ІІІ. Бесіда емоційно-оціночного характеру. 2 страница

За програмою розділ “Будова слова” вивчається у другому класі, але перше ознайомлення з морфемною будовою слова відбувається у першому класі (пропедевтичний етап), далі йде засвоєння матеріалу відповідного розділу у другому класі (основний етап), у третьому класі знання поглиблюються, вміння й навички удосконалюються під час вивчення частин мови.

Отже, етапи вивчення розділу “Будова слова” такі: 1) пропедевтичний –підготовча робота до ознайомлення із значущими частинами слова (спостереження за спорідненими словами, добір спільнокореневих слів і побудова речень); 2) ознайомлення із специфікою морфем у слові та з однокореневими словами; 3) закріплення і поглиблення знань про морфемну будову слова, які пов’язуються із формуванням мовленнєвих і правописних навичок.

Система вивчення морфемної будови слова визначає: а)місце морфемної будови слова в загальній системі вивчення програмового матеріалу з мови; б)послідовність роботи над поняттями корінь, суфікс, закінчення, префікс; в) взаємозв¢язок між вивченням морфемного складу слова і його лексичним значенням; г) зв¢язок роботи над формуванням правопису морфем із засвоєнням словотвору і граматики.

Провідним положенням у побудові системи є те, що всі морфеми у слові взаємопов’язані; значення кожної морфеми розкривається тільки у складі слова. Тому вивчення значущих частин слова (кореня, префікса, суфікса, закінчення) проводиться не ізольовано, а у їх взаємодії.

Ефективності вивчення морфемної будови слова сприяє система вправ. За видами діяльності вправи поділяються на такі типи:

1) на спостереження за роллю морфем у слові: розберіть слова за будовою, поясніть, яка частина другого слова змінила його значення(дуб – дубок); порівняйте слова вчитель і вчителька, поясніть, як утворилось друге слово.

2) на заміну морфем у слові: у поданих словах замініть суфікс -ик суфіксом – ищ-. Яке значення мають утворені вами слова?; у поданих словах замініть префікс іншим, щоб вийшло слово з протилежним значенням.

3) на добір слів: доберіть спільнокореневі до слова, які б належали до різних частин мови, поясніть, як вони утворились; добір слів за моделями й схемами тощо.

4 ) морфемний розбір передбачає аналіз слова за його будовою.

Розуміння основи слова неможливе без усвідомлення поняття закінчення. Діти мають засвоїти такі його ознаки: закінчення – це змінна частина слова ( стоїть у кінці слова), яка служить для зв’язку слів у реченні.

Робота над формуванням поняття про закінчення слова складається з кількох етапів: 1) формування початкових уявлень про закінчення – вправи на спостереження за змінами форми одного й того ж слова в контексті; 2) засвоєння терміну закінчення і усвідомлення функції цієї частини слова – зв’язувати слова у реченні (на вправах з деформованим текстом); 3) доведення висновку й усвідомлення його (змінна частина слова називається закінченням, воно стоїть у кінці слова і служить для зв’язку слів у реченні); графічне позначення закінчення; 4) тренувальні вправи – визначення закінчення у словах, їх запис; виділення закінчень, складання словосполучень з даних слів.

Робота над вивченням кореня на уроках мови має забезпечити знання про те, що корінь – головна частина слова, в якій міститься лексичне значення. Слова, що мають однакове значення і спільну частину, називаються спорідненими або спільнокореневими. Слова, близькі за значенням, але такі, що не мають спільної частини не вважаються спорідненими (мудрий і розумний). Слова можуть мати однакову графічну частину, але не вважаються спільнокореневими тому, що в них різні корені (гора і горе). У споріднених словах можуть спостерігатися чергування голосних і приголосних у корені. Головним способом виділення кореня є добір споріднених слів, визначення спільної частини, яка передає основне значення.

Формуючи поняття про префікс, учитель має довести, що за допомогою префіксів утворюють нові слова (дід – прадід), слова з новими відтінками (дужий – предужий); префікс стоїть перед коренем.

Значення префіксів найзручніше показати під час вивчення дієслів (лягти – прилягти), однак варто добирати для аналізу й інші частини мови: іменник (друг -недруг), прикметники (гарний - прегарний). Для ознайомлення учнів із префіксами краще брати не окремі слова, а словосполучення з омонімічними префіксами та прийменниками (доїхав до Києва, відійшов від парти). Услід за початковим уявленням відбувається узагальнення істотних ознак у спеціальному слові-терміні, формулюється визначення префіксів (частина слова, що стоїть перед коренем і надає слову нового значення або смислового відтінку), вводиться його схематичне позначення.

Вивчення префіксів у початкових класах має суто комунікативне значення – навчити правильно вживати в мовленні.

Аналізуючи роль суфіксів у слові, учні мають усвідомити, що суфікс – це частина слова, що стоїть завжди між коренем і закінченням або після кореня; суфіксів може бути декілька. За допомогою суфіксів утворюються нові слова.

Робота над поняттям суфікс починається із з’ясування значення зменшено-пестливих суфіксів, з опорою на конкретні уявлення дітей (сніг - сніжок). Подальша робота спрямована на поглиблення уявлень учнів про словотворчу роль суфіксів (чай - чайник). Аналіз слів за будовою, порівняння суфікса з префіксом, закінченням допомагають зрозуміти, що суфікс змінює значення слова, тоді як, наприклад, закінчення лише форму (машина – машиніст; машина, машини, машину).

Навчаючи дітей розбирати слово за будовою вчитель найчастіше пропонує завдання у такій формі: розбери слово. Однак можна давати і завдання протилежного характеру: збери слово. Так подаються різні корені, суфікси, префікси, учні мають утворити з них можливі слова. Такий вид роботи формує певні мовні вміння, розвиває мовлення, логічне мислення. Серед методів роботи важливим є спостереженняза мовними явищами, метод вправ. У вивченні розділу є актуальним і застосування проблемно-пошукового методу.

У початкових класах вивчення будови слова має на меті не тільки ознайомлення із значенням морфем, а й забезпечує правильне користування ними в усному й писемному мовленні (комунікативно-діяльнісний підхід).

-. Методика опрацювання елементів лексики. Робота над засвоєнням лексичного значення слова. Види вправ з лексики.

На процес удосконалення мовленнєвого розвитку молодших школярів найпомітніший вплив мають знання елементів лексики та їх використання. Методика вивчення лексики спирається на лінгвістичне положення про єдність мови й мовлення.

Метою опрацювання лексики в школі є збагачення активного словника учнів, розвиток зв’язного мовлення, вироблення навичок свідомого оволодіння новими словами, уточнення значення й сфери вживання відомих слів.

Нові програми з української мови для чотирирічної початкової школи спрямовані на те, щоб учні практично оволодівали найважливішими лексикологічними поняттями, що означає не тільки розуміння їх суті, але й вироблення умінь правильно застосовувати в мовленні.

Як самостійний розділ науки про мову лексика в початкових класах не вивчається. Учнями засвоюються лише деякі лексичні відомості (пряме і переносне значення слова, багатозначність, синонімія та антонімія). Знання, які набувають учні, мають стати лише основою для подальшого удосконалення засобів вираження думок в усному й писемному мовленні.

Лінгвістичне ставлення до слова формується в молодших школярів у процесі словникової роботи. Вона проводиться за такими напрямами: 1. Збагачення словника (засвоєння нових слів або нових значень уже знайомих слів). 2. Уточнення словника (введення окремих слів у контекст, зіставлення, виявлення значеннєвих відмінностей між синонімами, робота з антонімами, аналіз багатозначності, переносносних значень слів тощо). 3. Активізація лексичного запасу (збагачення активного словника учнів). 4. Вилучення з дитячого мовлення нелітературних слів (діалектних, просторічних, русизмів, жаргонів) тощо.

Робота над уточненням і розширенням словника: 1. Лексичний та лексико-стилістичний аналізи мови текстів, що вивчаються на уроці: виявлення незнайомих слів і висловів, уточнення відтінків значень окремих слів і висловів, виявлення слів,ужитих у переносному значенні, добір синонімів, антонімів, визначення їх смислових відтінків, аналіз зображувальних засобів мови тексту. 2. З’ясування значення слів шляхом використання різних способів семантизації: показ предмета чи дії, демонстрація малюнків, ілюстрацій, слайдів із зображенням предметів, добір синонімів, антонімів, введення нового слова до контексту тощо. 3.Виконання завдань на добір слів із певними завданнями: прикметників для опису предметів, слів для характеристики людини, опису її зовнішності тощо. 4. Введення поданих слів у речення чи тексти: складання речень за опорними словами, заміна слів у реченні відповідними синонімами чи антонімами тощо.

Джерела поповнення словника учнів є різноманітними: спостереження за навколишньою дійсністю, зокрема за природними явищами, за життям і працею дорослих, екскурсії, радіо-, телепередачі, різноманітний ілюстративний матеріал, дитячі книжки, журнали, газети.

Особливо важливими для збагачення словникового запасу молодших школярів є навчальні книжки – підручники, довідкова література. Опора на їхню лексику забезпечує реалізацію міжпредметних зв’язків. У підручниках з української мови для 2-4-их класів проблема збагачення словникового запасу школярів розв’язується двома шляхами: через ознайомлення їх із найважливішими лексикологічними поняттями і шляхом розробки системи комплексних вправ лексичного та лексико-граматичного спрямування.

Вивчення елементів лексики в початкових класах розпочинається із ознайомлення зі словом і його значенням. У сучасній методиці існує кілька способів і прийомів пояснення значення слів. Для пояснення семантики незрозумілих слів учителі користуються такими способами: демонстрація предмета чи малюнка (показ натуральних предметів, чучел, макетів, муляжів, діапозитивів, слайдів); використання контексту (самостійне пояснення учнями значень слів, конкретизація, введення в контекст); найпростіший словотворчий аналіз (самоскид); зіставлення паронімів (адресат – адресант), омонімів (коса); тлумачення слів – розчленування загального поняття на часткові (транспорт – це автомобілі, літаки, теплоходи), підведення часткових понять під загальні (муха, оса – це комахи); розгорнутий опис (гімн – це урочиста пісня країни); добір синонімів (рубіновий – червоний), антонімів (хутко –повільно); використання довідкових матеріалів (тлумачний словник, енциклопедії, виноски в читанках.

Завдання учителя – навчити учнів розрізняти пряме і переносне значення слів, уживати їх у мовленні. Ознайомлення розпочинається зі спостереження над спеціально дібраними текстами, реченнями, до складу яких входять прикметники (1-2-ий клас). Далі дітям пропонуються завдання на самостійне відшуковування в реченнях, текстах слів – різних частин мови з переносним значенням, пропонуються вправи на заміну прямого значення слів синонімічними словами або виразами, а також вправи на самостійне складання речень.

Розширенню й активізації словника учнів сприяють спостереження за багатозначністю слів. У цій роботі передбачається: усвідомлення учнями того, що слово може мати не одне, а кілька значень; точність уживання багатозначних слів у мовленні; самостійне з’ясування учнями значень слів; вправи творчого характеру – складання речень, у яких багатозначне слово вживалося у різних значеннях, опис предмета.

Ознайомлення учнів з омонімами починається в період навчання грамоти. Діти усвідомлюють, що окремі слова однаково звучать, але мають різне значення; вчаться вживати ці слова в мовленні.

Під час вивчення будови слова вчитель звертає увагу на корені-омоніми, коли пропонує для морфологічного аналізу слова типу вода і водити, гора й горе тощо.

У процесі роботи над синонімами необхідно домагатися, щоб учні не тільки розуміли спільне або подібне між цими словами, а й засвоювали значення кожного із синонімів, його відмінних відтінків.

Під час ознайомлення учнів із синонімами треба допомагати їм усвідомити не тільки лексичну, а й синтаксичну їх функцію (показувати, як за допомогою синонімів можна пов’язувати речення у зв’язному висловлюванні).

Практика свідчить, що молодші школярі краще сприймають і усвідомлюють значення антонімів, ніж синонімів. Опрацювання антонімів має передусім практично-мовленнєве значення. Завдання його – показати, що використання антонімів у мовленні робить його виразним, допомагає змальовувати контрастні за значенням предмети, надаючи їм протилежних характеристик. Доцільно показати, що антоніми можуть бути: однокореневими (утворені за допомогою префіксів: хмарне – без хмарне), різнокореневі (вгорі - унизу); створені додаванням до слова частки не ( світлий – несвітлий, друг - не друг ).

У 2-4-их класах при опрацюванні розділів “ Слово”, “ Частини слова ” проводиться далі робота з антонімами. Учні виконують різні типи завдань: добір слів до поданих; знаходження в тексті; заміна в реченні, тексті виділених слів антонімами; спостереження за тим, як змінилося висловлювання при введенні антонімів; дописування речень, що мають антонімічний зміст; складання речень, коротких висловлювань із поданими антонімічними парами.

- Мова й мовлення – це новий розділ у курсі української мови в початкових класах. Введення його до програм та підручників дасть можливість учням дійти висновку, що мовлення – це діяльність, сукупність практичних умінь людини, які формуються в процесі спілкування (комунікації), це сам процес спілкування, а мова – це засіб спілкування, знакова система, яка використовується в мовленні (МС.Вашуленко).

Мовленнєва діяльність залежить від мовних знань. Опанування мовленнєвою діяльністю здійснюється в процесі навчання мови на комунікативні (мовленнєвій) основі, яка включає слухання, говоріння, читання і письмо. Наслідком мовленнєвої діяльності є текст (висловлювання). Мовленнєва діяльність має бути покладена в основу вивчення мови [1].

Перед методикою мови стоїть проблема забезпечити усвідомлення учнями комунікативної функції мови. І тому мовні і мовленнєві вправи на уроці мають використовуватись з метою комунікації (спілкування). Це і створення мовленнєвих ситуацій, і розвиток мотивації висловлювань, і вироблення вмінь накопичувати та систематизовувати для цього мовний матеріал, і робота щодо вдосконалення учнівських висловлювань [5, 12].

Усне й писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування, втілення її системи під час комунікативної діяльності. Усне мовлення – це сам процес говоріння, безпосередньо сприймається органами слуху, в ньому те, що хоче висловити мовець. Писемне мовлення – вторинна форма існування мови, фіксується на папері, написане можна осмислювати, читати, розуміти. Форми усного мовлення – діалог, дискусія, диспут, монолог, розповідь, переказування, звіт, доповідь; писемного – переказ, твори (опис, розповідь, міркування), ділові папери, тези, конспект, реферат).

Мовленнєві уміння – це здатність мовця виконувати мовленнєві дії відповідно до комунікативних умов і мети спілкування. Мовленнєві уміння тісно пов’язані з навичками, що являють собою способи реалізації комунікативних дій. Комунікативні уміння й навички формуються під час роботи над усним і писемним мовленням і вдосконалюються на основі знань граматичної і стилістичної основ мови. Робота над зв’язним мовленням – це специфічна галузь у загальній системі мовленнєвої підготовки учнів. В основі її лежать: 1) знання норм літературної мови та практичні вміння і навички володіння мовою, які вдосконалюються насамперед на уроках граматики, 2) уміння творчо використовувати лексичні, морфологічні засоби, що належить до різних стилів мовлення [20, 35-36].

Мета розділу “Мова й мовлення” – включити роботу над учнівським мовленням у сферу навчальної діяльності на уроці, дати учням елементарні відомості про усне й писемне мовлення, сформувати в них комунікативні уміння, необхідні для побудови власних висловлювань, та уміння спілкування, планувати своє мовлення, контролювати правильність сказаного та усувати припущені помилки [2,41].

До комунікативних умінь можна віднести:

– уміння визначати тему висловлювання і дотримуватись її меж;

– будувати висловлювання відповідно до його мети, основної думки та адресата мовлення;

– використовувати вагомі докази і факти для розкриття теми та основної думки висловлювання;

– будувати висловлювання послідовно (встановлювати причиново-наслідкові зв’язки між фактами і явищами, робити узагальнення й висновки);

– добирати тип і стиль мовлення залежно від мети і ситуації спілкування;

– використовувати різноманітні мовні засоби відповідно до типу, стилю, жанру висловлювання;

– удосконалювати висловлювання (коректувати усне й редагувати писемне).

Комунікативні уміння найбільш повно сформульовані Т.Ладиженською [16,199-200].

Внесення до програми цього розділу дає змогу розглядати основні мовні одиниці (речення, слово в його лексичному і граматичному значеннях, звуки мовлення) у взаємозв’язку, на основі зв’язного тексту. Цим досягається єдність двох нерозривних процесів: засвоєння теоретичних відомостей з мови і практичне застосування їх у навчальній мовленнєвій діяльності [2,41].

Під час опрацювання розділу “Мова й мовлення” особлива увага приділяється виробленню в учнів навичок культури мовлення і культури спілкування. Учні засвоюють важливі правила поведінки під час спілкування, ознайомлюються з особливими формами звертання, характерними для української мови, засвоюють інтонацію звертання. Цьому сприяє внесення до програми з української мови кличного відмінка іменників [2,41].

Про формування понять – сила голосу, швидкість (темп) мовлення, культура спілкування – див.: М.С.Вашуленко [5, 26-29].

У програмах для кожного класу орієнтовно визначається коло умінь, навичок та звичок, які стосуються етики мовленнєвої поведінки – уміння триматися із співрозмовником та в колективі, засвоєння лексичних засобів, тону та жестів під час зустрічі, прощання, різноманітних звертань

Ефективному засвоєнню учнями розділу “Мова й мовлення” допоможуть мовленнєві ігрові ситуації, які спонукатимуть дітей до висловлювань. Частину таких ситуацій закладено в системах вправ, що є в підручниках з української мови. Крім того, вчителеві треба самому опрацювати такі завдання, враховуючи тему уроку та характер можливих ситуацій спілкування.

Основні, обов’язкові принципи навчання під час вивчення розділу “Мова й мовлення”: 1) випереджувальний розвиток навичок усного мовлення, усна мовленнєва база учня є основою для навчання всім іншим видам мовленнєвої діяльності; 2) комплексний підхід до вивчення слова на уроці, що обумовлюється завданнями розвитку навички говоріння, бо процес висловлювання значною мірою залежить від розвитку сукупності навичок вимови, лексичної і граматичної; комплексний підхід до вивчення слова на уроці – головний шлях до визначення змісту уроку, а також його структурних компонентів; слово на уроці на основі тексту треба розглядати з різних сторін – зі звукової, орфоепічної, морфологічної, словотвірної, синтаксичної – залежно від змісту та цілей навчання і навичок говоріння;3) єдність роботи з мови й мовлення, тобто інтеграція навчальної діяльності.

Робота над формуванням комунікативних умінь і навичок – це робота над змістом тексту, його логічною структурою і мовним оформленням. Щоб спілкуватись, людина має навчитись 1) швидко й правильно орієнтуватись в умовах спілкування; 2) вміти правильно спланувати своє мовлення; 3) відшукати відповідні засоби для передачі задуманого змісту; 4) вміти забезпечити зворотний зв’язок. Для набуття відповідних умінь використовуються різні прийоми: 1) створення мовленнєвої ситуації (розмова по телефону); 2) введення дидактичних ігор (навчальні речі); 3) сюжетно-рольові ігри (у транспорті, у магазині); 4) інсценування ситуацій (на уроці фізкультури, у столовій); 5) діалоги з ровесниками і дорослими; 6) інсценізація на основі даних текстів; 7) аналіз зразків усних висловлювань; 8) знайомство із зразками усної народної творчості(відтворення знайомих казок); 9) розповіді за змістом ілюстрації (серії сюжетних малюнків); 10) розповідь самостійно складених казок; 11) складання оповідань з наступним колективним аналізом та інші.

- Формування уявлень про “Текст”. Методика вивчення розділу “Текст”.

Істотним недоліком традиційного навчання української мови в початкових класах було те, що засвоювані школярами відомості з різних галузей мовознавства мали розрізнений характер і не спирались достатньою мірою на текст, на елементарні відомості з лінгвістики тексту.

У початкових класах передбачається вивчення усіх рівнів мови в їх взаємозв’язку. Теоретичною основою цього підходу є положення про те, що мова є цільним явищем. Свідоме оволодіння нею як засобом комунікації можливе тільки за умови комплексного використання її лексичного складу, знань з морфології й синтаксису (граматики), словотворення, фонетики, орфоепії, а в писемному мовленні – ще й з орфографій та пунктуації (Т.Г.Рамзаєва). Мовні одиниці (речення, слово в його лексичному й граматичному значеннях, звуки мовлення) функціонують у взаємозв’язку в зв’язному тексті.

В основу шкільного мовного курсу покладено розділ “Текст”. Це дає можливість вивчати мовні одиниці (речення, словосполучення, слово, морфема, звуки мовлення) в структурі зв’язного висловлювання з опорою 1) на одержані учнями відомості про усне й писемне мовлення, 2) набуті елементарні текстологічні знання. Практикою доведені доцільність та можливість ознайомлення молодших школярів з поняттям текст та деякими його ознаками вже з 1 класу.

Текст – це одиниця мови, є її найвищим рівневим поняттям після звуків мовлення (фонем), морфем, слів, словосполучень і речень. Він є і одиницею мовлення, бо виражає завершене висловлювання (М.С.Вашуленко).

У процесі мовленнєвої діяльності учні дають зв’язні відповіді на запитання, виконують творчі роботи. Результатом цієї діяльності є текст (продукт мовлення), синонім до слова – висловлювання. Вивчення української мови спрямоване на формування в учнів уміння передавати думки в усній чи писемній формах, тобто компонувати текст.

Під час вивчення розділу “Текст” учні ознайомлюються в практичному плані з найголовнішими ознаками тексту: 1) тематична єдність, 2) основна думка, 3) заголовок, 4) зв’язність та основні засоби міжфразового зв’язку, 5) структура і типи текстів.

Зазначені відомості щодо тексту вводяться в процес навчання української мови через спостереження за відповідними мовними явищами, що виявляються в тексті (зв’язному усному висловлюванні). Це й сприятиме осмисленню учнями власної мовленнєвої практики.

Необхідно привчати учнів стежити за розвитком думки під час слухання або читання, помічати в тексті найважливіші слова для висловлювання думки, осмислено членувати тексти на складові частини, визначати думку тексту.

Під час побудови власних висловлювань важливо наочно розкривати дітям особливості текстів залежно від того, 1) кому вони адресовані, 2) від мети і 3) загальної ситуації мовлення.

У навчальному процесі важливо створювати навчальні ситуації, які б спонукали б учнів до безпосередніх висловлювань (творення власних текстів). Для цього вводяться сюжетно-рольові ігри. При цьому варіюється уявлюване місце дії (у класі, в автобусі, в лісі, в магазині), співбесідники (товариш, молодший братик, мама, дідусь), мета висловлювання ( про щось розповісти, повідомити, описати якийсь предмет, явище, довести певну думку).

Зв’язні усні та писемні розповіді учні вчаться будувати за сюжетними малюнками, ілюстраціями в підручниках, змістом прослуханого і прочитаного самостійно, за кадрами діа- і кінофільмів, за власними спостереженнями.

Типи текстів. За функціонально-смисловим призначенням тексти діляться на три типи: розповідь, опис, міркування. У назвах запрограмована особливість кожного. Текст-опис створює загальне уявлення про предмет, явище. В основу кладуть найпростіші ознаки описуваного об’єкта. Тексти-міркування на своєму початку містять тезу (твердження). А далі – доведення чи спростування.

З текстами розповідного характеру учні знайомляться на сторінках букваря, на уроках читання. Структурні компоненти тексту-розповіді – зав’язка, розгортання подій, кульмінація та розв’язка. Вони прямо співвідносяться з одиницями тексту – зачин, основна частина, кінцівка. Головне призначення текстів-розповідей – відтворити хід зображуваних подій, показати, як розвивалась та чи інша подія.

Для текстів-розповідей характерними є: дієслова-присудки можуть стояти не тільки після підмета, але й перед ним, тобто спостерігається зворотний порядок слів. Спостереження показують, що порушення в тексті-розповіді логіки вживання дієслів певного часу є однією з найпоширеніших мовленнєво-логічних помилок в роботах молодших школярів (М.С.Вашуленко).

У тексті-описі характеризуються явища природи, предмету, особи; констатується наявність чи відсутність тих чи інших ознак. Для цього використовуються дієслова дійсного способу. Граматично мовлення найчастіше виражається 3-ою особою. Опис може бути в будь-якому часі, але перерахування ознак має подаватися без змішування часових форм.

За стильовими ознаками тексти-описи можуть бути різним. Вони можуть належати до наукового (науково-популярного) і художнього стилів. Науковий опис характеризується впорядкованістю перелічення ознак, повнотою опису, точністю, наявні слова-терміни. Художні описи створюються за допомогою художніх засобів – епітетів, метафор, порівнянь. Можуть бути і елементи характеристики (в кінці тексту).

У підручниках часто трапляються висловлювання різних типів: у розповідь украпляються елементи опису або міркування.

Тема, зміст, ідея (головна думка) тексту. Текст – це тематична, змістова й граматична єдність речень у його складі. Це об’єднане певною темою (думкою) висловлювання, до якого можна дібрати заголовок, який має відображати його тему. Отже, тема – це те, про що розповідається у висловлюванні. До основи будь-якого тексту відносимо також зміст (реалізація теми, висвітлення її) та ідею – головна думка. Правильно побудований текст відзначається цілісністю теми, змісту та головної думки. Узагальнена форма теми – заголовок.

Речення в тексті зв’язані між собою не тільки змістом, а й граматично. Цьому сприяє порядок слів у реченнях, вживання синонімів, особових займенників, часових прислівників. Граматичний зв’язок між реченнями досягається часовою узгодженістю дієслівних форм.

Робота над заголовком нерідко проводиться формально: не розкриваються істотні функції заголовка в тексті, його органічний зв’язок з темою або метою висловлювання. Тому дітям важко добирати заголовки.

Для розвитку текстологічних понять у дітей треба пропонувати спочатку вибрати з поданих заголовків той, що найбільше підходить до даного тексту. Найчастіше діти добирають загальні заголовки. Тому треба звертати увагу на тему і мету тексту.

Дата добавления: 2015-05-23