Від «перебудови» до незалежності

Березневими днями 1985 року після прощання з черговим генсеком (а їх з 1982 р. було двоє: Ю.В. Андропов та К.У. Черненко) бахмутчани, як і вся країна, жили в очікуванні змін в житті суспільства. І вони сталися, коли пост голови держави і партії зайняв Михайло Горбачов – молодий, амбітний, високоосвічений фахівець і непересічна особистість. Ще будучи членом Політбюро ЦК КПРС, 28 липня 1984 року він побував у нашому районі з робочою поїздкою, і жителі бахмутських сіл Комуна, Луганське, Клинове, Покровське, Красне мали можливість його вітати.

Першим кроком до радикальних змін став квітневий Пленум КПРС, який пізніше отримав назву «перебудовчого». Здається, він нікого не залишив байдужим, адже його програмною метою стало створення в максимально короткий термін (15 років) принципово нового обсягу виробничого потенціалу, забезпечення кожної сім’ї окремою квартирою.

... А життя тривало... За 1985 рік Артемівський район мав приріст продукції на 4,2%, але це сталося не внаслідок обіцяного технічного переозброєння виробництва і впровадження новітніх технологій. Приріст був досягнутий завдяки людському фактору на таких гігантах сільськогосподарчого виробництва як птахофабрики «Артемівська» і «Бахмутська», свинокомплекс «Вуглегірський». Але водночас майже третина господарств в селах Васюківка, Парасковіївка, Новогригорівка, Берестове, Комуна навіть не виконали планових завдань з виробництва зерна, молока і овочів.

Зміну свідомості громадянина СРСР нове керівництво країни почало з кампанії “За здоровий та тверезий спосіб життя”. І, як завжди, її ретельно-показове виконання перетворило гарну ідею на фарс. В побутовому плані така боротьба з пияцтвом призводила до сімейних драм і конфліктів, в економічному – втрачалася колосальна кількість коштів і садівничих ресурсів в країні. У цей період, як і повсюди, в районі влаштовуються показові “безалкогольні” весілля і проводи до армії. “Вистава” відбувається в залі, а у сусідніх кімнатах цього ж будинку гостей тихцем частують спиртним без обмежень...

У радгоспі «Ямський» і дослідній станцій садівництва демонтували лінії з виробництва сухого вина з фруктів господарств району. З господарчих магазинів зникли будь-які суміші, виготовлені на спиртовій основі (клей ПВА, денатурат тощо). Доходило до анекдотичних випадків. За вказівками зверху створюється Товариство по боротьбі за тверезість. Правління районного відділення Товариства мав очолити завідувач відділу освіти, але він ніяк не погоджувався на це, стверджуючи, що «немає морального права бути головою правління із-за того, що згідно з українськими народними традиціями і рекомендаціями лікарів щонеділі випиває 100 г алкогольних напоїв». Тривала дискусія завела членів правління в глухий кут і людина доброї душі Борис Вовкотруб, тодішній заступник головного лікаря добровільно зважився очолити правління районного осередку. Протягом трьох років правління жодного разу не зібралося на засідання, хоча протоколи оформляли і членські внески до обласного правління перераховували.

26 квітня 1986 року сталася трагедія світового масштабу в Чорнобилі. Відчули її і на території Бахмутчини - підвищеним радіаційним фоном і безпосередньою участю жителів в ліквідації наслідків аварії. 340 осіб – стільки жителів району пройшли через радіаційний чортополох. Серед них: державні службовці Юхименко В.С., Доценко В.П., Кохан М.Г., офіцери запасу вчителі Мірошниченко О.М., Тульгук С.Д., Руденко В.Г., медичні працівники Василюк Н.М., Самійленко М.Г., шахтарі Сіверського доломітного комбінату, загін будівельників на чолі з М.Деркачем.

На трьох дитячих оздоровчих базах, розташованих на березі лагідного Сіверського Дінця, – «Колосок», «Веселка», «Доломітчик» - протягом літа лікувалися і відпочивали понад 1000 школярів м. Прип’ять. Трагедія Чорнобиля оголила проблеми і протиріччя радянського режиму, який ніколи не шанував Людину. Досить згадати лише один факт – першотравневу демонстрацію 1986 року в Києві – за 60 км від атомного реактора, який викидав радіоактивні нукліди по всій Європі.

Але режим намагався “перебудуватися”, зосередившись на проведенні соціально-економічних реформ. Економічна реформа, авторами якої були Л.Абалкін і М. Рижков, кодувалася трьома «С» – самостійність, самоокупність і самофінансування. Як і повсюди в країні, в районі вона здійснювалася порційно і непослідовно, невпевнено і без належної фінансової підтримки.

У результаті реформа провалилася, і зовсім не від того, що виконавці - місцеві керівники і рядові працівники - були не спроможні «перебудуватися», а тому, що клубком павутиння переплелися несумісні економічні закони соціалістичної і капіталістичної систем.

До речі, зауважу, що родина голови Ради Міністрів СРСР Миколи Івановича Рижкова походить з Бахмутчини: в селах Зайцеве, Миколаївка-2, Майорське, Щербинівка, Васюківка проживають його брати сестри, дядьки і тітки Рижкови і Голопьорови, тут поховані його батьки.

Щоб запобігти провальності економічної реформи історично вимагалося здійснити реформування політичної системи. Така спроба була зроблена у червні і жовтні 1988 р. на XIX партійній конференціїта сесії Верховної Ради СРСР. Відповідно до нового закону про вибори в березні 1989 р. розпочинає роботу дворівнева парламентська система – з’їзд народних депутатів СРСР і постійно діюча Верховна рада. На з’їзд обирається 2250 депутатів, 1500 – обрані в округах прямим голосуванням, а 750 осіб – висунуті компартією, профспілками і громадськими організаціями. Більшість депутатів була комуністами-консерваторами, яка не сприймала реформи. Бахмутчину в парламенті формально представляв маловідомий горлівський комсомольський лідер О. Гончаренко. Після розпаду СРСР депутат оселився в Артемівську, займався бізнесовими проектами із забезпечення господарств району нафтопродуктами, але якихось ефективних результатів не мав.

Парламентське двовладдя призвело до послаблення центральної влади. Щоб змінити становище на краще, у березні 1990 р. вводиться посада Президента СРСР, а з Конституції вилучається шоста стаття про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в державі. Після цього хитання верхівки передається на нижчі щаблі влади, політичні процеси на місцях значною мірою стають некерованими. У районі відбувається «тихе» виштовхування першого секретаря райкому партії від поєднання ним посад голови районної ради народних депутатів. Посади в партійних комітетах втратили привабливість - і фінансову, і владну, і моральну. Пошуки кандидатури на посаду першого секретаря затягнулися майже на рік, не допомагали навіть неодноразові візити обласного партійного начальства в особі Петра Симоненка.

У цей час збільшилася кількість гостей до району з Києва, Західної України, Прибалтики, Канади, Німеччини і Польщі. В основному їхали до своїх рідних, яких дехто не бачив 35 чи навіть 60 років (А. Прусаченко, З. Зубович, П. Кулябко). Національна свідомість гостей була вищою, ніж у місцевого населення. Їх політична і суспільна вихованість характеризувалася солідарністю й довірою до подій в нашому краї.

Історично і географічно так склалося, що Бахмутчина була своєрідним «коридором»: різні етноси, різні підходи в господарюванні, процеси голодування, розкуркулення, репресії дуже негативно вплинули на українство, руйнуючи національну культуру і єдність, що призвело до духовного виснаження. Слабке бажання розуміти себе, недостатня сила волі, відсутність місцевих достойних лідерів в творенні нового - ось такими бачили бахмутчан гості. Крім незначної матеріальної допомоги вони везли в села району правдиве друковане слово, якого так бракувало для процесу самоосмислення - основи духовного визволення. Інформаційне голодування допомагали подолати і делегації громадських та релігійних угруповань демократичного спрямування з Донецька. Групові та особисті зустрічі примушували мовчазних і пасивних жителів району задумуватися і діяти задля створення власної нації і держави.

Духовне зростання розпочалося із повернення до віри - започаткування та розвитку релігійних общин сільських громад. Уже з кінця 80-х років будуються православні храми в м. Сіверську та с. Новолуганське, проведено реставрацію зруйнованих в 30-ті рр. церков в селах Кодемо, Кірове і Кліщіївка, а в десяти селах релігійні відправи почали творитися в тимчасових приміщеннях. Збудовано три греко-католицькі храми в селах Званівка, Верхньокам’янка і Роздолівка. Покращення релігійної ситуації в селах стало можливим завдяки фінансовій допомозі місцевих органів влади і керівників господарств. Найщедрішими були К. Васильєв, Ю. Бабич, Н. Лефтер, О. Лисенко, В. Капля, В. Лашин, М. Єлізаров.

Змінилася і громадянська позиція бахмутчан. З утворенням у вересні 1989 р. громадсько-політичної організації «Народний рух за перебудову» її члени –жителі нашого району С. Тимчак, І. Бірчак, Д. Медведовський, В. Михайлов протягом року організували і провели 36 політичних заходів: політичні дискусії, сходи жителів сіл, екологічні мітинги в м. Сіверську, селах Бахмутське, Новолуганське, Покровське, Верхньокам’янка та страйк шахтарів Сіверського доломітного комбінату.

Найбільш шанованими гостями в районі були письменники-депутати Верховної ради України, їх візити активізували нашу інтелі Ґ енцію щодо впровадження в життя закону «Про мови» (жовтень 1989 р.). У районних навчальних закладах призупиняється русифікація, державний статус «український навчальний заклад» поступово повернуто 100% дошкільних закладів і 84% загальноосвітніх шкіл (дані на кінець 2000 року).

Кращі вчителі української мови щонеділі в січні-травні 1990 р. проводили заняття з керівниками району і служб з вивчення державної мови. З 1 січня 1992 р. документація в органах місцевого самоврядування, які підпорядковуються району, ведеться державною мовою.

Розуміючи, що український патріотизм прищеплюється перш за все в навчальних закладах, педагоги району Жучок В.І., Яковенко Л.М., Ачкеєва Є.Я., Сирих В.М., Сирих Л.П., Василеженко В.І., Кобзар В.І., Кишинська А.М. інтенсивно використовують багатющий краєзнавчий матеріал Бахмутського краю. Завдяки зусиллям місцевих активістів, не байдужих до історії Бахмутчини, створено музей сім’ї (с. Опитне), проведено реекспозицію меморіального музею В. Сосюри (м. Сіверськ), встановлено гранітні брили – пам’ятні знаки – на честь видатних земляків і бюст М. Рибалку, поету-земляку, лауреату Державної премії ім. Т. Шевченка. Вийшли друком краєзнавчі книги «Сузір’я Гаршина», «Району – 75» (автор Терещенко В.Т.), «Історія с. Володимирівка» (автори Василеженко В.І., Кравець Д.М.), збірка статей «Ямські зорі Володимира Сосюри».

Важливою подією культурно-освітнього життя району стало повернення на малу батьківщину імені видатного державного і політичного діяча, науковця, поета і публіциста Микити Юхимовича Шаповала. Цей простий селянський хлопець із бахмутської Сріблянки досяг найвищого рівня національної свідомості, присвятивши життя боротьбі за самостійну і незалежну Україну. Земляки М.Шаповала багато зробили для увічнення його пам’яті для нинішнього і майбутніх поколінь: встановлено бюст, пам’ятний знак, відкрито меморіальний музей, проведено обласну і I Всеукраїнську наукові конференції «Микита Шаповал – вірний син України», видано дві книжки «Микита Шаповал – велетень із Донбасу» (автор Терещенко В.Т.) і збірка «Донецькі світанки Микити Шаповала». Краєзнавці району розшукали родичів Шаповала, які нині проживають в Сріблянці, Сіверську, Донецьку, Слов’яносербську, Німеччині і Канаді. Матеріали про славетного земляка спеціальними випусками надрукувала обласна газета «Донеччина» (2000 і 2002 роки). Сріблянські лідери Степановський І.І., Сирих В.М., Горголя Г.Ю., Панасенко Л.В., Щепенко Т.Г., Сирих Л.П., формуючи національну свідомість односельчан, не очікували на вказівки зверху, їх ініціатива і енергія, навпаки, позитивно вплинула на прийняття рішень вищим керівництвом району та області.

Цінним в популяризації життя і творчої спадщини М. Шаповала є співпраця сріблянців із шаповалівськими шанувальниками Слов’янщини і Кремінщини. Спільними зусиллями, розвиваючи розпочату національну справу і відчуваючи відповідальність за об’єктивне відображення історії села, місцеві патріоти повернули імена активних борців за незалежну Україну в 1917-20 рр.: генерал-хорунжого армії Української Народної республіки Миколи Шаповала, полковників Артема і Олександра Шаповалів, полковника Гайдученка Івана, громадської діячки Антоніни Шаповал. Національна свідомість, як відомо, формується повільно, але безпосередня участь в творенні історичної події прискорює процес, збільшує позитивний досвід. Хотів би це твердження проілюструвати на особистому прикладі.

16 липня 1990 року, перебуваючи в Києві, я став свідком історичної події, яка вплинула не тільки на подальшу історію країни, але й сприяла зміні мого власного уявлення про місце особистості в історії країни.

Цього дня парламентська меншість українських патріотів (125 депутатів) зуміла так ситуативно вплинути на більшість – «група 239», що Верховна Рада прийняла постанову – Декларація про державний суверенітет України. Майже одночасно на засіданні київської міської ради приймається рішення «Про підняття національного прапору України над будинком міської ради м. Києва». Біля 19 години колона парламентської опозиції, депутати-патріоти Київради та їх прихильники (приблизно 600 осіб) з національним прапором України вийшли на Хрещатик, прямуючи до будинку Київської міської ради. Національну святиню несли Д. Павличко, В. Яворівський, І. Драч, В. Чорновіл, І. Юхновський. Колона йшла впевнено і сміливо, зустрічний транспорт зупинився, перехожі на тротуарі або зупинялися, або прилаштовувалися до колони, стаючи учасниками історичної події. Біля щогли на майдані перед Київською міською радою колона зупинилася. Поки прапор лаштували для підйому, депутати і присутні вишикувалися для проведення мітингу. Були оголошені постанови рад, прозвучали запальні та рішучі промови лідерів, кожен їх виступ закінчувався чітким і громогласним «Геть!» на адресу В. Івашка - звільненого голови Верховної Ради, і ще потужніше “Так!” з багаторазовим повтором новообраному голові Л. Кравчуку. І ось по щоглі впевнено, сантиметр за сантиметром здіймається українська національна святиня – жовто-блакитний стяг. Заглушаючи вуличний гамір Хрещатика, над Києвом прокотилося чітко, твердо, одним подихом: «Україні слава! Слава! Слава!»

Ще існував СРСР, і реальною була загроза кадебістських арештів. До проголошення незалежності України залишалося 13 місяців і 8 днів, до підняття жовто-блакитного прапору над будинком Верховної Ради (4 вересня 1991 р.) залишалося 13 місяців і 19 днів, а до проголошення національного прапору державним прапором України – майже 19 місяців (28 січня 1992 р.) Попри все це хода національного прапора зростала як по всій Україні, так і в нашому районі. Спершу поодинокі прапори замайоріли у прихильників Народного Руху в селах Званівка, Роздолівка, Опитне, Верхньокам’янка. Над будинком Званівської сільради 5 вересня 1990 р. хтось таємно вночі прикріпив жовто-блакитний прапор. Промайорів він цілий день – голова Неневський М.Г. був у районі, а парторг Найдьонов погаласував і кудись зник. Патріотично налаштована інтелігенція, прибічники Руху і вчителі історії наприкінці 1990 року розпочинають підготовчу роботу до проведення 1 грудня місцевого референдуму про перейменування району і повернення історичної назви районному центру – Бахмут. З посиланнями про втручання у справи міста обласного підпорядкування, юристи-комуністи зуміли відвернути районних патріотів від проведення референдуму. Скориставшись неорганізованістю районних демократів, під керівництвом міськкому комуністичної партії і за його методикою проводиться міський референдум. За логікою тодішнього партійного секретаря «Бахмут – це якась степова конячка, і негоже місту мати таку назву». І залишалося Бахмуту жити в усній мові, в назві річки, села і вулиці в очікуванні нових політичних землетрусів чи загальнодержавних перейменувань.

Консервативні компартійні сили чинили шалений опір демократизації суспільного життя. Консерватори владних структур вирішили покінчити з новаціями 19 серпня 1991 р., вчинивши спробу державного перевороту. В Україні цю спробу відверто підтримала Комуністична партія СРСР. «Наш рулевой» видає директиви в підтримку заколотників, вимагає «послушанія» і активності. Ця провокуюча і безглузда директива ніяк не могла знайти підтримки ні в центрі, ні на місцях. Реалії путчу так налякали залишки керівних компартійців, що вони замість поїздки за інструкціями до обкому розбіглися хто куди зміг, аби їх в той час не змогли знайти. Виступ Л.М. Кравчука по телебаченню дещо заспокоїв українців: «Закликаю… до спокою і витримки», надзвичайного стану не оголосив, настанов на конкретні дії не дав, але підказав: «Ми повинні йти шляхом демократії, законності і правопорядку, дотримуватися конституційних норм». Час наче зупинився, подібно людям застиг в тривозі...

У серпні роботи на селі вистачає – селяни вели оранку, заготовляли силос, будівельники споруджували прибудови до Парасковіївської і Володимирівської шкіл. Готувалася до відкриття перша в історії села Опитне загальноосвітня школа. В короткі перерви люди обговорювали заколот, події в Москві, рішучість Б. Єльцина і обережність українських керівників. Зазвичай розмови в більшості закінчувалися “скраюхатством” чи “якосьвонобуде”, побутові клопоти брали верх над непевним майбутнім. Після однієї з таких розмов голова резниківського колгоспу, директор зайцівської школи і завідувач райвідділу освіти 20 серпня о 18 годині 15 хвилин відправляють термінову телеграму до Верховної Ради:

“Кравчуку Л.М.

Підтримуємо дії Верховної Ради по захисту суверенітету республіки. Пропонуємо створити комітетнаціонального порятунку України”. І підписи за алфавітом: Васильєв, Кузін, Терещенко.

Збентежена телеграфістка майже годину не відправляла телеграму: перевірила паспорти, комусь тричі телефонувала, виходила в сусідню кімнату...

21 серпня Коваленко О.Т. - начальник податкової служби району і Федоровський В.М. - начальник планового відділу райвиконкому здають партквитки і подають мотивовані заяви: «Не можу перебувати в партії, яка танками воює зі своїм народом».

А далі - вже за декілька днів відбулося те, про що мріяли і за що боролися покоління українців:

Акт проголошення незалежності України

(24 серпня 1991 р.)

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статусом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про Державний суверенітету України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – Україна.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

1 вересня 1991 року вперше відкрила двері для дітей новостворена опитненська школа, вперше провели свої уроки молоді вчителі Недомерков О., Савченко А., Анциферова О. і Терещенко О.

Так, знаменно вести особистий відлік педагогічного стажу від дня народження незалежної держави. Першу річницю незалежності України на Бахмутчині святкували в селі Званівка - весело, дотепно, з розмахом.

Адже саме в цьому селі за будь-яких часів життєстверджуюче пульсувала енергетика національної ідеї.

Почалася нова доба – доба незалежної України. Відновлювати, будувати, розвивати державу – почесно, достойно для кожного її громадянина. Це потребує професіоналізму, глибоких знань і врахування уроків історії, працелюбності, відданості і патріотизму.

Дата добавления: 2015-05-23