Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939. 3 страница

Ні іспанська скульптура, ні живопис XVIII століття не багаті на видатних майстрів і великі твори. Та все ж творчість майстрів цього століття підготувала новий підйом іспанського живопису, пов'язаного з іменем найвидатнішого художника Франциско Гоиї (1746-1828 рр.). Ф. Гойя мав надзвичайно яскравий і своєрідний живописний талант. Він був один з перших представників романтизму в європейському мистецтві, коли в інших країнах ще панував академічний класицизм. Романтизм Гойї, національно-іспанський за своїм характером, тісно пов'язаний з усіма традиціями іспанського мистецтва. Такий вигляд мав "освічений абсолютизм" в Іспанії у XVIII столітті.

У зовнішній політиці Карл ІІІ дотримувався союзу з Францією і в 1761 р. підписав так звану "фамільну угоду", за якою Бурбони Франції, Іспанії та Італії укладали між собою оборонну і наступальну лігу.

Епоха Карла III -- одна з найсвітліших сторінок історії Іспанії. У цей період були досягнуті значні успіхи в економіці, культурі і освіті. Але за кожний успіх іспанці повинні були дорого розплачуватися. Перетворення і нововведення Карла III уже самі по собі вимагали великих грошових коштів. Іспанія залізла в борги, які не лише не зменшувалися, але і постійно зростали.

Не встигли ще Ідеї просвіти XVIII століття укріпитися в думках громадськості, не встигли ще іспанці відчути благо проведених реформ, як із смертю Карла ІІІ (1788 р.) за короткий час суспільство знову огор­нув непроглядний морок реакції.

4. Правління Карла IV.

Карл IV (1788-1808 рр.) був одним із трьох королів, які, образно кажучи, "прикрашають трон, коли в країні настав час революції". Висо­кий на зріст, надзвичайно сильний фізично, Карл IV був зовсім позбав­лений розуму та характеру. Він дуже любив релігійні церемонії і мисливство, був вправним кучером, годинникарем, слюсарем, але нічого не розумів в державних справах, та й не цікавився ними. Крім того, він дуже легко піддавався чужому впливові. Карл IV постійно знаходився під впливом своєї дружини Марії Луїзи Пармської та її фаворита Мануеля Годоя (1767-1831 рр.). Єдиний талантом останнього були нахабно-красива фізіономія та вміння грати на гітарі. Йому пощастило завоювати серце королеви і це забезпечило йому майже 15 років диктаторської влади.

Третім стовпом камарильї був наслідний принц Фердінанд (1784-1833 рр.), пізніше король Фердінанд VII, тупа, боязка, надзвичайно жорстока і віроломна людина. Він був найогиднішим представником ди­настії Бурбонів.

Такими були основні фігури, які напередодні 1808 р. тримали у своїх руках правління країною. Важко уявити собі картину морального і політичного занепаду, ніж іспанський двір епохи Карла IV. Іспанська монархія гнила на корню і майже достигла для революційної ліквідації, у всякому разі не менше, ніж французька монархія на 1789 р. І якщо революція у 1808 році не відбулася, то в цьому винний був соціально-економічний занепад в Іспанії, який заважав створенню достатньо мо­гутніх і свідомих революційних сил буржуазії.

Французька революція 1789 р. поставила Мадрид у надзвичайно важке становище. З одного боку, зовнішньополітичні Інтереси, особливо невгаваюча боротьба з Англією, штовхали Іспанію на співробітництво з Францією, а з іншого боку, ненависть панівного класу до Французької революції зближували Іспанію з Англією в організації І фінансуванні антифранцузьких коаліцій. В результаті в Ь793 р. між монархічною Іспанією і революційною Францією починається війна. Іспанці зазнали великих втрат І з нетерпінням очікували кінця війни.Нарешті 22 липня 1795 р. у Базелі був укладений мир. Годою вдалося підписати мирний договір з Францією в обмін на іспанську частину острова Санто Домінго, за що йому було надано титул "Князя миру". Велика шана за маленьке досягнення.

У серпні 1796 р. Франція змусила Іспанію підписати кабальний договір у Сент-їльдефонсі, за яким між двома державами був укладений "наступальний і оборонний" союз, більш тісний, ніж фамільна угода Бурбонів. Наслідки цього договору швидко далися взнаки. Як союзниця Франції, Іспанія почала в 1797 р. війну з Англією і це закінчилося для неї важкою катастрофою: у битві біля мису Сан Вісенте іспанський флот було вщент розбито. Але Годою цього здалося замало. Він всту­пив у конфлікт з Росією, який закінчився в 1799 р. розривом диплома­тичних відносин між двома країнами. Та і на цьому не закінчилися біди Іспанії.

У листопаді 1799 р. Іспанія змушена була укласти з Францією но­вий договір, який знову втягував її у війну з Англією. За договором 1 жовтня 1800 р. у Сент-їльдефонсі Іспанія віддавала Франції Луїзіану в Америці І зобов'язувалась окупувати Португалію -- традиційну опору Британії на Піренейському півострові: 29 березня 1801 р., в Аранхуесі був підписаний остаточний договір з Францією. Цього разу катастрофа була ще жахливішою, ніж у 1797 р.

21 жовтня 1805 р. коло мису Трафалгар,біля Кадиса, англійський флот під командуванням адмірала Нельсона в жорстокій битві знищив об'єєднаний франко-іспанський флот. Нельсон загинув у ході битви, але отримана ним перемога мала велике значення: було знищено не лише франко-іспанський флот, але і саму ідею вторгнення французів до Англії. Що ж стосується Іспанії» то вона залишилась зовсім обеззброєною на морі і це надзвичайно гостро поставило питання про її колоніальні володіння в Америці, а також про її становище як великої світової держави.

Для Іспанії настала пора важких випробовувань та принижень. Наполеон став імператором Франції і знову схилив Годоя до укладання нового договору, але уже про розділ Португалії. 27 жовтня 1807 р. у Фонтенбло був підписаний франко-іспанський договір про розділ Португалії. Причому, більша і краща частина Португалії з населенням у 2 млн, відходила до Франції» а Годою виділялась лише маленька територія з населенням в 400 тис. жителів.

Безсилля, покірність іспанського народу дали нову поживу често­любним прагненням Наполеона. Він вирішив захопити Іспанію, і здійсненню цього плану допомогли чвари, які відбувалися при іспанському дворі.

З жовтня 1807 р. сталася суперечка між Наполеоном та його молодшим братом Люсьєном. Наполеон шукав примирення з братом і як компенсацію запропонував йому королівський престол у Франції» Лісабоні або Мадриді на вибір. Остання пропозиція заслуговує на найбільшу увагу. Виникає питання: як міг Наполеон пропонувати у грудні 1807 р. іспанський трон братові, коли цей трон ще не був вакантний. На ньому сидів давній союзник Наполеона король Карл IV. Отже, уже на початку грудня 1807 р. у Наполеона виникла думка про. можливість оволодіти Іспанією.

Окупувавши Португалію, Бонапарт засумнівався щодо виконання зобов'язань за договором Фонтенбло: навіщо ділити Португалію і чи не простіше вчинити з Іспанією так, як із Португалією? То була логіка безкарного аїресора, завойовника, який не зустрічав опору на своєму шляху. Правда, у імператора були великі вагання щодо цїєї справи, адже Іспанія -- не Португалія. В уяві політичних діячів XIX століття Іспанія залишалась великою державою, а династія іспанських Бурбонів -- однією з найдавніших династій у Європі. До того ж Іспанія багато років була союзницею Франції. Таким чином» відібрати трон у Іспанії було не просто. Але випадок полегшив це завдання.

В іспанській королівській сім'ї виник гострий конфлікт між Кар-лом IV і наслідним принцем Фердінандом. Сім'я іспанських Бурбонів дійшла уже до крайнього ступеня виродження. Але всі члени королівської сім'ї, що сварились між собою, зверталися за підтримкоюдо могутнього в той період імператора. Таким чином він ставав арбітром у вирішенні іспанської долі. Наполеона умовляли на найрішучіші дії по відношенню до Іспанії, але він продовжував вагатися. У нетривалі години осяяння він бачив численні перепони і фатальні наслідки, які могло потягти за собою вторгнення в Іспанію. Але домінуючим початком психології Наполеона того часу були уже розрахунки агресора. Вони І заглушили власні застерігаючі думки

!!пропуск

Карл IV отримав анонімного листа, в якому говорилось про те, що його син Фердінанд вступив за його спиною в особисті стосунки з Наполеоном. Така поведінка сина розлючила короля " і він заарештував його. Це і стало приводом для прямого французького втручання у справи Іспанії, хоч Карл і Фердінад на той час уже помирились. Французька армія Мюрата, маршала Франції, наближалась до Мадрида і Аранхуеса, де в цей час знаходився королівський двір. Все це спричинило паніку у королівського подружжя. Годой запропонував їм тікати до Мексики, але чутки про підготовку до втечі просочилися в народні маси і викликали великі хвилювання. Тисячі столичних жителів кинулись з Мадрида до Аранхуеса.

17 березня 1808 р. велика юрба народу оточила і розгромила палац "князя миру". Сам Годой сховався на горищі під брудними ганчірками і провів там 36 годин без їжі і води. Але 18 березня він все ж потрапив до рук народу, який з криками "Геть ковбасника!" хотів покінчити з ним, та гвардійці відбили Годоя і сховали у казармі.

У такій ситуації Наполеон вирішив, що прийшов момент остаточно і повністю ліквідувати династію іспанських Бурбонів. При цьому він розіграв безприкладний політичний фарс, рівного якому важко знайти в усій європейській історії. Наполеон зміг заманути у Байонну всю королівську камарилью. Розв'язка наступила 10 травня 1808 р., коли Карл IV і Фердінанд VII відмовилися від своїх прав на престол на користь Французького імператора, і вже 6 червня 1808 р. Жозеф Бонапарт6 був названий королем Іспанії.

Для Іспанії настали часи великих випробувань. У панівного класу не знайшлося ні далекоглядності, ні мужності, ні патріотизму. Він не лише не встав на чолі народу, щоб дати відсіч загарбникам, але й упав на коліна перед Наполеоном.

І все ж Байонна, яка уявлялась Наполеону великою дипломатичною перемогою, свого роду політичним Аустерліцем, в дійсності була надзвичайним прорахунком в його стратегічних планах. Міністр поліції франції Жозеф Фуше (175 9-1820 рр.) делікатно сказав, що Байонна показала, що це "було гірше, ніж злочин: де була помилка".

Викрадення престолу у іспанських Бурбонів змусило всіх монархів старої династії, що уціліли (а їх в 1808-1809 рр. залишалось небагато:

Габсбурги в Австрії, Гогенцоллерни в Пруссії) запідозрити, що наступним буде хто-небудь з них. Англійська дипломатія вправно використала паніку в європейських столицях і почала формувати нову, п'яту, коаліцію у війні з Наполеоном.

5. Війна за незалежність.

9 травня 1808 р. в Мадриді почалося повстання Іспанських патріо­тів, які виступили проти вивезення королівської сімї і проти безчинства французьких солдатів. Почалася кривава війна, яка відіграла роль ґнота, якого підклали під діжку з порохом.

Все почалося з далекої Астурії, де в Ов'єдо утворилась місцева хунта, яка скинула весь старий уряд. 24 травня народ захопив арсенал і озброївся, а 25 травня хунта оголосила війну Наполеону і закликала всі міста і провінції країни наслідувати її приклад.

Надзвичайно бурхливі події відбулися в Сарагосі, де зразу ж після мадридської різанини 2 травня утворилась місцева хунта і почалась організація збройних сил. Спроба французького генерала Франсуа Лефевра захопити в червні 1808 р. штурмом Сарагосу закінчилася. поразкою, бо населення міста вчинило французам скажений опір і змусило їх відступити 2 липня. Ф. Лефевр одержав підкріплення і знову спробував захопити місто, але і вдруге був відкинутий. Удар, нанесений французам, був такий сильний, що протягом п'яти місяців вони змушені були нічого не робити, лише в грудні 1808 р. військові дії поновились і Сарагоса була окупована. Протягом двох місяців вона героїчно захищалась і була взята французами лише після шалених боїв, під час яких загинула половина населення.

Астурія і Сарагоса не були винятками. Те ж відбувалося у Вален­сії, Севільї, Кордові, Кадисі, Коруаьї, Вальядоліді, де місцеві хунти стали організуючими центрами народного опору ворогові. Загальний ен­тузіазм був такий великий, що навіть карний елемент -- розбійники, контрабандисти -- виходили із своїх сховищ і ставали в ряди повстанців. Король і центральний уряд, як відомо, зникли, а хунти фактично перетворились на революційні органи влади на місцях і самі почали вирішувати економічні, політичні, військові та інші питання. Так, 6 червня 1808 р. хунта Севільї, яка стала тимчасовою столицею Іспанії після окупації Мадрида французами, від імені усієї країни оголосила війну Наполеону. З цього приводу був виданий маніфест, в преамбулі якого перераховувались всі злочини Наполеона проти Іспанії, а далі говорилось: "Тому, іменем короля нашого Фердінанда VII і всього народу іспанського оголошуємо війну на суші і на морі імператору Наполеону І і Франції, доки вона буде під його владою та тирахетським7 ярмом, і наказуємо всім іспанцям діяти проти них вороже І завдавати їм всілякої шкоди за військовими законами...". Закінчується маніфест такими словами: "Заявляємо, що не залишимо зброю, доки Імператор Наполеон І не поверне Іспанії нашого короля і государя фердінанда VII та інших коронованих осіб і не вшанує священних прав народу, які він порушив, і його свободи, цілісність і незалежність."

Цей маніфест, як видно, добре уособлював і силу і слабкість на­родного руху. Його сила була у гарячому ентузіазмі і твердій рішучості мас боротися до кінця за визволення своєї батьківщини. Його слабкість полягала в тому, що символом цієї свободи для мас був монарх.

Севільська хунта вступила & стосунки і з іншими іноземними дер­жавами. Зокрема, 27 липня 1808 р. вона направила звернення до росій­ського царя Олександра І, в якому інформувала про військові події в Іспанії і зробила спробу апелювати до чисто державних інтересів Росії. Зрозуміло, звернення севільської хунти не мало практичних результатів. Олександр І був пов'язаний Тильзитським миром8, який він уклав з Наполеоном І 25 червня 1807 р., і до певного часу вважав за необхідне виконувати всі угоди. Але він уважно слідкував за подіями в Іспанії, особливо за військовими подіями, і в своїх інструкціях російським дипломатам в Мадриді, зокрема князю Рєпніну, спеціально підкреслював важливість отримання від них докладних даних про ситуацію на "іспанському фронті".

Влітку 1808 р. і в наступні роки на Піренейському півострові утворився справжній фронт. Повстання були загального характеру і всупереч чеканням Наполеона все більше і більше поширювалися. Так, ІЗ липня 1808 р. корпус французького генерала Дюпона був оточений і взятий в полон іспанською армією. Ця знаменита битва біля Байлена бу­ла грізним попередженням для Наполеона; правда, корпус Дюпона був невеликий, всього 14 тис. осіб, але моральний ефект того, що від­бувалось, був величезний. Сила опору іспанського народу подвоїлась, французька ж армія опинилась у стані розгубленості. Ефект Байлена і народних повстань, всього значення яких Наполеон тоді ще не розумів. далися взнаки дуже швидко.

20 липня 1808 р. Жозеф вступає в Мадрид. Вулиці столиці були порожні, вікна і двері забиті. Жителі масами тікали з Мадрида. Стали помітними вагання і серед панівного класу: ї^анди почали переходити в опозицію до французів. Жозеф і його радники налякалися, бо звідусіль надходили тривожні чутки про те, що іспанський народ із зброєю в руках піднімається проти іноземних загарбників. Нерви Жозефа не ви­тримали і 31 липня він залишив столицю і втік на північ за річку Ебро. Наполеон розлютився і написав братові: "Моїми військами, здається, командують не досвідчені генерали, а поштмейстери".

З метою змінити ситуацію, що склалась в Іспанії, 5 листопада 1808 р. французький імператор на чолі 150-тисячної армії перейшов Піренеї і пройшов через всю Іспанію, руйнуючи все на своєму шляху. Протягом 72 днів Наполеону вдалося не лише розгромити 100-тисячну погано організовану іспанську армію (при Еспіносі -- 10 листопада, а при Туделі -- 23 листопада), але й 4 грудня захопити Мадрид. Ледве пе­реступивши кордони Мадрида, Бонапарт видав цілий ряд декретів:

скасування феодального права, знищення персональних прав і привілеїв, пов'язаних з феодальним законодавством. Була скасована інквізиція, на 1/3 закрились монастирі, а їхнє майно перейшло у власність держави.

Мадридські декрети 4 грудня 1808 р. мали яскраво виражений антифеодальний зміст, і їхній прогресивний характер не викликав ніяких сумнівів. Недолік цих декретів полягав не в їхньому характері, а в засобах, якими вони нав'язувалися іспанському народові. Іспанський народ не прийняв цих декретів не тому, що вони були погані, чи могли бути кращими, а тому, що це були закони завойовників. Іспанці хотіли самі вирішувати свої справи, а французів вони вважали лише завойовни­ками, які окупували більшу частину іспанської території.

Цікаво підкреслити, що за період з 1808 р. по 1813 р. всі зовнішні ознаки французької перемоги ніби були в наявності, а між тим перемоги не було. Наполеону, який перетворив на васалів десятки інших європейських країн, ніяк не вдавалося підкорити Іспанію. Це було настільки дивно і незвичайно, що під кінець французький імператор не міг без відрази думати або говорити про Іспанські справи. На початок літа 1810 р. Наполеон змушений був довести чисельність французьких військ на Піренейському півострові до 300 тисяч -- цифра на той час надзвичайно велика. А якщо згадати, що "велика армія", з якою Наполеон пішов на Росію, нараховувала 600 тисяч, то легко уявити, яку серйозну проблему для французів являла Іспанія. Чому ж виникла така ситуація?

Справа в тому, що боротьба регулярних іспанських військ склада­ла лише частину -- і при тому не найважливішу -- боротьби іспанського народу за свою незалежність. Головною в ній була партизанська війна, рух герильєрос. Цей рух почав виникати стихійно, зразу ж після мадридської війни 2 травня. Але особливо великого розмаху партизанська війна набула після того, як Центральна хунта, що виникла у вересні 1808 р., закликала населення до організації партизанських загонів. Ось оцінка становища французьких окупантів, яку дав генерал Келлерман: "Цей завзятий народ поглинає армію. Марно відтинались голови гідрі: вони знову виростають не тут, так там. Якщо не відбудеться переворот в умах, довго не можна буде підкорити цей великий півострів. Він поглине населення і добробут Франції. Я все думаю, що тут потрібні голова і руки Геркулеса".

Наполеонівський історик абат Прадт так охарактеризував становище французів: "Сили французів... були виснажені не боями, а безперервними дрібними атаками невидимого ворога, який зразу ж щезав в масі народу. Лев, замучений комаром у байці, -- ось справжня картина французької армії". А ось оцінка самого Наполеона, яку він дав занадто пізно, коли перебував на острові Святої Олени: "Нещасна Іспанська війна загубила мене. Вона стала справжньою виразкою -першою причиною поразки Франції. Якби я міг передбачити, що цей захід принесе мені стільки бід і прикростей, я ніколи б не починав його. Але після зроблених кроків уже неможливо було відступати."

1812 р. приніс французам багато неприємностей. Перш за все рішення Наполеона йти на завоювання Росії відкрило великі можливості перед іспанськими герильєрос і англійською армією під командуванням Веллінгтона; були отримані блискучі перемоги під Сьюдад-Родріго, Бадахосом, Саламанкою, де Веллінгтон і герильєрос під командуванням Емпесінадо розбили маршала Мармона, визволили Мадрид» зняли облогу Кадиса. Після поразки в Росії Наплеону вдалося частково відновити ситуацію в Іспанії, але це уже були гарячкові рухи приреченого режиму. 21 червня 1823 р. біля Віторії об'єднані англо-іспанські сили під командуванням Веллінгтона нанесли французам важкий удар. Це була остання велика битва в іспанській війні, після якої французи почали швидко тікати за Піренеї. У грудні 1813 р. останні французькі війська залишили півострів.

Іспанія, яка втратила 300 тисяч осіб, відстояла свою незалеж­ність. Це було зроблено революційним шляхом: революційними були форми і методи іспанської війни, революційними були й іспанські збройні сили. У роки великої кризи з усіх інститутів старої Іспанії найбільшому революціонізуванню підпала армія: аристократична ієрархія її була зламана; доступ до вищих військових чинів був відкритий кожному іспанцеві; ряди командирів поповнились виходцями із демократичних груп або більш здоровими елементами колишнього офіцерства. Могутній рух герильєрос був тим середовищем, соки якого живили новий дух і нову організацію армії. Все це мало велике позитивне значення. Але був і інший бік, про який можна сказати так: -відрив від верховного уряду, падіння дисципліни, постійні поразки, безперестанні формування, реформування і переформування протягом шести років -- всі ці явища надали іспанській армії в цілому преторіанського9 характеру і зробили її однаково здатною перетворюватися на лихо населенню.

Це можна сказати не дише про іспанську війну. Адже всі війни за незалежність, які в той час велися проти Франції, мали двоїстий харак­тер: відродження і реакції. Але в Іспанії цей характер проявився най­яскравіше. В уяві народу король був оточений ореолом романтичного принца, пригнобленого і взятого у полон велетнем-розбійником. Для народу його минуле було сповнене священних і прекрасних легенд про боротьбу хреста з півмісяцем^ до того ж велика кількість народу звикла існувати за рахунок церкви. Звідси великий вплив монархічної і релігій­ної ідеї в іспанській боротьбі за незалежність, що яскраво відбилось у багатьох маніфестах І деклараціях провінційних хунт того часу. Завдання національно-державного визволення країни іспанський народ зміг розв'язати і одержати цілковиту перемогу над французькими загар­бниками. Зовсім інша картина відкривається, при розгляданні внутрішньої політики Іспанії того періоду: із завданням соціально-економічних перетворень, перш за все з ліквідацією феодалІзма, іспансь­кий народ не зміг упоратися. Правда, іспанська буржуазія, яку підтримувало населення великих приморських міст, зробила спробу відвоювати у феодалізму ряд серйозних позицій і відкрити шляхи для швидкого розвитку капіталізму в країні. Але ЇЇ спроба закінчилась поразкою.

У чому ж полягали причини цієї поразки?

Єдиний національний фронт, створений в Іспанії для боротьби з французами, складався з дуже різних елементів. Його, в першу чергу, підтримували широкі маси простих людей: селяни, ремісники, солдати, чиновники, службовці, інтелігенція та міська дрібна буржуазія. Саме ця маса складала базу всієї боротьби за незалежність. Також його підтримувала більша частина середньої і великої буржуазії, значна частина великих землевласників, дехто з аристократії, які пізніше злякалися великого розмаху народно-патріотичного руху. І, нарешті, єдиний національний фронт підтримувало середнє і нижче духовенство, більш залежне від широких мас населення.

Таким чином, доки мова йшла про вигнання іноземних загарбників, всі елементи національного фронту були єдині, хоч і тут виникали між ними суперечності про методи і форми організації спільної боротьби.. Ситуація істотно змінювалась, коли справи стосувались проблем внутрішнього характеру. Коли на порядок денний виносились питання про конституцію, про земельну- реформу, про католицьку церкву чи фінанси, в рядах єдиного національного фронту терміново виникали великі протиріччя і явно окреслювались різні угрупування, які представляли різні соціальні елементи. У той період в таборі іспанських патріотів було Два головних крила: консервативне І ліберальне. Консервативне крило спиралось, в основному, на великих землевласників, на церкву, на темні маси селянства, які загрузли в релігійних та політичних забобонах. Ліберальне крило спиралось на буржуазію, інтелігенцію, студентство, ремісників, робітників та дрібних торговців» тобто на більш демократичні сили населення.

Консервативне крило представляло інтереси феодального землевласника, а ліберальне -- буржуазії, яка народжувалась. Праве крило було більш чисельним і сильним, ніж ліве. Та інакше і бути не могло: в Іспанії капіталізм розвивався дуже повільно. Але ліве крило певною мірою компенсувало свої якісні недоліки більшою активністю і цілеспрямованістю. Боротьба між цими двома угрупуваннями, яка відбувалась протягом всієї шестирічної війни за незалежність, складає головний зміст першої Іспанської буржуазної революції XIX століття.

б. Перша Іспанська буржуазна революція і контрреволюція 1814-1820 років.

Перша іспанська революція почалась зразу ж після мадридських подій 2 травня 1808 р. Протягом літа цього року вся Іспанія вкрилась численними хунтами -- своєрідними органами місцевої революційної влади. Вони відіграли велику, і надзвичайно почесну, роль в організації народної боротьби проти іноземних загарбників. Найважливішим актом Центральної хунти, створеної в 1808 р. і яка уже сформувалася до вересня 1810 р. у кадиські кортеси, була знаменита Конституція 1812р. У 334 статтях, які мали 10 розділів, знайшла своє втілення найбільш передова думка тодішньої Іспанії.

Основним пунктом Конституції було проголошення принципу верховенства народу. В ній було підкреслено, що "носієм верховної влади по суті є нація, якій і належить виключне право засновувати основні закони". З цього видно, що в наявності цілковитий розрив з віковими основами іспанської монархії, яка виходила з принципу Божественного походження королівської влади. Далі Конституція проголошувала загальне виборче право (крім домашньої прислуги). Слід нагадати, що англійська палата в той час обиралась всього лише 3% населення, тому радикалізм Конституції 1812 р. став особливо показним. Конституція також установила місцеве самоуправління, побудоване на демократичних засадах, прогресивне оподаткування, обов'язкову освіту І загальну військову повинність. Вона піддавала повній перебудові всюсудову систему і поряд з регулярною армією створювала в кожній провінції корпуси місцевої національної міліції.

Без сумніву. Конституція 1812 р. була несумісна із збереженням старого феодального порядку. Саме тому кадиські кортеси видають ряд законів, які мали за мету певною мірою усунути це протиріччя. Так, конституційне була знищена інквізиція, відмінена десятина, почали за­криватися монастирі і конфісковувалась їхня власність. Але у головному питанні -- в питанні про знищення феодалізму -- кортеси проявили згубну половинчатість. Незважаючи на свій лібералізм, вони не посягнули на основу основ феодального верховенства -- конфіскацію поміщицьких земель.

І ще в одному важливому питанні кадиські кортеси не змогли під­нятися до рівня передової думки свого часу і залишилися на позиціях середньовіччя -- це питання про релігію. Стаття 12 Конституції проголошувала: "Релігія іспанського народу є і завжди буде католицькою, апостольською і римською, єдина істинна релігія. Нація охороняє її мудрими і правими законами і забороняє сповідання будь-якої іншої." Іншими словами, Конституція 1812 р. не визнавала свободи совісті, більш того, кортеси прийняли декрет про те, що кожний, хто замислив відвернути іспанський народ від католицької віри, підлягає переслідуванню як зрадник і карається смертною карою.

І все ж Конституція і декрети являли собою проіраму буржуазної революції, досить радикальної, щоб поставити Іспанію на шлях капіта­лістичного розвитку. Але цього не трапилось. Основна причина відсталості країни -- відсутність в Іспанії на початку XIX століття тих могутніх суспільних сил, які взяли б на себе проведення в.життя кадиської програми. В результаті. Конституція 1812 р, виявилась лише документом, символом, прапором, але не реально діючим державним режимом. Вона не здійснила повороту до нової історичної епохи. Іспанський феодалізм зберіг свої позиції, а церква залишалась всемогутньою, це значило, що широкі народні маси, звільнивши країну від іноземних- завойовників, не змогли звільнити себе від феодального поневолення. Цим і скористалися сили контрреволюції, яка. відбулася в 1814-1820 роках.

Після поразки Наяолеона король Фердінанд VII повернувся в березні 1814 р. до Іспанії і 13 травня увійшов у Мадрид. Він так "любив" свою батьківщину, що на подорож від кордону до столиці витратив майже два місяці (з 22 березня по 13 травня). Дише він сів на трон, як спішно почалася реставрація старого режиму. Король вирішив перекреслити все те» що сталося в країні між 1808 і 1814 роками. Він відмінив Конституцію 1812 р. і оголосив кортеси розпущеними. Були поновлені установи епохи королівського абсолютизму, в тому числі інквізиція, повернулися назад єзуїти, вигнані з країни ще в 1767 р. Почалися репресії проти ліберальних діячів. Такою була дяка Фердінанда VII іспанському народові, який у своїй політичній наївності втратив 300 тисяч людей для того, щоб посадити його на трон. Воскресла і королівська камарилья, яка стала ще більш огидною, ніж в часи Карла IV.

У такій обстановці економічне та фінансове становище країни, зруйноване тяжкою шестирічною війною, ставало все більш катастрофічним. Багато промислових підприємств стояло, торгівля значно скоротилась, майже зовсім припинились прибутки з американських колоній. Державний борг виріс до велетенських розмірів, а бюджет регулярно зводився з дефіцитом в 50-60 %, причому 4/5 витрат пішло на армію, на двір, на погашення відсотків згідно позик.

Дата добавления: 2015-05-23