Леви-Провансаль Е. Арабская культура Испании. -- М. Наука, 1967. 1 страница

1983.

Майскйй Й. М. Испания.- М., 1957.

5. Страньї й народн. Зарубежная Европа. Южная Европа. (Научно-популярное географо-зтнографическое издание в 20-и томах).--М.:

Мнсль,1983,т.ІУ,с.с.62-144.

6. ІЬегіса. Культура народов Пиренейскооо полуострова.- Л.: Наука

7.Садомская Н.Н.,Арменгол Л.,ІЇ в а н о в Ю.Л. Народн Испании.- В кн.: Народн Зарубежной Европн.- М.: Мнсль, 1965, т.2.

Розділ II. Іспанія в давні часи.

1. Доримська Іспанія.

Перші історичні відомості про Іспанію з'являються десь у XVIII столітті до нашої ери, коли іспанці ворогували з єгиптянами і вели з ними війни. Але, як свідчать геологічні розкопки, перші люди з'явились на Піренейському півострові вже півмільйона років тому. Це були кочів­ники, які здобували собі їжу полюванням, рибною ловлею та збиранням диких плодів. Цей історичний період називався палеоліт. Найбільш населеними районами були Кантабрійська кордильера на півночі і Середземноморське узбережжя. З цього періоду збереглися наскельні малюнки, на яких зображені коні, олені, бізони та інші тварини. Ці ма­люнки датуються 150-м століттям до н.е. На кінець палеоліту, головним чином на узбережжі Середземного моря з'являються стилізовані малюнки із зображенням людини у повсякденному житті, на полюванні, на війні, танцювальні сцени.

Поступово людина з кочівника перетворюється на виробника продуктів харчування, починає займатися сільським господарством і розведенням худоби, веде осілий спосіб життя. Цей період називається неолітичний.

На початку III тисячоліття до н.е. Піренейський півострів почина­ють заселяти інші народи, яких приваблює півострів, багатий на метали. У цей період з'являються поселення, оточені мурами, з акведуками та різними укріпленнями; виготовляються предмети домашнього вжитку, зброя, керамічні вироби, жіночі прикраси і, навіть "ідоли", які, мабуть, були схематичним зображенням богів первісних людей. В Альмерії, на південному сході півострова, знайдені археологічні рештки укріпленого поселення, оточеного мурами, канавами, з колективними захороненнями, зброєю, предметами, виготовленими з міді та кераміки, які мали вигляд вази схожої на дзвін. Пізніше ця культура почала називатися культура-дель-Аргар за назвою населення, що жило в Альмерії.

У XVII-XII століттях до н.е. починають виготовлятися вироби з чистої бронзи, витонченої кераміки; також виготовляються різноманітні інструменти; з'являються індивідуальні захоронення. Успішно розвивається тваринництво і сільське господарство.

Як свідчать історики, найдавнішими" жителями Іспанії були ібери, які жили на півдні країни. Від їх назви і весь півострів почав називатися Іберійським. Пізніше з-за Піренейських гір, прийшли кельтські племена і завоювали більшу частину півострова. Нащадки цих двох народів, злившись разом, створили народ, який одержав назву кельтіберів і став основою для створення іспанської національності.

За свідченням стародавніх авторів головними народами, що населяли Іспанію після вторгнення кельтів, були:

¾ гальєги або галісійці, які жили в Галісії;

¾ астури, кантабри (які поділялися на 9 груп), аутригони, вардули і васткони, які населяли райони, що відповідають теперішнім Країні Басків, Наваррі та, частково, Арагону;

¾ на схід, по всій території теперішньої Каталонії, аж до самого моря, жили ілергакони і баргусії;

¾ у Валенсії і частково в Кастельйоні та Сарагосі жили едетани. На початок Х століття до н.е. населення півострова значно вирос­ло в культурному плані. З'явилися чіткі межі між різними районами пів­острова. Виникло два головних центри: долини між ріками Гвадіана і Гвадалквівір на півдні, а також Месета в центрі півострова. Їхньому успішному розвиткові сприяли, по-перше, колонізатори -- фінікійці і греки -- по-друге, постійне проникнення європейців з півночі.

2. Фінікійська колонізація.

Першим народом -- завойовником, про який в Іспанії є свідчення відбиті в літописах, були фінікійці. Займаючи східне узбережжя Серед­земного моря, вони дуже рано встали на шлях широкої торгівлі і засну­вали велику кількість факторій у цьому басейні. Іберійський півострів знаходився на західному кінці відомого тоді народам Сходу світу. Ви­сочини, розташовані по обидва боки Гібралтарської протоки, фінікійці назвали ім'ям свого головного божества "Стовпами Мелькарта", які пізніше були переіменовані греками на "Геркулесові стовпи". Піренейський півострів фінікійці називали Спан або Спанія -- "невідома, схована, віддалена країна", що і дало назву Іспанія.

Фінікійці прийшли з Сирії і спочатку захопили південно-східну частину Іспанії, а на кінець XII століття до н.е. вони твердо оселилися і в південно-західній Іспанії. Вони зайняли різні міста і населені пункти на південних, східних, західних берегах Піренейського півострова і дійшли до Галісії та інших віддалених областей. Головним предметом торгівлі фінікійців були метали, особливо мідь, срібло і золото. Крім того, вони займалися рибною ловлею і видобуванням різних руд.

Першу колонію фінікійці заснували недалеко від Геркулесових стовпів у 1104 році до н.е. і назвали її Гадір або Гадес (зараз Кадис). Поступово такі колонії поширювалися по всьому узбережжі аж до Біскайської затоки. Найвідоміші з них Малака (Малага), Абдера (Адра) і Сексі (Альмуньєкар). Вони також укріпилися в Андалусії, створивши тут центри текстильного виробництва та інших галузей промисловості.

Не задовольняючись піратським промислом, експедиціями, які вони організовували для ловлі рабів або для торговельних операцій, фінікійці укріплювались у певних місцевостях, засновували там факторії або міста-держави, інколи біля туземних поселень. З цією метою вони обирали переважно острови, близькі до узбережжя, або миси-пункти, які можна було б легко захистити і де були зручні природні гавані. Фінікійці влаштовували там свої склади, будували фортеці і святилища. Такі поселення або факторії засновувалися за ініціативою держави і в по­літичному відношенні залежали від метрополії. Подібні колонії заснову­вались також за ініціативою торговельних домів і були пов'язані з метрополією релігійними зв'язками. Представники цих колоній щорічно збиралися на свята в Тирі.

Фінікійці не обмежувалися лише колонізацією берегів. Вони заглиблювалися всередину півострова, використовуючи торговельні зв'язки, і, вдаючись до сили, пригнічували корінне населення перевагою своєї культури, чим і досягли підкорення іберів, яким передали своє письмо, свою мову, культуру і виробничі навички. Спочатку фінікійці обмежувались тим, що міняли одні товари на інші, потім вони ввели в Іспанії гроші, які карбували в багатьох фінікійських колоніях.

Завдяки своїй сухопутній та морській торгівлі, поширили ремесло і мистецтво народів Передньої Азії на весь середземноморський басейн. Таким чином, вони принесли в Іспанію елементи азіатської та єгипет­ської культури. Сліди цього впливу можна бачити в керамічних і мета­левих виробах, знайдених в різних частинах Андалусії. Чисто фінікій­ськими пам'ятниками визнані недавно знайдена гробниця і підземні захоронення в Кадисі, погребіння в Малазі, а також жіночі прикраси, що знаходились в них.

Близько VIII століття до н.е. фінікійці зазнавали нападів царів Асірії та Вавілону, які після багаторічних війн оволоділи на початку VII століття до н.е. Тиром. Вавілонці позбавили фінікійські міста неза­лежності і сприяли зменшенню їх політичного і торговельного впливу в Середземному морі. І якщо спочатку іспанські колонії підпорядковува­лись метрополії і протягом деякого часу сплачували податки, то після поразки фінікійців ці зв'язки були розірвані, а разом з ними припинився і зв'язок з Фінікією. Західні факторії перейшли до Карфагену, що було наслідком краху великої фінікійської конфедерації, яка колись панувала в Середземному морі.

Занепад фінікійської метрополії частково компенсувався політич­ною і торговельною експансією її нової колонії Карфагену (зараз Туніс), заснованої на північному березі Африки і цілком природно, що, коли в VI столітті до н.е. почались жорстокі війни між туземними племенами і кадисськими фінікійцями, то останні звернулися по допомо­гу до своїх співвітчизників. Карфагенські війська вступили в Іспанію, щоб надати підтримку фінікійським колоніям, укріплюючи силою зброї торговельну гегемонію і політичний вплив, який уже мав Карфаген і який згодом перетворився на повне панування над частиною території півострова.

3. Грецька колонізація

Фінікійці показали дорогу іншим колонізаторам, в першу чергу грекам. Греки, як і фінікійці, вели широку торгівлю на суші і в басейні Середземного моря, здійснюючи великі походи і колонізуючи країни. Протягом багатьох років фінікійці конкурували з ними. Грецька експансія досягла Іспанії в період, який точно не визначений, але, за свідченням одного грецького історика, перше повідомлення» яке отримали греки про Піренейський півострів, стосується 630 року до н.е. Цією датою відмічено початок торговельних стосунків греків і туземців.

Головними колонізаторами Піренейського півострова були греки-фокейці. Вони укріпилися на середземноморському узбережжі в теперішніх Каталонії, Валенсії, Андалузії і навіть досягли берегів Португалії, Галісії та Астурії, називаючи всю іспанську територію Гесперією, або Іберією. Греки заснували факторії на півдні Франції і в середземноморській Іспанії. Серед них слід назвати Маінаке (Малага), Гемероскопеіон (Денія) і найбільш відома факторія Емпоріон (Ампуріас). Грецькі колоністи вели жваву торгівлю, підтримуючи постійний зв'язок із своєю батьківщиною і діяли інколи разом з туземцями проти своїх суперників -- фінікійців і карфагенян.

Завдяки великій кількості своїх поселень і розмаху торговельної діяльності греки дуже вплинули на культурний і економічний розвиток туземного населення. Так, перші монети в Іспанії відносяться до грець­кого типу і ними користувалися в більшій частині Європи. Знайдені та­кож монети з туземними написами. Греки сприяли поширенню земле­робства, вирощуванню винограду та оливкових дерев. У грецьких спору­дах також відбилися особливості їхнього стилю. Вплив грецької культури виявився і в заснуванні театру та у виникненні шкіл і академій. Греки залишили багато написів у різних куточках півострова, у тому числі і в північних його частинах.

У 540 році до н.е. греки-фокейці були завойовані персами і фіні­кійці знову стали хазяями на півдні Іспанії.

Та все ж найбільш тривалий слід у стародавній історії Іспанії за­лишив інший народ, споріднений фінікійцям, -- карфагенці, які заснували на узбережжі північної Африки рабовласницьку державу з головним містом Карфагеном.

4. Карфагенське панування.

Найбільшу цінність для карфагенців являла південна частина Іспа­нії -- Гранада і Андалузія з їх багатими рудниками, базами для рибної ловлі і добування черепашок, з благодатними умовами для землеробських культур. Все це належало фінікійцям, але їх родичі карфагенці приблизно на початку VI століття до н.е. з'явилися на півострові з військовою силою і фактично стали хазяями південної Іспанії. Пізніше вони поширили своє панування вздовж усього узбережжя аж до Кантабрії. Всі стародавні фінікійські колонії поглинув і поставив у безпосередню залежність Карфаген.

На сході єдиними суперниками карфагенців були грецькі колонії, з якими велась завзята боротьба. Спираючись на свої нові володіння, Карфаген продовжував боротьбу з грецькими колоніями в Середземному морі. У цій боротьбі карфагенці знищили декілька фокейських колоній» але їм не вдалося остаточно витіснити греків з Іспанії і останні, як і раніше, займали значну частину півострова, особливо у східній її частині, і розширювали тут сферу своєї торговельної діяльності.

Прагнучи міцно закріпитися в Іспанії, карфагенські завойовники ввели в ній режим, подібний режимові установленому ними в Африці, який базувався на використанні грубої військової сили і жорстоких методів експлуатації підкореного населення. Карфагенці ввели гарнізони в головні міста, обклали залежні племена непосильними грошовими податками і зобов'язали їх виконувати різні повинності. Карфагенці енергійно експлуатували багатющі срібні рудники південної Іспанії. Прибуток з частини рудників ішов на користь торговельних домів Карфагена, а з інших -- у державну казну. Крім цього, карфагенці вели широку торгівлю.

Як же відбувалось завоювання Іспанії?

Боротьбу за панування на Середземному морі почали іберо-лівійці та єгиптяни. Пізніше проти єгиптян виступили фінікійці, а згодом Се­редземне море стало ареною жорстокого суперництва фінікійців і греків. Таким чином, в боротьбу вступили три народи: греки, карфагенці і ет­руски Але у VIII столітті до н.е. в Італії сформувалась нова держава-римська, яка уже в IV столітті до н.е. закріпилась у центральній частині Апенінського півострова і просунулась аж у південні його землі. Таким чином, Римська держава, межувала з територіями, зайнятими греками і карфагенцями, які також володіли і частиною Сицилії.

У 264 році до н.е. в Сицилії почалася війна, в якій римляни оде­ржали перемогу, витіснивши звідти карфагенців- Це була перша Пунічна війна, яка почалася в 264, -- а завершилася в 241 році до н.е. У бойових операціях брали участь іспанські війська, особливо воїни Балеарських островів, які воювали на боці карфагенців. Перемога римлян дуже засмутила карфагенців, особливо ветеранів війни. І один з видатних воєначальників Карфагена Гамількар, з родини Барка, прийшов до висновку, що втрати необхідно компенсувати новими завоюваннями.

У 236 році до н.е. Гамількар висадив в Іспанії біля Геркулесових стовпів свою армію і почав завоювання нових територій. Перемоги дава­лися йому важко: хоча з деякими племенами він укладав союзні угоди, інші народи, що заселяли Піренейський півострів, давали йому рішучу відсіч. Та все ж Гамількару вдалося значно розширити свої володіння. Він захопив Андалузію і Леванту і заснував нове місто Картаго Нова (зараз Картахена), чудовий природний порт.

Таким чином, було покладено початок великим завойовницьким заходам і створенню імперії Баркидів на Піренейському півострові. Гамількар не лише переміг багато різних племен, але і збільшив своє військо. Він збудував цілий ряд фортець, в тому числі могутню цита­дель, відому під грецькою назвою Акра-Леука (Пеніскола). Саме він почав будувати Барселону. Оскільки в ряді областей туземці чинили рішучий опір, в одному з боїв полководець загинув і місце командуючого військами зайняв один з його полководців Гасдрубал. Останній вів м'яку і миролюбну політику по відношенню до іспанців: укладав союзи і сприяв шлюбам між своїми солдатами та іберійськими жінками. Сам Гасдрубал одружився з іспанською принцесою. Він зробив все, щоб заспокоїти туземців і, таким чином, заклав основи великої імперії, столицею якої був Новий Карфаген. Тут він здійснив великі воєнні і цивільні роботи: побудував склади, спорудив гавані, храм Мелькарта тощо. Для себе Гасдрубал збудував в Картахені прекрасний палац. З використанням масової рабської праці розроблялися срібні рудники і з великим розмахом велася торгівля. Таким чином, найбагатша частина Іспанії, її південь і схід, були добре освоєні завойовниками, а прилеглі общини туземців потрапили в напівзалежне становище.

Спілкування карфагенців з іспанцями і особливо вплив, який мали вивезені раби з Африки, певною мірою сприяли зміні звичаїв населення. Цей вплив проявився також і в зовнішньому вигляді міст і селищ. Фінікінські риси зберігалися також і в характері будівель ще протягом багатьох століть після приходу римлян.

Типову карфагенську колонію являла собою Картахена, яка була торговельним центром з моменту свого заснування. Біля неї розташову­валися срібні рудники, які експлуатувалися карфагенцями. Картахена перетворилася на місто-ринок. До її гавані припливали кораблі з інших країн.

До Картахени привозили срібні вироби, там були побудовані монетні двори і рибосолільні, куди доставляли рибу з південних і східних берегів Іспанії та північного узбережжя Африки. За Баркидів Картахена стала багатим містом, її оточувала чудова стіна, а в самому місті було збудовано багато прекрасних споруд. У цю епоху важливими торговельними центрами також були Кадис (Агадир) та Ібіса (Ебуса).У них карбували монети з фінікійськими написами за карфагенським зразком.

Баркиди, використовуючи надану їм свободу, поводили себе як не­залежні царі, майже зовсім не зв'язані з Карфагеном. Гасдрубал правив країною 16 років, а після його смерті на престол сів син Гамількара Ганнібал (221 рік до н.е.). Це була людина, яка мріяла про відновлення минулої могутності Карфагену. Він був наділений видатними воєнними талантами і широким політичним світоглядом і був непримиренним ворогом Рима.

Хоч римляни і боялися пунів (так називали вони карфагенців), але завжди прагнули закріпитися на північ від річки Ебро, спираючись на союз з грецькими колоністами, захищаючи їх під час сутичок з пунами. Ще у 348 році до н. е. римляни уклали угоду з пунами про Іспанію, в якій фіксувалися кордони римської області. Та новий володар карфаген­ської Іспанії шукав зачіпку для війни з Римом і ця зачіпка скоро зна­йшлася.

Коли приморське місто Сагунто, яке знаходилось під заступ­ництвом римлян, почало суперечки з деякими сусідніми народами, со­юзниками карфагенців, Ганнібал, йдучи на прямий розрив з Римом, став на бік своїх союзників. Жителі Сагунто висловили протест Ганнібалу і останній, розцінивши такий акт як образу, вдався до облоги Сагунто у 219 році до н.е. Одержавши повідомлення про напад карфагенців, римляни зрозуміли це як порушення договору і висунули вимогу Ганнібалу не турбувати союзників Риму. Але Ганнібал продовжував вести облогу Сагунто, що і стало початком другої Пунічної війни у 218 році до-н.е., яка закінчилася лише у 202 році до н.е.

Ганнібал задумав грандіозний план: через теперішню Каталонію, вздовж середземноморського узбережжя, перемігши альпійські проходи, спуститися в Італію і підійти до самого Рима. Римляни довго не могли розгадати істинних планів ГаннІбала і це дало йому змогу зламати опір грецьких колоній і частково північних племен і здійснити перехід через Піренеї.

Ганнібал неодноразово отримував перемоги над римлянами в Італії і тому римський уряд прагнув будь-що знищити його. В Іспанії військове щастя повернуло у бік римлян тоді, коли на чолі римських військ став молодий представник роду Сціпіонів -- Публій Корнелій Сціпіон -- один з найвидатніших полководців Риму, рівний за своїм воєнним і організаторським талантом Ганнібалу. Римський уряд послав його до Іспанії і у 210 році до н.е. він висадився на іспанському узбережжі. Сціпіон завдавав неодноразових поразок своїм супротивникам, незважаючи на те, що на півострові діяли цілих три карфагенських армії. З великим ризиком, сміливими переходами він підійшов до карфагенської столиці і з допомогою туземного флоту зразу ж створив їй облогу з моря і суші. Завдяки мистецькому веденню діла, Картахена була взята приступом в перший же день облоги. Ця блискавична перемога віддала римлянам разом з чималим флотом, військовими матеріалами, хлібними запасами, також велику кількість полонених.

Невдовзі після захоплення Картахени, Сціпіон заволодів всім схід­ним узбережжям до Піренеїв, а в 208 році до н.е. вже діяв у багатій і квітучій Андалузії. Щоб заручитися довірою іспанців, він пообіцяв по­лоненим повернути свободу одразу ж після закінчення війни. Така тактика привернула на його бік багатьох іспанців. І Кадис здався у 206 році до н.е., коли іспанські союзники Карфагена перейшли на бік римлян. Таким чином, Кадис був першим і останнім володінням фінікійців і карфагенців на півострові.

У результаті цих перемог пуни залишили півострів і в 206 році до н.е. закінчилася епоха їх панування, яка тривала чотири століття, і місце карфагенців зайняли римляни.

Перевага у веденні війни без сумніву належала римлянам, і своїми успіхами вони були зобов'язані не лише мистецтву полководців, але і їх політиці по відношенню до місцевого населення. Римські завойовники різними обіцянками і пільгами привернули на свій бік іспанських туземців. Сціпіон діяв з дуже великим тактом, надаючи завойованим містам і містечкам широкі права. Це сприяло початку розпаду і масового відходу місцевого населення від колишніх господарів. З падінням Гадеса Іспанська держава повністю підпала під владу Рима.

5. Римське панування в Іспанії.

З ІІ століття до н.е. римські завойовники стають єдиними хазяями на Піренейському півострові, але це ще зовсім не означало повного і безумовного підкорення Римові туземного населення. Весь попередній період історії Іспанії, починаючи з появи тут фінікійців 4 греків і кінчаючи знищенням карфагенської іспанської держави, не змінили істотно положення кельто-Іберійських племен. За рівнем розвитку населення прибережної смуги на сході і півдні значно пішло вперед порівняно з населенням інших частин півострова. Приморські міста Іспанії були тоді важливими центрами середземноморської торгівлі. У теперішніх Валенсії і Андалузії землеробство і тваринництво знаходилися у квітучому стані, посилено розроблялися рудні багатства, на дуже високому рівні стояла монетна справа.

Що ж стосується центру півострова, західного і північного узбе­режжя, а також Піренеїв, то тут серед численних племен кельто-іберІйського походження ще повністю панував примітивний суспільний лад, який відповідав різним ступеням варварства. Сюди ще не добирались колонізатори і завойовники, а спроби підкорення цих племен зустрічали завзятий опір. Але постійні міжусобиці, що відбувалися між окремими племенами, полегшили завдання наступних завойовників.

6. Становлення римського панування.

Римляни, що замінили карфагенців на півострові, були уже справжніми завойовниками, але їм необхідно було ще підкорити своїй владі майже весь півострів, за винятком грецьких і карфагенських міст, які зразу схилилися перед силою римської зброї. Цього разу іспанському населенню довелося мати справу з державою, яка саме в цей час переживала великий поворот у своїй власній історії: Рим перетворився на велику рабовласницьку державу, яка стала на шлях колоніальних пограбувань.

Проте ніде становлення римського панування не наштовхнулося на такий тривалий і упертий опір, як в Іспанії. Римлянам довелося витра­тити цілих три століття, щоб міцно закріпитися на півострові.

Багатовікове перебування римлян на Піренейському півострові не пройшло безслідно для подальшої долі місцевого населення. Після перемог Сціпіона і підкорення східного і південного узбережжя, римляни розділили завойовані території на дві провінції -- Дальню і Ближню Іспанії. Перша займала теперішню Андалузію, Гранаду, Мурсію і Валенсію, а друга -- Арагон і Каталонію. Внутрішня частина півострова, що складала Кастильське плоскогір'я і називалася у римлян Кельтіберією, безпосередньо примикала до цих двох провінцій. Звідси войовничі племена кельтіберів здійснювали постійні набіги і вели з римлянами партизанську війну, до якої іспанський народ звертався багаторазово протягом всієї своєї тривалої історії.

Центральна месета являє собою величезну природну фортецю і в стратегічному відношенні займає командне положення над прибережною смугою з її багатствами. Через це стає зрозумілим, чому римські володарі не могли почувати себе повними хазяями на півострові без підкорення Кастильського плоскогір'я. Тільки міцно укріпившись у Кельтіберії, можна було не лише забезпечити східні і південні райони, але й поширити своє панування на захід і на північне узбережжя -- Лузитанію і країни астурів, кантабрів, басків. Але оволодіння центром півострова являло собою дуже важке завдання у військовому відношенні. Римляни змушені були постійно утримувати в Іспанії армію в 40 тис. чоловік і час від часу поновлювати її склад, тому що умови ведення війни були надзвичайно важкими і більше року солдати не витримували, піднімаючи повстання і самовільно покидаючи службу. Відправка до далекої Іспанії була рівнозначна засланню, і туди на перших порах неохоче відправлялися не лише рядові легіонери, але й полководці.

Слід зауважити, що спочатку римляни не прагнули великих завоювань в Іспанії. На першому етапі завдання полягало в тому, щоб утримати і закріпити завойоване. Туземні племена східної і південної Іспанії були підкорені досить легко. Інакше було з центральною, північною та західною частинами країни, де римлянам був даний рішучий опір. Війна почалася з моменту вступу римлян на землі Іспанії, а закінчилась, по суті лише через три століття. Але в цій тривалій війні слід розрізняти два особливих періоди: власне завоювання, яке закінчилося встановленням панування римлян майже в усіх областях Іспанії, і період організації підкорених земель -- час, коли нові території уже не завойовуються, але коли то в одному, то в іншому місці розгортаються повстання місцевого населення.

Так, коли Сціпіон був у Картахені, але ще не оволодів Кадисом, два туземних вождя Індібіл і Макдоній, які раніше були союзниками карфагенців, напали на римлян. У важкій кровопролитній боротьбі обид­ва вождя були переможені. Та коли Сціпіон пішов з Іспанії, вони знову повстали і боротьба продовжувалась до того часу, коли в одному з боїв не загинув Індібіл і не був взятий в полон Макдоній.

Розгром повстанців не сприяв мирові, бо саме роз'єднаність і незалежність туземних племен сприяли довгостроковому опору їх завойовникам. Повстання починалися в різних місцях, і не було гарантії, що після підкорення будь-якої заколотної області інші підкоряться римлянам.

Та й спосіб ведення воєнних дій з боку іспанців був незвичним для завойовників: туземці воювали невеличкими групами, нападаючи на противника зненацька, добре орієнтуючись на місцевості, яку вони зна­ли і яка була майже зовсім не знайома римлянам. Таким чином, місцеві жителі вели війну особливого роду, війну, яка значно пізніше і в інших умовах одержить назву "герильї ". Для ведення цієї війни римські полководці змушені були подовжити термін служби своїх солдатів і ут­римувати їх у рядах легіонерів додатковий час, щоб не залишитись без війська.

Труднощі ведення війни, дика відвага туземців і нещадний характер бойових операцій приводили до того, що перспектива служби в іспанських військах почала викликати жах у римлян. Солдати відмовлялися їхати до Іспанії, і скрізь поширювалися чутки про жахливість цієї країни, які знаходили підтвердження в численних перемогах туземців і значною мірою сприяли ще більшому затягуванню воєнних дій.

Через деякий час після загибелі Індібіла і Макдонія скрізь, по всій Іспанії, повстали племена, об'єднані в конфедерації. Величезний розмах цього повстання змусив римлян поставити на чолі військ, що воювали в Іспанії, відомого полководця Марка Порція Катона, який врешті решт домігся перемоги. Та повстання почалося знову, як тільки туземцям стало відомо, що Катон залишає Іспанію. Проте Катон знову отримав перемогу. Він захопив багато фортець, наказав зруйнувати стіни і башти в багатьох іспанських містах, продав у рабство військовополонених і наклав важку контрибуцію на жителів підкорених областей. Та боротьба не припинилась і після цього.

У 179 році до н.е. в управління Іспанією вступив Тиберій Гракх. Він підкорив багато повсталих народів, але обходився з переможеними м'яко. Така політика значною мірою укріпила авторитет і вплив Рима. Багатьом туземцям він передав у користування землі, які знаходилися під патронатом римлян, і схилив, таким чином, місцеве населення до мирних занять. Також Тиберій Гракх сприяв значному розширенню інституту клієнтели в тій формі, яка мала місце у корінного населення Іспанії задовго до римського завоювання, і уклав з кельтіберами союзну угоду, згідно з якою туземні племена зобов'язувались не будувати нових фортець, сплачувати податки і поставляти загони в римську армію. Ці заходи сприяли тимчасовому миру в країні -- і на декілька років військові дії припинились.

У 152 році до н.е. почалося нове повстання, що підняли лузитани на чолі з вождем Пунікосом, який спромігся одержати ряд перемог. До них зразу ж приєдналися племена ветонів, які у спільній боротьбі досягли великих успіхів. Лузитани і ветони дійшли майже до берега мо­ря, захопивши території зайняті римлянами. Після смерті Пунікоса його замінив інший вождь, якого римляни прозвали Цезарем і який продов­жував отримувати перемоги.

Між тим війна почалася і в іншому пункті півострова. Жителі міста Сегеди вирішили поновити частину його стін, а римляни не погодились на це, заявивши, що подібні роботи не передбачені угодою, яку в свій час уклав Тиберій Гракх. Незадоволені жителі Сегеди повстали і повстання охопило декілька ареванських племен. На чолі повстанців встав ареванський вождь Кар і розбив римлян. Але смерть Кара змусила іспанців відступити в укріплене місто Нумансію. Римські війська робили спроби взяти це місто штурмом, та були розбиті і втратили в результаті поразки фортецю Оціліс.

Дата добавления: 2015-05-23