Розділ ІІ. Феодальне господарство на землях України

(Х ст. по Р.Х. – 1861р.)

Епоха первісного господарства і перших цивілізацій охоплювала трохи менше ніж півтора мільйони років. Період феодального господарювання охоплює значно менший час – трохи більше тисячі років. В сучасній історичній та економічній науці під феодалізмом розуміється соціально-економічний лад в основі якого лежить приватна власність на землю владних, пануючих прошарків населення. Феодали (власники землі) мали право розпоряджатись, певним чином обмежено, залежними від них селенами. Селяни маючи у володінні невеликі земельні наділи, працювали на землевласника. Залежні селяни сплачували феодалу ренту у вигляді барщини, натурального або грошового оброку. Але з розвитком економічних відносин, поділу і спеціалізації праці зростало значення міст. В них зосереджується ремесло (а згодом виробництво), торгівля, особлива духовна культура, нові політичні елементи. Розвиток товарно-грошових відносин, відкриття нових морських торговельних шляхів і ринків, колонізація нових територій і їх грабунок привели до занепаду феодалізму і розвитку капіталізму.

Вперше феодальні відносини утверджуються в т.зв. варварських королівствах, які утворились в V ст. по Р.Х. на території Західної Римської імперії. Згодом, феодальні відносини формуються у Візантійській імперії. Крім того, слід пам’ятати, що поняттями "феодалізм", "феодальні відносини" характеризують суспільства, в основному Західної Європи. В суспільствах Східноєвропейського і Азіатського світу були свої особливості феодалізму. Формування феодальних відносин в Україні можна віднести до часів розквіту Київської Русі.

Утворення Київської Русі, першої української держави, частина дослідників, пов’язує безпосередньо з економічними факторами. В основі формування сильної централізованої влади лежала необхідність захисту торговельних шляхів, які йшли з Новгорода, до Києва, і далі до Константинополя. Адже лише централізована державна влада, могла сконцентрувати ресурси і перш за все військові, для захисту купців. Важливим, як для економіки так і політики, було географічне розташування самого Києва. На відміну від Новгорода, що стояв на початку торговельного шляху, Київ стояв на перехресті торговельних шляхів. Це забезпечувало транзитні переваги зовнішньої торгівлі. Суттєвою перевагою Києва і полянського князівства перед Новгородом було поєднання землеробства в лісостеповій зоні, ремесла і розвинутої торгівлі.

Економічний розвиток Київської держави пройшов кілька етапів. В VIII ст. – IX ст. відбувається перехід від розвинутої форми общинного господарства до основ феодального господарства. ХІ – ХІІІ ст. поширення і утвердження феодалізму. Друга половина ХІІІ – поч. ХІV ст. занепад господарства пов'язаний з татарською навалою і ліквідацією українських князівств-держав.

Основною формою господарювання давніх українців залишалось сільське господарство. Провідною галуззю – землеробство. Розвинутими і важливими були бортництво, мисливство, рибальство. Розвитку землеробства сприяли родючі ґрунти і гарні кліматичні умови. В обробці ґрунту слов’яни пройшли шлях від підсічно-вогневої і перелогової систем до класичної-двопільної, а згодом багатопільної сівозміни з парами. В Русі-Україні вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, квасолю, часник, цибулю, буряк, ріпу. Із технічних культур вирощували льон, коноплі, хміль. Окреме селянське господарство щорічно збирало близько п’яти тонн збіжжя. Такий врожай забезпечував мінімальні потреби родини. Частину врожаю, у вигляді податку, в різні часи збирала держава, а згодом феодал. Крім врожаю, у вигляді натурального оброку збирали і іншу продукцію сільського господарства. Мисливство забезпечувало давніх українців цінним хутром, яке вивозилось за кордон. Бортництво давало мед і віск, які були експортними товарами. А самим дешевим м’ясом для українців залишалась риба.

Ремесла забезпечували всі необхідні внутрішні потреби селян і городян. Провідною галуззю ремесел була чорна металургія. Залізо добували з болотяної руди. З ІХ ст. залізо почали виплавляти в шахтоподібних домницях. Навчились виробляти сталь, хоч і невисокої якості. Та вона була набагато міцніша і довговічніша за ²сире² залізо. Металообробка забезпечила виготовлення сільськогосподарських знарядь праці, зброї, побутових речей. Великого рівня досягло ювелірне виробництво. Самою поширеною галуззю ремесла була деревообробка. З дерева виготовляли ложки, відра, стільці, ліжка etc. Розповсюдженими були шкіряній промисли, ковальство, гончарство, ткацтво, прядіння. Загалом Київська Русь знала більш ніж півсотні ремесел. Поступово ремесла зосереджувались в городищах, які переростали в містечка і міста.

Високий рівень розвитку сільського господарства і ремесла, зручне транзитне становище сприяли активній зовнішній торгівлі. Київська Русь з’єднала Північну Європу і Середземномор’я, Західну Європу і Схід. Центрами торгівлі стали Новгород, Київ, Чернігів, Галич. По р. Дніпро стояли невеликі торговелі міста і містечка – Вишгород, Канів, Хортиця, Олешки, Березань. З слов’янських земель вивозили рабів, шкури, хутра, мед, віск. Завозили – коштовну зброю, прикраси, паволоки, вина прянощі, залізні вироби. На Південному сході основними торговими партнерами Київської держави були Візантія, Сирія, Персія. В Європі – Чехія, Моравія, Польща, німецькі князівства.

Зростання товарності господарства і ремесла, інтенсифікація обміну, формування феодального (вотчинного) володіння сприяли розвитку грошового обміну. Русичі зрозуміли значення і цінність грошей як міри вартості товару, засобу оббігу, і засібу накопичення. Першим грошовим еквівалентом на Русі виступали худоба і в’язки хутра куниці. Перші українські (руські) гроші з’явились наприкінці Х ст. Саме тоді князь Володимир Великий став карбувати монети із золота – золотники. Згодом Ярослав Мудрий карбував монету із срібла – срібляники. Існували дрібні гроші – ногати, резани, вевериці, куни. Паралельно із ²своїми² грошима в оббігу активно використовувались арабські і європейські монети. З VIII ст. по Х ст. на Русь активно завозились арабські срібні монети – дирхеми. В невеликій кількості ходили золоті арабські монети – динари. Поглиблення економічно-торговельних відносин з Візантією призвело до ²ходіння² Візантійської монети – золотого соліду, срібного міліарисія, мідного фолісу.

Але ²рідними² грошима, Київської Русі-України були гривні – срібні злитки різної ваги і форми. Відомі київські, чернігівські, новгородські гривні. Київська гривня мала шестикутну форму і важила від ста шестидесяти до двохсот грам.

Київська держава трималась на збиранні податків із населення, і перш за все з вільних селян-общинників. Подать в VIII – Х ст. часто збиралась у натуральній формі – продовольством, хутром, воском, медом. Така форма податі називалась полюддям. Довгий час таке полюддя носило хижацький, стихійний (²рекетирський²) характер. Місце, час і обсяг полюддя не регламентувались. Першою спробувала його унормувати княгиня Ольга. Вона встановила норми - ²уроки² і ²устави². І місця збору данини – ²погости². Згодом, Володимир і Ярослав продовжили процеси фінансово-економічної і юридичної регламентації. Поступово формується феодальна рента у вигляді грошових зборів, грошових мит, штрафів, оброків і відробіток.

Незважаючи на розпад Київської Русі на півтора десятка князівств в сер. ХІ ст., розвиток феодального господарства не загальмувався. Більше того, місцеві князі і бояри турбувались за економіку своїх земель. Поряд з відцентрованими тенденціями встановлювались нові економічні зв’язки. Саме так розвивалась економіка двох найбільших українських князівств: Галицько-Волинського і Чернігово-Сіверського. Інша справа, що Чернігово-Сіверське князівство постійно ділилось на окремі території. В той же час, Галицько-Волинська земля до 1340р. залишилась єдиною, з централізованою владою, а це сприяло економічному розвитку.

Структура господарства Галицько-Волинської Русі не відрізнялась від господарства давньої Київської Русі. Але це господарство було тісніше пов’язане з європейським господарством і його традиціями. В містах і містечках Західної України з’явились німецькі, чеські ремісники, єврейські і армянські купці. Західноукраїнські міста першими отримали Магдебурзьке право.

Феодальна економіка Х – ХІІІ ст. породжувала відповідну соціальну структуру і соціальну ієрархію суспільства. На верхівці соціальної структури стояв князь і його родина. Він був не тільки керівником держави, але і найбільшим землевласником. На користь князя, а не держави, збирались чисельні мита, вири, уроки. Поряд з князями стояла феодальна знать – землевласники – бояри, знатні військовики-дружинники, міські бояри. Вони володіли більшістю земель, намагаючись швидше прикріпити (закріпачити) до своїх земель вільних селян – общинників. Особливою групою населення було населення міст. Насправді, великих міст в Україні в той час було небагато. Головну роль там відіграли великі купці і знать. Середні і дрібні торговці і ремісники складали основну частину населення міст. Найбільшу частину населення давньої України – Русі складали селяни. Селянство ділилось на декілька груп. Основна група селян – смерди (вільні селяни, общинники). Поступово свобода селян обмежувалась, вони попадали в залежність від бояр-землевласників. Селянин який не міг віддати борг (купу) ставав закупом. Закупом він залишався поки не віддавав купу (борг). Частина селян працювала на феодалів за угодою (рядом) – їх називали рядовичі. На нижчому шаблі соціальної ієрархії стояли челядь, холопи, ізгої.

Таким чином, феодальне господарство Київської Русі і Галицько-Волинського князівства розвивалась в загальноєвропейському напрямі, було достатньо розвинутим і задовольняло всі потреби місцевого населення.

Суттєвою перешкодою поступовому економічному розвитку давньої Русі стала татарська навала. Агресія татар відкинула господарство українських земель не менш ніж на століття. Адже українці вимушені були залишити частину колонізованих лісостепових і степових земель. Татари зруйнували міста. Частково знищили, а частково переселили на схід ремісників перервавши таким чином ремісничі традиції і досвід. Занепали звичні торговельні шляхи і торговельні зв’язки. Таким чином, декілька наступних століть українське суспільство вимушено було не розвивати економіку, а відновлювати її.

Наступний етап господарського життя українців припадає на XIV – XVII ст. Економічний розвиток в цей час обумовлювався рядом факторів. По-перше, бездержавним статусом українських земель. Західні землі були під владою Польщі, північні і центральні – під владою Литви. Тому економічний розвиток цих земель визначався державними інтересами польської і литовської держав. По-друге, головним завданням українців, стало відновлення сільського господарства, ремесла і торгівлі після татарської навали. Третій, важливий фактор – нова татарська загроза з півдня, від Кримського ханства. Кримчаки і кочові татарські південні орди заважали поступовій колонізації українцями степових районів. Ці та ряд інших тенденцій визначали розвиток господарства наступних століть.

З XV – XVI ст. і до другої пол. ХІХ ст. сільське господарство стає провідною і основною галуззю української економіки. З XVI ст. продукція українського сільського господарства вивозиться в Європу. Активізація торгівлі з Європою пояснюється стрімким зростанням цін на худобу, а згодом на збіжжя в першій половині XVI ст. Так, в той час, в Іспанії і Португалії ціни на хліб зросли у п’ять разів, у Франції і Британії більш ніж у два рази. В Європу почали переганяти волів, згодом вивозили збіжжя, льон, віск, мед, сіль. Українське господарство після занепаду знову втягується в європейську економічну систему, що надзвичайно стимулює формування великого магнатського і середнього шляхетського господарства. Такі господарства стали називатись фільварками. Це багатогалузеві господарства, продукція яких призначалась для ринку, а не місцевого споживання. Фільварки стали відповіддю на розширення товарообігу з Європою. Для роботи в цих господарствах потрібні були селянські руки, адже найбільші фільварки мали по 400-600 га, а середні – по 100-250 га землі. Фільварки поширились в основному на Волині і Поділлі.

Важливим явищем господарського розвитку XVI – XVII ст. стала магнатсько-селянська колонізація південної частини Брацлавщини, Київщини і Переяславщини (лівий берег Дніпра). Магнати захопивши землю оселяли на ній селян. Селянам надавалось від десяти до двадцяти років вільного землекористування без обтяжливих податків. Їхня свобода обмежувалась грошовим або натуральним оброком, а не панщиною, як це було на ²старих²українських землях. Нерідко заможній селян – колоніст мав до 50 га землі. Окремі селяни ризикуючи своїм життям йшли в степи самостійно, пробуючи без захисту магната обробляти землю. Такі землі називались ²займанщиною². З селянською колонізацією на південь просувались нові міста і містечка. В них зосереджувались адміністрація, військові залоги. Нові поселення ставали центрами ремесла і торгівлі.

Специфічну колонізаційну хвилю складали козаки, які на відміну від селян не сподівались на військовий захист магнатів і королівської влади. З кола козаків-січовиків поступово формувалась спільнота, яка стала господарювати на землях південніше загальноколонізаційної смуги. Окремі козацькі господарства розташовувались в причорноморських степах. Козацьке господарство поділялось на господарство – січовиків і господарство козаків-землеробів. Значна частина реєстрових козаків вела торгівлю. Господарство січовиків мало здобичницький характер. Запорожці ловили звіра, рибу, займались бджільництвом, скотарством (переймаючи досвід татар), добували сіль. Вели активну посередницьку торгівлю. Козаки-землероби, колишні січовики, осідали на землях війська-запорізького. Саме вони вирощували збіжжя, яке згодом продавали на Січ. Загалом до к. XVIII ст. запорожці втратили свої військові переваги, але набули великого досвіду господарювання.

Поступово, протягом XVI – XVII ст. відроджувалось ремесло. Але вже з того часу стало його помітне відставання від західноєвропейського. Звичайно ремесло задовольняло невибагливі потреби селянського господарства і аграрної території в цілому. В цей же час налагоджується внутрішня торгівля. З’являються постійні торги (торговища) які збирались кілька раз на тиждень. Формувалась традиція ярмаркування. Ярмарки збирались на великі свята – на Різдво, Водохрещу, зимового Миколая. Ярмарки тривали по кілька днів, а окремі по кілька тижнів.

Таким чином в XV – XVII ст. відбувається поступово відродження економіки. Та не встигло господарство досягти сталого високого рівня, як почалась Визвольна війна українського народу проти польської шляхти і магнатів. А згодом, ця війна переросла в першу громадянську війну – Руїну. Загалом бойові дії на території України йшли протягом 1648-1687 рр. Майже півстоліття. Війна вимагала великих ресурсів і стала руйнівного для господарства, знову відкинувши його назад. Але разом з тим, в цей непростий час, особливо в 1649-1657 рр. починає формуватись економіка молодої квазідержави.

В умовах війни змінюються форми землеволодіння і самі землевласники. Руйнується шляхетсько-магнатські латифундії, замість них створюються дрібні козацькі господарства. Багато землі роздається новій шляхті – козацькій верхівці і православній церкві. Для налагодження власної фінансової системи Б. Хмельницький створює систему митниць і встановлює ряд митних зборів і податків. Пробує налагодити міжнародну торгівлю з Туреччиною. Але основним наслідком війни і Руїни стало страшне спустошення українських земель. Селянство тікало із зруйнованих земель на кордон з Московщиною формуючи надалі Слобідську Україну. Колонізовані землі безлюднюють, занепадає торгівля і фінанси. Крім того, під час війни, Україною прокотились посухи і хвороби.

В XIV – XVII ст. змінюється фінансова система. В кінці ХІІІ ст. – поч. XIV ст. в Україні, т.зв. безмонетний період. Більшість істориків стверджують про повну відсутність монетного оббігу в цей час. Можливо це пов’язано з занепадом господарства за часів татарщини. В XIV – XV ст. у скарбах знаходять новгородські паличкоподібні гривні і рідко чернігівські гривні. З кінця XV ст. з’являються повноцінні гроші чеського і польського короля, а також золотоординські дирхеми. Тоді ж, київський князь Володимир Ольгердович, карбує дрібні срібні динарі. З поч. XV ст. на українських землях поширюються срібні монети з Угорщини, Венеції, Візантії. Самими дорогими і авторитетними монетами стають золоті дукати і флорини вагою близько 3,5 грамів. В XVI ст. зникає паралельне ходіння кількох валют, утверджуються фінансові системи Литовської і Польської держави. В к. XVI – поч. XVII ст. з’являються великі срібні монети – талери (вагою близько 30 гр.), переважно голандські. Під час Визвольної війни, з Московської держави почали надходити російські копійки, а згодом рубль, денга, полушки, алтини, п’ятаки.

Протягом XIV – XVII ст. суттєво змінюється і соціальна структура населення. Вона ускладнюється відповідно до змін які відбуваються в системі господарювання. Більша частина населення – селянство. Ще на початку XV ст. селянство складалось з тих же груп, що і за князівської доби: вільні селяни, напіввільні, невільники, челядь. Протягом наступних століть більша частина селянства втрачає і юридичну, і економічну свободу. Але все українське селянство ніколи не було повністю закріпаченим. Відомий український історик І. Крип’якевич писав, що до сер. XVII ст. селянство складалось з різних груп, з різним рівнем залежності. Серед селян виділялись: 1)тяглові селяни – працювали на пана своєю худобою, спочатку по 8-10 днів на рік, а згодом 2-4 дні на тиждень; 2)службові селяни (ремісники) – ковалі, пекарі, рибалки, бортники, конюхи; 3)чиншові (данники) – платили данину (чинш) із своєї землі натуральною продукцією – медом, збіжжям etc. Залишались невільники – холопи, челядь. До середини XVI ст. ці соціальні групи, на ²старих², північних, українських землях зникають. Формується одна соціальна група – залежне кріпосне селянство. Але, на нових, колонізованих землях сформувалось нова група селян – селянство на слободах. Для залюднення, освоєння нових земель магнати оголошували ²слободи² – звільнення від обтяжливих податків на 15-20-40 років. Поступово, з сер. XVI ст., виростало покоління селян яке не знало неволі. Тому, саме з кінця XVI ст., в часи закінчення ²пільгових² років починаються масові виступи селянства проти поневолення і панщини.

Другою великою частиною населення залишалось населення міст – міщанство. Відродження міст йшло складно. До поч. XVII ст. більша частина з них мали аграрний характер: населення мало свою землю і працювало на ній. Від звичайних сіл їх відрізняли лише ярмарки і торги. Лише до кін. XVII – поч. XVIII ст. міста стають центрами зосередження ремесла і торгівлі. Нові міста ставали ще й адміністративними центрами. Міста й містечка налічували по дві – три тисячі чоловік. Найбільші міста налічували вісім-десять тисяч чоловік. Це такі міста як Львів, Київ, Луцьк, Острог. Міста в Україні належали державі, церкві і магнатам. Міщанство, як і селянство зазнавало утисків з боку магнатів і церкви. Але частина населення міст мала обмежене самоврядування, або т.зв. Магдебурзьке право. Активною частиною населення міст були торгівці і ремісники. Вони об’єднувались в цехи – особливі професійні об’єднання.

Найвищу верству литовсько-польської держави складали власники землі – шляхта і магнати. Шляхта – дрібні і середні землевласники. Їхні привілеї визначались військовою службою литовському князю і польському королю. В XIV-XV ст. шляхта. Головним джерелом формування шляхти стали збіднілі боярські і князівські роди, а також частина заможних селян і міщан, які отримували титули і землі за службу в кавалерії і прикордонну службу.

Шляхта була різна: і більш, і менш заможна, а іноді, подібна до заможного селянства. Така, ²стара², шляхта зосереджувалась в Галичині, на Волині і частково Поділлі. Нові землі на Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині, Полтавщині належали магнатам – найбільшим землевласникам. Магнати – потомки староруських і староукраїнських князів, що вели свою родословну від Рюриковичів і Гедиміновичів. Самі відомі ²нові українці² першої хвилі князі Острозькі, Збаразькі, Ружинські, Корецькі, Вишневецькі. Загалом близько тридцяти князівських родів володіли більшістю українських земель. Наприклад, князь Острозький мав землі на Волині, Київщині, Брацлавщині: близько 14 тис. км². Йому належали 59 міст і містечок, 857 сіл, більше 100 фільварків. Князь виставляв військо у шість тисяч чоловік. Князь Є. Вишневецький мав у володінні 50 міст і містечок, більше двохсот тисяч селян.

Особливою соціальною групою стало козацтво. Історія козацтва до цього часу викликає гарячі дискусії. Перші згадки про козаків відносять до ХІІІ – ХIV ст. Але це більшою мірою були тюркські (татарські) козаки. А вже в XVI – XVII ст. козацтво стало українським. До поч. XVII ст. сформувались основні групи козацтва. Самими відомими були січовики. Це були чоловіки, які постійно мешкали на території укріплень – січей, які будували в нижній течії Дніпра. Друга група – реєстрові козаки. Вони були внесені в спеціальний список – реєстр, який свідчив про службу польському королю. Зазвичай це була прикордонна служба в нових містечках. За першим наказом реєстровці виступали проти татар, турок, московітів, а нерідко і запорожців. Третя група козаків – ²козаки на волості², ²гніздюки². Вони заводили родину і займались сільським господарством на землях, які належали січовикам. З XVIII ст. коли участь запорожців у війнах поступово сходить нанівець, Січ більшою мірою перетворюється в господарську організацію, яка займається транзитною торгівлєю, промислами, винокурінням і т. ін.

В 1686-1687 рр. відбувається остаточний поділ України. Правобережжя відійшло до Польщі. Лівобережжя – до Московської держави (Росії). Південна Україна – до Туреччини. Землі між річками Дніпро і Південний Буг залишались незаселеними. Після Визвольної війни і Руїни др. пол. XVIІ ст. знову потрібно було відновлювати сільське господарство, ремесло, торгівлю. Як і в попередні часи, основою української економіки залишилось сільське господарство з землеробством. Разом з тим, на Право- і Лівобережній Україні були свої економічні особливості.

Лівобережжя очолюване гетьманом менше постраждало від війни і швидко відновило своє господарство. Основними тенденціями розвитку економіки в XVIII ст. стали: 1)поступове збільшення і концентрація земель в руках української старшини, обезземелення селян і козацтва, поступове закріпачення селян; 2)незначні, поступові зміни в технології обробки земель, екстенсивний спосіб розвитку землеробства за рахунок введення в оббіг нових земель; 3)збільшення товарності сільського господарства, поява нових сільськогосподарських культур, поява нових галузей сільського господарства; 4)спроба розвитку мануфактурного виробництва; 5)обмеження економічного життя з боку Московсько-Російської держави, втягнення економіки Лівобережжя в загальноросійську економіку. Розглянемо докладніше названі тенденції.

Протягом війни 1648-1657 рр. і Руїни було зруйновано велике магнатське землеволодіння. Більшість селян і козаків могли вільно займатись землеробством. Але вже на поч. XVIII ст. поширюється закріпачення і гетьман І. Мазепа вимушений був, всупереч бажаннями старшини обмежити панщину двома днями на тиждень. В 30-ті рр. XVIII ст. більше третини оброблюваних земель стали приватною власністю старшини. До кінця XVIII ст. вже всю землю поділили між старшиною і на ній працювало залежне селянство. В такому закріпаченні була зацікавлена як українська верхівка, так і російське дворянство, яке отримавши землі в Гетьманщині не уявляло своє господарство без кріпацтва. Таким чином, указ Катерини II від 1783 р., про заборону переходу селян від одного пана до іншого лише поставив крапку в процесі другого закріпачення селянства.

Технологія сільськогосподарського виробництва протягом XVIII ст. майже не змінилось. Землі ще було відносно багато, особливо після приєднання південних земель. Тому господарство залишалось екстенсивним, не вистачало тільки робочих рук які б працювали на землі. Основу землеробства складали традиційні культури – жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, горох. Поряд з традиційними технічними культурами – льоном, коноплями, з’являються нові – тютюн і шовковиця. Окремою галуззю стає садівництво, вирощування баштанних культур. З др. пол. XVIII ст. починають вирощувати картоплю, томати, на Закарпатті – кукурудзу.

Відновлення сільського господарства і збільшення обсягів продукції прискорило розвиток переробних галузей, перш за все млинарства і ґуральництва. Збільшення винокуріння обумовлювалось експортом горілки до Росії. Надзвичайна прибутковість ґуральництва призвела до монополізації цієї галузі в руках старшини і монастирів. Для потреб російської армії починає розвиватись вівчарство, яке дає вовну, і конярство. Традиційно високим рівнем розвитку відзначилось виробництво поташу і селітри.

В XVIII ст. на Лівобережжі створюються мануфактури. Під мануфактурою розуміється просте підприємство засноване на поділі праці і ремісничій техніці. Мануфактура розглядається як стадія розвитку нової, капіталістичної промисловості. В Західній Європі мануфактура виникла в XVI ст., а в останній третині XVIII ст. замінюється машинним виробництвом. В Україні мануфактура, в основному, формувалась під тиском держави і охоплювала такі виробництва як за залізоробне, скляне (гутництво), поташне, селітряне, суконне, парусне. Але така мануфактура була малоефективна через відсутність вільнонайманої праці в умовах аграрного господарства.

Загальне піднесення господарського життя призвело до пожвавлення торгівлі, посилення економічних зв’язків між регіоналами. Постійно збільшувалась кількість торгів і базарів які проводились раз або два на тиждень. Популярною формою торгівлі стали ярмарки. Торги і базари пов’язували місто і село, ярмарки пов’язували між собою різні регіони. Їхнє збільшення свідчило про формування національного ринку і єдиного господарського простору. Найбільші ярмарки отримували назви контрактових. Такими ярмарками стали Київська і Львівська. В ХІХ ст. на їх основі були створені біржі.

Якщо протягом XVIII ст. внутрішня торгівля Гетьманщини розвивалась, то зовнішня поступово занепадала. Причиною такого становища стало обмеження на ввезення і вивіз ряду товарів з України, і в Україну. Причому, ці обмеження стосувались більшою мірою українських купців. Такі обмеження вводились Петром I для захисту власного російського купецтва і власних виробників. Так, в 1701 р., Петро I видав указ про заборону українським купцям вивозити товари через балтійські порти, а вивозити через Азовське море. Війна з Швецією змінила ці плани, але не на найкраще. Торгівля дозволялась через м. Архангельськ на Білому морі. Така торгівля для українських купців, які вивозили свій товар через Правобережну Україну до польських портів на Балтійському морі ставала збитковою. Українці вимушено продавали свій товар російським купцям за меншими цінами. В 1714р. Петро I заборонив вивозити пряжу, шкіру, віск, сало, щетину. В 1719р. – збіжжя. До кін. XVIII ст. українці були витиснені з великої торгівлі, залишившись в дрібній і середній.

Правобережна Україна відроджувалась як аграрний регіон. Польські магнати, які наприкінці XVII ст. повернулись на свої землі, використовували старий спосіб відродження господарства – переселення селян та їх часткове звільнення від податків (²слободи²) на 10-30 років. Вже на поч. XVIII ст. господарство Правобережжя відродилось. Але безмежний егоїзм і жадібність польської шляхти призвели до чергового закріпачення селянства і посилення економічного тиску. Саме з цього часу починається гайдамаччина, яка закінчується кривавою ²Коліївщиною².

Західні землі України з XV ст. поступово перетворювались в аграрний придаток Польщі та інших держав що ними володіли. Активним економічним центром залишався Львів. Він був центром транзитної торгівлі і ремесла.

Важливі політичні і економічні зміни відбуваються в Україні наприкінці XVIII ст. Європейські країни ділять Польщу. До Росії відходить Правобережна Україна. Росія виганяє Туреччину з Північного Причорномор’я, знищує Кримське ханство і приєднує ці землі. Росія остаточне ліквідує автономію Гетьманщини. Гетьманщина політично, юридично, економічно інкорпорується у склад Російської імперії. Якщо Правобережна Україна в господарському відношенні була освоєна і мала тісні економічні зв’язки з Лівобережжям, то Південна Україна вимагала господарського освоєння.

Південна Україна – це великі неосвоєні земельні простори, вільний вихід до Чорного моря і південно-західної Європи, великі природні ресурси півдня і сходу. Освоєння південної України, а згодом і східної розтяглось на все ХІХ ст. і ХХ ст., а в окремих господарських галузях триває до сьогодні (створення нових портів, формування транзитних шляхів, використання земельних і рекреаційних ресурсів etc).

Освоєння південної України починалось з сільського господарства і торгівлі. Освоєнням вільних земель займались вільні переселенці. Катерина ІІ запропонувала іноземцям, зокрема німцям – протестантіам переселитись на Південь України. Перша хвиля селян-переселенців із Гесена, Пфальца, Вестфалена зявилась в Україні в 70-ті рр. ХVІІІ ст. Кожна родина отримувала не менше 50 га землі і податкові пільги. Друга хвиля переселенців, але вже з німецьких міст почалась в 1808 р. Крім німців сюди переселялись серби, болгари, волохи – молдовани. Паралельно, ці землі освоювали кріпаки-переселенці із центральних губерній Росії і Гетьманщини, а також селяни-втікачі і козаки. Завдяки невеликій частині кріпаків на півдні України формувалось капіталістичне сільське господарство. Основною господарською культурою стала пшениця. До 80-х рр. ХІХ ст. збіжжя з причорноморських степів вивозилось до Європи. Новий імпульс розвитку отримало вівчарство. Південь стає центром садівництва, виноградництва, виноробства.

Економічний розвиток першої пол. ХІХ ст. відзначався мінімальними темпами економічного зростання в умовах феодального господарства. Лівобережні українські губернії вже починають потерпати від малоземелля і поселання кріпацтва. Правобережна і Південна Україна втягувались в капіталістичні відносини.

Особливістю економічного життя 20-30 рр. ХІХ ст. став початок промислового перевороту. Промисловий переворот в Україні почався в цукроварінні. Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з ручною працею і ремісничого технікою до машинного фабрично-заводського виробництва. Під час промислового перевороту відбувається впровадження у виробництво і транспорт машин, парових двигунів, формується особлива –машинобудівна галузь промисловості. Промисловий переворот поступово переростає в індустріалізацію. Промисловий переворот почався в Британії (остання третина XVIII – перша чверть ХІХ ст.). До сер. ХІХ ст. Британія пройшла індустріалізацію. Протягом ХІХ ст. промисловий переворот і індустріалізація відбувались у Франції, Німеччині, а згодом США і Японії. Ці процеси – промисловий переворот і індустріалізація завершили перехід Західної цивілізації від аграрного до індустріального способу виробництва і розвитку. Промисловість (індустрія) почала виготовляти більше продукції чим сільське господарство, в промисловості була занята більша кількість населення країн, а міста, де зосереджувалась промисловість, стали центрами соціального, політичного, культурного життя.

Промисловий переворот в Росії починається пізніше ніж в Європі. Це пояснювалось збереженням феодального аграрного господарства, яке залишилось достатньо ефективним і повною мірою задовольняло потреби дворянства, як правлячої верхівки. На думку дворянства, Росія, мала залишатись аграрною (землеробською) країною, а невеликі осередки промисловості мали задовольняти лише військові потреби. Але зупинити тенденції загального розвитку було неможливо. Промисловий переворот в імперії починався в трьох центрах. Це Петербург – машинобудування і зовнішня торгівля; Москва і найближчі губернії – текстильна промисловість і харчова галузь; район Уралу – гірничорудна промисловість. В сер. ХІХ ст. з’являється Нижній Новгород, як центр машинобудування і торгівлі. На поч. 70-х рр. ХІХ ст. промисловий переворот в Росії переростає в індустріалізацію.

В Україні промисловий переворот починається в 20-30-ті рр. ХІХ ст. На відміну від російських губерній, він починається в харчовій галузі: в цукроварінні і ґуральництві. Самим відомим прикладом використання машин в цукроварінні стала діяльність колишніх селян-кріпаків Яхненків і Симиренків. Але це були поодинокі випадки серед українців. Україна середини ХІХ ст. залишалась аграрною територією, яка відставала в промисловому розвитку не лише від Європи, але і індустріальних регіонів Росії. Ситуація почала змінюватись з другої половини ХІХ ст. – після скасування кріпацтва, появи вільнонайманої робочої сили і великих іноземних капіталів.

Література

1. Лановик Б.Д., Матисякевич З.Н., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ре. Б.Д. Плановика. – К.: Вікар, 2005. – 486с. – (Вища освіта ХХ століття).

2. Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період. Навч. пос. для студ. економ. спеціальностей вузів. – К.: Вища школа, 1970 – 298с. [Б].

3. Історія нароного господарства Української РСР. У 3-х т., 4-х кн.. Гол. редкол. І.І. Лукінов та ін. – К.: Наук. думка, 1983. – т.1 Економіка досоціалістичних формацій – 464с. [Б].

4. Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. – Одеса: Пролетар, 1931. – 128с.

5. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи у сільському господарстві України першої половини ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1954 – ….с.

6. Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця ХVІІІ ст. до 1861р.). – К.: Вища школа, 1962 – ….с.

7. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХVІІ ст. – К.: Наукова думка, 1986 –.…с.

8. Довженюк В.Й. Землеробство Древньої Русі до середини ХІV ст. – К.: Наукова думка, 1961 – …с.

9. Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К.: Вища школа, 1988. – ….с.

10. Історія українського селянства [Текст]: Нариси: в 2 т. / НАН України, ін-т історії України ат. кол.: О.В. Андрощук та ін. – К.: Наукова думка, 2006. – т. 1 – 630с.; т. 2. – 652с. [Б].

11. Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ХІ – середина ХVІІ ст.). – К.: Наукова думка, 1992. – 228с. [Б].

12. Лаверычев В.Я. Государство и монополии в дореволюционной России. – М.: Мысль, 1982. – …с. [Б].

13. Лаверычев В.Я. Крупная буржуазия в пореформенной России 1861-1900гг. – М.: Мысль, 1974. – …с. [Б].

14. Погребинский А.П. Государственно-монополистический капитализм в России. – М.: Госполитиздат, 1959. – …с. [Б].

15. Маслоу П. Условия развития сельского хозяйства в России. – М.: 1903, 493с. [Б].

16. Пругавин А.С. Голодающее крестьянство: Очерки голодовки 1891-1899гг. – М.: 1906, 210с. [Б].

17. Мельник Л.Г. Маєтності та скарби Полуботків // УІЖ. – 2000. – №5.

18. Присяжнюк Ю.П., Горенко Л.М., Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ ст. – 1905р.) // УІЖ. – 2000. – №5.

19. Краснікова О.М. З історії становлення і функціонування банків в Україні (1861-1918рр.) // УІЖ. – 1999. – №6.

20. Притуляк П.П. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 // УІЖ. – 1997. – №1.

21. Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861-1918рр.) // УІЖ. – 1996. - №1.

22. Пилипенко С.М. Зовнішня торгівля Кримського ханства у 40-70-ті роки ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1996. – №6.

23. Кривонос В.П. Львівсько-левантійська торгівля наприкінці ХV – в середині ХVІІ ст. // УІЖ. – 1995. – №1.

24. Круглек Б.А. Торгівельна буржуазія в Україні (60-ті Оки ХІХ ст. – 1914р.) // УІЖ. – 1994 – №6.

25. Дубиняк Р., Цибаняк П. Грошова система в Україні за княжих часів // Київська Старовина. – 1992. –№4.

26. Виговський М., Вєтров І. Національні грошові знаки України 1917-1920рр. // Київська старовина. – 1993. – №1.

27. Горобець В. заборона Петра І на вивіз сала з України // Київська старовина. – 1999 – №6.

28. Борисик І. Історія розвитку найдавніших українських назв професій // Київська старовина. – 2000. –№4.

Дата добавления: 2015-05-23