Радянської влади – економіка соціалізму в Росії і Україні

Розділ V. Економічні експерименти

Національних українських урядів в 1917-1920 рр.

Розділ IV. Економічна політика

Існування українських національних урядів в 1917-1920 рр. було настільки коротким, що говорити про їхню системну економічну політику нема можливості. Ми можемо аналізувати лише наміри і окремі кроки які здійснили Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, Директорія і її уряд, уряд ЗУНР. Єдиним виключенням із цього списку є економічна політика гетьмана П. Скоропадського. Вісім місяців своєї влади гетьман П. Скоропадський намагався відновити системність економічного механізму. Основне економічне питання періоду революції і громадянської війни формулювалось так: "Яка економічна політика допоможе утримати владу?". А так, як найбільша кількість населення селянство, то вирішальною стала економічна політика стосовно селян. Жоден з національних урядів не зважувався на радикальний перерозподіл земель на користь безземельних і малоземельних селян, а уряд П. Скоропадського відновив дореволюційний порядок землеволодіння. Саме це, за великим рахунком, підірвало соціальну базу української національної революції.

Але безсумнівним успіхом економічної політики національних урядів стало впровадження національної грошової одиниці – гривня. На думку сучасників тих це була одна з вагомих валют, які "ходили" тоді в Україні. Адже вона була забезпечена продовольством.

(1918-1991 рр.)

В економічній політиці більшовицько-радянської влади в Україні чітко виявляється кілька періодів: 1) грудень 1917р. – березень 1918р. – простий вивіз продовольства і сировини з України до Петрограду, відсутність чіткої економічної політики; 2) січень 1919-1922рр. – ²Воєнний комунізм²: тотальна реквізиція продовольства і масова націоналізація промисловості; 3) 1922-1928рр. – ²Нова економічна політика²: поступка селянам, повернення до елементів капіталістичного господарювання; 4) 1929-1955рр. – ²Друга (соціалістична, радянська)² індустріалізація і колективізація, формування абсолютно нової системи економіки, коли всі засоби виробництва належать державі, відновлення на цій основі господарства після Другої світової війни; 5) 1954-1964/67рр. – спроба реформування господарського механізму; 6) 1968-1986рр. – відмова від реформ, використання експортних ресурсів для підтримки господарського механізму; 7) 1986-1991рр. – ²Ускорение и перестройка²: остання спроба економічних реформ в СРСР, їх невдача і розпад СРСР.

Вперше радянська влада була проголошена в Україні в грудні 1917р. і протрималась до березня 1918р. На територію України поширились декрети уряду більшовиків з Петрограду. Головним став ²Декрет о земле². За цим декретом скасовувалась приватна власність на землю без викупу. Поміщицькі і церковні землі передавались у власність земельних комітетів і Рад селянських депутатів; проголошувалось зрівняльне землекористування, за трудовою чи споживчою нормою: земельні наділи повинні були періодично переділятись. Таким чином, земельний декрет був прийнятий на користь найбідніших селян, яких в Україні нараховувалось близько 60%. Впровадження декрету, привело до перерозподілу, спочатку, поміщицького майна, а згодом почали ділити землю, майно, худобу, збіжжя селян-багатіїв (куркулів). В останньому випадку більшовики почали розколювати селянство, остаточно перетягуючи на свій бік найбідніших селян. Але цей процес в Україні відбувався недовго. В лютому-березні 1918р. німецькі війська знищили радянську владу, а більшовиків вигнали до Росії.

В промисловості більшовики провели націоналізацію підприємств і встановлення над ними робітничого контролю. Націоналізувались банки. Проголошувалась ідея прямого продуктообміну. Економічна політика початку правління більшовиків, загострювала економічну кризу в якій перебувала Росія з 1916р. Розуміння цього призвело до першої спроби формування нової економічної політики, яка була запропонована лідером більшовиків В.І. Леніним в квітні 1918р.

За задумом В.І. Леніна з метою укріплення радянської влади потрібно припинити масову націоналізацію, зберегти приватний капітал, почати технічне співробітництво з буржуазією, ввести дисципліну праці з опорою на матеріальні стимули. Такими мали бути перші кроки до формування концепції державного капіталізму. Але логіка надзвичайних заходів в сільському господарстві, вимагала надзвичайних заходів і в промисловості. Тим більше, що економічну кризу загострила громадянська війна, новий виток якої розпочався в травні 1918р. з Сибіру. Влітку 1918р. почалось повстання донських козаків, в серпні – англійські війська захопили м. Архангельськ, в листопаді-грудні французькі війська захопили м. Одесу, Миколаїв, Херсон. Більшовики Росії проголошують політику ²воєнного комунізму². Вона включила в себе, як жорстко-необхідні елементи виживання в умовах війни, так і утопічні ідеї більшовицької революції.

В Україні, політика ²воєнного комунізму² впроваджувалась з січня 1919р., коли більшовики вдруге встановили свою владу. ²Воєнний комунізм² включав такі заходи: 1)націоналізація (одержавлення) всіх галузей промисловості, всіх підприємств і всього транспорту; 2)встановлення державної монополії на заготівлю продовольства (²продразвёрстка² – ²продрозкладка²) без відшкодування; 3)ліквідацію грошей як засобу платежу, еквіваленту і накопичення; 4)встановлення прямого продуктообміну через карткову систему; 5)створення ²трудових армій², трудові мобілізації, реалізація принципу ²хто не працює (в основному фізично), той не їсть².

Така економічна політика дозволила більшовикам, в умовах громадянської війни, сконцентрувати максимум ресурсів для ведення війни. Але вона погіршила становище всіх верств населення. Хліб, що влада забирала у селян розподілявся лише серед військових і робітників військових заводів. Селянство не бажало віддавати продовольство за продрозкладкою. Промислових товарів для прямого продуктообміну не вистачало.

Невдоволення економічною політикою більшовиків вилилось у ряд селянських антирадянських повстань, що починаються навесні 1919р. Більшовики продовжили свою економічну політику і після завершення громадянської війни в 1920р. Методи ²воєнного комунізму² були ефективні тільки в умовах війни, в умовах миру ситуація погіршувалась. Так наприклад, якщо в 1919р. від продрозкладки звільнялись господарства які мали до 5 дес. землі, то в лютому 1920р. ця норма зменшилась вже до 3 дес. землі. Це при тому, що до революції, в умовах набагато кращих, мінімально-ефективним вважалось господарство яке велось на 6–10 дес. землі. Таким чином, жорстка продовольча політика поширилась не лише на сільських багатіїв (куркулів), але і на бідних, і на малоземельні селян. Якщо в 1919р. в Україні (на відміну від Росії) більшовики не змогли встановити державну монополію на торгівлю салом, олією, маслом, м’ясом, яйцями, пшеницею, то в 1920р. з’явилась розкладка і на це продовольство. В тому ж році був майже ліквідований вільний товарообмін, по простому: заборонені базари. В лютому 1920р. керівники м. Єнакієво вимагали від київської влади ²немедленно закрыть базары и раз, и навсегда покончить с этим делом и всякого рода спекуляцией в Донбассе².

Протягом 1919-1920рр. в радянській Україні, були відмінені гроші. На початку 1920р. зарплату почали видавати продовольствам і товарами першої необхідності: сіллю, сірниками, цукром, милом, гасом, одягом, взуттям, матерією. Окремі економісти пропонували вести облік витрат і результатів праці в трудових одиницях (²тродах²), енергетичних одиницях (²енодах²) etc. Банки стали непотрібні. В січні 1920р. був ліквідований останній Народний банк. Знищення крупної і частково середньої буржуазії, ліквідація приватної торгівлі призвело до значного скорочення податків. Більшовики, в грудні 1920р. пропонували відмінити всі існуючі державні і місцеві податки.

Але ²воєнний комунізм² в Україні мав свою особливість. Постійна боротьба чотирьох сил – національно-демократичних, більшовиків (²красных²), ²контрреволюційних² (²белых²), стихійно-селянських (²зеленых²), яка відбувалась протягом 1917-1922рр. не давала жодній із цих сил повністю і системною реалізувати свою економічну політику. Фактичною політикою став звичайний грабунок (²реквізиція²) всього що можна було пограбувати. В таких умовах українське селянство в більшості своїй, зберегло товарний характер господарства. Хоча і в мінімальних розмірах. В містах і містечках функціонували базари, що давало змогу купляти товари. Купляли за гривні які друкувались Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським. ²Ходили² германські марки, гроші Тимчасового Уряду, квазігроші, що друкувались на місцях. Найдорожчою валютою були царські золоті ²червінці². Вагомим еквівалентом в товарообміні виступали такі товари як цукор, сіль, сірники, мило, спирт, матерія etc.

Після закінчення громадянської війни і розгрому інтервенції в 1920р. більшовики за інерцією продовжили свою економічну політику. В результаті отримали масові селянські виступи під керівництвом Н. Махна, Д. Терпила та інших селянських ватажків. В Росії – під керівництвом О. Антонова. В армії – повстання моряків в Кронштадті. В черговий раз влада більшовиків захиталась.

Керівник більшовиків Росії, В.І. Ленін, зрозумів необхідність відходу від жорсткої економічної централізаторської політики. Цей тимчасовий відступ більшовиків від своєї комуністичної економічної доктрини отримав назву ²Нова економічна політика² (1921-1928рр.). НЕП охоплювала всі сфери життя суспільства і впроваджувалась в сільському господарстві, промисловості, торгівлі, фінансах, соціальній сферах. Умовною датою початку НЕП вважається 9.08.1921р. коли з’явився Указ Ради народних комісарів "О внедрении начал новой экономической политики².

Перші кроки були здійсненні в сільському господарстві. НЕП передбачала: 1)заміну продовольчої розкладки, продовольчим податком, який був вдвічі менший і оголошувався напередодні посівної кампанії, згодом, в 1923р., натуральний податок замінили на грошовий податок, податок не міг збільшуватись протягом року і збирався один раз; 2)все збіжжя після виконання продподатку, залишалось селянам і ним дозволялось торгувати; 3)оренду землі і найману працю.

Активно впроваджувалась кооперація: фінансова, торговельна, заготівельна, збутова, з обробки землі. За короткий строк сільське господарство в Україні досягло довоєнного рівня. Збільшились площі оброблювальної землі. В 1927р. на 10% більше ніж до війни, збільшився валовий збір зерна. Відновилось поголів’я худоби. На селі переважали середняцькі господарства (близько 60%). Заможних господарств було 4-5%, бідняцьких – 25%, інші – батрацькі (незаможні). Населення України, почало забувати жахи голоду 1921-1923рр. і нестачі продовольства. Але проблеми в сільському господарстві залишались.

В промисловості більшовики відмовились від ідеї тотальної націоналізації. Держава залишала в своєму управлінні великі (базові) підприємства-шахти, металургійні і машинобудівні заводи, залізницю, зв'язок. Держава зберегла за собою великооптову торгівлю і торгівлю сировиною, монополію на зовнішню торгівлю. Приватний господар – капіталіст допускався, в основному на правах оренди, в дрібну і середню промисловість: харчову, переробну. Капітал допускався в дрібнооптову і роздрібну торгівлю, в сферу послуг. В період НЕП, в Україні, більше п’яти тисяч малих і середніх підприємств було здано в оренду, нерідко їхнім колишнім власникам. Намагаючись залучити іноземний капітал більшовики дозволили концесії і акціонерні товариства.

Великі підприємства об’єднувались в трести. В Україні діяли три загальносоюзні, двадцять один республіканський і п’ятдесят чотири губернських трести. Трест ²Донвугілля² об’єднував більшість шахт Донбасу. В 1923р. в ньому працювало 94 тис. робітників. Серед таких великих трестів були ²Південьсталь², ²Тютюнтрест², ²Маслотрест², ²Цукротрест². За задумом більшовиків трести мали діяти на основі т.зв. комерційного (господарського) розрахунку. Трести отримали права і обов’язки юридичних осіб і мали забезпечити самоокупність. Поряд з трестами створювались синдикати – організації для закупівлі сировини, планування торгівлі і збуту продукції трестів.

Вже в 1926р. окремі галузі промисловості перевищили рівень довоєнного виробництва. Шкіряна промисловість давала виробів на 50% більше ніж до війни, текстильна – на 24%, цукрова – на 30%. Найбільш успішно розвивалось виробництво предметів споживання, широкого вжитку, продовольства. Повільно, за умов державного фінансування, відновлювались державні галузі промисловості. Відновлено вугільну галузь, металургійну. Почалось будівництво державних електростанцій.

Необхідною умовою будь-якої економічної реформи є зміни в фінансовому оббігу. Саме тому більшовики провели грошову реформу. Більшовики вимушено повернулись до грошей, щоб стимулювати працю робітників, збирати податки, накопичувати ресурси. Протягом 1922-1923рр. було впроваджено паралельну валюту. Поряд з ²совзнаками², почали використовуватись десятикарбованцеві банкноти-червінці. Ці червінці прирівнювались до десятикарбованцевої царської золотої монети, і забезпечувались товарами і золотом. Таким чином, ²совзнаки², покривали бюджетний дефіцит (ними видавали більшу частину заробітної платні), забезпечували грошовий оббіг, а червінці виступали засобом накопичення, резерву, спеціального еквіваленту. Були створені ряд банків, в тому числі кооперативні.

В цілому, за п’ять-шість років, НЕП майже відновила рівень довоєнного господарства в СРСР і Україні. НЕП, в основному, вирішила соціальні проблеми нового суспільства – населення було в цілому накормлене, одягнуте, а більшість людей мала роботу. Розгорталось т.зв. культурне будівництво, основою якого стала ліквідація неписьменності, створення системи початкової освіти. Формувались основи радянської моделі охорони здоров’я. Але всі економічні досягнення НЕП відбулись за рахунок т.зв. ²відновлювального ефекту². В промисловості – використовувалось вже існуюче обладнання, яке не працювали в часи війни. В сільському господарстві – відновлялись закинуті в 1918-1921рр. землі. З другої половини 20-х рр. ці, та ряд інших резервів економічного зростання вичерпуються.

Промисловість вимагала великих капіталовкладень для реконструкції, переоснащення підприємств, і для створення нових галузей. Серйозною проблемою залишалось безробіття, а в селі – перенаселення, з одвічною проблемою подрібнення земель. Село залишалось розколотим. Маса бідноти шукала кращої долі в місті, поповнюючи армію безробітних.

До кінця 20-х рр. в керівництві СРСР було два погляди на майбутній розвиток економіки. М. Бухарін виступав за збереження ²непівської² моделі розвитку, з поступовим накопиченням державних фінансових ресурсів, збереженням ринкового механізму регулювання цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Й. Сталін вважав, що селян потрібно примусити здавати хліб по заниженим цінам, а промислову продукцію продавати їм по завищеним цінам (ця система отримала назву ²ножиці цін²). В силу різних причин, наприкінці 20-х рр. ХХ ст. переміг Й. Сталін і його оточення. Нееквівалентний товарний обмін між продукцією сільського господарства і промисловості ставав основою т.зв. соціалістичних фінансових, продовольчих, сировинних ресурсів для надшвидкого (прискореного) економічного зростання СРСР в 30-ті рр. Але так як приватного, дрібного – середнього – заможного селянина неможливо було примусити до такого обміну економічним методами (селянин одразу скорочував виробництво збіжжя) на порядок денний виступав позаекономічний примус. А наступний крок – об’єднання окремих, невеликих селянських господарств в великі господарства – колгоспи і радгоспи. Останні мали стати основою накопичення т.зв. продовольчої безпеки для пролетаріату в місті і армії, і надходжень валюти за рахунок експорту збіжжя. Такі передумови і причини лежали в основі майбутньої індустріалізації і колективізації. В основі економічних планів розвитку СРСР лежали політичні висновки про те, що: 1)СРСР єдина соціалістична країна в світі, тому рано, чи пізно капіталістичні країни почнуть агресію проти неї; 2)через це треба створити, протягом 10–15 років створити потужний промисловий потенціал; 3)за допомогою нової індустріальної бази створити сучасну зброю, переозброїти армію і готуватись до нових революційних війн (в Європі, як мінімум).

Таким чином, наприкінці 20-х рр. поєднались політичні і економічні мотиви переходу до індустріальної моделі розвитку суспільства. Індустріалізація (вже друга на теренах колишньої російської імперії) могла йти або поступовим шляхом, як це було в Російській імперії, розтягнутись у часі, або йти прискореним шляхом.

В 1927р. радянські економісти приступили до розробки першого п’ятирічного плану індустріалізації СРСР. У квітні 1929р цей план був схвалений комуністичною партією. План передбачав зростання економічного потенціалу СРСР кожного року на 22%. Згодом, Й. Сталін підняв ці цифри до 37%. Досягнення і менших цифр зростання економічного потенціалу вимагало великих фінансових ресурсів, а джерел фінансування було небагато. Були відсутні самі головні – зовнішні запозичення, зовнішні і внутрішні інвестиції, внутрішні накопичення. Тому головними джерелами індустріалізації комуністи визначили такі: 1)непропорційний розподіл коштів серед галузей господарства; 2)завищені ціни на промислову продукцію і занижені на сільськогосподарську; 3)позаекономічне вилучення сільськогосподарської продукції карально-репресивними методами; 4)різке збільшення експорту збіжжя, золота, нафти, деревини і інших ресурсів, навіть за демпінговими цінами; 5)використання примусової праці засуджених і репресованих (²ГУЛАГ²); 6)²споживчий аскетизм² - низький рівень оплати праці в усіх галузях, а в сільському господарстві – відсутність грошової оплати взагалі, задоволення мінімальних потреб населення; 7)здешевлення тютюно-горілчаних виробів, жорстка горілчана монополія, фактична алкоголізація суспільства.

Особливу роль у виконанні планів першої п’ятирічки відігравала Україна. Вугільно-металургійна база і сільське господарство УРСР стали сировинною і енергетичною базою початку радянської індустріалізації. В роки першої п’ятирічки (1927/1928-1932/1933рр.) в Україні будувалось 400 підприємств, у другій п’ятирічці (1933/1934-1938/1939рр.) – 1000 підприємств, у третій – 600 підприємств. Через це зросли капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди: в 1929р. – 438 млн. крб., 1930 – 743 млн. крб., 1931 – 997 млн. крб., 1932 – 1229 млн. крб. Таке фінансування дало можливість за чотири роки подвоїти виробничі потужності великої промисловості України. Були введені в дію 53 нові шахти, 12 доменних і 24 мартенівські печі. З’явились гігантські металургійні підприємства: ²Азовсталь², ²Запоріжсталь², ²Криворіжсталь². В машинобудуванні з’явились Харківський тракторний завод (випускав цивільну і військову продукцію), Луганський паровозобудівний (повністю реконструйований), комбайнований завод у Запоріжжі (зараз ЗАЗ). З’явились нові галузі промисловості – хімічна, електрометалургія, кольорова металургія, ряд нових галузей в харчовій і переробній etc. Тріумфом першої п’ятирічки стало будівництво потужної гідроелектростанції - ²Дніпро ГЕС².

Підсумки довоєнного етапу індустріалізації в СРСР і Україні були вражаючими. Темпи зростання важкої промисловості були в два-три рази вищі ніж в Росії перед Першою світовою війною. За абсолютним обсягом промислового виробництва СРСР, наприкінці 30-х рр. ХХ ст., вийшов на перше місце в Європі, і на друге (після США) в Світі. Фактичні, середньорічні темпи промислового зростання в умовах світової економічної кризи 30-х рр., складали від 10% до 17%. СРСР став однією з двох-трьох країн світу, здатних виробляти будь-яку продукцію і обходитись без імпорту суттєво необхідних промислових товарів. В Україні, за роки індустріалізації було завершено формування промислово-енергетичної бази в південному і східному регіоні, з’явились нові галузі промисловості, визначені перспективи промислового розвитку. Україна із аграрної перетворилась в аграрно-індустріальний регіон.

Індустріалізацію неможливо було б здійснити без змін в організації сільського господарства. Такі зміни в історії українського (і радянського) сільського господарства отримали назву колективізація. В країнах Західної Європи "аграрна революція", тобто вдосконалення аграрного виробництва, йшла попереду індустріалізації, готувала сировинну, продовольчу, демографічну базу для "промислової революції". "Аграрна" і "промислова революції" на Заході були розтягнуті у часі, і йшли протягом ста – двохсот років. В СРСР і Україні ці два корінні процеси йшли паралельно і залежали один від одного. При цьому село розглядалось не лише як джерело продовольства, а і як основне джерело фінансів і людських ресурсів.

Ідея колективізації була простою: 1)зібрати хліб (продовольство) легше і простіше не з 25-30 млн. селянських господарств, а з 200-300 тис. централізованих господарств-колгоспів (комун, артілей, радгоспів); 2)селян потрібно "прикріпити" до колгоспної землі, і за роботу платити якомога менше, обмежити громадянські права селян; 3)ціни на аграрну продукцію мають бути низькі, а на промислову – високі, за рахунок такого розподілу прискорено розвивати важку промисловість (і перше за все її військову складову).

Восени 1928р. в Україні було колективізовано лише 4% селянських господарств. Весною 1929р. селян, за допомогою міліції, почали примусово "зганяти" в колгоспи. Кожному селу давали завдання на продаж хліба державі. "Доведення" завдання до кожного селянського двору відбувалось за рішенням сільських сходів. Селян (зазвичай спочатку куркулів, заможних), які не виконували рішення сходу, спочатку штрафували. Штрафи доходили до п’ятикратної вартості хліба необхідного для здавання. За невиконання штрафу, майно селян – хату, худобу, реманент, одяг, взуття, будь-яке збіжжя розпродавалось з торгів. Частина вирученої суми перераховувалась до новостворених колгоспів і фондів бідноти. Таким чином, більшовицька влада, як і в 1918-1921рр., взяла курс на розкол селянства за соціальною (майновою) ознакою. Уже на весні 1929р. було розпродано майно 18 тис. господарств, яких оцінили як "куркульські". В січні 1930р. влада розробила порядок "розкуркулення" – фактичного знищення багатих (заможних) селянських господарств. Селян поділили на три категорії. В залежності від них селян відправляли в концтабір або в’язницю, чи депортували в Північний Сибір чи Далекий Схід, чи надавали зменшені ділянки землі, за межами колгоспних земель. Протягом 1930р. з України депортували майже 75 тис. селянських родин, за першу половину 1931р. – 23 тис. родин. До кінця 1932р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств, які охоплювали 80% посівних площ. В 1930р. була заборонена приватна торгівля. Колгоспи отримали план-завдання по збору хліба і "передачі" його, за мізерними цінами, державі. Невиконання плану загрожувало репресіями.

Найбільше хліба вилучали в 1932-1933рр. Саме ця політика – політика свідомого примусово-репресивного вилучення хліба (і всього продовольства) спричинила наймасштабніший, за всю історію України голод – Голодомор. Спровокований і свідомо підтримуваний більшовицькою владою, протягом осені 1932р. – літа 1933р., голод виступав не лише інструментом хлібозаготівель, але і засобом боротьби з селянством, яке не бажало об’єднуватись в колгосп. Хто не хотів в колгосп або виселявся до Сибіру, або гинув від голоду. Масштаби голоду в Україні не можна порівнювати з голодом в інших районах СРСР, адже в УРСР рахунок загиблих йшов на мільйони, і це без війн, природних катастроф і епідемій. А так як, 90% селянства були українці, можна говорити, що голод був направлений не тільки проти селян, але і проти українців. За різними підрахунками, лише від голоду 1932-1933рр., Україна втратила від 3 до 5 млн. селян. Це була наймасштабніша катастрофа –геноцид першої третини ХХ ст. Дослідження цієї трагедії в СРСР було заборонено. На сучасному етапі влада Росії не визнає масштабів цієї трагедії і називає дослідження українських істориків вимислами, неправдою і провокацією.

Результатом колективізації і Голодомору стало: 1)створення колгоспів, як нової форми господарювання на селі, в 1937р. – 27 тис.; 2)зникнення селянина – одноосібника, власника господарства з його психологією, світоглядом і культурою; сформувався особливий соціальний тип – колгоспник; 3)колгоспи, незважаючи на низьку ефективність господарювання постійно збільшували кількість зданого державі збіжжя, в 1933р. – 317 млн. пуд, в 1935р. – 462 млн. пуд., в 1937р. – 496 млн. пудів; 4)більшовицька (комуністична) влада, за мінімальні кошти, за допомогою реквізованого хліба утримувала армію і робітників промислових підприємств.

Зламавши спротив селян, радянська влада відчула свою силу, і пішла на окремі поступки. З 1933р. колгоспам дозволили торгувати залишками збіжжя. Вводиться прогресивно – відрядна система оплати праці, преміювання продукцією. З 1935р. селянам дозволено було мати присадибну ділянку, одну корову, двох телят, свиню з поросятами. В окремих селах з’являються лікарні і школи. В 1934-1935рр. репресивний тиск на селянство зменшується, а колгоспний лад починає своє більш-менш ефективне функціонування.

30-ті роки ХХ ст., в економічному сенсі, стали часом завершення індустріалізації в Росії – СРСР. Парадокс цієї індустріалізації в тому, що за умов "антинародного, царського" режиму індустріалізація проводилась більш м’якими, економічними методами. За умов "народного, комуністичного" режиму модернізаційний ривок був зроблений за рахунок мільйонів людських жертв і радикальної зміни соціальної структури населення. Самою потужною, розвинутою стала важка (особлива військова) промисловість, потім йшло сільське господарство і наостанок розвивались галузі, які задовольняли побутові потреби населення.

За часи радянської індустріалізації, Україна стала індустріально-аграрною базою СРСР і мала другий після РСФСР промисловий, аграрний, науковий, освітній потенціал. Основою цього потенціалу стали підприємства важкої промисловості (гірничі, металургійні, важкого машинобудування, хімічні підприємства, підприємства енергетики), які розташувались в Харківській, Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській областях і створили південно-східну "індустріальну дугу".

Винищивши індивідуальне сільське господарство, як економічну основу сільського господарства, радянська влада створила нові форми організації господарювання – колгоспи, радгоспи, МТС. МТС машинно-тракторні станції – спеціальні державні організації, які обробляли колгоспні поля і збирали врожаї за допомогою техніки. Тобто колгоспи не мали техніки для господарювання. Як економічні форми організації праці МТС були малоефективні, але як інструменти перерозподілу сільгосппродукції на користь держави і засоби акумуляції продовольчих, фінансових і людських ресурсів дали можливість провести індустріалізацію. Саме економічні зміни 30-х рр. ХХ ст. визначили структуру української економіки з її провідними галузями, показниками ефективності виробництва і продуктивності праці до кінця ХХ ст., тобто мінімум на 50-70 років.

Індустріалізація і колективізація мали не лише економічні наслідки, але і соціальні. До останніх слід віднести зміну соціальної структури населення і зміни соціального статусу провідних верств населення: робітників, селян, інтелігенції.

В результаті індустріалізації, в Україні збільшилась кількість промислових робітників. Війна і революція зменшила їх на кількість. Модернізація 30-х рр. знову різко збільшила кількість пролетарів. Але це були вже "нові" робітники. Старі, висококваліфіковані пролетарі були знищені. Прискорена індустріалізація потребувала величезної кількості робочої сили. Відсутність кваліфікації і досвіду у робітників компенсувалась їхньою кількістю. Це були мільйони селян, які вперше побачили станки, інструменти, зіткнулись з технологією праці і необхідністю жорсткої виробничої дисципліни.

Становище робітників було нелегким. В 1929р. в містах – нестача продовольства, що стало причиною введення карткової системи. В квітні 1929р. картки розповсюдили на хліб, а до кінця року на всі продовольчі, а згодом промислові товари. В цьому році робітнику видавали: 600г хліба на день, жирів – від 200г до 1 л олії на місяць, цукру 1 кг на місяць, 30-36 м ситцю на рік. В 1935р. карткову систему відмінили. Але середньомісячна заробітна плата в 150-200 руб. "відставала" від дореволюційної – довоєнної. Адже в 1913р. при меншій заробітній платні (на місяць) робітник міг придбати (на рік) 330 кг. хліба, або 21 кг. масла, або 53 кг м’яса, або 83 кг цукру. В 1936р. робітник на свою місячну заробітню платню міг придбати 214 кг хліба, 13 кг масла, 19 кг м’яса, 56 кг цукру. Через різке збільшення кількості міського населення загострилась проблема житла. Радянська влада вирішила цю проблему створенням комунальних квартир. Велика частина робітників до кінця 50-х рр. ХХ ст. жила в спеціальних сімейних бараках, або в пристосованому житлі. В м. Миколаєві, це були відомі бараки "Темвод". Вони простояли до початку 80-х рр. ХХ ст.

Швидке формування "нового" радянського робітничого класу, із колишніх селян призводило до низького рівня продуктивності праці, слабкої виробничої дисципліни, частими змінами місця роботи, зростанням п’янства і хуліганства. На все це радянська влада відповіла стандартними репресивними заходами. Законом від 1931р. невихід на роботу карався негайним звільненням, відбиранням продовольчих карток, виселенням з житла, а згодом і карною відповідальністю. В 1932-1933рр. була введена паспортна система і т.зв. "інститут прописки". В 1938р. введена система "трудових книжок". Робітники закріплялись за своїми підприємствами не тільки економічними методами, а і за допомогою позаекономічного, репресивного примусу. Таким чином напіввоєнна організація праці, низька заробітня платня, загальна соціальна бідність свідчили про неменшу ніж в країнах капіталізму, експлуатацію робітників в СРСР. Лише з др. пол. 50-х рр. починається поступове покращення соціального становища робітників.

До початку60-х рр. ХХ ст. більшість населення СРСР і України складало селянство. Тільки забезпечивши контроль над селянами радянська влада могла відчувати відносний спокій. Царська влада, після відміни кріпацтва, контролювала селян за допомогою збереженої общини, поступового переселення селян в місто, переселення на нові території, спробою столипінської (фермерської) аграрної реформи. Але царизму не вдалось остаточно вирішити селянське питання і селянство не підтримало царя в збереженні влади. Більшовики перемогли завдяки переділу земель на користь безземельних, малоземельних і середняків. За умов НЕП селянство стало потроху багатіти, але проблеми перенаселення, малоземелля і низької ефективності праці залишались.

Ці проблеми радянська влада, в кін. 20 – поч. 30-х рр., вирішила радикально, через розкуркулення, масові репресії і створення колгоспів. Це призвело до зрівняння селян. Зникли і куркулі, і середняки, і бідняки. Зник селянин-одноосібник. З’явився колгоспник. Селянин-колгоспник виступав, як виробник дешевого зерна і дешева робоча сила. Держава постійно збільшувала норму хлібозаготівель, відбираючи у колгоспів майже половину (а іноді і більше) врожаю. Розрахунок з колгоспами здійснювався за твердими цінами які протягом 30-х рр. змінювались мінімально. В той же час ціни на промислові товари збільшились майже в 10 раз. Оплата праці колгоспників базувалось на системі т.зв. трудоднів – кількості відпрацьованих на рік в колгоспі днів. Один трудодень оплачував не грошима, а с/г продукцією – пшеницею, цукром, олією, макухою, соломою etc. "Натуральна" вартість трудодня залежала від врожаю і державного плану заготівель який доводився до кожного колгоспу. Єдиною рятівницею селян в 30-50-ті рр., стала присадибна ділянка і домашнє господарств. В лютому 1935р., через рік після "Голодомору" комуністична влада дозволила селянам тримати присадибну ділянку, одну корову, двох телят, свиню з поросятами, десять овець. Таким чином селянство вимушено було працювати і в колгоспі, і в себе вдома.

Введення паспортів означало фактичне прикріплення селян до свого місця народження, заборону пересування і вибору професій. Колгоспник, який не мав паспорту, а йому цей документ просто не видався, був прив’язаний до колгоспу як кріпак до землі свого пана. Паспортна система в такому вигляді проіснувала до кінця 50-х рр. Становище селян було ще важчим ніж становище промислових робітників. І лише з кін. 50-х рр. становище колгоспників почало змінюватись на краще.

Таким чином, за рахунок надексплуатації робітників і селян, в 30-ті рр. ХХ ст., радянська влада створила потужну індустріально-аграрну країну – СРСР. Частиною цієї країни була Україна. Невідомо яким би був подальший розвиток економіки СРСР, але в червні 1941р. почалась війна. Своєю силою почали мірятись економіки Германії і СРСР.

Друга світова війна (1939–1945рр.) і Велика вітчизняна війна (1941–1945рр.) стали випробовуванням для економіки Радянського Союзу. В економічному відношенні 1941–1945 рр. поділяється на кілька періодів: червень-жовтень 1941р. – спроба евакуації; кінець 1941 – середина 1942рр. – перехід всього господарства на випуск військової продукції, функціонування господарства на окупованих землях; 1942–1945рр. – ефективне функціонування військової економіки, а з 1943р. початок відновлення господарства на звільнених територіях.

Протягом літа-осені 1941р. радянська влада намагалась евакуювати заводи, обладнання, важливі ресурси, майно і людей. З України в Росію, за Урал і в Казахстан було вивезено частину великих заводів, частину колгоспів і МТС і близько 3,5 млн. населення. З м. Миколаєва намагались евакуювати суднобудівні заводи. Але вивезли небагато. Недобудовані кораблі переправили до Грузії або затопили. Затопили доки, а частину обладнання і стапелі підірвали. Радянська влада прийняла рішення про тотальне знищення всього, що неможливо було вивезти. Саме тому, протягом відступу радянських військ, по всій Україні проводилась тактика "випаленої землі": знищувались промислові і транспортні об’єкти, затоплювались шахти, руйнувались домни, спалювався хліб на полях, запаси продовольства. В окремих районах знищувалось продовольство необхідне навіть для виживання на окупованих територіях. Але швидкий наступ фашистських військ призвів до того, що до них попали великі матеріальні ресурси.

Нацистський "новий порядок" в економіці і господарюванні базувався на одному принципі - "якщо не можна відновити, то треба пограбувати". В Германію вивозили все, навіть українські чорноземи. З листопада 1942р. фашисти почали примусовий вивіз населення на роботу. В основному вивозили молодь віком від 15 до 20 років. Більше двох мільйонів українців вимушені були працювати в сільському господарстві, шахтах, руднях, промисловості фашистської Германії.

Разом з пограбуванням, окупанти спробували налагодити роботу частини підприємств, і перш за все залізниць, електростанцій, харчових підприємств. Робочий день встановлювався у 12–14 годин на добу, з невеликою платнею. Але головне завдання фашистів було руйнування промисловості і повернення пролетаріату в село. Фашисти об’явили всі землі власністю германської держави, але колгоспи і радгоспи не розпустили. Їх вважали "державними маєтками" з примусовою працею селян і передачею всього вирощеного окупантами. Найкращі землі планувалось передати німцям – колоністам. На них мали працювати українці-кріпаки.

У грудні 1942р. почалось визволення України яке завершилось в жовтні 1944р. Соціально-економічне становище України було катастрофічним. Адже окупанти, як і радянські війська, при відступі застосовували тактику "випаленої землі". За часи війни, Україна втратила 700 зруйнованих міст, 28 тисяч спалених сіл, 882 затоплені шахти, знищені більше 16 тис. підприємств, 1300 МТС. Але саме головне – людські втратити. На фронті загинуло близько 3 млн. українців, а в окупації – 5,5 млн. Протягом 1941–1944рр. українські землі були знищені двічі.

Незважаючи на закінчення війни і поступове відновлення господарства, більшість економіки продовжувала працювати на потребу армії і підготовку до нової війни, тепер уже із США. Більшість матеріальних і фінансових ресурсів направлялись в сферу військово-промислового комплексу і відповідні галузі. Відновлення економіки України почалось з відбудови великих підприємств металургії, шахти, кораблебудівних і машинобудівних заводів. На 1950р. промислове виробництво на 15% перевищувало довоєнний рівень, а випуск товарів споживання досяг 80% довоєнного рівня. Залишились проблеми з продовольством. По-перше, його не вистачало, по-друге, після грошової реформи 1947р. воно стало дорогим.

Самим важким став перший післявоєнний рік. В 1946р. посуха охопила більшість зернових районів СРСР – Україну, Молдавію, Правобережжя Середньої і Нижньої Волги, Центрально-чорноземну зону Росії. В багатьох районах дощу не було по 60-70 днів. Якщо в 1945р. СРСР зібрав – 47,3млн. т зерна, то в 1946р. – 39,6 млн. т зерна. Але як і в 1932-1933рр., причиною чергового масового голоду стала не надзвичайна посуха, а рішення комуністичної влади не допустити скорочення державного резерву хліба. А план хлібозаготівель 1946р. знову, як і до війни виконувався надзвичайними, примусово-терористичними заходами. Більше того, навіть в умовах голоду уряд СРСР продовжував вивозити хліб в Болгарію, Румунію, Польщу, Чехословаччину. А в Україні, станом на 20.03.1947р. органами МВС було зареєстровано 54 випадки людоїдства. Таким чином, ні система управління, ні методи управління, ні структура економіки не зазнали змін.

Слід згадати про ряд примітних явищ в економічному післявоєнному житті України. На Західних землях України почалась індустріалізація і продовжилась колективізація, яку радянську влада не закінчила до війни. У Західній Україні розвивались старі галузі: деревообробна, нафто- і газодобувна. Створені нові: вугільна, машинобудівна, паперова, хімічна, радіотехнічна. За три післявоєнні роки тільки на підприємства Львова прибуло 2 тис. інженерів і техніків, а також 14 тис. робітників із Східних районів України. Водночас, місцевих жителів вербували на роботу на шахти Донбасу, а випускників фабрично-заводського навчання розподіляли по всьому СРСР. В цілому, це був позитивний економічний процес, який давав можливість перетворити відсталий регіон на новий промисловий район. Але як показала історія, Західна Україна так і залишилась в основному аграрним регіоном, а центрами промисловості стали тільки Львів і Івано-Франківськ. Колективізація західних земель проводилась за зразком 30-х років. Але спротив колективізації, а фактично радянізації, був більший ніж на Східній Україні і розтягнувся до 1951р. На перешкоді колгоспам стояло не тільки небажання селян, а і збройна боротьба з боку УПА. Цю боротьбу підтримували і селяни. З боку радянської влади самим ефективним методом боротьби за колгоспи і проти УПА стала депортація західних українців. За 1944–1952рр. із західних районів було виселено близько 200 тис. сімей, тобто від 600 до 800 тисяч українців.

Ось чому закінчення війни, відновлення економічного потенціалу СРСР і України не принесло суттєвого покращення і полегшення життя простим людям. Відбудова проходила в злиднях, голоді і постійній тривозі за своє життя. Зміни почались лише після смерті Й. Сталіна, в 1953р.

В історії радянсько-українського господарства другої пол. ХХ ст.. можна вирізнити кілька етапів. Перший – 1953р. – сер. 60-х рр. – пом’якшення централізаторських принципів управління, спроба децентралізації, пошук "нових" методів управління, пошук ефективної моделі реформування господарства ("хрущовське десятиліття", "відлига"). Другий етап – 1964р. – кінець 60-х рр. – "косигінська" реформа. Суть цього етапу – використання інерції хрущовських реформ, нові економічні зміни, які б могли надати нових імпульсів господарському механізму Радянського союзу. Третій етап – поч. 70-х – сер. 80-х рр. – відмова від реформ, використання валютних надходжень за експорт нафти і газу. З сер. 80-х рр. починаються нові економічні реформи в СРСР, які закінчуються зникненням держави і "будівництвом" капіталізму на т.зв. пострадянському просторі.

В 50 – на поч. 60-х рр. головним економічним завданням стало покращення ситуації в сільському господарстві. Саме головне, що було зроблено протягом п’яти років (1953-1958рр.) – підвищення заготівельних цін на основі види с/г продукції. Так, ціни на зерно зросли майже у 7 разів, на картоплю у 8 разів, продукцію тваринництва у 5 разів. Одразу після смерті Й. Сталіна, осінню 1953р. з колгоспів було списано всю заборгованість. Для стимуляції праці, колгоспникам дозволили видавати грошовий аванс. Були зроблені поступки селянам в правах володіння своїми господарствами: 1)знижено норми поставок продовольства з селянського двору; 2)зменшено грошові податки з двору. А в 1957р. взагалі відмінено обов’язковий продовольчий податок з селян. Але все ж політика влади на селі була непевна. Комуністична влада на чолі з М. Хрущовим боялась мінімального збагачення селянства. Саме тому в 1955р. влада зменшила присадибні господарстві, обклала податком кожне плодове дерево. В 1958р. ліквідували МТС, а техніку примусово продали колгоспам. В 1954р. починається освоєння цілинних земель в Казахстані і Західному Сибіру. З Росії і України на нові землі переселялась молодь і перевозилась техніка. В 1956р. в цих районах працювали 75 тис. українців.

В промисловості, відбувалась децентралізація керівництва і створення місцевих органів економічного управління, передачі окремих функцій управління республіканським міністерствам. З 1953р. по 1956р. близько десяти тисяч підприємств і установ були передані в підпорядкування Українській РСР. Це збільшило частку республіканської промисловості з 36% до 76%. В 1957р. були створені спеціальні органи управління в кожній республіці – Ради народного господарства. В Україні було створено 11 Раднаргоспів. Згодом, аналогічні кроки були зроблені в управлінні сільським господарством. Але ці реформи були хаотичні і неоднозначні їхні результати.

Незважаючи на непослідовність змін, мінімальна переорієнтація господарства (і сільського, і промислового) на соціальні потреби призвела до покращення життя простих радянських людей. На поч. 60-х рр. в державних крамницях СРСР – УРСР з’явились телевізори, пилосмоки, холодильники, радіоприймачі, меблі. В продажі, хоч і в чергу, з’явились автомобілі "ЗАЗ", "Москвич". З сер. 50-х рр. розгорнулось, вперше в СРСР, масове будівництво житла. Швидкими темпами будувались цілі мікрорайони. Люди отримали можливість жити в окремих, хоч і малогабаритних, квартирах. З 1956 по 1960 рр. в нові квартири переселились майже 54 млн. людей.

Але хаотичність соціально-економічних реформ, відсутність стратегії розвитку вносили непевність в майбутнє економіки і призвели до загострення соціальної ситуації. З 1961р. починається падіння темпів розвитку радянської економіки. Більша частина радянського керівництва причиною такої ситуації вважали невгамовну енергію М. Хрущова. В 1964р. М. Хрущова відсторонюють від влади, але інерція його реформ продовжує діяти.

З вересня 1965р. починається новий етап реформ. Їх суть – відхід від адміністративних методів управління господарством, використання економічних методів, зменшення кількості показників планування. Використання в виробництві таких показників як обсяг реалізованої продукції, прибуток, рентабельність, фонд заробітної платні. Продовжились реформи в сільському господарстві. Вводився новий порядок планування, підвищенні закупівлі ціни, зменшенні податків з колгоспів, ліквідовані обмеження з розвитку присадибних господарств. Але навіть повільне, часткове реформування дало непогані результати. Восьма п’ятирічка (1965-1970рр.) виявились найкращою за всі післявоєнні роки.

За офіційними (звичайно завищеними) даними валовий суспільний продукт збільшився на 43%, національний прибуток – на 45%, обсяг продукції промисловості зріс на 50%. Але продовжити реформи Голові уряду СРСР О. Косигіну не вдалось. На це було ряд причин. При владі залишалась остання сталінська генерація керівників яка за великим рахунком боялась реформ. Адже рано чи пізно від напівкроків потрібно було переходити до радикальних реформ. Але з кін. 60-х – поч. 70-х рр. в Радянському Союзі, на півночі Сибіру, відкрили великі поклади нафти і газу. З сер. 70-х рр. ХХ ст. СРСР почав поставляти нафту, а згодом газ в Європу. Радянський Союз почав отримувати в великій кількості валюту, почуваючи себе в економічному сенсі, відносно спокійно.

70-ті роки ХХ ст. в СРСР і Україні можна визначити як економічно-спокійні. Натомість західні економіки постійно модернізувались і трансформували своє господарство від індустріального до т.зв. постіндустріального в основі якого лежать досягнення науки, НТР. Радянська економіка залишалась більшою мірою індустріальною, сировинною, ресурсомісткою.

Останньою спробою економіко-політичного реформування соціалізму стали "Перебудова (перестройка)" і "Прискорення (ускорение)", які проводив М.С. Горбачов в 1985-1991рр. Результатом цих реформ став крах соціалізму і "друге пришестя" капіталізму. Формування капіталістичного економічного механізму черговий етап розвитку вже, окремого, українського господарства. Методи капіталістичної економіки, шляхи її розвитку і результати викликають гострі суперечки і дискусії та радикально-протилежні оцінки. Це, наша сучасність оцінити яку ми зможемо лише на достатній історичній відстані.

Загальні висновки

Дослідження форм господарювання українців дозволяє зробити кілька висновків. Географічне розташування наших земель, природні умови, наявність природних ресурсів створюють унікальні можливості для формування і функціонування ефективної економіки України, яка б задовольняла зростаючі потреби українців. Але ці потенційні можливості, українцями, більшою мірою не використовувались і не використовуються. На це є ряд причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Серед об’єктивних причин – відсутність власної держави. Адже саме держава / державна влада формулює цілі, завдання, плани економічного розвитку. Тому українська економіка, як цілісний господарський комплекс, як онтологічно-територіальне явище була відсутня. Натомість держави, до складу яких входили українські землі, використовували їхні господарський потенціал для вирішення своїх завдань і розвитку своїх економік. Основну суб’єктивну причину можна сформулювати, як відсутність сучасного економічного мислення в українських правителів і нових капіталістів, які не бачуть цілого і діють більшою мірою не стратегічно, а грабіжницькі – рефлекторно.

Дата добавления: 2015-05-23