), який ворогував з Румським султанатом.

Четвертий хрестовий похід (1202-1204), розпочатий на заклик папи Іннокентія III, первісно задумувався як військова експедиція до Єгипту, але закінчився захопленням Константинополя і розгромом Візантійської імперії. Як привід було використано звернення за допомогою до німецького імператора з боку царевича Алексія, сина скинутого ще в 1195 р. візантійського імператора Ісаака II Ангела. Царевич обіцяв папі, що у разі успіху грецька церква буде підпорядкована «апостольському престолу». Оточивши Константинополь влітку 1203 p., хрестоносці добилися відновлення на престолі Ісаака II. Але коли той не зміг виплатити їм усю суму, обіцяну за допомогу, 13 квітня 1204 р. взяли місто штурмом і піддали його жорстокому розгрому. Були знищені

тисячі пам'яток культури, особливо язичницького періоду, розграбовано храм святої Софії, переплавлено на метал унікальні скульптури.

Візантія впала, на її місці утворилася Латинська імперія (1204-1261). Однак хрестоносцям не вдалося підпорядкувати собі усі візантійські території: на північному заході Малої Азії утворилася Нікейська імперія, в Південному Причорномор'ї - Трапезундська імперія, на заході Балкан - Епірська держава. Латинська імперія з центром у Константинополі входила до складу т. зв. Латинської Романії. Остання включала в себе держави «франків» на Балканах; володіння Венеціанської республіки, колонії і факторії генуезців; території, що належали рицарському ордену госпітальєрів: Родос та о-ви Додеканеса.

Хрестоносці обрали імператором Латинської імперії одного з своїх вождів, графа Фландрії і Ено Балдуїна І. За формою ніби відновлювалася Візантійська імперія, по суті ж встановлювалася розгалужена феодальна ієрархія французького чи німецького зразка. В імператорський домен входила частина Константонополя (другою володіли венеціанці) та завойована пізніше Фракія і південний захід Малої Азії. Правителі інших держав Латинської імперії вважалися васалами імператора, але їхня залежність була номінальною. На Балканах були засновані Фессалонікське королівство (1204—1224), Афінська сеньйорія, далі герцогство (1205-1456), Морейське (або Ахейське) князівство (1205-1432). Уже в 1205 р. війська цієї імперії були розбиті болгарським царем Калояном при Адріанополі. Часткова стабілізація Латинської імперії за Генріха І (1205-1216) була недовгою - хрестоносне поповнення з Європи не прибувало в достатній кількості, а створити свою налагоджену систему управління вороже настроєним місцевим населенням ніяк не вдавалося.

У 1259 р. в битві при Пелагонії війська Нікейської імперії розбили об'єднану армію двох найсильніших держав Латинської імперії: правителя Епіру та морейського князя. В 1261 р. загони нікейського імператора Михайла VIII Палеолога зайняли Константинополь. Латинська імперія припинила своє існування. Однак відроджена Візантія була лише блідою тінню колишньої світової імперії.

Занепад Візантії. Завоювання Константинополя турками-сельджуками

Виробництво ремісничої продукції у візантійських містах було підірвано конкуренцією з Європою, звідки надходили дешевші і якісніші тканини і сукна. Венеціанські та генуезькі купці за підтримки своїх урядів домоглися у Візантії численних привілеїв, що призвело

до занепаду місцевої торгівлі. Широка роздача земель в пронії, розширення податкових імунітетів, що надавалися феодалам, та торгових привілеїв італійським купцям різко скоротили надходження до державної казни. Величезних ресурсів вимагали затрати на армію і флот та на потреби дипломатії.

Государі з дому Палеологів не мали грошей і безсилі були поповнити податками свою казну. Історик XIV ст. Нікіфор Григора, який був присутній на весільних святах Іоана V, писав: «У ті часи палац дійшов до такої бідності, що в ньому не було жодної чаші, жодного бокала з золота або срібла, деякі з них були з олова, а всі інші з глини... Я вже не кажу, що царські вінці і одяг на тому святі мали, здебільшого, лише вигляд золота і дорогоцінного каміння. В дійсності вони були з шкіри і лише позолочені, як роблять іноді шкіряники, почасти з скла, що світиться різними кольорами; подекуди лише зрідка було дорогоцінне каміння, яке мало справжню красу і блиск перлин, що впадає в око. До такої міри занепали, зовсім погасли і згинули стародавній добробут і блиск римської держави, що тепер мені соромно розповісти вам про це».

У 1306-1307 pp. каталонські найманці, покликані захистити Візантію від турецької навали, збунтувалися, розграбували Фракію, Фесса-лію та Південну Македонію. В 1320-1328 pp. у Візантії спалахнула міжусобна війна між імператором Андроніком II та його внуком Анд-роніком III, який намагався захопити владу. Перемога останнього обернулася ще більшим посиленням феодальної знаті і, відповідно, ослабленням центральної влади. З 1341 по 1355 pp. Візантія знову пережила громадянську війну і повстання проти імператорської влади т. зв. зелотів (дослівно - ревнителів) у Константинополі, Адріанополі та Фессалоніках, другому за значенням місті імперії. На чолі зелотів стояла міська торговельна верхівка та чиновна адміністрація, рушійною силою повстання були міські плебейські маси. Зелоти, узявши в свої руки владу в цих містах та прилеглих областях, навіть провели деякі часткові реформи: конфіскували землі знаті та монастирів, перерозподілили майно, обмежили лихварство. Форма державного правління залишалася незмінною. Після придушення повстання зелотів країна була розорена, представники двох династій - Кантакузини та Палеологи -ділили її на уділи, які належали тим чи іншим представникам імператорської фамілії. В 1348-1352 pp. Візантія програла війну генуезцям. Чорноморська торгівля і навіть постачання Константинополя хлібом зосередилися в руках італійців.

Користуючись ослабленням Візантії, найбільший з турецьких еміратів - Османський - в 1352 р. захопив фортецю Цімпе на півострові

Галліполі, на європейському березі Дарданелл. Шлях на Балкани був відкритий. У 1362 р. Мурад І, який прийняв титул султана, завоював Адріанополь (на Балканах) і переніс туди столицю Османської імперії. Візантія була змушена визнати васальну залежність від османів, платити їм данину і навіть брати участь в османських завойовницьких походах.

Антиосманський хрестовий похід, очолений угорським королем Сигізмундом, завершився страшною поразкою хрестоносців у битві при Нікополі на Дунаї в 1396 р. Неминуче падіння Константинополя було на якийсь час відкладене поразкою османів від військ Тімура (Тамерлана) в битві при Анкарі 1402 р. У 1422 р. османи знову осадили Константинополь, а в 1430 р. узяли Фессалоніку. Для порятунку візантійський уряд вимушено пішов на укладення унії між католицькою та православною церквами. Вона була підписана у Флоренції в 1439 р. на основі визнання православною церквою папського примату та католицької догматики. Після флорентійської унії папа організував новий хрестовий похід проти турків. Але й ця акція після перших успіхів завершилася розгромом хрестоносців у битві 1444 р. під Варною. В самому візантійському суспільстві відбувся розкол на тих, хто відстоював ідею продовження співробітництва з римо-католицькою церквою і Заходом, та тих, хто наполягав на необхідності відмовитися від принизливої для православних флорентійської унії.

Тим часом османи грунтовно готувалися до вирішального штурму Константинополя. Султан Мухаммед II у найвужчому місці Боспору, трохи на північ від Константинополя, збудував укріплений замок, який назвав Богар-Келен (дослівно - Переріж-Горло). Коли посли імператора Константина прибули для того, щоб оспорити цю акцію як віроломне порушення миру, султан заявив: «Я можу робити все, що мені завгодно. Обидва береги Босфору належать мені: той східний, тому що на ньому живуть османи, а цей західний - тому що ви не вмієте його захищати. Скажіть вашому государю, що коли він ще раз зважиться надіслати до мене з подібними запитаннями, я накажу з посла живцем здерти шкіру.».

Навесні 1453 р. розпочалася осада Константинополя. Місто було узяте 29 травня 1453 р. і піддалося безжалісному знищенню і пограбуванню. В 1460 р. турки покорили Морею, а в 1461 р.- Трапезундсь-

ку імперію.

Серед причин загибелі Візантії історики називають безперервні виснажливі війни, а також занепад міст, ремесел і торгівлі, зубожіння селянства. Країна також переживала політичну роздробленість, яка була неминучим наслідком феодалізації суспільства.

Рекомендована література

История средних веков. В 2-х томах.- М.: Высшая школа, 1990-1991. Краткая Всемирная история. Книга первая.- М.: Наука, 1967. Кривонос В. П. Практикум з історії середніх віків.- Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 1999.

Дата добавления: 2015-05-23