Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939. 4 страница

Загострилось колоніальне питання. Сепаратистський рух в іспанській Америці на початку XIX століття прийняв широкого розмаху, а битва при Трафалгарі зробила її майже незалежною від метрополії. У 1809-1810 роках у багатьох колоніях відбулися революції, які закінчилися майже без кровопролиття: стара іспанська адміністрація була позбавлена влади і влада перейшла до рук місцевих хунт, тобто до рук креолів.

У ситуації, що склалась, режим Фердінанда VII не зміг не викли­кати різкої опозиції з боку всіх прогресивних і патріотичних елементів народу. Цей режим здійснив повну реставрацію феодально-абсолютистського порядку. Він не пішов ні на які компроміси, хоч би на найпоміркованіші, з силами капіталізму, що народжувалися. Тому у іспанської буржуазії не було іншого шляху, крім рішучої боротьби проти деспотизму Фердінанда. Спочатку ця боротьба мала форми змов і звору­шень переважно військового характеру. За період з 1814 по 1819 роки • відбулося три найважливіших повстання: Міни (1814 р.), Порльє (1815 р.) і Ласи (1817 р.). Всі ці повстання закінчилися поразкою для буржуазії і дуже часто коштували життя їхнім вождям, наприклад, Порльє і Ласі.

Та хоч перша іспанська революція закінчилася поразкою, вона дала поштовх новим прогресивним силам продовжувати боротьбу з феодальним режимом Фердінанда VII та його нащадків.

Пояснення до теми:

1. Утрехтський мир 1713 -- загальна назва ряду двосторонніх мирних договорів, які завершили війну за Іспанську спадщину. Підписані в Утрехті (Голландія) 11 квітня між Францією та Англією, Голландією, Пруссією, Савойєю, Португолією і 13 липня " між Іспанією Та Англією, між Іспанією та Савойєю.

2. Раштаттський мир 1714 -- мирна угода Франції з імператором Священної Римської імперії Карлом IV Габсбургом, який завершив разом з Утрехтським миром 1713 р. війну за Іспанську спадщину. Укладений 7 березня в Раштатті (Південний Баден). Імператор визнав за представником французької королівської династії Пилипом V Бурбоном право на іспанську корону.

3. Меркантилізм -- економічне вчення і економічна політика, які відби­вають інтереси торговельної буржуазії" у періоди розпаду феодалізму і становлення капіталізму (XV—XVIII ст.) Меркантилісти вихопили з того, що джерелом багатства є сфера спілкування, а не сфера виробництва; вони вважали, що багатство держави залежить від якомога більшого накопичення грошей в державі (золота і срібла) і прагнули, щоб вивезення товарів за кордон перевищувало ввіз.

4. Фізіократи -- французькі буржуазні економісти другої половини XVIII ст. які визнавали землю і землеробство єдиним джерелом збагачення.

5. СмІт Адам -- шотландський економіст і філософ, представник класич­ної буржуазної політекономії, ідеолог промислової буржуазії мануфак­турного періоду (1723-1790 рр.).

6. В період правління Напояеона І на чолі завойованих Францією чи ут­ворених ним держав були поставлені представники роду Бонапартів:

Жозеф Бонапарт -- в 1806-1808 рр. Неаполетанський король, в 1808-1813 рр. король Іспанії; ЛуЇ бонаггарт -- в 1806-1810 рр. король Голландії, та інші.

7. Тирахетський від "тиран" -- правитель, дії якого базуються на гнобленні і свавіллі.

8. Тильзитський мир -- укладений 25 червня 1807р. у Тильзйті в результаті особистих переговорів Олександра І і Наподеона Ї Росія погоджувалась на створення великого герцогства Варшавського і приєднувалась до Континентальної блокади. \

9. Преторіанський від "преторіанці" -- наймані війська, які служили

опорою влади, що базувалась на грубій силі.

Питання до теми:

1. Правління Пилипа V І Фердінанда VI.

2. Карл III. Сутність "освіченого абсолютизму".

3. Правління Карла IV. Війна за незалежність.

4. Причини поразки французів у війні з Іспанією.

5. Перша іспанська буржуазна революція і контрреволюція 1814-1820 РР-

Теми для самостійного опрядювання:

1 Бурбони в Іспанії і наслідки їхнього панування.

2. Війна з Францією та її наслідки в історичній долі Іспанії.

3. Іbегіса. Культура народов Пиренеяского полуострова.- Л..Наука. 1983

Розділ ХІ.

Іспанія в період незавершених буржуазних революцій. Перший етап загальної кризи капіталізму

1. Провідна роль армії в політичному житті кріни

XIX століття -- це такий період в історії' Іспанії, якому важко знайти аналогію в розвитку інших європейських країн. Найважливішою рисою цього періду є той факт, що провідну роль у політичному житті країни відігравала армія. Дійсно, роль армії в революціях 18 08-1814 років і в 1820-1823 рр. була надзвичайно велика. По-перше, на противагу іспанському двору, національне втілення можна було бачити лише в армії. По-друге, особливе положення Іспанії і. війна 1808-1814 рр, на півострові створили умови, за яких усі життєздатні сили іспанської нації могли сконцентруватися лише в армії, В результаті найбільш демократична частина іспанського суспільства звикла бачити в армії природне знаряддя будь-якого національного повстання. Але в неспокійні часи наступних буржуазних революцій від 1830 до 1874 р. іспанці зрозуміли, що армія, замість того, щоб підтримувати справу нації, перетворилась на знаряддя суперництва честолюбців і диктаторів у їхньому прагненні поставити себе над королівським двором.

Армія і герияьєрос були найбільш революційною частиною іспанського суспільства, бо рекрутів брали з різних верств населення. Тому не дивно, що у деяких випадках вона брала на себе революційну ініціативу, а в інших -- своїм преторіанським характером шкодила справі революції. Реакційна суть іспанської вояччини полягала в тому, що посади в армії розглядались як засіб додаткових прибутків за рахунок державної казни. Звідси і посилене "виробництво" генералів в Іспанії, яке збереглося аж до 1975 р., тобто до кінця франкістської диктатури. З доповіді О'Доянеля, надрукованої у мадридській газеті "Оасеіа" від б вересня 1854 р. витікає, що у зв'язку із великою кількістю військових титулів і звань "з кожних трьох генералів лише один може бути ви­користаний на активній службі." Таке надвиробництво генералів -справжня біда -- було карою для Іспанії з 1823 р.

Історія показала, як протягом XIX і XX століть генерали нав'язу­вали свою політику уряду і свою владу народу. У жодній країні не було такої кількості офіцерів, як в Іспанії. На час квітневої революції 1831 р. офіцерський корпус досягав ЗО тис. осіб, тобто, на сім рядових припадав

один офіцер. Починаючи з 1898 р., значно збільшився армійський бюрократичний апарат. Так, на 80 тис. солдатів армія мала 300 генералів, близько 900 полковників, більше 23 тис. різних офіцерів. Вся ця армійська еліта поглинала 60 % військових витрат.

Офіцери об'єднувалися у хунти, які були фактично політичними організаціями і вирішували у своїх інтересах найважливіші державні питання шляхом військових переговорів. Таким чином, іспанські казарми ставали осередком контрреволюції, а каста військових набувала великої ваги як самостійна політична сила. Так, в 1923 р. відбувся військовий переворот, який очолював генерал Прімо де Рівера за сприяння вищого командного складу. У соціально-політичному відношенні командний склад іспансїкої армії був замкнутою кастою представників земельних та фінансових кіл, чим і пояснюється вороже ставлення командної верхівки до робітників та широких демократичних кіл іспанського суспільства.

Саме армія чинить державний переворот і примушує королів йти на поступки; армія змінює уряд, висуває військових диктаторів, відтіс­няючи монархів на задній план. Все це разом узяте створює враження неймовірного хаосу і безладного зіткнення особистих інтересів в ході скаженої гонитви за владою. Але якщо придивитися пильніше, то можна побачити в тому безладді подій, що відбувалися, свій порядок, який витікав із логіки класової' боротьби в тодішній Іспанії. Проблема полягала лише в тому, що через соціально-економічну відсталість країни лінії цієї боротьби не завжди були чіткими.

При вивченні політичної історії XIX століття слід врахувати три компоненти: наявність глибоко укоріненого партикуляризму, тобто прагнення провінцій і міст до місцевої автономії; наявність трьох інститутів, які втілювали в собі національну єдність країни: королівська влада, церква і армія (певною мірою вони перекривали партикуляризм);

слабкість і повільність капіталістичного розвитку Іспанії, обумовлені, головним чином, тим, щр^ революція 1808-1814 рр. не змогла ліквідувати основ феодалізму. Бідність селянства з вузькість внутрішнього ринку були величезною перешкодою на шляху економічного підйому країни. Звідси і роздробленість іспанської бур жуазії.

2. Друга буржуазна революція.

У період контрреволюції 1814-1820 рр. слабка буржуазія втратила всі свої позиції: кортеск були розігнані, органи місцевого самовря­дування ліквідовані, преса.і політичні партії придушені, головні вожді заарештовані. У неї не було також і могутніх економічних і фінансових важелів, щоб чинити вплив на королівську владу і церкву. Таким чином, у буржуазії залишалось лише одне поле діяльності для свого посилення -армія.

1 січня 1820 р. почалося повстання серед частин, сконцентрованих у районі Кадиса і підготовлених для відправки в іспанську Америку для придушення сепаратистського руху в колоніях. Це повстання пов'язане з іменем Рафаеля Р'єго. Основною метою Р. Р'сго було підняти населення Андалузії, а потім і всієї Іспанії проти деспотизму Фердінанда і за поновленню Конституції 1812 р. Але це повстання виявилося ізольованим» бо населення міст, через які проходили війська Р'єго, було пасивним. Така пасивність і байдужість населення догано вплинули на моральний стан революційного загону. Залишки загону були розпущені, а сам Р'єго втік в гори, ховаючись від королівської погоні. Здавалося, що все закінчилось і ФердІнанд VII одержав перемогу. Та як відгук на повстання Р'єго починаються повстання в Галісії, Коруньї, Наваррі, Сарагосі, Барселоні та Валенсії. В Мадриді повстанці примусили короля принести присягу на вірність Конституції 1812 р. Це трапилось 9 березня 1820 р. і й цей же день переможці розгромили будинок ненависної інквізиції.

Друга буржуазна революція в Іспанії була обумовлена розвитком внутрішніх відносин в країні. Якщо в роки першої революції 1808-1814 рр. був присутній так званий національно-об'єднувальний момент, то в другій революції з самого початку превалював планово-соціальний мо­мент. Різко і чітко окреслились два табори: революції і контрреволюції. У перший входили міська буржуазія, інтелігенція, ремісники, робітники, частина дворянства і армія. Табір революції прагнув перебудови Іспанії на буржуазно-капіталістичних засадах, на скасуванні середньовічних пут та покращанні долі селян. Революціонери хотіли обмежити владу короля, поновити політичні свободи і як прапор революції висували Конституцію 1812р.

До табору контрреволюції входили королівський двір на чолі з Фердінандом VII, церква, реакційна частина дворянства, чиновників та армії. Всі ці елементи прагнули зберегти феодальний абсолютистський порядок. Необхідно підкреслити, що на відміну від першої революції духовенство цілком і повністю підтримувало короля та грандів, чим і була забезпечена підтримка контрреволюції на селі.

Революція, полегшивши ситуацію на селі через відміну сеньйоріальних прав поміщика, далі цього не пішла і основне питання -питання про землю -- так і не було вирішене. Селянство не підтримало революцію, бо не отримало землі. А ключ до перемоги революції лежав в тому, щоб привернути на свій бік селянство і створити збройні сили,

!!пропуск 219

Державний борг досяг 1 мільярда 745 мільйонів 850 тисяч реалів. Дуже важко знайти більш трагічну сторінку в історії Іспанії,, ніж царювання Фердінанда VII.

4. Карлістські війни.

Після смерті Фердінанда VII в 1833 р. почалася династична боротьба. Корона перейшла до дочки Фердінанда VII, малолітньої ізабелли II, а регентшею -оголосили її матір Марію Христину. Суперником Ізабелли в цій боротьбі виступав брат померлого короля дон Карлос, який був керманичем абсолютистсько-клерикальної партії. Громадянська війна, яка почалася між карлістами, прихильниками дона Карлоса, і христиносами, прихильниками Марії Христини та Ізабелли, розділили країну на два табори. Дона Карлоса підтримували старовинна аристократія, гранди північних районів Наварри, Басконії, Арагону, частина дворянства і вище католицьке духовенство.

Марії Христині в цій боротьбі теж були необхідні союзники, а ос­кільки гранди і вище духовенство встали на бік дона Карлоса, то у неї не було іншого вибору, як спертися на сили, ворожі Карлосу. Це були ліберальна буржуазія, міська демократія, прогресивна частина дво­рянства, армія та чиновники. Таким чином, боротьба між капіталізмом і феодалізмом розгорталася у формі міжусобної війни карлістів і христиносів.

На першому етапі військових дій у 1835-1836 рр. карлістам сприяв успіх. Були моменти, коли перемога карлістів здавалася неминучою, але більш висока військова організація христиносів і більш централізоване керівництво операціями врешті-решт принесли перемогу останнім. У ході військових операцій на боці Марії Христини головним героєм був Бальдомеро Еспартеро, на думку сучасників, хороший генерал і нікчем­ний політик. Великої популярності набули також генерали Нарваес, О'Доннель, Серрано, Прим. Пізніше вони стали відомими політиками,

Зазнавши поразку під Мадридом, дон Карлос емігрував до Франції, а решта його військ розселилася по країні.

Якщо сама карлістська війна тяглася сім років (1833-1840 рр.), то пов'язаний з нею цикл революційно-політичних подій зайняв ціле десятиліття (1833-1843 рр.). Звільнившись від претендента, Марія Христина стала на шлях реакції і почала переслідувати прихильників ре­форм. Як результат, протягом цього десятиліття було змінено вісім урядів. Загальна лінія всіх цих урядів -- повернути колесо історії назад. Був підвищений виборчий ценз і закладені основи цієї виборчої "машини", яка спеціалізувалась на фальсифікації волі населення. Був виданий закон, спрямований проти свободи друку і, нарешті, була зроб­лена спроба створити озброєні військові сили, на; які реакція могла б цілком спертися. Ця спроба була пов'язана з генералом Нарваесом.

Але Іспанський народ знову показав, що в ньому е ще багато ре­волюційної енергії, і влітку 1840 р. почалися хвилювання серед насе­лення Мадрида І Барселони, а також у розташованих там військових гарнізонах. Основна маса населення більше не хотіла миритися з перебу­ванням на троні Марії Христини, яка остаточно скомпроментувала себе реакційними інтригами, і бажала бачити на чолі держави нового регента аж до повноліття десятирічної Ізабелли. Марію Христину змусили зректися престолу і 17 жовтня 1840 р. залишити Іспанію. Кортеси ого­лосили регентом королівства Еспартеро (1793 -1879 рр.).

Що ж це була за людина, на долю якої випало відіграти важливу роль у ході карлістської війни, а згодом і в політичному житті країни? За своїм походженням, вихованням, зовнішністю, манерами і політичними симпатіями -- це був типовий плебей, зобов'язаний всім лише самому собі. Він народився в сім'ї візника з Ла Маніла. Вибрав військову кар'єру і в 15 років вступив добровольцем до загону, щоб боротись з наполеонівським нашестям. Протягом всієї війни за незалежність бився в рядах Іспанських патріотів, поступово набуваючи військового досвіду. У складі експедиційної армії воював у Південній Америці, брав участь у битві при Аякуго 9 грудня 1824 р., яка стада могилою іспанського колоніального панування.

Повернувшись до Іспанії Еспартеро став землевласником І пристав до прихильників Ізабелли. В ньому поєднувались якості партизанського вождя з досвідом генерала регулярної армії. Це сприяло його успіхам і швидкому зростанню військового престижу, але, як повідомляють історики, він не був великим стратегом, як Нарваес. Зате він був блискучим вождем армії і мав дві основні якості: безмежну особисту хоробрість і любов до рядового солдата. Саме через ці якості армія готова була йти за ним куди завгодно.

Як політик Еспартеро не виявив ніяких здібностей. Він був чес­ним, демократичним, дуже любив народ, який відповідав йому тим же, відкритий, прагнув зробити ^щось добре для населення, особливо для тих верств суспільства, з яких він сам вийшов. Але Еспартеро дуже погано уявляв собі, як це зробити. Типовий військовий, він був погано озброєний для політичної боротьби І тому не пішов далі визнання конс­титуційної монархії, і виявився нездібним до кінця використати в інте­ресах прогресу свою популярність І вплив на народні маси. Даючи ха­рактеристику Еспартеро, слід підкреслити, що він, перебуваючи реген­том королівства, оточив себе чимсь на зразок камарильї І зовнішньо діяв як військовий диктатор, але по суті не намагався піднятися над рівнем конституційного короля. Діючи таким чином, він дуже швидко втратив той капітал, з яким прийшов до влади, а деякими своїми актами навіть сприяв перемозі контрреволюції.

Особливо важливу роль відіграв той факт, що нова влада зробила дуже мало для міської демократії і зовсім нічого для селянства. У своїй короткозорій позиції Еспартеро почав все більше відходити від ліберально-демократичних принципів, захист яких привів його свого ча­су до влади. Він скасував стародавні фуероси басків, що спровокувало повстання не лише у Басконії, але і в Кастилії та інших провінціях. У 222 великих містах спалахують державні військові перевороти (пронунсіаменто). Генерал Нарваес залишив.Париж, висадився з військами у Валенсії і пішов на чолі великої армії на Мадрид. Еспартеро змушений був залишити Іспанію і виїхати до Англії.

Діяльність Еспартеро можна оцінити так: не примиривши з собою ворогів, він поступово відокремив себе від друзів. За три роки його диктатури, революційних дух потроху зникав, а незгоди, які ніхто не стримував, досягли найвищого рівня.

5. Друга перемога контрреволюції

Правління королеви Ізабелли II.

З падінням Еспартеро влада перейшла до феодально-поміщицьких кіл. Ще раз перемогла контрреволюція, яка, правда, не була такою жорстокою, як при Фердінанді VII, але яупюМа всі прояви лібералізму і прогресу. Уряд Нарваеса призупинив конфіскацію церковних земель, яку почав Еспартеро, і повернув Марію Христину знову до Іспанії. Королева Ізабелла була оголошена повнолітньою, незважаючи на те, що їй було лише 13 років. Вона майже зовсім не цікавилась політикою і за період ЇЇ 25- річного правління (1843-1868 рр.) змінилося 34 уряди (фактично один уряд за 9 місяців), 40 військових міністрів, 46 міністрів.,. іноземних справ і 50 міністрів фінансів. Щлком зрозуміло» що Ізабелла не могла керувати державою, що відкривало великі можливості перед різними претендентами на владу -- військовими диктаторами.

Одним з них був генерал О'Доннель, який до четвертої революції, тобто до 1854 р., виконував другорядну роль в іспанській політиці. Відчувши, що в Іспанії зростає невдоволення правлінням Ізабелли і Нарваеса, О'Доннель вступає у контакт з правобуржуазною опозицією, яка прагнула здійснити військово-двірський переворот.

Між тим іспанський народ, доведений до відчаю корупцією, хабарництвом і спекуляцією правлячої верхівки, знову піднімається на повстання. Повстали Барселона, Алікаете, Валенсія та інші міста. У Каталонії почався загальний страйк. Генерал О'Доннель, який стояв на чолі невеличкої групи військ, претендував на владу в країні, але народ хотів зовсім іншого. Іспанці вимагали, щоб керівництво революцією було передано Еспартеро. Таку поведінку народу можна пояснити тим, що тривалі періоди жорстокої реакції мають властивість ставити на керівні пости скинутих вождів, які потерпши поразку в революції. Народ не в змозі зразу знайти нових вождів і тому вишукує старих, які брали участь у їхніх минулих повстаннях. Таким чином» О'Доннеля відкинули у бік, а перше місце зайняв Естіартеро.

Коли Еспартеро був обраний прем'єром іспанського уряду, він зробив дуже багато серйозних помилок, що і привело 13 липня 1856. р. до його відставки. Наприклад, він зовсім не торкався проблем ліквідації поміщицького землеволодіння, не зміг мобілізувати маси на боротьбу за здійснення революційно-демократичннх вимог. Еспартеро прагнув пом'якшити "хвилі революції", і це дозволило О'Доннелю об'єднати всі реакційні елементи, включаючи двір і католицьке духовенство, і стати прем'єром. Першим його актом було оголошення всієї Іспанії в стані облоги.

Кортеси повідомили, що О'Доннель не користувався довірю на­роду і видали наказ будувати барикади. У Мадриді та інших великих містах почалися повстання (1856 р.), які палко підтримали селяни На­варри і Басконії, саме ті області, які раніше підтримували карліс-гів. О'Доннель ледве зміг придушити повстання І розігнати провінційні муніципалітети і установчі кортеси. Контрреволюція одержала перемогу.

6. Четверта буржуазна революція

Три буржуазні револщї 1808-1814, 1820-1823, 1834-1843 років не знищили феодалізм в Іспанії. Революція 1854-1856 рр. була обумовлена конфліктом між виробничими силами, що розвивалися, і напівфео­дальними відносинами, носіями яких виступали королівський двір та правляча камарилья.

Слід мати на увазі, що з початку XIX століття обсяг промислової продукції в Іспанії збільшився вдвоє. Розвиток буржуазних тенденцій торкався також і сільськогосподарського виробництва. Так, в жовтні 1844 р. міністр внутрішніх справ П-Підаль, виступаючи в кортесах, підкреслив, що буржуазія в Іспанії уже "має свою соціальну владу і, отже, цей клас повинен мати владу політичну, яка не надається, але завойовується".

Політична влада в Іспанії в середині XIX століття заперечувалась двома партіями: модерадос (консерватори) і прогресисти, основною по­літичною вимогою яких було більше, порівняно з модерадос, обмеження монархії. Найбільш радикальною партією, але незначною у кількісному відношенні, була демократична партія. І все ж жодна з цих партій не виступила за розв'язання аграрного питання, не залучила до революцій­ного руху широкі маси Іспанських селян. У колах модерадос і прогре­систів великим політичним впливом користувались представники армії. Консервативні армійські елементи очолювались генералом Нарваесом, а прогресистські -- генералом Еспартеро.

Події 1854-1856 рр. -- це великий крок уперед в соціально-політичному розвитку країни. Вперше іспанська революція остаточно втратила династичний характер і вперше на історичній сцені з'явились робітники в ролі допоміжного загону буржуазії.

Блок великої буржуазії та "модернізованих поміщиків", очолюва­ний СҐДоннелем, одержав перемогу над демократичними елементами, які складались, головним чином. Із міської дрібної буржуазії, інтеліген­ції, ремісників та робітників. Але сам О'Доннель був потрібний Ізабеллі лише доти, доки їй загрожувала небезпека з боку лівого крила революції. Прем'єром він був лише три місяці, а потім пішов у відставку. До влади знову повернувся Нарваес 12 жовтня 1856 р. На жаль, Нарваес не зрозумів, що Іспанія кінця 50-х років була уже не та, що 25 чи навіть 15 років назад. Спроби Нарваеса установити в країні порядки, які існували до четвертої революції, наштовхнулись на такий опір народу, що Ізабелла була змушена піти назустріч народу і дати Нарваесу відставку.

Потрібна була інша людина, яка б відповідала духові часу. Цією людиною виявився О'Доннель, який 1 липня 1858 р. знову став прем'єром і уряд якого протримався п'ять років аж до лютого 1863 р. У чому ж причина такого незвичайного успіху генерала ОЩоннеля? По-перше, не втрачаючи зв'язків з найпрогресивнішою частиною поміщиків, 0*Доннель зміг спертися на голову буржуазії, яка вже піднімалась, і всім характером своєї політики сприяв капіталістичному розвиткові Іспанії. Саме в період правління О'Доннеля особливо широко розгорнулась жва­ва господарська діяльність (будівництво залізниць, створення банків і промислових компаній, посилення товарообігу з іншими країнами тощо). Іспанія переживала смугу надзвичайного розквіту: розвинулась зовнішньополітична діяльність. Іспанія разом з Францією взяла участь у війні в Індокитаї і Марокко; у 1861 р. приєднала Санто Домінго.

Але на обрії уже вимальовувався привид падіння, що насувалось. Два моменти відіграли в цьому велику роль: по-перше, повний розлад державних фінансів, викликаний колоніальними війнами, а також зрос­таючою корупцією державного апарату; по-друге, підйом робітничого І селянського руху. О'Доннель жорстоко розправлявся з селянськими повстаннями, заборонив професійні спілки робітників і накинувся з репресіями на ліву пресу. Таким чином, небезпека насувалась на О'Доннеля як зліва, так і справа.У цій ситуації Ізабелла передає Нарваесу владу. Але він утримався на посаді прем'єра лише десять місяців і в червні 1865 р. пішов у відставку, а на його місце знову був призначений О'Доннель. Така політика Ізабелли і залізна диктатура генералів не могли не викликати невдоволення не лише народних мас, але і військових.

7. П'ята буржуазна революція*

16 вересня 1868р. генерали Прим, Серрано, Сагаста і Сорілья зібралися в Гібралтарі, а 18 вересня військовий флот оголосив пронун" сіаменто проти королеви та її уряду. Повстання флоту знайшло широкий відгук у всіх кінцях Іспанії. За кілька днів країну охопила пожежа. Ізабелла втекла до Франції під захист Наполеона ПІ, але в Байонні вона видала маніфест, в якому висловила свій протест проти революції і заявила, що повністю зберігає свої права і претензії на іспанську корону.

П'ята революція, яка почалася вересневими повстаннями військового флоту у Кадисі, істотно відрізнялась від усіх попередніх. Розвиток капіталізму в середині XIX століття не пройшов даремно для Іспанії. Кількість фабрично-заводських робітників перейшла за 200 тисяч, а разом з ремісниками і робітниками дрібних майстерень досягла приблизно 1-1,2 мільйонів осіб. Їхня політична свідомість і організаційна активність значно зросли, а їхня питома вага в загальному балансі соціальних сил країни значно збільшилась. Нарешті, їхній головний союзник -- найбідніше селянство -- почав все частіше нагадувати про себе численними класовими конфліктами з поміщиками. Таким «чином, поява пролетаріату як самостійної сили на історичній арені внесла нові моменти в соціально-політичну ситуацію країни і не могла не відбитися на подіях п'ятої революції.

Коли керівники повстання прибули до Мадрида, вони сформували тимчасовий уряд на чолі з генералом Серрано. Нова конституція, надру­кована 6 червня 1869 р., проголошувала Іспанію спадкоємною монархією, де влада короля обмежувалась двома палатами —- сенатом і конгресом. Склалась така ситуація, що Іспанія оголосила себе монархією, але монарха на троні не було. Генерал Серрано був призначений регентом І разом з генералом Примом почав шукати короля. Оскільки іспанські Бурбони були вигнані з Іспанії назвжди, то залишався лише один можливий кандидат -- Еспартеро. Але фельдмаршал був старий і пасивний і претендентів довелося шукати за кордоном. 15 місяців тривали пошуки і, нарешті, увінчались успіхом. На іспанський трой погодився сісти Амадео Савойський, 26-річний син Італійського короля Віктора-Еммануіла. Його дворічне правління (грудень 1870 - лютий 1873 рр.) було суцільною політичною кризою. За такий короткий час при ньому змінилось 7 міністрів і тричі відбувались вибори в кортеси.

Небезпека почала загрожувати королю як зверху (він був інозем­цем і не мав коріння серед іспанського панівного класу), так і знизу, з боку народних мас. Своєчасно зрозумівши, що йому слід швидше закінчити фарс з грою в Іспанську корону, Амадео 9 лютого 1873 р. зрікся престолу і залишив Піренейський півострів. Так завершився цей експеримент з помірковано-буржуазною монархією.

11 лютого 1873 року Національним зборам довелося вирішувати питання про майбутню форму правління: республіка чи король. А оскільки фігура дона Карлоса була занадто архаїчна і реакційна, то, збори проголосували за республіку. Протягом наступного року, аж до січня 1874 р. цілий ряд республіканських урядів» які змінювали один одного, виявили свою цілковиту безпорадність І сліпоту. В країні зрів контрреволюційний заколот. В ніч з 2 на 3 січня 1874 р. генерал Павіа розігнав кортеси. Зразу ж після перевороту був сформований військовий уряд на чолі з маршалом Серрано.

Саме військові пішли на реставрацію королівської влади -- династії Бурбонів. Суперечки були розв'язані на користь Альфонса XII, сина Ізабелли, якому виповнилося 16 років. За нього виступала не лише армія, але і поміщики, буржуазія і дворянство. Народ, пригнічений, розгублений, розчарований подіями шести років п'ятої революції, мовчав.

Таким чином, реставрація Бурбонів, яка відбулася в кінці 1874 р., відкрила новий період у політичній історії Іспанії. У період з 1808 по 1874 рр. у різних формах і з різним ступенем напруги йшла пряма і відкрита боротьба між силами феодалізму і капіталізму, яка в силу по­літичної і економічної відсталості Іспанії не привела до остаточної перемоги буржуазії. Але протягом цього періоду третьому стану вдалося захопити другорядні позиції в машині феодального панування. Так було ліквідовано чистий абсолютизм і покладено початок розвиткові буржуазно-конституційного режиму; була відібрана частина церковних земель і послаблені середньовічні пута, що тяжіли над економікою країни.

Дата добавления: 2015-05-23